Я твій Бог на колінах

Борислав — колишня нафтова колиска Європи та третє найбільше нафтове родовище у світі давало великі перспективи дрогобицькому регіону, а найбільше — його нафтопереробній столиці, яку деякі львівські журналісти прозвали гучно — Нафтополіс.

Сюди ринулися різні компанії, зокрема з британським, французьким, американським та швейцарським капіталом. Тут, здавалося, люди мають соляне серце, через яке, замість крові, тече лише нафта, яка стала як благословенням, так і прокляттям.

Також у цьому місті було одне своє особливе місце, де збиралися нафтовики та обговорювали свої інтереси. Тутечки, в неофіційній нафтовій біржі, завжди шумно, що навіть богиня кохання їх чує.

У необароковому будинку з маскаронами Афродіти діяв ресторан «Європейський» та кабаре, а над ним був готель «Європа». Борделів в місті відомо було декілька. Найближчим до «Європи» був зліва бордель «Рим», де власниця цього борделю офіційно виготовляла абажури. Байзельмама, пані Ліпович, тримала свою марку і до «Риму» могли потрапити не усі, а найкращі підкорювали вже саму «Європу», де бізнесменам показували дива галицької Каліфорнії.

Треба усе так зробити, щоб бізнесмен чи нафтовик-адвокат, яких тут було багацько, хотіли прийти ще, аби втамувати свою спрагу, щоб забути праведний Львів, шумний королівський Лондон та мистецький Париж. Адже тут тебе чекає твоя королева світу, чи художниця, яка своїми руками та язиком намалює найкращу картину на твоєму тілі.

Послуги були не дешеві. За ніч із жрицею кохання, яких у нас називали «коринтянками», треба було викласти кругленьку суму. Бувало, місячну офіцерську зарплатню. Коли дехто приїжджав сюди зі Львова, начебто на відпочинок у Трускавець, особливо деякі політики інкогніто, то вони себе питали: як можуть повії тут бути дорожчими, аніж у Львові? А коли відвідували «Європу», чи два інші центральні борделі міста, то вони усе одразу розуміли та приїжджали ще. Львів, здавалося, на фоні Дрогобича був занадто чемним. Чи це нафта то розбурхала, чи скоріше нафтові доляри?

За маскою релігійності в цьому місті ховалася неприборкана хіть у місцевих храмах-готелях. Тут тебе звільняли від зовнішнього скафандра та виймали твоє справжнє нутро, яке ти ховаєш від людей. А показуєш його перед обраними. Навіть, якщо ти диявол, то тут знайдеться той один ангел, що тебе прийме таким, яким ти є. Тут ти відчуваєш єднання з небом. Цей особливий космос провінції пахне морем та цинамоном. Пахне дощем та скошеною травою. Пахне малиною, яку ти губами зриваєш з куща.

Для бізнесменів під вечір в ресторані робили свої ритуали.

«Місьє Жан Ноер, прошу хвильку зачекати» - заговорив у поклоні до відвідувача ресторану працівник.

У залі на першому поверсі геть порожньо. Більярдні столи при зашторених вікнах, кільканадцять чорних крісел в стилі "ірландського арму", білі люстри-свічки. Чому ж так порожньо? Прийшов знову особливий гість. У темній залі проростають один за одним вогні від свічок. А на сцені яскраве світло. Там два офіціанти викочують на коліщатках білу фаянсову ванну, відкорковують кілька пляшок та доливають до неї шампанського. За п'янким ароматом цедри й мигдалю доноситься голосне поцокування каблуків. З темряви зали на сцену виходить молода жінка років двадцяти: чорне волосся зібране в кульку на маківці, а по боках звисають довгі пружинки-локони; губи нафарбовані зеленою помадою, мов великий листок, який розрізає подих; прямі чорні брови-шнурочки та великі смарагдові очі.

Римська обраниця повільно скидає із себе на землю чорний сатиновий халат, роззувається та сідає у ванну й занурює білосніжне тіло. Хлюпотить та бавиться локонами волосся і весь час дивиться на місьє, який чемно чекає закінчення ігрищ.

— Що це? – запитав Жан Ноер, що сидів за столиком і дивився на цей спектакль під звуки піаніно. — Такого минулого разу не було!

— Це знову для вас подарунок. - відповів працівник.

— Для мене? Знову вона? - він погладив свою борідку-еспаньйолку та облизав губи.

— Так, для особливих гостей – особливі подарунки. А вона найкраща!

— Що я маю робити? Минулого разу такого не було!

— Зачекайте поки Соня вимиє усе своє тіло і беріть її на руки та знову ведіть на верх – до наших «кімнат кохання». Соня, повірте, вас знову не розчарує.

Працівник підморгнув і теж дивився, як його дружина зараз готується віддатися комусь іншому. Він любив дивитися, як його найдорожчу квітку спрагло жадають ці інші чоловіки. А її крики? Він любив під дверима слухати її крики. Збудливі вологі крики. Ще та ще. Й лише він нею володіє. Це відчуття п'янило. Але він з нею не спить, вона лише для клієнтів, а так - в нього є інші діаманти та рубіни, які потребують ювеліра. А Соня його улюблений смарагд, який він підібрав з канави. Дав йому ім'я та нову долю.

Вона була нікому не потрібна: боязна сирота із села, побита та, мов сміття, вітчимом викинута на край дороги, де скиглила та шепотіла: "Допоможіть!" Зате тепер їй поклоняються.

Особливий відвідувач мовчав і лише своїм пальцем водив по губах. Соня підвелася, лизнула, мов кішка свою руку не відводячи очей від нього, провела язиком по вказівному пальцю та поцілувала бантиком губ його вершечок. Гість сидів, наче прив’язаний. Її погляд з бісиків був чоловічим повідком.

~~~

Соня розірвала простирадло та з довгим клаптиком оголена повільно підійшла до нього поцокуючи червоними туфлями: «А ти любиш солодке?» - прошепотіла. Він сидить оголений на кріслі дозволяючи покірно зав'язати заду собі руки, а чорною панчохою очі, котрі сірим набряклим небом дивилися на неї як вона готова стати його дощем із любощів, її руки блискавки, її очі зірки, її тіло місяць, що жадає його сонця.

Його пружний м’яз оголив від шкірки голівку, піднявся над кучерявим волоссям, що розповзлося на стегна, та стелило широкий килим на животі, а над пупком вузькою стрічкою ішло уверх, розповзаючись дрібно на грудях та рясно танцюючи навколо набряклих сосків.

Та вона піднялася перед ним на стіл і розвела ноги, котрі одразу поклала йому на плечі. Руками обійняла голову Жана та направила до себе. Розпечені мов комета, його вуста припали до неї, язик занурився у вологу землю та молився на вершечку між губ, водив колами, рухався уверх та вниз, пірнав в неї, обпікав гарячим подихом. Чамкав голосно. Спрагло ковтав її.

Руки Соні вчепилися в край стола і чулося лише одне довге, глибоке, тихе: «А-а-а-а-а-а-а-х!». Він вдихав її стогони та вичавлював з неї їх знову та знову.

Легко штовхнувши Соня підвелася. Зняла пов’язку-панчоху, щоб нею зв’язати один край до його, а інший до своєї руки. Взяла за член, мов за повідок, і повела до ліжка. Сіла на край, як на трон, розвела руками свої стегна.

«Падай на коліна! — голосно наказала і він впав перед нею схиливши голову. — Молитву вивчив?»

Він знову кивнув і став молитися під ніс:

«Я, твій раб, жінко, я, твій раб! Я усе тобі віддам. Моє серце у твоїх ніг, моя душа у твоєму полоні. Я, твоя земля під ногами. Я, твій бог, що на колінах став рабом. Я, твій раб, жінко, я, твій раб». – тремтів перед нею і бив поклони чолом, гладив губами носок її туфлі, підіймаючись стежкою з поцілунків все вище та вище....

~~~

Ранок.

— Коханий, документи я для тебе роздобула, чоловік і свекор нічого не дізнаються. Свердловини «Весела вдова» та «Аґата» будуть твої. Я з одним клієнтом вже домовилася і нафтові свердловини хоч нині можна буде перепродати. Нарешті ми зможемо звідси втекти разом.

— Ти так хочеш побачити мій Париж?

— Коханий, я хочу побачити нас у Парижі.

— Обіцяю. Так. Так. Так. – кілька разів поцілував її плече та усміхнувся.

— А може повторимо? - перепитала.

— Яке повторимо, вибач, я вже все.

— Так шкода. Ех, мій одноразовий…

— Але… але якщо трішки почекаємо, то буде і тобі десерт.

— А я встигну очима кліпнути? – буркнула.

Жан закашлявся. Хіба він винуватий? Це тіло в нього таке. Що він зробить, що так швидко кінчає, а стогне, як прирізане мишеня? Соня спочатку сміялася з того, але звикла. Адже він — її улюблене тіло. А якщо їй захочеться чогось довгого, то вона завжди щось знайде, але свого човника заради кораблів – вона не покине. Що вона в ньому знайшла? Приваблювала її найбільше одна річ: це звивиста, по зміїному тонка волосяна стежка від пупка уверх. Її пальчик та язик вічно любив мандрувати нею. А його довгі пальці-зірки занурені у волосся, у її пітьму ночі! Від того вона мліла, ставала вогкою та благальною. А те, як він кінчиком носа, ніби котик, ніжно торкався її носика, водив по ньому кола, а його важкий подих заповзав у неї! Груди наливалися твердю в очікуванні поцілунків. А як він їх любив лоскотати язиком та прикусити губами й в той самий час рукою гладити її між ніг уверх та вниз. Їй це теж в ньому подобалося. Він робив те, що інші не завжди вміли: це розігріти жінку перед сексом так, щоб вона.... А підкорив Ноер її сміхом. Він, в їх перший раз, так напружився, що голосно пукнув. Вона довго сміялася і просила прочинити вікно, а далі вони кохалися так, що їх стогін розбивався об стіни вулиці. Їх тіла на чорних простирадлах, мов дві складені долоні, молилися одному богові – молилися один одному.

~~~

Париж. Липень. 1945.

«Мамо, що ми тут робимо? Ти знову плачеш?» — запитав семирічний хлопчик, що сірими очима дивився на купу металу та, опираючись на милицю, балансував на одній нозі.

«Коханий, я вже тут! Ми в Парижі!» — сказала про себе жінка, що стояла перед Ейфелевою вежею потираючи на грудях медальйон з написом: «Я твій Бог на колінах!»