Торнадо Смерті

У світі вже давно заведено віддавати шану мертвим. Кожна культура робить це по своєму. Хтось спокійно відвідує кладовище, інший оплакує рідних дома, а третій несе свято до них на могилу. Цього року, як і в усіх попередніх, на кладовищі Panteón Francés De La Piedad буде до ночі гомін людей та яскраве світло від безлічі свічок. Сім’ї відвідуватимуть померлих, приноситимуть дари та їхні фото, щоб ті змогли перенестись у світ живих. 

Мануель знову прийшов на цвинтар у повній самотності. Він тримає дороге серцю фото та йде уже вивченим шляхом. Кожен день не відбувається без смутку за коханим, а особливо день його смерті… Сьогодні. Колонада свічок освічує ряди нескінченних могил, а гірлянди з чорнобривців гойдаються від легкого вітру на деревах. Цей пейзаж частина алеї, яка би вразила пересічного відвідувача, але не його. Він не може позбутись відчуття, яке глибоко засіло у його душі. Воно кожного дня дає про себе знати, віддаючи нестерпним душевним болем. Мануель сумує за ним, за своїм Хорхе. Колись будучи цілісним, зараз він наче метелик без крила. Неймовірно красива істота, яка не ладна ні прогодувати себе, ні втекти від мук душевних, ні просто жити далі. Хорхе став жертвою… 

***

День мертвих завжди приносив щастя та радість, як і живим, так і мертвим. Проте це не означає, що  він немає своїх жорстоких правил. У цю єдину мить коли ті, хто жив у світі раніше, можуть відвідати його знову– ні в якому разі не можна засмучувати їх. Відвідувачів завжди обдаровували різними дарами, щоб зоохотити на хорошу подорож. Люди вели стежки з пелюстків чорнобривців до своїх осель; готували дивовижні та улюблені страви родичів; веселились, показуючи, що життя не зупинилось. Однак були і ті, хто наважувався красти дари з могил. Вони паплюжили повагу, яку приносили їм рідні, та пам’ять, яку дорогі їм люди зберігали з року у рік. Тому і покарання за це було відповідним. 

Між могил під сатином ночі збирались до купи священні пелюстки. Вони оминали вогонь від свічок, людей, померлих і кружляли у божевільному вирі, чекаючи на порушника. Ніхто і ніколи зблизька не бачив це видовище, адже просто не виживав. Проте світло, яке воно випромінювало сяяло, неначе сонце. Комусь спадало на думку, що це величезне полум’я, через його жовтогарячий колір та пульсуючі рухи. У народі його почали називати Торнадом смерті. Чим би воно не було, чим би воно не хотіло здатися– не знав ніхто, але всі розуміли одне, що воно несе лише смерть. 

***

Маленький хлопчик сидів навпроти великого могильника. Він грався з пелюстками чорнобривця, а навколо літав один маленький нічний метелик, покликаний світлом свічок. На його спині виднівся череп, але це аж ніяк не лякало хлопця. Юний дослідник, з неприхованою цікавістю, час від часу поглядав на свого компаньйона. Його заворожували крила пухнастого, подібні до пелюстків яскравих чорнобривців. Вони були такі ж хвилясті, жовтогарячі та ніжні. 

На таблицях могил, біля яких сидів хлопець, виднілась дата смерті. Вона була однакова: рік тому смерть прийшла до всіх одночасно. Хлопець пам’ятав цей день. Він сумував за рідними, але ніколи не зупинявся і рухався далі, будучи надзвичайно життєрадісною дитиною. Як добре, що йому допомагали небайдужі, адже той випадок закарбувався у пам'яті всіх жителів Мехіко. 

***

Якийсь божевільний вирішив, що міст, який знаходиться перед кладовищем– є порталом у світ мертвих. У його очах люди, які кожного дня ступали на нього, були самогубцями. Чоловік вважав, що так вони показують своє бажання загинути. Хто ж він такий, щоб не здійснити їхню мрію?

Хорхе разом з родиною йшов віддати шану померлим. Він ще був маленьким тож легко губився серед великої та дружньої родини. Тому його зникнення ніхто не помітив. Маленький хлопчик побіг за дивовижним нічним метеликом, який, наче маленьке полум’я, літав уночі, осяяючи дорогу мертвим. Він настільки задивився на крилатого, що і не помітив, як родина уже була посередині містка. Тоді зазвучали останні слова від дорогих людей: 

– Хорхе!

 – Хлопче, ти де!!!

– Любий, де наш Хорхе?!

В ту ж мить почувся вибух, за ним ще один– все навкруги охопило димом і серенадою гучних звуків. Хлопець зненацька знепритомнів, а прокинувся тоді, коли більше нікого не було в живих. 

***

Неподалік, на кладовищі, був ще один хлопчина. Він йшов до могили, не дивлячись вперед та пригнічено опустивши голову. Йому було дуже боляче. Щоб розвіяти смуток, він хотів відвідати свою єдину та люблячу бабусю. Вона була для нього рятівницею від жорстокості його сім’ї. Повертаючи на інший ряд, той не очікував, що яскравий метелик вилетить у нього перед носом. Від страху хлопчик відсахнувся і, не втримавши рівновагу, впав на спину. Для нього це була остання крапля. Мануель гірко заплакав. Вічні сімейні сварки: байдужість батька та матері, ненависть братів та сестер– приблизно так виглядає життя незаконно народженого дитя. Солоні сльози текли по щоках хлопчика. Він закрив очі руками та скрутився, наче від нестерпного болю. Дійсно страждаючи не фізично, а душевно, просто хотів до своєї мами. Він часто задавався питанням: “Чому ти мене кинула?”, – але відповіді так і не знаходив. 

Раптово його огорнули обійми, настільки теплі та ніжні, як мамині. Він розумів, що це не може бути вона, тому старався не відкривати очі. Він хотів розтягнути цей момент, щоб не втратити жодної миті спокою. Цієї ночі два хлопця лежали посеред кладовища під сяйвом місяця. Їх огорнуло світло свічок, щоб ті не замерзли. Пухнастий метелик кружляв навколо них, щоб ніхто не потривожив єднання двох душ. 

***

Йшли роки, а хлопці ставали лише ближче один до одного. Вони рухались, переживали горе та радість, і бачили майбутнє– усе разом. У шістнадцять років, на День Мертвих, в честь своєї дружби вони зробили парні татуювання, на внутрішній стороні передпліччя. Разом воно завжди створювало нічного метелика, який їх об’єднав. 

У Хорхе була надзвичайна зорова пам’ять та талант у малюванні. Завдяки тому, що Мануель міг просити у батьків все що потрібно– він діставав приладдя для свого друга. Так, з кожним разом, він ставав усе вправнішим і його почали брати на різні роботи. Скільки він намалював портретів Мануеля неможливо порахувати. Він був йому вдячний, настільки, що з усією готовність міг покласти своє життя заради нього. 

***

Коли їм було вісімнадцять, Хорхе захотів зробити малюнок на тілі Мануеля, щоб попрактикуватись до Дня Мертвих. Тоді це мало стати найпопулярнішим видом костюму і вони б могли назбирати достатню кількість грошей, щоб втекти світ за очі. Мануель погодився на це одразу, проте результат його не на жарт здивував. 

Два напівоголених хлопця сиділи у їхньому сховищі, подальше від усіх. Це був їхній прихисток. Хорхе з неприхованою цікавістю розглядав тіло Мануеля. Кожен м’яз, кожну венку, кожну опуклість та вмятину– усе було захоплено його оком. Він торкався шкіри, вивчав її поверхню– чомусь у Мануеля почало частіше битись серце, від цих рухів. Повітря стало гарячіше, а між ними розійшлась лава. Хлопця пройняла легка дрож, від чого сироти несамовито почали з’являтись на тілі. Він зрозумів, що у цій цікавості художника, була не тільки професійність, а й дещо більше. Хорхе підняв очі на друга та відклав кісточку. Вони зустрілись поглядами. Здається, що цей момент тривав вічність. Хлопці ж побачили у глибині очей те, що давно там приховувалось. Не витримавши напруги вони поцілувались. Це відчуття бентежило, воно було настільки нестримним, а з іншого боку ніяковим. 

До цього дня, вони були просто друзями, але відтепер їх пов’язувало дещо більше. Хорхе сів на свого партнера та накрив його губи ніжним поцілунком. Їхні руки вивчали тіла одне одного, не втрачаючи жодного моменту. Мануель заплакав, адже обійми його хлопця стали ще теплішими та ріднішими. Він тепер точно став його, єдиним та коханим. Хорхе усміхнувся йому, коли побачив сльози. Мануель завжди був більш емоційним. Поцілувавши його очі настільки тендітно та невагомо, заспокоїв стривожену душу. Цю ніч вони провели разом. Вона стала їх першою.

***

Настав День Мертвих, роботи у Хорхе було багато, аж до самого вечора. Він мусів закінчити з усіма клієнтами до початку свята та відправитись додому, до свого коханого. Коли уже завершував, на місто почала опускатись примара ночі. Небо ставало рожевіше, де-не-де виднілись фіолетові вкраплення. Хлопець хотів встигнути до дзвонів, тому пришвидшив крок.

З іншої сторони вулиці йшов чоловік у капюшоні. Він давно нічого не їв. Особливо, був знервований через те, що закінчились цигарки. Його пронизувало відчуття люті, на самого себе, світ та кожного. У руках був маленький ножик, який кружляв між нервовими пальцями, аж поки він не помітив Хорхе.

Мануель сидів на стільці та готував подарунки, які вони разом невдовзі понесуть на могили рідних. Він чомусь саме сьогодні не хотів відпускати хлопця до роботи. Увесь день його хвилювало якесь дивне передчуття. Щоб не піддаватись паніці, він пересів на диван та почав дихати, як вчив його він. Повільний вдих за чотири секунди і повільний видих за таку ж кількість часу. Вдих, та знову видих. Раз за разом, рух за рухом і паніка почала відпускати. 

Стук. Стук-Стук. Стук. Стук, Стук, Стук. 

Не зрозумівши звідки цей звук, Мануель відкрив очі та роздивився кімнату. Нічого не змінилось: усе було на своїх місцях. Він вирішив виглянути у вікно, щоб переконатись чи ніхто не стукає у двері. Це ж не міг бути Хорхе, він має ключі від будинку. І тут побачив його, неймовірної краси нічного метелика, який щосили намагався вдертись у квартиру. Мануель зірвався з місця та одразу впустив бідолаху. Маленький пухнастик сів на руки до хлопця, аж тоді стало зрозуміло, що його крило пошкоджене. Проте істота не могла вгамуватись. Вона повзала по тілу юнака, не знаючи спокою. 

Врешті-решт вона знайшла своє місце… Те саме місце де було його татуювання. Вона вмостилась так, що поранене крило було там, де мало би бути татуювання Хорхе. Хлопця накрив тихий жах. Він поклав метелика на стіл і вибіг з будинку.

Нічого не підозрюючи, Хорхе йшов темною вуличкою, яка була йому відома ще з самого дитинства. Він уявляв, як вони з Мануелем підуть на кладовище. Проведуть там ще одне свято мертвих у радості, а головне разом. У нього також була чудова новина, адже грошей, яких він назбирав, вистачить на подорож. 

Раптовий удар в живіт– світ почав розпливатись. Навколо все стало настільки розмитим, що він нічого не міг розібрати. Яскравий біль– це було єдине, з чим він залишився. Чоловік обікрав юнака та втік, залишивши того у повній самотності до поки не прибіг Мануель. Спітнілий та наляканий, він вилетів з-за повороту та побачив те, чого не міг уявити навіть у страшному сні. Його коханий, його Хорхе, його найрідніша людина лежала у крові. Кинутий всім світом на нікому невідомій вулиці. Останнє, що побачив Хорхе, це був заплаканий Мануеля. Навіть у такий момент він усміхався. До останнього. Десь вдалині, небо засвітило феєрверками. Свято продовжувалось, поки тут була невимовна гіркота. Він впав на коліна перед своїм мертвим коханим. На обличчі якого застигла найяскравіша посмішка.

Хорхе помер від якогось безхатька. Він з’явився не у тому місці, не у той час. Серцебиття обірвалось, можливо, у найкращий момент його життя. Помер і його alebrije, магічний звір, безмовно лежачи на столі, під сяйвом одинокої лампочки. Тепер вони обоє відправились у світ мертвих.

***

Мануель уже дійшов до могили коханого та поставив туди його фото. За ці два роки, він не зміг відпустити смерть єдиної важливої для нього людини. Йому вдалось знайти вбивцю, адже той не додумався перепродати вкрадене десь у іншому районі. Добрі люди одразу впізнали речі молодого художника та зловили його для Мануеля. Він зробив з ним теж, що і той посмів зробити з його коханим, залишивши тіло у якомусь безмовному провулку. Проте це не принесло йому спокою. Він не міг жити далі.

Хлопець взяв пензлики з могили, які кожного року залишав своєму коханому та всім серцем побажав бути разом з ним. Поклавши їх у кишеню, він сів навпроти неї та дивився на місяць. Він згадував їхнє знайомство, кожен щасливий момент, першу близькість. 

Мануель навіть не помічав, як навколо нього починають збиратись нічні метелики. Вони вилітали з вогню свічок; розлітались з чорнобривців, немов знімаючи маскування; та просто з’являлись нізвідки. Великі зграї заполонили дерева навколо, перетворивши їх на палаючі смолоскипи. Однак найкрасивіше було те, що вони заповнили небо, як зірки. Освітили його так, що здавалось ніби зараз день. 

У них була ціль: нічні метелики збирались у вир. Те що показалось у небі не могло не зачепити Мануеля. Він побачив як безмежна кількість маленьких істот гуртувалася. Вони рухались по лиш їй відомому маршруту. Тонкі лінії то з’єднувались, то розлітались навкруги. Їхнє угруповання почало збільшуватись з кожною хвилиною, здійнявши поривчастий вітер. Хлопець нічого не відчував, він чув про Торнадо Смерті, але і уявити не міг, що воно складається з неймовірних метеликів. 

Набираючи обертів, вир відправився до хлопця. Він наближався все ближче, випромінюючи неймовірне тепло. Мануель був готовий віддатись йому. Хотів нарешті перейти на ту сторону, проте, вир вважав по-іншому. Метелики почали розлітатись у сторони, відкриваючи хлопцю того, хто був захований у їхньому прихистку. 

– Хорхе?

Так, це був він. Звичайно хлопчина виглядав, як скелет, але закоханим не завадило це впізнати рідні душі. Всередині Мануеля наче щось обірвалось. Все зникло, а весь світ потемнів, залишивши їх наодинці. Вони нічого не говорили, а просто мовчали. Обійнялись так, щоб ніщо не змогло їх роз’єднати. Враз Хорхе схопив Мануеля та повів його у енергійний танець над могилами. Зграя маленьких та пухнастих метеликів слідували їм, оберігаючи від чужих поглядів. Танець був живий та яскравий, вони буквально розсікали небо кожним рухом. А те що відбувалось між ними, не зрозуміти кожному. Вони не відпускали тіла дальше ніж на сантиметр, вони боялись втратити цю мить. Жар від свічок наче зібрався навколо них, від чого всі емоції стали ще більш яскравими. Адреналін грав з ними, особливо з Мануелем. Він був щасливий. На його обличчі з’явилась посмішка, але сльози нікуди не зникали. Хорхе своєю кістлявою рукою скинув їх та обережно погладив щоку коханого. 

Метелики почали наближатись до них все ближче. Вони торкалися Мануеля та сідали на нього. Кожен дотик був нестерпно болючим: вони з’їдали його заживо. Проте він тримався далі, дивився Хорхе у вічі та не відводив погляду. Вони знову закрутились у божевільному танці, який наповнився не тільки радістю, а й болем. Світились, наче зірки у небі, виводячі наступні кроки по небосхилу. Тепер Мануель відчував себе нічним метеликом, який прилетів на таке бажане світло. Хоча настільки близький контакт приносив йому страшенні муки, але він був поруч. Незважаючи на все, вони рухалися далі. Хлопець терпів, адже до нестями хотів воз’єднатись зі своїм коханим. Той, хто став для нього вказівним світлом, та той, хто запалив його життя. Він показав йому справжню радість– ось хто був для нього найважливіший.

Його тіло відраховувало останні миті життя. Все людське у ньому уже відлітало саме по собі та розліталось у повітрі на тисячі метеликів. Він уже був скелетом та уже потрапив у світ мертвих. Тепер його ніхто не роз’єднає з Хорхе.

Два метелика, дві з'єднані душі кружляли навколо одне одного. Вони вимальовували чудернацькі узори у повітрі, поки не спалахнули жовтогарячим полум’ям. Від сьогодні і назавжди, вони разом житимуть у світі мертвих.