Нотатки збоченця

Я не найкращий представник свого виду. Проте місія «Останній з Могікан» випала саме мені.

Якось так з’ясувалося, що я єдиний метис на планеті. Колись мою бабцю цькували і називали відьмою через те що привела в подолі мою маму з експедиції на іншу планету. Немало діставалося й мені від однолітків.

І ось одного ранку біля нашого паркану причалив білий красень тетраплан. З нього поважним лебедем випливла блакитноока пані. Я сидів на груші в своєму кабінеті, як зазвичай о цій порі, і писав. Ну, не те щоб я писав. Моя мазня – «Мазнє» різницю має. Але для себе то було гаразд. Білявка, поверх окулярів, меланхолійно глянула на мене і поспішила до шале. Не викликавши в неї інтересу, я повернувся до мольберту. Та, хвилин за десять, вона знов з’явилася на ґанку разом з моєю мамою. Було схоже що мама здивована не менш за мене. Красуня поманила мене пальчиком до себе. Вона поблажливо дивилася на мене зверху вниз. Оглядаючи, зайшла мені за спину і нахилилася до мого вуха.

- Як сссправи? – просипіла змійкою. Обвила руками і запустила свої доглянуті червоні манікюри мені в штани, брутально притиснувшись до моїх сідниць.

- Ну таке, - сказала, згодом, мамі не відчувши реакції з мого боку, - присилайте. Завтра буде тетраплан.

- Шо це було? – спитав я маму, яка стовбичила як скіфська баба посеред двору.

- Вона директор наукового інституту, - не кліпаючи очима, промовила мама, - тебе запрошують прийняти участь в якомусь надважливому проекті.

- Мене? Я ледь закінчив школу.

- Сказала, що це неважливо, - нарешті прийшла до тями мама.

На ранок, склавши речі в сумку, я чекав казковий тетраплан. І він не забарився. Шикарним глісом, розлякуючи пуголовків нашого болота торкнувся білим бортом брудної шини. Бравий капітан, норманської статури крикнув з капітанського містка.

- Це ти наш пасажир сьогодні?

Я кивнув.

- Стрибай на борт.

Мати обійняла мене ніби в останнє. Я ж поспішив скочити на лебедя який мав віднести мене в світ білих тетрапланів і чарівних білявок. Я піднімався на капітанський місток згадуючи свою бабусю і Булгаківського «Водолаза».

В інституті мене поселили в розкішному, як на мене, апартаменті на другому поверсі. Вікна виходили у замкнений двір-колодязь з єдиними дверима. Але це не бентежило. Гарненька покоївка принесла мені білу бавовняну білизну і відправила в душ. Я вийшов як нова копійка. Через вікно побачив свою сумку що догорала в контейнері для сміття. Життя починалося з нуля. Я чекав чарівних змін.

Після сніданку мене познайомили з дивним дідком. Ще й досі пам’ятаю його хтивий погляд і лукаву посмішку. Запросив переглянути порнушку з ним. Я вирішив що він гомік. Але він причепив до мене з десяток електричних клемок і залишив мене наодинці з голографічним порно реального розміру. Реальність була нереальною. Хіба що, - начебто з архіву, і я не міг прийняти в цьому участь. Чим більше було збочень тим яскравішим видавалося кіно. Переглянувши з півсотні я відверто заскучав. Тоді знову з’явився дідок і почав задавати підступні питання. Хто тобі сподобався більше? Жінки чи чоловіки? Коли ти, чи тебе? Чи не хотів я посмикати гусака за шию?

Мене це починало дратувати. Хтивий дід мене точно не цікавив. Так, щоби він відчепився я сказав, що я лесбіян. Мені подобається як кохаються жінки. Ніжно і винахідливо, переймаючись насолодою партнерки. Що, скоріше, волів би бути жінкою з жінкою аніж чоловіком з чоловіком. Мабуть я збоченець. Дідок погодився.

- На превеликий жаль сьогодення – це збочення. А те що раніше називали збоченням є нормою. Але можеш не перейматися, твої емоційні сплески настільки невиразні що я не певен, що ти здатен на експеримент.

Якийсь гидотний смуток попереднього життя заворушився і піднявся з глибини душі. Їхати додому зовсім не хотілось. Цікаво що дід мав на увазі? Може він не такий вже й бридкий?

- А що то за проект-експеримент і що я маю в нім робити?

Дідок клацнув якийсь файл і пішла презентація 3D проекту. Дідок як з’ясувалось був професор, тож довго і розумно говорив. І щоб не заморочувати вам мозок викладу синопсис по-простому.

Спочатку на планеті вирували війни та пожежі і науковці винайшли пігулки щоб знімати стрес та біль. А потім навчилися синтезувати гормон щастя. Він був не дуже дорогий. І кожен міг дозволити собі щасливий уікенд. Це були фантастично щасливі часи. Розвиток цивілізації досяг небачених вершин. Все щоб полегшити життя мирянам. Батьки навіть мали можливість моделювати майбутніх дітей. Від зросту до кольору очей. З Чайлдваріуму всі виходили красунчики як на підбір. Блакитні очі, русяве волосся кудряшками до плечей. Фертильна й еректильна функція відпали як анахронізм. Так як колись лишився тільки куприк від хвоста у нашого пра…пра.

А потім щось пішло не так. Дітки були всі схожі як брати і сестри самого найвищого ґатунку. Навіть спорт перетворився на плісняву гумку тижневого використання. Кожен міг написати вірша не гірше за Шекспіра, чи збацати контату на роялі. Повсюди Штучний Інтелект. Життя всесвітньо синхронізувалося. Від сніданку до ходіння в туалет. Дивні часи. Якщо хворів один – хворіла вся планета. Одна маленька пандемія могла винищити всіх.

Кіно мене неслабо нагрузило. Але було не зрозуміло яким тут боком я? Проф повернувся з кавою і бутербродами, тож я спитав.

- А я то тут до чого?

- Можливо ти єдиний – не штучний – на планеті. І можливо, твій інопланетний ген не встиг адаптуватися до нашого життя і ти не втратив еректильну функцію.

Проф говорив зарозуміло і я не втямив що я мав зробити. З кимось переспати, чи що? Після фільму я вже й сам мав сумнів чи я здатен. Проф наче прочитав думки.

- Директорка огляне результати і скаже що робить.

Ще два дні провів я в тім Раю. Мене поїли й годували як на відкорм. Вікно в колодязь вже не виглядало безневинним. Я придивлявся й прислухався до відчуттів понизу живота. Намагався перевірити на покоївці чи не блисне поплавком сподівання моя збочена надія. Вона ж дрімотно провисала ігноруючи caviar.(чорна ікра)

На ранок (знов на ранок?) мене запросила директриса. Проф розгулював кабінетом заклавши руки за спину.

- Ну що ж дружочок, - почала білявка, - результати геть не втішні. Рівень тестостерону незначний. А сигнали від підкорку передаються досить в’яло. Але проф вважає шанси 50/50. Тож місія твоя буде така. Ми закинемо тебе на іншу планету де є життя, а ти маєш привезти запліднену самку людини. Якщо не зможеш – ніхто тебе забирати не буде.

Невідомість та незрозумілість відверто лякала.

- А можна їх якось наловити та доставити сюди штук десять. А тут вже спробувати.

Професор щиро засміявся.

- Хоч дурний та хитрий! Тобі зразу гарем подавай!

- Ми б могли їх запліднити штучно, та це хибний шлях. Ми його вже пройшли. Тим паче що професор вважає, що найкращі діти народжуються від кохання. А він чи не єдиний науковець який ще пам’ятає як то робилося.

Проф ги-гикнув незрозуміло від чого.

- Особину бажано наших стандартів: Блакитноока білявка 172, 90х60х90

Було очевидно що директорка описувала себе. Проф гмикнув і зморщив носа, але промовчав.

- Шатл тиждень провисить на планетній орбіті, потім повернеться з вами…або без, - змінила тон директорка.- Виліт завтра.

Сни були вологі і сумні. Снилися білявки з шостим розміром грудей, кудлаті аборигени з мачете, безрозмірні страпони. І кожен порноепізод зі мною в головній ролі закінчувався жертовним агнцем. Я прокидався мокрим від жаху.

Дорогою на космодром згадалась рідна хата на болоті, мій кабінет на груші, ескізи, фарби, олівці.

***

Ось вже п’ятий день я марно гаю час. Я обійшов всі клуби в цьому місті, якісь концерти, галереї. Швендявся парками, їздив у метро. Хіба що не шукав на кладовищі (може й дарма?). На жаль все виглядало як розпродаж в силіконовій долині. І сигнали з підкорку зовсім не йшли. Зневірений, я закинув об’яву в інтернет.

ПРО СЕБЕ: чорнявий, середнього зросту. Майже дев’ятнадцять.

Перша відповідь не забарилася.

- Білявка 168, майже двадцять, майже третій.

WOW – Бінго (якщо не клофеліновий розвод). Майже те що треба. Невже так можна було? Я помолився святому інтернету і написав. Попросив про зустріч. Вона назначила свіданку в кафе десь на краю міста. Я поглядав на годинник. Хвилини повзли лінивим хробаком.

В назначений час, я сидів десь на краю географії, у маленькому кафе з дивною назвою «ДВРЗ forever». Миленька дівчинка-офіціантка спитала, що я буду замовляти? Я відповів що чекаю знайому і потім ми замовимо разом. А поки,- п’ятдесят грамів кон’яку. Варто було підігріти впевненість в собі.

Офіціантка, потім, ще двічі перепитувала чи буду я щось їсти? На третій сповістила.

- Ми закриваємося за п'ятнадцять хвилин.

Я вийшов в ніч. Таксисти не воліли їхати на край землі в цю пору. Ледь освітлена зупинка того що вони називали «транспорт» стояла пусткою. Морозяний осінній дощ змивав рештки мого «Палацу на піску». Кров ціпеніла в жилах у прямому сенсі. Місія «Останній з Могікан» перетекла в «Місія нездійсненна»

- Трамвая може вже й не бути, - почув я жіночий голос. Неподалік стояла офіціантка. Я лише приречено кивнув головою

- Я тут живу неподалік. Ходімте відігрієтесь і викличем таксі.

Мабуть я виглядав геть трагічно. Думки ледь переверталися в моїй голові. Рятівне тепло все більше поставало далеким маревом. Розщепити щелепи і вимовити бодай дякую не хватало сил. Тож ледь спромігся знов кивнути головою.

- Я винаймаю кімнату у тітки, то вона поїхала на вихідні до дітей – щебетала дорогою рятівниця.

Чомусь знов спливла думка про клофелін. Ааа… яка різниця від чого дуба дати, від холоду, чи клофеліну.

Я всівся на кухні, біля печі. В них ще була старезна газова піч. І мало помалу відходив від гіпотермії. Вона ж розглядала мене наче щойно побачила.

- Ви ж так і не повечеряли?! Зазвичай я не готую. Перепадає щось в кафе. Але є вчорашній суп з фрикадельками. Розігріти?

Здається разом з супом розігрівався й я. Не пам’ятаю смачнішого супу в моєму житті. Доки вона заварювала чай була моя черга її розглядати. В домашній футболці і штанях вона виглядала тендітнішою ніж в робочій блузі і чорній спідниці. Каштанове волосся до плечей, оченята, кирпатий носик, акуратний ротик з кутиками губ, що рвалися до верху. Хіба що невеличкі краплі-ластовинки додавали шарму. А так – звичайна сіра мишка. І все ж таки…. – щось в ній було. Непоясниме. На кінчику ножа.

Вмостилась на стільці навпроти і заховалась в кружку з чаєм. Чай був чудернацький. З якоїсь трави і малини з медом.

- Я Єва. Це я тобі писала.

Зміст сказаного туго доходив до мене. Я все ще тупив з морозу.

- Я Адам. Дуже вдячний Вам.

Вона засміялась дзвінким переливчастим сміхом і стіни кухні відлунням рознесли дівочу щирість.

- Це ти щойно придумав? – посміхалась вона

- Так. (на справді моє ім’я складалося з трьох цифр і чотирьох букв. Я подумав, що їй буде складно то вимовлять – тож скоротив. Залишив тільки букви.)

- Ладно, хай буде Адам. Звідки ти взявся Адам?

- Це буде складно пояснити. Справа в тому, що…

- Стоп, стоп, стоп. Нічого не пояснюй. Просто скажи куди замовляти таксі?

Я сказав їй назву готелю. Спогад про собачій холод знов паралізував мій мозок. Приречено піднявся і посунув до коридору минаючи її стілець. Навколо неї стояв ледь помітний запах кмину. Її волосся пахло кмином і ще чимось рідним і знайомим. Я мимоволі зупинився в неї за спиною, втягуючи запах стиглого степу. Єва перестала набирати номер і підвела очі на мене, закинувши голову назад. Несподівано для себе я заплющив очі і незграбно поцілував її кудись між оком і бровою. Вона знову розсміялася невимушено і щиро…

***

Якщо ви сподіваєтесь на детальний опис «пастєльних сцен» - дарма. Анатомічного розтину не буде. І розповідь про розочки, бутончики і крапельку роси теж не вийде.

***

Я її вивчав. Вона мені була цікава вся. Від пальчиків до кінчиків волосся. Вивчав руками, пальцями, губами. Ось де в пригоді став мій довгий подвійний язичок. Я смакував її маленькими шматками. Кожну цяточку і кожну складочку. Коли вона мимоволі застогнала я злякався.

- Тобі боляче?

- Дурнику, мені приємно, - блиснула на мене зеленкуватими очима і легенько підштовхнула мою голову назад, до низу живота.

І тут мене порвало. Сигнал пішов. Її жіноча спрага роз’ятрила мою чоловічу жагу. Єва ледь не втрачала свідомість. Я взагалі не розумів на якому я світі. Розлога хвиля екстазу прокотилася її тілом і гарматною луною відгукнулася в мені. Моя сіра мишка обернулася на Принцесу.

Який чудовий післясмак.

Старий електронний годинник невпинно рахував зеленими очима секунди до півночі. Я з жахом думав, що ось-ось трамвай обернеться на гарбуза, а моя Принцеса в сіру мишку.

Аж ось чотири зелених ока. Годинник тихо бовкнув.

00:01

Моя Королева тихенько сопить у мене на плечі.

P.S. За чотири покоління Атланти, на планеті, геть перевелися. Лишились тільки ми та наші діти, та онуки, правнуки. І тепер ніхто не крикне мені в спину: «Хей ти, лускатий»

Все почалося с чистого Аркушу.