Розшукується герой!

Уфф! Ватажок не збрехав, підземний лаз до будинку Ардайла справді існував. Тіль аж зрадів. От тепер вони точно відірвуться від паскудних почвар!

Навіть з урахуванням того, що граф ледве ногами плете, а язик в нього на плече звисає. На ліве. Саме звідти, з-за лівого плеча, як стверджує жрець бога світла Цимай-тона, з’являються паскудні думки, підбурювання до капостей і взагалі гидотства всілякі. В усілякому разі, коли жрець напивавсь як хлющ та хитався від однієї стіни шинка до іншої, то поважно виголошував подібні дурниці.

— Зачинити... — граф Ардайл захекався, проте щосили намагався говорити чітко. — Слід зачинити...

От наче Тіль сам не второпає, що демони як побачать таємний лаз, так і рушать навздогін всім натовпом!

— Зараз, вашосте, зараз...

Тіль уважно роздивився темні вологі стіни. Ага, ось тут наче щось собі світиться, блякло так...

Таємна підойма піддалася не одразу, але кілька ривків спільно з міцною лайкою зробили свою справу. Весь цей час граф стояв нерухомо та витріщався на Тіля, немов кіт на віник: незрозуміло, чи то налякається, чи то лапою піддіне. І чого він так вилупився? Наче ані рогів, ані хвоста в Тіля не виросло, та й ширінка не розв’язалася.

Втім, коли бочка все ж устала на місце, граф стріпнувся й тихо спитав:

— А де це ми опинилися?

— В цій, як її... — Тіль зап’явся, згадуючи довге слово, — колонізації, о!

— Оце так, — граф похитав головою. — Ніколи не думав, що колонізація виглядає так... мерзенно. Правду кажуть, краще вдома сидіти, аніж колонізувати всі землі, на які око впаде. А чим тут смердить?

— Так тойво, лайном же ж! — вже впевненіше відповів Тіль. Що таке лайно, він прекрасно знав. Щоправда, граф міг такого простацького слова в житті не чути, тому про всяк випадок довелося пояснити: — Висирають його, вашосте. З дупи, — задля наочности Тіль показав, що таке дупа й де саме вона знаходиться. Очі графа виблиснули:

— О... зрозуміло, дякую. Інформація справді дуже цінна.

На мить Тілеві здалося, що граф глузує, проте він уже змінив знудьговано-зацікавлений вираз обличчя на вкрай діловий та запитав:

— І куди там тепер вирушати? До джерела, е-е-е, лайна?

— Та тю на вас, вашосте, скажете таке! До виходу тре. Зараз...

Тіль покрутив головою. Мапу колонізації, чи як там її, він, звісно, не пам’ятав, але точно знав: в ній завжди є два тунелі, великий та малий, зазвичай вони йдуть паралельно, однак в кількох місцях розходяться. В малому тече вода. І лайно, ясне діло, куди без нього. А великий — на випадок рясних дощів. Ну, тобто щороку використовується кілька разів, однак всі воліють робити вигляд, ніби то на крайній випадок, раз на століття, а те й на два. Куди виходить малий тунель, Тіль гадки не мав, проте всі великі йдуть до річки, й тамтешні виходи йому були добре відомі. Залишилося з’ясувати, до якого проходу треба йти просто зараз. Це біля річки є усілякі... як їх там... орієнтири, а всередині колонізації все однакове. Та наче ватажок казав...

— Ех, світла б! — зітхнув Тіль, безпомічно роззираючись у темряві. Як тільки він ту підойму тут вгледіти зумів? Не інакше, боги допомогли.

Ватажок казав, що схованка зовсім неподалік входу до підземних тунелів. Але як її намацати?

Граф тим часом замислено гмикнув:

— Світло потрібне? Що ж, на це мене ще вистачить... гадаю.

І біля плеча Тіля замайорів тьмяний вогник, що ледь розганяв темряву. Граф незадоволено цокнув язиком, і вогник розгорівся яскравіше. От тільки його творець зігнувся в нападі кашлю, що наче вивертав нутрощі.

— Досить, вашосте, — Тіль занепокоєно присів біля свого супутника, вдивився в обличчя, що почервоніло від напруги, в очі, що гарячково блищали. — Той, цього вже точно досить, з гаком.

— Тоді... кха-кха... роби, що...

Закінчення фрази розтануло в надсадному кашлі. Тіль квапливо підвівся, й вогник метнувся за ним.

— Звісно, вашосте. Де ж воно приховано, га? Ех, ну чого мені вартувало докладніше розпитати!

Від цих плутаних вигуків граф, як Тіль і гадав, припинив кашляти — не одразу, геть не одразу, але доволі швидко. Цікавість в цієї людини вочевидь народилася поперед самої людини, першою з мамки вилізла, роздивитися та дізнатися, що там в людей робиться, а вже тоді повитуха й графа прийняла. Ну, а слідом за немовлям, як за всіма благороддями, певна річ, виповзли лінь і нахабство. Ох і складно ції світлості народжуються!

Втім, довго спостерігати за графом Ардайлом Тілеві було не з руки. Слід якнайшвидше відшукати схованку, бо ж інакше демони їх двох винюхають. Або почують. Чи, може, побачать — хтозна, а раптом ці почвари крізь стіни бачити вміють?

— Осьо! Ондечки!

Один з каменів ледь виступав зі стіни. Тіль зрадів і негайно витягнув його, а за ним — ще два, теж нещільно припасовані. Граф майже припинив кашляти й непомітно підібрався ближче. От вміє ж ходити нечутно, мов коцур! Став би злодієм — вдача б його не полишала. Хоча всіляким вашостям, ясне діло, красти не личить.

У схованці знайшлися старанно загорнуті в суху зачаровану ганчірку хліб і солона риба, а також маленька баклажка з чистою водою. Тіль покрутив здобич у руках, розгублено похитав головою:

— Е, а мапа ж де?

— Гм... — граф посмикав за ганчірку, яку хазяйновитий Тіль був сунув за пазуху, розправив, вдивився пильніше в неї. — Тут щось нашкрябано, подивись-но.

Позначки на мапі, безперечно, були злодійським таємним письмом. Тіль повеселішав:

— Ич які ви на очі бистрі, вашосте! Гм... так, ага. Нам, значся, зараз ліворуч, а за два прогони тре у двоє очей позирати, бо ж там поворот такий ловкий... В четверо очей, отже, позиратимемо.

— Домовилися, — граф чомусь зітхнув. Сперечатися, втім, не став.

В тьмяному магічному світлі було видно, що каміння в колонізації сіре, часом та водою доволі обтерте. Деінде на ньому налипнув мох, теж сірий, трохи темніший за цеглу, на якій ріс. Малий тунель з обох боків облямовували доріжки — певно, для тих, хто канали чистив; частина каміння обвалилася, однак пройти ще було цілком можливо. У великому тунелі, ясна річ, жодних доріжок не прокладали. Лише глибокий канал та потріскана деінде цегла — сліди від бурхливих потоків води, які час від часу проносилися по камінню.

Підземні ходи вигиналися, наче кишки в череві — коли одного з ватаги варта порізала так, що не втямиш, як у нього ще душа в тілі тримається, ватажок послав Тіля за лікарем, і потім йому довелося бути при всіх цих лікарських справах. Тоді-то й навидався, чим в людини черево напхано. Довіку б того не знати, проте побаченого назад вже не розбачиш.

— От хто її будував, колонізацію тую? — буркотів Тіль, поки чвалав тунелем, нашпортуючись на підступні камені, виламані не менш підступною водою, час від часу підтримуючи графа, котрий раз у раз намагався не ослизнутися, так палець забити. — Руки б падлюкам повідривати до самих плечей, а тоді засунуть у те місце, яким вони, значся, дивилися й думали. І це тойво, вашосте, аж зовсім не бошка буде!

— О, так, — в химерному світлі усмішка графа здавалася кривуватою, а губи — неприродньо темними, майже чорними на тлі білості зубів. — Складно дивитися крізь штани й нижню білизну. Якщо це, звісно, думки, а не що-небудь інше.

— Ваша правда, от далебі що так, вашосте! Де ж той демонами драний поворот, туди його через три колінці?

Граф навіть не скривився, і Тіль теж розплився в усмішці. От же ж гарно, коли з кимось міркуєш однаково! Хай це навіть розчепурений шляхетний чаклун.

Хоча варто визнати: зараз розчепуреність з графа злетіла, як злітає з даху прогнила солома, коли її тіпає холодний осінній вітер. А от що залишилося — Тіль до пуття сказати не міг. Тепер, під темним склепіння колонізації, вимоклий і вимазаний кровякою, граф здавався небезпечним, наче цілісінька зграя щурів. З іншого боку — а чому тут дивуватися? Он, демони були прийняли шляхетного хлопчину за легку здобич — і де тепер тії демони?

Повороти, повороти... От дійсно, чому не можна було нормально канали прокласти?

Біля потрібного місця Тіль і граф зупинилися одночасно. Звідти тхнуло сирістю і чимось іще. Схоже, небезпекою.

Мапа стверджувала однозначно: їм сюди. Тіль дуже не бажав вірити мапі.

— А може, все-таки не сюди? — промимрив він. Граф з цікавістю поглянув на нього.

— Чому?

— Не знаю, вашосте, — Тіль справді не знав. Просто від думки про те, щоб піти саме до цього тунелю, по спині мурахи бігли, а ноги давали дрижака. — Аж надто воно якесь-то... паскудне місце.

Граф гмикнув і по-особливому склав пальці. Тіль, відчувши недобре, хотів його зупинити, але спізнився: з вишуканої шляхетної долоні вилетів теплий вітерець та полинув у темряву. Графа миттю зігнуло, йому забило дух, і в тиші відчутно пролунав скрегіт зубів.

— Вашосте, — тільки й вимовив Тіль, сподіваючись, що докору в його голосі вистачить на десятьох графів.

— Нічого... то нічого, — граф кривився й супився, по лобу котилися великі краплини поту.

— Еге ж. Нічого гарного.

— Ти мені... не матуся. І не старшенький братусь.

— Еге ж. Я той, хто вас на власному хребті потягне, раптом щось станеться. Себе не шкода, так мене пожалійте.

Крива посмішка знову розрізала обличчя графа. Він вочевидь хотів сказати якусь капость, але вітерець повернувся, обпікши щоку Тілеві — набагато гарячіший, ніж раніше. Граф Ардайл підняв голову, дослухаючись до чогось, що чув лише він, потім поглянув на супутника й зітхнув:

— А ти сильний. І цілком правий: там туди не треба. Там... засідка чи щось подібне.

— Демони? — вточнив Тіль, дочекався кивка у відповідь і поліз за мапою: — Тоді тойво, вашосте, тут скоком-боком тре. В обхід тобто.

— Зрозуміло... — граф ухопився за слизьку стіну, негайно відсмикнув руку й гидливо огледів долоню. Витирати об одяг не став: витяг хустинку, зім’яв її, намагаючись зчистити бруд. — Ти знаєш, куди йти?

Тіль придивився до мапи, скривився: іти доведеться чималенько.

— Еге ж, вашосте. Знаю.

Час у колонізації тягнувся якось по-особливому: то здавалося, наче вони з графом чимчикують вже понад добу, то — що й двох годин не минуло. Граф відверто плів ногами, й Тіль не витримав: роззирнувся, обрав чистіше місце й з насолодою ляпнувся вниз. Ледь не зойкнув — каміння було холодне, — але стримався. Кинув коротко:

— Все, вашосте, постоянка. Відпочинемо, бо зовсім ноги відкинемо.

Граф із сумнівом подивився на нього, потім під ноги, але втома взяла гору, й він присів поруч, пробурмотівши щось про якусь гієну. Поки Тіль міркував, це про нього чи так просто, шляхетні фанаберії, граф заскочив його питанням:

— Як тебе звати?

Спіймав здивований погляд і наче мимохіть пояснив:

— Безумовно, запам’ятовувати ім’я кожного, хто мені зустрінеться, я не збираюся, проте наші з тобою... колонізаторські подвиги заслуговують щонайменше більш близького знайомства. Ти так не вважаєш?

Тіль невідомо з чого зашарівся. Ці благороддя як почнуть язиком вишивати, так сидиш потім, локшину з вух знімаєш. З іншого боку, відмовлятися наче нема чому...

Коли він назвав своє ім’я, граф серйозно кивнув, наче з принцем яким заморським зазнайомився, та замість того, щоб відчепитися, повів далі:

— Так от, друже мій Тілю — ти ж дозволиш звати тебе другом? — у мене є до тебе одне запитання. Нескромне, якщо буде твоя ласка. Звідки тобі відоме місцезнаходження підземного ходу, що веде до моєї самотньої оселі?

— Та якого ж демона вона самотня? — мимоволі здивувався Тіль. Правду кажучи, він уже давно чекав чогось на кшталт цього запитання. Може, вдасться замолоти графа язиком, втопити в теревенях? Ні, навряд чи: цей юнак сам кого хочеш заломить.

Але спробувати варто.

— Гаразд, — граф говорив на диво згодливо, не припиняючи люб’язно посміхатися. — Нехай буде галаслива оселя. А підземний-то хід у ній звідкіля взявся?

Зітхання в Тіля вийшло таке гірке, що могло, певне, десять бочок меду зіпсувати.

— Не знаю я, вашосте, звідкіля у вашому погребі дірка сюдою виникла. Мені про те ніхто не доповідав.

— Що ж, відповідь приймається. Але хтось тобі доповів, де дірка, кгм, сюдою знаходиться, чи не так? Навіщо ж цей преславний хтось це зробив, не розповіси мені?

Та аби тобі! Ця вашість була, на думку Тіля, якоюсь надто розумною. І надто балакучою — всі благороддя берегів не знають, але цеє особливо. Як той граф лишень дожив до своїх літ, з таким язиком і такими мізками?

Можна, звісно, вигадати похапцем більш-менш доладну байку, але Тіль страшенно втомився. Пережите виснажило його, висмоктало насухо, наче павук — залітну муху. Тому він стенув плечима й похмуро зізнався:

— Щоб пограбувати ваш дім, вашосте, коли, значся, час прийде.

— О, — Тілеві здалося, що граф геть не здивований. Може, й справді підозрював? Все ж розумний він, паскудник такий... — І коли ж мав прийти час?

— Коли я розберуся з проходом до сейфу. Ну, до того, який з грошима. Ви, вашосте, не переймайтеся: магічні мудрації ніхто брати не хотів, ото треба вони нам! Ватажок так і звелів: лишень гроші! А раптом хто щось зайве прихопить, так він сам хапачки дурневі повідриває.

— Розумний у вас ватажок, — всміхнувся граф. Тіль закивав.

— Тойво ви правильно кажете. Ото нікого розумнішого за нього я не бачив!

«Хіба тебе ще».

Вголос Тіль, ясне діло, нічого такого не сказав. Ще тільки недоставало! Граф і без того, раптом що, від гордощів роздувається, наче перша ропуха на болоті. Ще лусне, витирайся потім.

— Коли уся ця веремія скінчиться, познайом-но мене із ним, — раптом сказав граф. Спіймав здивований погляд Тіля, м’яко вточнив: — Із своїм ватажком. Мені здається, ми з ним зуміємо... домовитись.

— Еге ж, — тільки і зумів відказати Тіль. Більш за усе йому зараз кортіло глипати безглуздо очима та щелепу підібрати з підлоги. Навіщо графу знадобився вуличний непотріб? Так знудився, що погратися нема із ким? Але Тіль нікому не радив би гратися із ватажком. На ньому, як то кажуть, далеко не поїдеш, де сядеш — там і злізеш, до того ж, швидесенько почнеш перевіряти, чи всі зуби цілі.

Тільки-но яке йому, Тілеві, з цих думок користь? Познайомити ватажка із графом можна, чом би й ні, а далі нехай розумні люди самі дають собі раду. Його це аж зовсім не стосується.

Тіль зиркнув на графа. Той сидів, притулившись до стіни та примруживши очі, вщент втомлений, змучений, але усміхнений. Мабуть, думка якась весела на маківку сіла. Химерник, коротше кажучи. Усі чарівники трохи теє, ватажок розповідав. Але добре, що він поруч. Без нього Тіль від демонів аж ніяк би не врятувався. Має тепер про цього химерника турбуватися...

— Гей-но, вашосте, — тихцем гукнув Тіль. — Чвакати щось будете?

Граф відкрив очі, подумав якусь мить — і цієї секунди його живіт голосно забуркотів. Тіль захихотів, прикриваючись рукавом світини: обличчя паничка витягнулося від безмежного подиву. От слово честі, якби просто зараз тут нізвідки з’явився б демон, новий тілев приятель збентежився б значно менше!

— Тож будете, — впевнено підвів риску Тіль. Граф мугикнув — чи то безпорадно, чи то насмішкувато. І тільки боги розберуть, що там йому жарт на думку спав? Благороддя — вони такі... ніколи не знаєш, чого чекати.

— Буду, — зачулося у темряві аж на диво спокійне, і Тіль раптом зрозумів, що весь цей час чекав від графа якогось ошуканства. Але минулося, то й добре. Може, в цейвої шляхетної нетями й сновигають у макітрі різновсяцькі таргани, але зараз вони кудись відбігли, тож благороддя поводиться, наче нормальна людина. Навіть цікаво.

Вони чесно поділили запаси між собою. В Тіля навіть від душі відлягло: осьо воно вашість, а солону рибину наминає, не вдавиться, заїдає черствою хлібиною, і за вухом не свербить! Свій хлоп, свій-своїсінький. Може, і у ватазі б своїм став. Хоча із таким бовкалом...

Сидіти поруч і старанно жувати, іноді поглядаючи то на мерехтливий вогник, то один на одного, виявилося несподівано затишно. Тіль і сам не помітив, як на його губи наповзла усмішка — зовсім недоречна в цій ситуації. Граф посміхався кривувато, але теж, начебто, щиро. Ще б ноги не мокли.

Ноги?

Тіль підскочив, ледь не впустивши окраєць. Поруч миттєво виструнчився граф — пліч-о-пліч, зиркає сторожко.

— Не тудой видивляєтеся, вашість, — голос Тіля раптово став хрипким. — Униз видивлятися тре.

Вогник, підкорюючись нечутному наказу, пірнув десь на рівень колін. Так і є. Тоненька цівка води. Поки ще тоненька, ледь помітна, масно поблискує в невірному світлі. Навіть не чути, як дзюрчить. Скрадається, повзе, мов зміюка, хіба лускою не шарудить.

До столиці завітав сезон дощів.