Як відьма від долі тікала

Іза любила їздити потягом. Щось було в цьому транспорті поза часом і простором, щось незмінного і зрозумілого. Щось такого, що мусило допомогти трьохсотрічній відьмі привести свої думки в лад. Бо відьма, що не ладнає з собою – то небезпечна річ. Чули про шторми, які змивають острови? Чули, що їх називають жіночими іменами? То все через відьом, що втратили самоконтроль.

Тож, Ізабелла де Монро в часи душевного неспокою сідала до потягу і їхала світ за очі.

За вікном стрічкою тягнулася картина, де дерева змінялися полями, а поля мальовничими хатинками. А ще скрізь купа незнайомого їй життя. Ніби й люди такі самі, що сто п'ятдесят років тому. А все ж, змінилися: стали цуратися общин, родин, воліли жити самі по собі й мати грош, ніж ділитися й допомагати один одному. Кажуть, час змінюється. Аж ні, Іза може поклястися, що час той самий. Змінилися люди. Змінилися речі. А от час... він лишився. Іза дуже добре навчилася ним керувати. І то неправда, що люди не винні – над ними час володарює. Насправді, кожне покоління створює час таким, яким він є.

Поряд проїхав потяг сусідньою колією у протилежному напрямку. На мить здалося, що її потяг стоїть, а їде лише той, інший. Так і з часом було завжди. Все ілюзія. І все у голові.

У відображенні Іза побачила своє відображення. Статна леді, худорлява. Високо підняте підборіддя, ніби поглядом намагалася сягнути Владики місяця. Гордо розправлені плечі. Справжня панянка. От лише голова... Їй тепер доводилося уникати дзеркальних поверхонь. Бо лише там можна було роздивитися її шикарні роги. Роги сайгака. Символ того, що її спалювали. Привіт із Середньовіччя...

***

В ті роки за відьмами йшло особливе полювання. Кожна впевнена в собі жінка, яка могла подивитися в очі чоловіку, була під підозрою. Кожна руда молода вдова або стара сива бабуся, якій не пощастило носити бородавку на носі, могла згоріти на вогнищі у старій добрій Британії чи Франції.

Тому Іза переїхала до України. Там відьом так не нищили – був більший шанс до виживання. Відьом топили, прив'язавши камінь до шиї. А якщо не робиш лиха і сидиш тихо, то можна шану заробити й звання мольфарки.

Які дурні, ці люди! Адже, не існує лихих і добрих відьом. Є вроджені і навчені. Вроджені не чинять лиха. Їм не треба викликати нечистого, аби отримати дар. Вони просто мають силу – більший енергетичний потенціал.

А от навчені... От ці й є небезпечними. Бо ж продали власну душу, дали дозвіл на поселення замість неї нечистого. З душі демонської і тягне силу велику, що Бог не дав. А плата за неї також немала, хоча для навченої і несуттєва: виманювати за послуги чаклунські душі простих людей.

А от відрізнити ці дві відьми звичним оком майже неможливо. Лише вбити можна по-різному.

Іза оселилася у місті. Не могла вона йти в глушину. Надто там багато уваги на одну людину буде. Не приведи Володар місяць, ще запідозрять чого! Страшного нічого не станеться їй. Але прості люди постраждають.

В місті й забобон менше. Циганки тут просто на вулиці ворожать на долоні: читають по обличчю найбільші бажання бідолашного спійманого і обіцяють усе, про що він може мріяти. Той розімліває, і аби збулася ворожба, платить гарну платню. Цілком непоганий вид шахрайства – не більше. Найгірше, що на циганок чекає – їх час від часу ганяє Державна варта. «Ворожки» їм платять частину прибутку, на тому й розходяться.

Іза ж прикинулася дворянкою. Орендувала маєток. Тварин не розводила, за виключенням поросят – «чули» вони її. Коні ставали на диби, собаки завивали, корови пухли. А от свиням було все одно, хто ти чи що ти – головне, їсти дай.

Тут Іза стала Лізою. Лизаветта, звісно, не Ізабелла, але в скороченому варіанті було щось співзвучне у цих іменах. Тому, так і називалася.

«Назвалася горнятком, лізь у піч,» – казала завжди її наставниця. Того дня Іза-Ліза отримала запрошення на бал до пана Гостинського. По правилах етикету, Ізабелла мала б сама влаштувати прийом. Аби познайомитися. Але вона не хотіла. Не бажала заводити які б то не було знайомства, обростати прихильниками, що почали б ходити в гості, запрошувати її до себе, тим самим змушуючи до великосвітської поведінки. Відьми не леді. Але мусять ними прикидатися.

Тож, дивлячись на написаний від руки лист пана Гостинського, Іза не по-великосвітському скривилася. Відмовитися – значить, образити. А це на новому місці не віщувало би нічого доброго.

Отже, молода ста п’ятдесяти річна відьма завішала важкі оксамитові фіранки. Останній порух гранатово-червоної тканини приховав ледь помітне коливання тіні, що промайнула в кімнаті у засіла в кутку.

Іза запалила свічки. Їх мало б бути багато, стільки, скільки відьмі років – так велить обряд.

– Світло розвіє темряву,

Свічка розірве світ.

Інші побачать куряву,

Ворог відчує лід.

Іза виписала в повітрі знаки руками, що засвітилися і застигли, повиснувши там. Потім відьма його рухом долоні перетягнула лівіше і намалювала інший, відмінний від першого. Коли їх стало п'ять, вони затанцювали у повітрі, закрутилися, сворюючи вирву на пустому місці. Фіранки заколихалися, свічки згасли всі разом в оду мить. Ізабелла ступила крок до створеного порталу.

Там знаходився її справжній дім. Дім, в якому вона не могла жити. Бо сила відьомська з плином часу там слабшає. І якщо бути в Домі задовго, то може зовсім зникнути.

Але в цьому місці зберігалося все, що не зручно носити з собою. Магічні артефакти, купа одягу, старовинні книги з магії й ворожіння, підручники з травознавства і зіллєваріння. І найголовніше, що тут було – це старовинний ґремуар її родини.

Іза шанобливо поклонилася ґремуарові, склавши традиційно руки на грудях. Потім відчинила шафу і дістала сукню, зшитою за останньою модою. Світло-синя, вона не повинна була привертати увагу чи викликати агресію. Вона закликала заспокоювати око спостерігача. Допомагати володарці виглядати досить гарно, аби ніхто не говорив про вбрання, і настільки непомітно, щоб ніхто не зміг запам'ятати її володарки. Стародавня магія, яка змінює колір чи фасон вбрання, але завжди складає потрібне враження на оточення.

Іза обережно зняла вішак з тримача й вийшла через мерехтіння порталу. Наступний знак, намальований у повітрі, закрив портал та стер будь-який слід магії у кімнаті. Іза знову запалила свічки й сіла біля вогнища каміну, запаливши цигарку у тонкому й довгому мундштукові. Лише тепер з кутка відділилася тонка й невидима тінь і разом з цигарковим димом, непомічена, прошмигнула через щілину у дверях.

На бал Іза прибула пішки. Оскільки коні її боялися, це була вимушена міра, адже довелося б вигадувати пояснення кучерові й служницям. А натомість Іза пустила плітки, що вона, власне, сюди прибула через загибель родини в одній з таких от поїздок. Коням щось підсипали до їжі, і вони понеслися, мов оскаженілі. Колеса не витримали нерівності доріг і повідпадали, а тварини з піною, що летіла з пащі, тягнули візок аж поки не попадали замертво. Брат звернув шию, намагаючись вискочити на ходу й запобігти лихові. А за ним мама зачепилася сукнею, намагаючись сісти на місце кучера, і впала під копита коням.

Тому більше не виникало жодного питання, чому ж Лизаветта ходить пішки (бо ж не пасує панянці того робити).

Море свічок, найманий оркестр і навіть танцівниці розважали гостей. Відьма відверто нудьгувала. Вона мало не позіхала і час від часу кидала оком на місяць. Було б веселіше зараз намастити дурманом мітлу й полетіти на Лису гору на шабаш, познайомитися з місцевою відьмацькою спільнотою. Цієї ночі Іза однак не спатиме – Володар входить в свою повну силу. В такі дні він ділиться нею зі своїми дітьми – дітьми Ночі.

Але Іза не полетить. Ризиковано. Вона накине на себе туману й піде збирати трави. Це також потрібно...

– Чи не відмовить ласкава пані мені у наступному танці?

Якби пан, що підійшов, почав гавкати на неї, він би не примусив її більше дивуватися, ніж зараз. Але незнайомець, напевне, розцінив вираз її обличчя по-своєму. Він похопився, нахилив підборіддя і зняв капелюха:

– Гостинський. Костянтин Вікторович Гостинський, скромний князь тутешньої губернії.

Іза вклонилася і назвала своє ім'я.

– Вдова Жевусе, Лизаветта де Монро.

Щойно князь підхопив її руку для поцілунку, музики заграли вальс.

– Ви сьогодні – головна окраса вечору!

Пан Гостинський був вищим за Ізу на цілу голову. Волосся, посріблене сивиною, додавало йому особливої краси. Пишна борода ж лишалася чорною, мов смола. Очі чорніли осінніми каштанами. Суворі риси обличчя видавали людину, що звикла тримати все під своїм контролем.

– Ніщо не затьмарить ясновельможного пана!

Іза не бажала приймати компліменту. Те, що її помітили, вже було досить дивним. Сукня мала б її боронити від стороннього ока. Тим більше, пана Гостинського. Тим більше, якщо він сам князь.

– Ви, певне, здивовані, мила пані, що я влаштував прийом до збору врожаю? Адже не час?

– Ну що ви, ясний пане, впевнена, що у вас є на те вагома причина.

– Це так.

Музика спинилася. Він вклонився і запросив її випити по келиху доброго вина.

– Насправді, в нашому місті страшна біда.

Іза страшенно здивувалася. По-справжньому. Біда, й бал? Може, це благодійність якась? Що там у них, простих смертних? Війна? Хвороба якась? Чи хліб згорів?

Він хвильку помовчав, пильно вдивляючись їй в очі, а тоді продовжив:

– Ви, пані, не місцева, певне, не знаєте. З півмісяця тому вийшла у світ нова й дуже небезпечна книга.

Іза знову недовірливо на нього подивилася.

– Не вірю, аби якась книга була важливою аж настільки, щоб про неї говорити як про дуже небезпечну. Хіба що, вона має силу зменшити врожай хліба чи прикликати хворобу в общину.

– І навіть більше!

Пан Гостинський з таким запалом вигукнув останню фразу, що люди почали озиратися й перешіптуватися. Він стишив голос, нахилився та продовжив тихіше.

– Темна книга. Вона вийшла в світ. Місяць тому вона з'явилася у нашій книгарні. І почали прибувати ВОНИ.

– Хто?

Поза шкірою відьми пройшов мороз. Це недобре. Це все дуже недобре. Це все погано пахне.

– Ну як же хто, мила пані? Відь-ми, – по складах вимовив останнє слово князь. – Саме тому я й покликав усіх. Тут пастка!

Він з тріумфом на обличчі вирівнявся й пригубив вино. А потім, ніби між іншим, ковзнув поглядом по її декольте. Іза розуміла, що відповідати треба швидко. Але захвилювалася. Вона швидко схопила келих з вином і ковтнула. Це добре, що він дивиться на груди. Бо якби дивився в очі!.. Його погляд дуже проникливий. Він би точно все зрозумів.

– І яка ж, вельможний пане?

Він загадково посміхнувся й долив вина панянці та собі.

– Моя чарівна Лизаветто! – вигукнув він. – В цьому залі немає жодної людини з корінних жителів. Усе панство, що тут ви можете спостерігати, включно з вами, мила пані, це ті, хто прибув на протязі останнього місяця.

Іза нахилила підборіддя трохи назад і вниз.

– Що ви кажете? Яка неймовірна кількість гостей! І всі вони... ви припускаєте... відьмують?

Іза стишила останнє слово.

– Ото ж бо. Або збираються відьмувати.

– Що ви кажете! – повторила Ізабелла.

Вона поставила бокал і промочила вуста серветкою.

– І навіщо їм це, як гадаєте? Тобто... Ця книга вчить магії? Ви читали її?

Князь посміхнувся.

– Вас також хвилює ця тема, чи не так? Але я вас не звинувачую. Взагалі, я вважаю, що багато відьом стають такими через те, що їх спокусив демон. А ви, жінки, такі цікаві до всього незвичного! Погодьтеся, ви б також її погортали?

Його очі горіли азартним викликом. Він, здається, вже все вирішив, і пана Гостинського неможливо було переконати в протилежному.

Але він був правий. Може, не щодо інших. Може, він помилявся щодо всіх простих жінок. Але не щодо неї. Якби він був торговцем, що пропонує свій товар на ринку, вона б точно купила ту книгу. Навіть, якщо в ній написана повна дурня.

– О ні, ну що ви, – грайливо махнула білою рукавичкою Іза й засміялася так, ніби крапельки весняного дощу падають на молоде зелене листячко. – Я заледве літери відрізняю! Страшенно не люблю читати! Моя пристрасть – це... подорожі.

Іза знову подумала про свою мітлу. Вона б могла в цей вечір танцювати босоніж навколо вогнища, віддаючи весь свій накопичений запал землі і небу. А потім влаштовувати дикі оргії, після яких відьма набуває особливої жіночої привабливості. По таких ночах зазвичай траплялися грози (але із закінченням жарких жнив люди не нарікали). Натомість її тіло наповнювалося чистою силою Володаря місяця – спокійною і чистою, як вода в озері.

– І бали, – додала вона. – Люблю танцювати.

Гостинський гмикнув.

– Мені здалося, ви були дуже здивовані, коли я вас запросив до вальсу.

Це нагадало Ізабеллі про майбутню пастку. Потрібно обережно розпитати про неї. Щоб знати, тікати чи навпаки, залишитися на всю ніч.

– О! Просто... нас ніхто не познайомив. Це було дуже несподівано. До того ж, я давно не виходила у світ. Була в жалобі за бароном Жевусе.

– Але ж, ви були без компаньйонки, прошу пані. І ви, настільки я знаю, ще ні з ким тут не познайомилися. Тож, я взяв на себе сміливість і відповідальність представити чарівну пані спільноті.

– Ваша вельможність хіба не зауважили щойно, що тут самі лише незнайомці?

– Гаразд, вас не ошукаєш. Ваша краса просто збила мене з ніг, примусила битися моє старе втомлене серце, мов у юні роки!

Іза ніжно розсміялася.

– Ви мені лестите, мосьпане! Але я мушу відкланятися. Не годиться леді до пізньої пори гуляти.

– Дозвольте вас проводити!

Ізабелла посміхнулася. Цього вона точно не хотіла.

– Ну що ви! Ви ж господар вечора! Як я можу вас вкрасти у стількох гостей! Я люблю...

– ...Подорожувати?

Вона посміхнулася.

– Так. Навіть, якщо це кілька кроків подорожі.

Пан Гостинський поцілував руку Ізабелли.

– До скорої зустрічі! – він таємничо посміхнувся.

Вона гречно вклонилася на прощання.

Іза заледве витримала, аби не зірватися на біг по дорозі додому. Вона була настільки наляканою вечірніми подіями, що тепер потребувала відновлення.

На порозі Ізабелла непомітно зробила знак рукою. Дім був під захистом – якби сюди хтось вдерся, господарка одразу б дізналася про це.

Перше, що зробила відьма – побігла до своєї мітли, що стояла в куточку біля каміна.

Мітли не було.

Ізабелла сплеснула руками по боках. Покрутилася на місці.

– Ну, гаразд. Ви-бач. Вибач. Виходь. Покатаємося.

Нічого не трапилося. Ізабелла скинула сукню і накинула сорочку, потім загорнулася у шовковий халат. Пішла до комори, дістала відвар дурману, блекоти й коноплі й лишила на столі. На тіло покапала по краплині ароматних масел: по одній на зап'ястя, одну на шию і по одній попід колінами.

– Годі тобі. Я недовго була відсутня.

Ізабелла відхилила фіранку. Не знайшовши там мітлу, подивилася під ліжком і навіть у камін зазирнула. Не знайшовши мітлу, зітхнула й сіла на ліжку. Якщо дуже образилася, то треба на подвір'ї шукати. Як гірше, то й у лісі. Знову кілька тижнів буде вербу вдавати.

А й справді, не час. Ізабелла запалила свічку й налила собі вина. Треба накинути на себе морок і піти пошукати ту дурисвітку. А то й дійсно проросте ще там... Поки буде її ще заспокоювати... А о четвертій, під ранок, треба завітати у дім пана Гостинського. Цікаво, що там у тій книзі такого, що всі відьми з'їжджатися почали. Треба визначити, що то іще за відьми. І чи варто хвилюватися за простих людей у місті.

Стояла така тиша, що аж дивно. Не перебріхувалися собаки по дворах. Не пугукали пугачі, що заплуталися в гіллі дерев. Не сюрчали коники. Не літали жуки. Ніхто не славив Володаря місяця. Аж сьогодні перший день його ночей. Щось недобре насувалося. Так тихо буває лише перед бідою.

Іза стояла на порозі, у тому ж халаті й босоніж.

– Гертрудо! Гертрудо! Повернися! – крикнула вона.

Так називала вона мітлу. Як приходили гості, мітла часто оберталася на чорну кицю з отруйно-зеленими очима. Вона мала подібний до киці темперамент – така ж норовлива й пестлива.

Суха трава впивалася голками в стопи. Але це було приємно. Ніби мільйони маленьких голочок масажують ніжки, десь зсередини. Іза знала: це енергія землі наповнює її тіло. В тілі відьма відчула приємний лоскіт, що піднімався знизу вгору і повертався назад: це її сила потребувала виходу.

Іза йшла мовчки. Вона знала: якщо крикне, то в такій тиші її почують до самого передмістя. А цього не потрібно – на відьмі закляття мороку. Її впізнають лише їй подібні.

Перейшовши дике поле, Іза опинилася в переліску. Тут траплялися дрібні гілочки, на які було навіть боляче наступати. Так, це не в трансі по розпеченому вугіллі танцювати. Це боляче.

– Гертрудо?

Іза роззирнулася в пошуках магічно дивної верби серед лісу. Вона відрізняється від звичайних тим, що її гілля стирчить догори, а не звисає завісою зелених фіранок.

Ліс густішав. Не могла вона ж так далеко зайти? Іза почала дратуватися і вже думати про те, що час повертатися.

– Гертрудо, я й!..

Їй хтось затулив рот й притиснув до дуба.

– Ш-ш-ш! Тихо, мала відьмо, не кричи! Тут засідка!

Роздратування минуло. Цей голос! Вона його знає!

– Я ж казав, що скоро ми з вами зустрінемося.

Він посміхався. Князь розвернув її обличчям до себе. Але не відпустив – лише прибрав долоню з вуст, затримавши на них погляд на кілька хвилин. Іза добре знала, як зараз діє на чоловіків. Їм в повню важко встояти перед відьмою.

– Пан Гостинський! Я не розумію...

– Не вдавайте грека, люба пані.

– Кого?!

– Не робіть вигляду, що не розумієте нічого, – пояснив пан Гостинський. – Все просто. Ви питали мене, чи я читав Чорну книгу. Так, на жаль. Але зробив би це знову. Бо знання – це сила. В мене в місті дивні речі відбуваються. Я мушу знати, в чому річ. Сьогодні перший день повні. Відьми тут планували зробити шабаш. Їх усіх зловить моя сторожа і посадить до в'язниці. Їх вже завтра судитимуть.

– Але я загубила мою кицю!..

– Ну ж бо, люба пані, не розчаровуйте мене! Якби не ваше здивування, я б ніколи в житті не здогадався. Ви повністю відрізняєтеся від усіх інших. Я цілий вечір за вами спостерігав. Ви дійсно дуже схожа на людину!

– Але я і є людина!

Її очі спалахнули вогнем. Вона ніколи не трактувала себе кимось іншим. Її дар відрізняв її, давав силу, але... Всі потреби та інстинкти в Ізи були такі ж, як в усіх людей.

– Ви відьма! Але незвичайна. Я скрізь розвісив обереги від мороку. І при собі маю.

Пан Гостинський витягнув малесенький, з ніготь, мішечок з травами, обв'язаний червоною ниткою. А на ньому намальований магічний узор.

– І вас нічого інше не зрадило, як брак артистизму. Але я вас розумію. Ви не знали.

– Я справді прийшла за Гертрудою, ваша ясновельможність. Все, що ви кажете, звучить шалено.

Він уривчасто й часто дихав, ніби від гарячки. Він і справді пломенів. В Ізи закрутилася голова. Земля стопами відчувалася, ніби розпечене вугілля.

– Будьте моєю.

Її очі стали розміром з повний місяць кожне. Це неможливо. Він людина. Вона ж його просто вб'є своєю енергією.

– Я розумію... Не місце, і не час. Але... Я старію. І хочу спадкоємців. Війни, походи, держсправи... Я шукаю дружину. А ви мені подобаєтеся.

З кущів вийшла чорна кішечка і голосно нявкнула. Кішечка почала вилизувати хутро, ніби вдома на коврику. В очах Ізи зблиснули дві червоні іскорки. Киця перестала вмиватися, глянула на Ізу і з мурчанням почала пеститися до неї.

– Кажу ж, киця, ваша милість. А з приводу вашої пропозиції... Якщо ви серйозно... Мені треба подумати. А зараз, перепрошую, я мушу йти.

Князь несподівано відпустив Ізу, не сказавши більше ані слова. А по поверненню додому вона й думати забулася про його пропозицію.

– Дякую, – вона попестила Гертруду по спині. – Ти мене виручила.

– Няв! – киця потерлася об руку відьми.

– Але, якби ти не тікала, я б не попала в таку ситуацію.

Докір був наскільки м'яким, настільки можливо. Не вистачало ще знову її шукати.

Але киця з прищуром поглянула на неї, зіскочила з рук і сіла біля напівпрочиненого вікна, аби спостерігати за місяцем.

– Від цього пана залежить, чи житимемо ми, чи ні.

– Там де ми були, було краще, – врешті сказала Гертруда.

– Доля не просто так закинула нас сюди. Тут відбуваються дивні речі.

Іза розповіла Гертруді про те, що дізналася.

– Я залишаюся при своїй думці. Навіщо ми сюди припхалися?

Іза посміхнулася і опустила очі.

– Ми втікали від відьомського вогнища.

Гертруда гмикнула.

– Утекли?

– Розберемося. Думаю, зі своєю пасткою Гостинський вже заспокоївся. Хоча, сумніваюся, що там було багато відьом. Він, звичайно, як людина перебільшує вплив ґремуара. Хоча, цікаво, що ж у ньому такого. Під ранок треба проникнути в його маєток.

Ізабелла знову провела ритуал і потрапила у свій істинний дім. Якщо морок не діє, потрібне щось інше.

– Відведення очей... гм... Що там іще? Закляття невидимості. Якщо морок не діє, не факт, що і це подіє.

– Няв! – Гертруда теж тут, куди ж відьма без вірної мітли-перевертки?

– Точно! Вірно мислиш. Треба знайти закляття обертання!

Іза вже хотіла закрити ґремуар. Але він несподівано відкрився.

– «Закляття стеження»... – прочитала вона вголос. – А й справді!

Іза плеснула в долоні.

– Так... квіти каркаде, часник, морква... (Я що суп варю?) Попіл верби і перо однорічної сови... І вариться година! У нас навіть час буде! Ось ще одне, слухай, Геро: дія короткочасна, але остерігайтеся... Отакої! Вирвана сторінка! Але гаразд, будемо сподіватися, що все обійдеться. В чотири ранку у людей найміцніший сон.

Кілька годин потому Ізабелла сиділа у кріслі. На руках у неї муркотіла Гертруда – заряджала силою й допомагала увійти в транс.

Спочатку в Ізи сповільнилося серце. Воно майже зупинилося. Серце Ґери билося за два. Потім відьма зробила один глибокий вдих і її очі змінилися. Вони засвітилися жовтим світлом – ніби очі киці в темряві. Зіниці здійнялися догори і зникли під повіками. Тіло закам'яніло, ніби Ізабелла була вже мертвою кілька годин.

Її погляд полетів до маєтку пана Гостинського. У світі наву було темно. Але Іза все ясно бачила, хіба що всі предмети набули тьмяного кольору – так, ніби бачиш у сутінках. Навколо ніч тепер жила повним життям, не так, як в світі яву. Домовики, полтергейсти, кікімори й перевертні ходили вуличками й весело вирішували, куди податися на останок ночі. Ізабелла привіталася і ввічливо відмовилася на їх пропозицію приєднатися до гулянки в честь повні.

Погляд відьми помандрував по будинку. Врешті вона знайшла спальню самого Гостинського. Він спав на правому боці, вкрившись з головою простирадлом – аби комарі не гризли. Іза притулила палець до вуст, аби комахи не докучали йому саме зараз. Мимоволі, майнула ревнива думка: а як він заснув з таким збудженням, яке огортало її там, в переліску, як власне? А ще заміж кликав.

Але не час.

Нехай спить.

Мабуть, навіть мати не турбується так про сон немовляти, як Іза зараз турбувалася за сон князя.

– Муха не дзижчить,

Комарик не літає,

Хай Гостинський спить,

Очей не розтуляє.

Іза намалювала на ньому знак сну, що мав діяти ще не менше шести годин. Знак засвітився срібним світлом і огорнув князеве ліжко, як сітка рибу.

Тепер Іза заспокоїлася: нарешті можна роззирнутися.

Звісно, логічною була б думка подивитися в кабінеті. Але навряд, чи пан Гостинський тримав таку серйозну книгу як ґремуар серед решти бібліотеки. Вона мала б бути якщо не захована, то десь на виду.

Товстий ґремуар у шкіряній обкладинці коричневого кольору лежав просто на письмовому столі. Поряд, праворуч від книги, стояв канделябр із п'ятьма свічками, які догоріли до половини. Ліворуч знаходилася відкрита чорнильниця з пером і бльокнот – пан Гостинський не просто читав ґремуар.

– Попалася!

Ізин погляд відірвався від письмового столу. Вона обернулася назад. Там стояв, прозорий, мов привид, пан Гостинський. І він змінився.

Його очі були чорні. Оголене тіло повністю вкрите татуюванням. На голові виднілися вже чималі ріжки. А позаду звисав батогом хвіст з шипом на кінці. Князь підійшов впритул до Ізабелли. Тепер вона майже сиділа на робочому місці Гостинського. Князь поклав долоні на стіл по обидва боки її стегон. В наві відьма почала підсвічуватися від збудження, переповнена силою.

– Так от у чому річ!..

Іза також була прозорою. Але, народжена відьмою, вона не змінила свого вигляду у астральній проекції. А вигляд, якого Гостинський набув, мають лише ті, хто...

– Ти продався! Заради магії!

– Я мусив. В мене не було вибору. Розумієш, люба, я князь, – він паскудно посміхнувся і обійняв її хвостом за талію. – А тут, чомусь, такий наплив нових жителів на моє місто. З виходом ґремуару. Співпадіння? Не думаю.

Він підсадив її на стіл і підійшов впритул. Вона зловила його подих у себе на щоці. Він відчувався як дехто, хто міг вмістити її силу. Силу, що рвалася з неї. Силу відьми в повний місяць.

– А потім я вирішив, треба почитати. Як боротися з нечистю, якщо про неї нічого не знаєш?

Його шепіт огортав її, ніби змій, кільцями.

– ВІН прийшов до мене на третій день. І переконав мене підписати угоду. Ні, люба моя, я не продав душу. Я погодився спалити усіх відьом взамін на можливість бачити і розпізнавати їх. А ВІН отримає ЇХНІ душі. Вигідний обмін, до того ж, там їм і місце. У пеклі.

Гостинський потерся підборіддям об її шию, проводячи по ній язиком. Його хвіст підчепив нижній край нічної сорочки і поповз вгору по внутрішній стороні стегна. Гостинський крутнув стегнами, демонструючи своє збудження. Шип на хвості торкнувся вологого входу. Він не був гострий – оксамитовий і гарячий на дотик. Відьма застогнала. Сяйво її збільшилося, а стіл під Ізою завібрував, ніби від землетрусу. Гостинський зашепотів у інше вухо.

– Але ти, я бачу, не така. Ти особлива. В тебе немає подоби чортиці. Ти чистокровна. І тому, моя пропозиція в силі. Ти можеш стати моєю дружиною. Або я тебе спалю по вашим, французьким, традиціям. Привселюдно. На вогнищі.

Гостинський легенько штовхнувся в її середину самим кінцем вкрай збудженого прутня. Її сила одразу передалася йому. Він уривчасто видихнув їй у вухо.

– Ти смачна. Твоя сила – як заморська кава. Як добрий коньяк.

Відьма застогнала і обхопила князя за зад, притягуючи до себе. Він переможно посміхнувся і увійшов повністю. Іза ж вчепилася в нього, ніби потопельник у рятівника. Вона вже не сумнівалася, чи він витримає. Їй було байдуже. Ба, навіть було б краще, аби його розірвало її силою – адже, він нищив їй подібних. А князь впивався нею, отримуючи первісну дику насолоду від її тіла і енергії натуральної магії.

Фінішували обоє одночасно. Оргазм був схожим на вибух. Її сяйво повністю поглинула темрява князя.

– Я хочу тебе на зовсім, – князь поцілував її. – Але ти мусиш погодитися добровільно.

Він відійшов і став перед нею. Його хвіст смикався зі сторони в сторону, як у киці на полюванні.

Ізабелла розуміла, що то вигідна пропозиція. Але зв'язатися з навченим! Вся родина відвернеться від Ізабелли. До того ж, життя навченого триває мало – до ста років. А народжена – вічна. Її союз може бути лише з таким самим, як вона. І дарма, що князь її теж хвилює. Це неправильно.

– Ти від мене не сховаєшся. Я тебе знайду скрізь. Талант можна побити наполегливістю. А я наполегливий.

Іза відштовхнула коханця, відступила крок убік. Похитала головою. І видихнула.

Її астральна проекція повернулася в тіло.

Але тіло вже міцно тримали кайдани. Гостинський знав наперед, що вона відмовиться. Він її схопив одразу, щойно вона вилетіла. Інакше б не встиг.

Під час спалювання істинна відьма не вмирає. Вона має вогонь і чари, тому переносить своє тіло в істинний дім. Цим і відрізняються відьми навчені і вроджені.

Але поки закінчиться ритуал, тіло згорає. А в істинному домі чари не діють. Тому, доводиться кликати ЙОГО. Володаря місяця. Він зцілює. Але потім відьма змінюється. У неї на голові виростають роги, а тіло вкривається татуюванням. Це все невидиме людському окові. Лише у відображенні дзеркал. І у світі наву.

***

Ізабелла здригнулася. У купе зайшов якийсь статний чоловік. У нього була чорна борода і сиве волосся; різкі риси обличчя і очі, мов осінні каштани.

Іза закрила штори на вікні потяга і посміхнулася.

Люди ще не знають достоту, хоч і здогадуються. Їх душі завжди повертаються. Їх неможливо не впізнавати, нові й перероджені – їх тіла завжди схожі на попередні. Минуло так багато часу.

Зараз знову повня. Її енергія зашкалює.

Вона чекала довго.

І час відплати настав.

– Здається, ми їдемо разом. Мене звати Костянтин. Мені потрібно до Новограда.

Вона паскудно посміхнулася. Непомітно ворухнула плечем, щоб спала бретелька сукні і відкрила чоловікові край бюстгальтеру. Він ковтнув і облизав губи.

Іза закинула ногу на ногу.

– Яке співпадіння! Я теж.