Лиха година

Для майстра, що виробляв шикарні піаніно почалася лиха година. Він був у відчаї. Зазвичай його кропітка праця приносила йому невеликі гроші, адже інструмент був дорогий і не так багато він міг зробити їх і продати.

Майстри і підмайстри розбіглися від нього, тому грошей навіть за навчання підмайстрів не отримував. Навіть мідяки перестали в нього водитися.

Окрім того, що він умів збирати й налаштовувати кожну детальну великого інструменту, майстер ще любив грати на піаніно, під настрій давав концерти у своєму маленькому тісному будиночку. Але публіки було небагато. За концерти він гроші не брав. І скоро вони взагалі не водилися в нього. Перестали, наче джерело засохло.

Він сидів, перебираючи пальцями по білих і чорних клавішах. Коли відхилитися, то подивишся – і чорних клавіш наче так багато. І життя його уявлялося йому чорним і безпросвітним. Якщо це піаніно не куплять, то він змушений буде спалити його замість дров, бо піч топити навіть нічим.

Так би він довго сумував, поки у двері не протиснувся його друг, що на сусідній вулиці торгував вином. Майстер не хотів із ним зустрічатися, адже був тепер бідний наче церковна миша і трохи заздрив продавцю вина. Той мав добру лавку, льох, завжди дзвенів золотими та срібними талярами, завжди усміхався був радісний і добрий до всіх. А крім того бідний майстер не мав чим пригостити гостя. Тільки того що й останнього окропу налити замість чаю. Про вино чи й присмаки які мови не було навіть.

— Чого сумуєш, друже? – спитав той серйозно.

— Зовсім справи погано йдуть. Грошей катма… так жити більше не можливо. Ніхто навіть це не купує, - майстер гучно захлопнув кришку. Білі клавіші сховалися під нею наче й не було. У кімнаті стало ще темніше, - якщо не куплять, то піде на дрова.

— Е, ні, не все ще втрачене. Не падай духом, - скоромовкою промовив продавець вина.

— Та де ж тут не все втрачене? Оно навіть чорних клавіш більше як і в моїм житті більше страждань, - сказав майстер, відвертаючись. Він не міг терпіти радісного торговця, що аж світився у своїй хаті.

— Ти майстер і прекрасно знаєш, що це не так. Білих більше. Тому й у житті щастя більше. А все інше навіть не випробування, а змога побачити нові можливості.

— Та де там!... – з пересердя кинув майстер. Він відчував, що виштовхає нахабного продавця вина із своєї хати прямо зараз. Це буде не ввічливо, але ж чи можна таке витримати? Він відверто насміхається.

— Друже, щоб ти повірив моїм словам, то давай спробуємо змінити те, що в тебе є, - примирливо сказав торговець. Він наче бачив майстрові думки. А майстру стало дуже соромно і не зручно.

— То ти добре граєш, спробуй у літньому саду дати концерт… люди почують які чисті звуки… може, люди почують і переконаються, що воно того варте.

— Кому потрібні ці важкі складні інструменти? На них роками вчаться грати і не можуть навчитися! – ледве не плакав майстер.

— Ну це не так. А ти покажи їм, що це приємно, що це найвище задоволення таке ж як і для тебе.

— Згода. Все одно мені нічого втрачати, - кивнув зморений лихом майстер.

Він заплатив кілька мідяків щоб місцеві хлопці перетягли піаніно в сад. Коли настав теплий чарівний весняний вечір, він благоговійно торкнувся клавіш. Люди прийшли, розсілися на ажурних лавах, у альтанках, замовляючи кельнеру вино і пиво, мед, смаколики. Піаніст грав, насолоджуючись кожною хвилиною. Все було наче у казці. А його друг торговець вином. Підносив найбагатшим відвідувачам дорогі сорти і розповідав про музику, про надзвичайний талант майстра, неймовірні звуки виготовлених ним інструментів.

Піаніст нічого не чув і не бачив перед собою, окрім нот і клавіш, білі-чорні, чорні-білі вони миготіли перед його очима, під його тонкими гнучкими навченими пальцями.

Судячи з оплесків, людям подобалося як він грає. Багато вина було випито, багато насолоди було отримано. На виході із літнього міського саду торговець вином потайки від свого друга, хоча втаїти це було не важко, поставив скриньку для пожертв, написавши на ній, що люди підтримуватимуть майстра і отримають ще більше насолоди, коли кинуть сюди гроші. І дрібні монети та й навіть золоті таляри заповнювали скриньку все більше і більше.

А майстер грав, забувши про час. Вже й на дворі стемніло, вже у гіллі заливався соловей. Заможні поціновувачі музики високо цінували цей вечір, хвалячи музику і атмосферу.

Коли ж вечір музики добіг кінця і під покровом темряви носії забрали піаніно знов у тісний будинок майстра, він ще довго стояв серед заможної публіки, розповідаючи про інструмент, навіть про найпростіші механізми роботи такого дива.

А з-за квітучих кущів вигулькнув найзаможніший чоловік у місті, що був спадковим радником правителів міста, завжди ходячи в золотистому одязі, разом з торговцем вином. І майстер почув трохи їхню розмову:

— Безперечно, це задоволення. Я куплю інструмент у вашого друга. Він чудовий майстер. Але я виплачу дозвольте, спочатку, триста золотих талярів, у мене нема більше поки, але буде. У мене настала лиха година і я маю під копичити грошей… знаєте, я в такому важкому стані, що зараз потребую інструменту, на якому було б важко навчитися грати і який би так соковито, так ніжно, і так химерно звучав. А потім я додам решту суми, ви поговоріть із своїм другом, я буду йому дуже вдячний, якщо він зробить для мене таку послугу, - пан-радник чарівно усміхнувся.

— Пане-раднику, звичайно я згоден, це чудово, що ви обрали мій інструмент, - майстер хутко опинився між виноторговцем і багатим покупцем.

— О, я дуже вдячний вам. Тепер шукатиму собі наставника, бо хочу швидко опанувати інструмент, - м’яко, оксамитово усміхаючись говорив зазвичай владний радник правителя.

— Я міг би навчити вас, - благоговійно пролепетав майстер, він і не смів подумати, що удача усміхнеться йому.

— То добре. Завтра вранці я вас чекатиму. На тиждень десять золотих талярів плачу, згода?

— Згода, - вперше за довгий час усміхнувся по-справжньому щиро майстер.

Він йшов додому, не тямлячи себе від щастя. На виході із саду побачив дівчину у дорогій, розшитій золотими нитками шовковій сукні. Вона намагалася докласти таляр у переповнену скриньку, куди він не вміщувався і постійно падав.

— Дякую вам, чудовий був вечір, чудова музика… Візьміть, - вона всунула йому в руку таляр, - бо він не вміщається… вам, мабуть, треба буде наймати носія, щоб скриньку відніс у ваш маєток… - дівчина променисто всміхнулася.

— У мене нема маєтку, - сконфужено промовив майстер.

— Значить буде, розумієте, дівчата із шляхетних родин дуже хочуть щоб в організували для нас ще такі вечори, тільки для нас, але в нас нема піаніно, а у вас маєтку, то як? Можна замовити… може, ви мене грати навчите? – промовляла скоромовкою дівчина, а місячне світло грало на її біло-золотій сукні.

Майстер безтямно взяв у руки скриньку з грішми, звідки висипалося пару золотих монет.

Замріяний щасливий майстер виготовляв новий інструмент. У нього знайшовся шматок сиру і хліба до вина. Виноторговець усміхнений і як завжди радісний, сидів у тісному майстровому будиночку.

— От бачиш, треба було тільки спробувати…

— Дякую, а скриньку для грошей ти встановив? – приголомшено спитав майстер, відриваючись від виготовлення інструменту.

— Так, я. людям треба дати можливість віддячити… коли сподіваєшся на краще і робиш щось добре, то й удача усміхається тобі… Я сам через це все пройшов, а твій покупець, що дає тобі прибуток, він свого часу так само дав мені спробувати…

— Коло замкнулося, - замислено промовив майстер.