28

Усі персонажі-люди та події вигадані,

будь-які співпадіння не навмисні

Ростик дивився на неї зі своєї сторінки в соцмережі, молодий, гарний і недосяжний. Насправді ж його погляд був спрямований в об’єктив камери нового телефону, яким він дуже пишався і постійно себе вифотографовував, щоб вкотре порадувати підписниць. Але Злата тішила себе надією, що він зробив це фото тільки для неї. Тим паче, що фоном слугували дверцята тієї самої шафи-купе, яку вони разом затвердили колись на роль підходящих декорацій, а під самою публікацією був вислів відомого письменника про таємне кохання. Невже Ростик теж насправді її кохав?

Новорічні свята нагадали події минулорічного грудня. Пам'ять, підступна зрадниця, воскресила все: і слова, і відчуття, і біль. Злата зависла з телефоном майже на весь вечір, гортаючи сторінку Ростика і десь під шлунком все стискалось, не давало дихати. Одного дня вона дала йому слово допомогти з редагуванням його першої книги і не стримала слова.

Але ж як зрозуміти чи він теж щось відчуває до неї, чи просто пам’ятає про борг?

Чомусь одним з останніх яскравих спогадів був той вечір, коли вони разом обирали найкращий ракурс для його нового фото в мережі. І так, і сяк, і на фоні стіни, і камера знизу, і зверху. Перебрали безліч варіантів. Пробні фото певно так і залишились «висіти» в чаті месенджера. Злата не вагаючись почала гортати переписку. Чат вона не видаляла і судячи з того, що все було на місці, Ростик його теж зберіг.

Згадати б зараз, коли саме була та фотосесія... Злата тицьнула на лупку пошуку і навмання по даті вибрала середину грудня ще позаминулого року. Власне, в той час вже все в їхніх стосунках почало скочуватись у прірву. Прочитавши кілька повідомлень, дівчина вже не змогла спинитись. Ростик тоді був таким милим і уважним, здавалося, вони розуміли тоді одне одного з пів слова. Закінчувалась переписка її признанням у почуттях до Ростика, після чого їх спілкування зійшло майже нанівець.

Наступного ранку Злата прокинулась з дуже поганим самопочуттям, ніби й не спала зовсім. Снів ніяких пригадати не змогла, та й не дуже хотілось. А коли кволо підвелась у ліжку на лікті, в пам'яті почали спливати події вчорашнього вечора. Чат. Фото Ростика. Відео, які він їй надсилав, вітаючи з першим снігом. Його соцмережа... Стоп! Злата раптом почала нишпорити по ліжку в пошуках телефону. Виявилось, що він випав з рук і всю ніч лежав у неї під боком. Швидко розблокувала екран і серце її завмерло. Засинаючи, в напівдрімоті, вона таки натиснула на те маленьке сердечко під новою публікацією Ростика і воно тепер яскравою плямою червоніло на тлі темної «теми» додатку.

Злата важко втягнула повітря в легені і знов натиснула на сердечко – «лайк» зник. А сенс його тепер прибирати? Ростику все одно прийшло уже сповіщення про вподобайку від неї. Краще повернути назад – тиць... І знову сердечко «запалало». Ні!.. Навіщо це? Між ними не може більше бути нічого спільного. Знову тиць – вподобайка зникла. От дурепа... Тепер у нього буде два сповіщення. Злата кинула телефон на ліжко. Маємо, що маємо.

***

Валіза в коридорі привернула увагу Оксани, подруги і колеги Злати, з якою вони вдвох винаймали квартиру.

– Злато, ти з'їжджаєш? – Оксана вийшла з кухні зі шматком хліба в руках.

– Можна і так сказати, – почувся невпевнений голос Злати зі спальні.

– Щось сталось? – Оксана й далі стояла в коридорі.

– Ні, навпаки, все добре, – Злата теж вийшла з кімнати і пакувала в бокову кишеню валізи косметичку.

– Ти впевнена?

– Так, – Злата загадково посміхнулась.

– Розповідай, – Оксана стояла в одвірку не зводячи погляду з подруги, – в мене немає бажання шукати нову сусідку посеред зими.

– Оксаночко, все добре, справді, – Злата розуміла, що цієї розмови не уникнути, зітхнула і попрямувала на кухню. – Все класно.

– То розкажи, – Оксана вступилась, пропускаючи Злату і вони обидві зайшли до кухні та сіли за стіл, – мо’ теж з тобою порадію.

– Ростик дзвонив.

– І що йому від тебе треба на цей раз? – похмуро спитала Оксана після невеликої паузи.

– Нічого, – Злата спокійно сьорбнула з горнятка приготований раніше чай, – абсолютно нічого.

– Отак подзвонив ні з того, ні з сього?

У відповідь на це Злата стисло розповіла подрузі і про випадково поставлену вподобайку, і про те, як наступного дня Ростик сам подзвонив і вони дуже мило погомоніли. Оксана мовчки слухала і густі брови її все тісніше змикались над переніссям, поки подруга пила прохолодний чай і потягувала смаколики з цукерниці.

– Зачекай, – Оксана раптом випросталась на стільці, – то це ти до нього їдеш?

– Так, – грайливо посміхнулась Злата, допиваючи рештки вже майже холодного напою.

– Він нарешті теж тобі освідчився?

– Ні, – тінь сумніву промайнула в голосі Злати, але вона її одразу ж відігнала, – тобто не зовсім, не напряму.

– Це як? – Оксана не відставала від подруги.

– Сказав, що скучив за нашими розмовами, але не наважувався сам зателефонувати, бо вважав, що я образилась на нього, що досі не знайшов хорошого редактора і тільки я його настільки добре розуміла, що його книга стала зі мною набагато кращою.

– І ти одразу ж розтала? – трохи різко перервала Оксана.

– Ні, чого б це раптом? – здивовано звела брови Злата. – Але багато чого тепер мені стає зрозумілим. Пам’ятаєш, як він тоді писав? – Злата взяла в руки телефон і, погортавши чат, зачитала, – «… дуже приємно, що у тебе є до мене симпатія, але я не можу тобі зараз на неї відповісти взаємністю, бо моє болюче питання – пустий гаманець. В такий скрутний час я нічого нікому не можу дати. Це починаєш розуміти, коли виростаєш з підліткової наївності. Що про будь-кого, хто тобі дорогий, треба піклуватись…» І ще ось продовження: «… і справа не в тому, що у мене є почуття до когось іншого. Ні до кого їх немає і не буде, поки я не відчуваю себе стабільно чи впевнено. Весь час я повертатимусь до теми пустого гаманця…».

– Ти знаєш, у мене ще з минулого року склалася думка, що в цього типа не все добре з головою? – вираз обличчя Оксани красномовно доповнював сказане.

– Ти не розумієш, – Злата закотила очі.

– Подруго, я все розумію, але ж він тобі фактично відмовив у цьому повідомленні. Чому ти вирішила, що він все ж тебе кохає?

– Зараз поясню, – Злата зітхнула. – Ростик, як чоловік, має певні принципи по життю. Він же писав, що немає грошей, що війна, та й я тоді ще була заміжня. Він був правий, нам не можна було на цьому будувати стосунки. А зараз все змінилось – я вільна, війна закінчилась, в країні відбудова. У нас з'явився шанс. Ростик не дурний, вже знайшов роботу. Поки на будівництві, потім буде щось краще. Зараз скрізь добре платять. Мені ж тут втрачати нічого, а там, біля нього, ще й зароблю собі на життя.

– Ти ж ти ж усвідомлюєш, що цього недостатньо для того, щоб бути впевненою на всі сто?

– Він багато раз сам говорив, що ми одне одному підходимо, що ми сходимось характерами, ну і ми справді гарно ладимо… Пам'ятаєш наші розмови до ранку? А як ми планували відпочинок у горах?

Оксана нічого не відповіла на це і Злата продовжила:

– І зараз, коли він подзвонив, то сказав, що якщо я погоджусь продовжити редагувати його книгу, то в боргу не залишиться… Впевнена, нам буде легше це робити не онлайн.

– А як же робота тут? – маленький шанс на те, що Злата їде не назавжди, трохи потішив Оксану. – Чи ти звільнилась?

– З понеділка я у відпустці на чотири тижні. Думаю, цього досить, щоб влаштуватись. А потім буде видно.

– Ну, ти даєш, дівчинко, все прорахувала, – подруга не могла вже заперечити нічого путнього, посміхнулась, а потім зітхнула, – то ти сьогодні ввечері їдеш? Він же тебе зустріне і допоможе влаштуватись?

Злата опустила погляд і мовчки обмацувала вушко горнятка. Сказати чи ні, що вона вирішила влаштувати Ростику сюрприз? Але Оксана зараз і її дурною обізве. Правду кажуть, хочеш насмішити бога – розкажи йому про свої плани.

– Ні, – Злата підвелася, ступила два кроки до мийки і почала нервово терти губкою горнятко від чаю, – я не встигла сказати йому, що збираюсь приїхати.

– То він не знає, і навіть не чекає тебе?

Злата пів дня мрійливо уявляла їхню з Ростиком зустріч, як зможе нарешті роздивитися очі неймовірного волошкового кольору, торкнутися його, обійняти. Оксана ж зараз роздувала з цього справжню проблему і майже зіпсувала їй настрій цим допитом.

– Ні, не знає, зроблю йому сюрприз.

– Уявляю його вираз обличчя, коли він тебе побачить з валізою, – промовила Оксана з посмішкою і подруги засміялись.

– І на що ти будеш там жити, поки кудись влаштуєшся? – Оксана чіплялась за останню соломинку у цій безрезультатній суперечці. – Думаєш, «відпускних» вистачить? Чи підеш на будівництво теж? І ким там працюватимеш? Подруго, я не хочу тебе відговорювати їхати, але справді щиро переживаю, щоб ти не втрапила в халепу?

– Там роботи зараз достатньо, відбудова йде повним ходом.

– Власне, я не можу тобі нічого заперечувати, – Оксана підійшла ближче і дівчата обійнялись, – головне, будь обережна і не дай себе скривдити знову.

– Я постараюсь.

***

Злата побачила Ростика ще здалеку. Заметіль змусила його по вуха загорнутись у шарф. Хлопець зайшов у двір швидким кроком, сподіваючись швидко дістались свого до під'їзду і сховатись нарешті від вітру. Але, коли підійшов ближче і побачив Злату, сповільнив хід. Його волошкові очі важко було не впізнати, проте дівчина угледіла в його погляді тінь невдоволення. Не так вона собі уявляла ці перші миті їх зустрічі.

– Привіт, – Ростик зупинився за кілька кроків від неї.

– Привіт, – Злата ступила до нього, але підійти впритул не наважилась.

– Що ти тут робиш? – його голос був крижаним.

– Приїхала до тебе...

– Навіщо?

Злата весь час дивилась йому у вічі, милувалась цим незвичним відтінком, але тепер опустила погляд:

– Допомогти з книгою і...

– Над нею можна було працювати онлайн. А що за «і»?

Злата підняла погляд і ледь всміхнулась:

- І побачити нарешті тебе.

Замість радості, на обличчі хлопця читалось щире здивування.

– Жінко, ти що, з глузду з’їхала?! – Ростик протер долонею обличчя, оглянувся, чи ніхто їх не бачить часом і, вказавши рукою на вихід з двору, холодно промовив, – повертайся до чоловіка, не роби дурниць.

– Нема вже чоловіка, – голос Злати здригнувся, проста фраза зараз зазвучала з подвійним підтекстом.

– Що сталось? Він загинув?

– Ні, живий-здоровий. Напевно...

– Ви розійшлись?

Злата кивнула:

– Розлучились влітку.

– Це через мене? – у голосі Ростика відчувався натяк на провину.

– Частково.

– Боже... мені треба присісти, – Ростик завжди користувався увагою протилежної статі, але ніхто ще через нього не розлучався. Ця думка потішила його і, щоб Злата не побачила його легку усмішку, крутнувся на місці і попрямував до виходу з двору, потім звернув вглиб до дитячого майданчика. Сніг сипав все більше і більше, тому Ростик всівся на лавицю, як на подушку.

Злата спостерігала за ним не рушивши з місця, але потім теж повільно пішла слідом.

– Як ти знайшла мій дім? – промовив Ростик, коли вона сіла біля нього, згорнувши руками сніг.

– По тому останньому відео, – знизала плечима Злата, а коли він здивовано повернув голову до неї, пояснила, – місто я знала, те, що квартира на дев’ятому поверсі, ти не раз казав. З твого вікна видно супермаркет і пустир, а в соцмережі стоїть мітка району міста.

– Ти дійсно ненормальна, – нервовий смішок, – тебе варто боятись.

– Ні, – Злата посміхнулась, – це справді не важко визначити, коли вмієш користуватись гул-картами.

– У мене була думка, що ти не правильно мене деколи розумієш, але щоб приїхати сюди…

– Мені здалося, між нами спалахнула іскра і я вирішила спробувати.

– Тобі справді здалося!

– Але ж ти писав...

– Що не відчуваю до тебе того, що відчуваєш ти! – Ростик підскочив з лавиці і став навпроти неї.

– … тому що безробітний і не можеш нічого дати, тому і не дозволяєш собі стосунки.

– Ти так це зрозуміла?

– Це твої слова, – Злата точно пам’ятала це, бо ж читала Оксані його одкровення.

– Я ще я написав, що не маю до тебе почуттів, – Ростик гнівався все більше.

– Так, але й не писав, що не любиш.

– Бо це було і так очевидно.

– Не було, Ростику, – Злата непомітно для себе перейшла до вмовлянь, – ти стільки гарних слів мені говорив і писав, переживав, чи я поїла, чи спала, чи відпочила. Знайомі й друзі так не спілкуються.

– Спілкуються, – він вже почав дратуватися, – в моєму оточенні спілкуються. Просто так. Без зобов’язань. Навіть не друзі. Просто знайомі.

Злата знову дивилась в його очі і зараз вже нічого не відповіла, просто сподівалась побачити там хоч маленьку краплю надії. Волошковий колір набув темного відтінку. Це була чужа їй людина, зовсім не схожа на того Ростика, який з нею переписувався. Образ, який вона собі намалювала, зовсім не відповідав оригіналу. Коли вона нічого не сказала, Ростик продовжив:

– Повертайся додому. Будь ласка. У нас нічого не вийде. Ти марно витратила час на дорогу сюди... Я.. не кохаю тебе...

– Марно витратила час? – затинаючись повторила Злата. – Так, схоже все взагалі було марно… Ти забембав мені мізки гарними словами і ніжним голосом, і тепер кажеш, що все марно?

– Забембав?.. Хай що значить це слово, я робив це не спеціально.

– Скільки раз я наголошувала, щоб ти не говорив зі мною так ніжно і лагідно, але ти продовжував, – голос Злати дрижав, а по щоці потекла зрадлива сльоза, – а коли ти подзвонив на днях... все було так, як раніше, і... і всі ці компліменти і підбадьорювання… турбота…

– І ти вирішила, що це кохання, – продовжив за неї Ростик, – я з усіма так розмовляю, Злато.

– Але ж це не нормально! Не можна так робити!

– Чому? – Ростик здивовано розвів руками.

– Бо так ти закохуєш у себе дівчат.

– Ніхто ніколи в мене не закохувався через це.

– Те, що тобі не зізнавався ніхто, не значить, що цього не було.

– Так, – Ростик замислився на кілька секунд, – не зізнавався ніхто. Ти перша.

Злата побачила в цій відповіді можливість достукатися до нього:

– Можливо, мені і судилося нею стати?

– Ні, не варто цього починати, я не готовий до стосунків, зараз і так нелегкий час, – Ростик мотнув головою і продовжив, – я викличу тобі таксі, їдь додому чи в готель. Ти маєш, де зупинитись?

– Не треба таксі, – промовила Злата не обертаючи голови, все поплило перед очима, – сама доберусь.

– Як знаєш... Бувай, – Ростик рушив у бік під’їзду і через кілька хвилин двері зачинились за ним, а Злата аж здригнулась від несподівано гучного відлуння.

– Але ж книга... – схаменулась вона і розвернулась всім тілом до будинку Ростика. Певно після цієї розмови питання про редагування стало вже не актуальним. Він прогнав її геть. Тепер вона сиділа одна на дитячому майданчику і плакала, аж поки не відчула, що почала замерзати. Думки були важкі, мов каміння, і їй було несила їх гортати в голові. Перед очима досі стояв його холодний погляд і лунало «... я з усіма так розмовляю, Злато», «... з усіма так…». Якою ж дурепою вона себе виставила! Так захотілось зараз обняти Оксану і проплакати з нею всю ніч. Тут залишатись вже не було сенсу.

Злата підвелась і почовгала до під'їзду, розгортаючи ногами сніг, який сипав не перестаючи. Під стіною біля входу стояла її валіза з причіпленим до ручки синім метеликом. Злата озирнулась на подвір’я. Жодної живої душі. Спускався вечір. Годинник на телефоні показав по четвертій дня. Вона ще встигала на потяг назад. Дівчина витягла ручку валізи і потягла її по засніженому тротуару. На маленькі коліщатка налипнув сніг і вони не прокручувались. Доведеться нести валізу в руках. Злата зупинилась, штовхнула її на сніг і з досадою гаркнула, обернувшись обличчям до під'їзду, куди зайшов Ростик. Отак запросто він її відіслав назад. Увірватись би зараз в його квартиру і видряпати ті противні волошкові очі! Але Злата не зрушила з місця, натомість щосили закричала:

– Будь ти проклятий, Ростислав! Щоб тебе чорти вхопили і живцем закопали! Щоб тебе підняло і гепнуло не одну сотню разів! Щоб тебе перекаламатило і підкосило! Де ти на мою голову взявся?!!

Звичайно, їй ніхто не відповів. Десь з іншого сусіднього двору обізвався ліниво пес. Злата постояла ще трохи, ніби сподівалась, що Ростик таки почув і спуститься зараз до неї. Але ніхто не йшов. Спускалась тільки темрява.

Вийшовши на шосе до зупинки громадського транспорту, дівчина зупинилась на узбіччі навпроти будинку Ростика. Вона знала, що ось те вікно дев'ятого поверху над кондиціонером, яке зараз світилось, було його. Не важко було все це вирахувати. Цікаво, що він зараз робить? Чи думає про неї? Крім світла, у вікні нічого не було видно. Поки Злата на нього витріщалась, біля неї на зупинці зупинився тролейбус, постояв хвилину і поїхав далі.

Вітер вщухнув, а сніг тихо падав, погода була напрочуд гарною, але дівчина на це взагалі не зважала. Знову і знову вона прокручувала в думках розмову з Ростиком. А раптом упустила щось, раптом є ще надія. В кінці він сказав, що не кохає її, але ніби запнувся. Чому? Підбирав слова чи може насправді не хотів їй це казати? Врешті він пішов додому і залишив її сидіти саму. Хоча й запропонував викликати таксі. Ввічливість чи все ж турбота? Треба було у всьому розібратись.

Заступала ніч, Злата згадала про той тролейбус, який проїхав недавно попри неї. Не могла згадати, чи бачила ще якийсь транспорт. А сніг далі засипав все навколо. Будинок Ростика стояв майже на краю району. Від пустирю навпроти його відділяла тільки дорога, яка пробігала через невеликий узлісок і повертала до центру міста. Якщо пройтися трохи, можливо, на наступній зупинці буде більше шансів дочекатися транспорту. Ще ж не так пізно.

Дорога здалася Златі дивно безкінечною. Вона не пам'ятала, щоб їхала нею сюди. Проте тоді дівчина мало на що звертала увагу, всі думки її були про зустріч з Ростиком.

Голі поодинокі дерева узліску пообліплював сніг. Усе було білим, як у казці. Через важку валізу Злата майже не відчувала пальці. Її ноша ставала все важчою, але треба було йти, щоб встигнути на нічний потяг, хоч рухатись було незручно через сніг, який постійно втікав з-під ніг, не даючи робити великі кроки. Як на біду, жодного авто, жодного автобуса чи тролейбуса так і не проїхало повз. Добре, що вона не залишилась чекати на тій зупинці.

Коли вже зовсім стемніло, Злата зауважила, що також не побачила вздовж дороги жодного ліхтаря вуличного освітлення. Згодом вона почала розуміти, що йде не по дорозі, а просто через ліс. Не вистачало ще заблукати. Дівчина розвернулась і пішла назад по своїх слідах, які щедро засипав сніг. Але через деякий час і слідів не стало видно. Вона роззирнулась, навкруги був тільки ліс.

Злата витягла з кишені телефон, щоб зорієнтуватись по навігатору, де вона зараз знаходиться. Апарат був вимкнутий, певно швидко розрядилась батарея. Вона мала з собою павербанк і тремтячими руками ледве позакладала кінці дроту в роз'єми. Це не допомогло, телефон не вмикався. Тільки зараз вона відчула, що зовсім змерзла.

– Агов! – марна спроба, але раптом хтось почує. – Хто небудь!

По лісу пішла луна і швидко знову стало тихо. Злата відчула, що починає тремтіти вже вся. Чи то від холоду, чи від страху. Щоб не впасти, вона притулилась до найближчого дерева. Згодом тремтіння пройшло, вона трохи заспокоїлась і ніби навіть зігрілась. Значить, можна йти далі. Головне рухатись і обов'язково кудись вийдеш. Дівчина рвучко відштовхнулась від стовбуру і попрямувала в напрямку, звідки, їй здавалося, вона прийшла. Сил вистачило на кілька кроків. Вона знову притулилась до якогось дерева і опустилась напочіпки, щоб перепочити.

Втома не проходила, але сніг так чарівно падав. Злата замилувалась і це трохи відволікло її від тривожних думок, що вже почали підкрадатись. Легкий вітерець носив лапаті сніжинки туди-сюди, наче у танку. Раптом між дерев промайнула висока струнка постать дівчини, яка не торкаючись землі, ніби танцювала з вітром і дзвінко сміялась. На ній був білий вінок з білими стрічками, які зливались з білим довгим волоссям, легка довга біла сорочка і корсетка. «Нічого собі косплей» – подумала Злата, а в голос ледве промовила: «Агов… я тут… я тут…». Цього було досить, щоб білявка її почула. Вона миттю опинилась біля Злати. За нею тісно приступили дерева і вони здавались схожими на високих тонкостанних дівчат з волоссям-гіллям, які взялися за руки і кружляли в хороводі. Білявка подивилась Златі у очі, хижо посміхнулась і дмухнула їй крижаним подихом прямо в обличчя. А потім продовжила свій танок, підіймаючи сніг у вихри і розсипаючи його навкруги. Дівчата-дерева попрямували за нею, підхопивши з собою Злату. І їх всіх разом поніс вітер кудись понад деревами.

***

– То ти візьмеш її за свою? Метелиця2 добряче її заморозила, ледве відігріли.

– А чом би й ні. Якщо вона не буде проти, хай залишається мені помічницею. Тут ниньки маємо багато роботи, відколи люди погнали з цих країв свинорилих.

Злата кліпнула важкими повіками. В ніздрі вдарив густий запах диму.

– Пожежа, – дівчина підхопилась, протираючи очі, та вдарилась у щось головою. Коли ж отямилась, побачила невеличке багаття, а біля нього дві жінки. Одна, маленька як дитина, була одягнута в якесь лахміття, з яскравою хусткою на голові, розчісувала великим гребенем чорне довге волосся іншій, довготелесій, без одягу взагалі, з і блідою, майже білою, шкірою.

– Хто ви такі? – Злата почала відповзати до протилежної стіни, звертаючи увагу, що це не просто кімната, а скоріше за все земляна печера і вона така мала, що і Злата, і гола жінка впираються головами в стелю.

– Я – Орися, – відповіла жінка в лахмітті і вказала на високу, – а це – Катерина. А тебе як мати нарекла?

– Злата, – відповіла дівчина переляканим голосом, але потім побачила, що жінки її не зачіпають, і трохи заспокоїлась. Все краще тут, ніж в лісі замерзати.

– Яке гарне ім'я, – озвалась Катерина, – ти не з цих країв?

Злата захитала головою:

– Із заходу України.

– А як тут опинилась?

– Приїхала до... – але слова застрягли в горлі, дівчина згадала Ростика і останні події, і її взяла така злість, що вона ледве продовжила, – в гості приїхала.

– А чого ж блукала вночі по лісі? Тікала від когось? Чи образив тебе хтось? Бо маєш сумне обличчя.

– Не тікала, – Злата насупила брови і підтягла до себе коліна, – але образив... хтось.

– Ох, біда-біда, – видохнула Орися і простягла до неї коряву руку з гребенем, – ходи-но, доню, розчешу тобі коси і журба твоя трохи стихне.

– Коси? – тільки зараз Злата помітила, що й сама вона сидить тут гола, хоч і не відчуває холоду, а по тілу їй спадає не волосся, а ніби тонесенькі гілочки з золотавим листям.

***

Ростик прокинувся пізно. Ліниво сповз з ліжка і поплентався до вікна. Снігом було завалено все. Сірі важкі хмари висіли низько. Нарешті прийшла зима. Зі сторони кухні почувся шум. То вже мати порається. Одягаючись, Ростик посміхнувся виду з вікна: «Яка ж краса надворі… Справжня казка»

– Доброго ранку, – сонно привітався він, заходячи на кухню.

– Доброго, – відповіла мати посміхаючись, – але вже білий день.

– Я зроблю тихіше? – Ростик потягнувся за пультом, щоб зменшити гучність телевізора.

– Ні, залиш, додивлюсь новини, ще кілька хвилин.

– От нащо ти то дивишся щоразу, мамо? – зранку хлопець мав завжди поганий настрій. – Суцільна кримінальна хроніка. Ось, власне… – він махнув підборіддям в сторону телевізора.

«… вранці комунальники виявили валізу з речами на узбіччі в одному з районів міста. Попередньо вона належала жінці, – на весь екран показали червону валізу з прикріпленим до ручки синім метеликом. Ростику похололо в серці, бо він бачив щось схоже вчора ввечері біля під’їзду. – Також в лісі, за двісті метрів від дороги, рятувальна служба знайшла речі…» – один з рятувальників розтягнув перед собою заліплену снігом темно-синю куртку з капюшоном, отороченим темно-сірим хутром.

– Та щоб тебе... Злато... – Ростик опустився на стілець посеред кухні.

– Ти знаєш, чиє це, синку? – запитала мати, не відриваючи погляд від чищення картоплі.

– Можливо.

«…якщо хтось упізнав свої речі, або знає, кому вони можуть належати, просимо телефонувати 102 або...» – далі на весь екран вивели перелік номерів телефонів, на які Ростик вже не звернув уваги, бо побіг в коридор до стаціонарного телефону.

***

Того року зима довго тримала землю в своїх обіймах. Діти вволю награлися, а дорослі встигли зненавидіти сніг та холод і з нетерпінням чекали весни. Але зима не відступала, ніби мала ще якусь незавершену справу.

Пізнього вечора по засніженому шосе на краю міста йшов хлопець. Заметіль змусила його по вуха загорнутись у шарф. Пройшовши добрий шмат дороги, хлопець вийшов на край пустиря і пішов через нього в бік крайніх багатоповерхівок. Частина шляху пролягала через рідкий прилісок, який відгалужувався від приміського лісу і ніби велика химерна рука вхопився за асфальтоване полотно та хотів затягти його в свої нетрі.

Порівнявшись з першими деревами, хлопець пришвидшився, бо вже побачив в далині свій дім, та й ставало холодніше. В абсолютній тиші було чути тільки скрип снігу під його ногами. Але раптом позаду почувся тріск. Хлопець обернувся. Якийсь темний силует був далеко позаду нього, хтось теж поспішав додому. Він продовжив йти, але за кілька кроків знову обернувся і та постать виявилась набагато ближче, ніж могла б пройти за ті кілька секунд. «На сеґвеї хтось в таку погоду дуркує, чи що?» Ще через пару кроків хлопець почув шурхіт майже у себе за спиною і вже приготувався вступити дорогу, розвернувшись всім тілом. Але від несподіванки спіткнувся і спав на сніг.

Над ним, не торкаючись землі, пролетіло щось, дуже схоже на високу, світлокосу й білотілу жінку, волосся її нагадувало тонесенькі гілочки з золотавим листям, яке тихо шелестіло на вітрі, а замість рук мала великі чорні крила. Химера не звернула на хлопця уваги і він, лежачи спиною на шосе, задер голову та прослідкував, як вона полетіла собі далі вздовж дороги.

«Що за нечисть?!»

Коли хлопець підвівся на ноги, побачив, що постать розвернулась і знову наближається до нього. Він роззирнувся на всі боки в пошуках прихистку. Бігти глибоким снігом через ліс? Чи повернутись назад у місто? Далеко. Тим часом постать наблизилась занадто близько і він не знайшов нічого ліпшого, ніж випростатись знову на асфальті, але цього разу лицем вниз і прикривши руками голову. Коли істота знову пролетіла над ним повз і шурхіт крил стих, хлопець скочив на ноги і почав бігти в напрямку будинків.

«Може не побачила мене…»

Він біг не озираючись. За скрипом снігу не було зрозуміло, переслідує його хтось чи ні. Коли він майже добіг до останніх дерев перед пустирем, щось вхопило його ззаду за куртку і дивним чином зірвало її з нього. Морозне повітря обдало спітнілу спину і його одразу ж почали бити дрижаки. Кудись також поділись шапка та черевики. Без верхнього одягу та в шкарпетках на снігу, хлопець зупинився, обернувся на місці і ошелешеними очима дивився вже на кількох дивних істот-жінок, схожих на ту, що літала над ним щойно. Його речі заплутались в їхньому волоссі-гілках. Хлопець почав задкувати, але об щось перечепився і знову опинився на снігу. Постаті повільно наближались до нього.

«Не бійся нас, любчику, – шелестіло листя в їх білих кронах, – боляче не буде»

«Хіба трішечки лооооскотноооо…»

Лише одна з жінок мала не біле, а золотаве волосся. Вона повільно підлетіла зовсім близько і схилилась над ним, дивлячись прямо у очі.

– Привіт, Ростику, – промовила жінка, її голос був більше схожий на шум вітру, але чоловік впізнав знайомі нотки.

– Злата?..

– Ні, котусику, – посмішка жінки незвично широко розтягнулась, – уже не Злата…

За цими словами вона простягнула до хлопця руки і червоними кігтями впилася в його очі.

Віддалений гуркіт двигуна змінив хід цієї розправи. Тремтячим чи то від страху, чи від холоду голосом хлопець почав кричати щосили, коли з обох боків його підхопили і підняли з землі. Очі боліли і він не міг їх розплющити, тому нічого не бачив.

– Тихіше, хлопче, – почув він прямо біля себе голос якогось чоловіка, – ми тобі допоможемо.

Жива людина!

– Допоможіть! – заскиглив хлопець. – Вони… Злата… Очі… Допоможіть…

– Хто ж це з тобою таке зробив? – це вже був голос іншого чоловіка, який підтримував хлопця з іншого боку.

Обличчя хлопця було все в саднах та залите кров’ю, він торкався його руками і розмастив кров ще й по всьому одягу.

– Вони… Злата… – повторював хлопець. – Злата… Очі…

Чоловіки всадили його на заднє сидіння авто, позбирали розкидані на дорозі речі і за мить до того, як двері зачинились, порив вітру увірвався в салон автомобіля, а з ним і ледь чутний шепіт: «Ростику, котусику…ходи до нас…».

____________________

¹ Лобаста — найбільш ворожа до людей мавка. Єдина з посеред мавок, котра активна взимку. Влітку вона спить. В корінні сухого дерева чи в закинутих печерах. Кажуть, що з вигляду вона висока, наче дерево, білокоса й білотіла. А все тому, що народилася від дівчини, яка померла взимку: замерзла випадково чи то в полі, чи то в лісі. А ще Лобаста має руки-крила та червоні нігті. Ними вона жертву й залоскочує до смерті, щойно зимовий сон склепить повіки («Чарівні істоти українського міфу. Духи природи» Дарія Корній)

2 Метелиця – зимовий дух. Донька Сніговія та Завірухи («Чарівні істоти українського міфу. Духи природи» Дарія Корній)

Ростик дивився на неї зі своєї сторінки в соцмережі, молодий, гарний і недосяжний. Насправді ж його погляд був спрямований в об’єктив камери нового телефону, яким він дуже пишався і постійно себе вифотографовував, щоб вкотре порадувати підписниць. Але Злата тішила себе надією, що він зробив це фото тільки для неї. Тим паче, що фоном слугували дверцята тієї самої шафи-купе, яку вони разом затвердили колись на роль підходящих декорацій, а під самою публікацією був вислів відомого письменника про таємне кохання. Невже Ростик теж насправді її кохав?

Новорічні свята нагадали події минулорічного грудня. Пам'ять, підступна зрадниця, воскресила все: і слова, і відчуття, і біль. Злата зависла з телефоном майже на весь вечір, гортаючи сторінку Ростика і десь під шлунком все стискалось, не давало дихати. Одного дня вона дала йому слово допомогти з редагуванням його першої книги і не стримала слова.

Але ж як зрозуміти чи він теж щось відчуває до неї, чи просто пам’ятає про борг?

Чомусь одним з останніх яскравих спогадів був той вечір, коли вони разом обирали найкращий ракурс для його нового фото в мережі. І так, і сяк, і на фоні стіни, і камера знизу, і зверху. Перебрали безліч варіантів. Пробні фото певно так і залишились «висіти» в чаті месенджера. Злата не вагаючись почала гортати переписку. Чат вона не видаляла і судячи з того, що все було на місці, Ростик його теж зберіг.

Згадати б зараз, коли саме була та фотосесія... Злата тицьнула на лупку пошуку і навмання по даті вибрала середину грудня ще позаминулого року. Власне, в той час вже все в їхніх стосунках почало скочуватись у прірву. Прочитавши кілька повідомлень, дівчина вже не змогла спинитись. Ростик тоді був таким милим і уважним, здавалося, вони розуміли тоді одне одного з пів слова. Закінчувалась переписка її признанням у почуттях до Ростика, після чого їх спілкування зійшло майже нанівець.

Наступного ранку Злата прокинулась з дуже поганим самопочуттям, ніби й не спала зовсім. Снів ніяких пригадати не змогла, та й не дуже хотілось. А коли кволо підвелась у ліжку на лікті, в пам'яті почали спливати події вчорашнього вечора. Чат. Фото Ростика. Відео, які він їй надсилав, вітаючи з першим снігом. Його соцмережа... Стоп! Злата раптом почала нишпорити по ліжку в пошуках телефону. Виявилось, що він випав з рук і всю ніч лежав у неї під боком. Швидко розблокувала екран і серце її завмерло. Засинаючи, в напівдрімоті, вона таки натиснула на те маленьке сердечко під новою публікацією Ростика і воно тепер яскравою плямою червоніло на тлі темної «теми» додатку.

Злата важко втягнула повітря в легені і знов натиснула на сердечко – «лайк» зник. А сенс його тепер прибирати? Ростику все одно прийшло уже сповіщення про вподобайку від неї. Краще повернути назад – тиць... І знову сердечко «запалало». Ні!.. Навіщо це? Між ними не може більше бути нічого спільного. Знову тиць – вподобайка зникла. От дурепа... Тепер у нього буде два сповіщення. Злата кинула телефон на ліжко. Маємо, що маємо.

***

Валіза в коридорі привернула увагу Оксани, подруги і колеги Злати, з якою вони вдвох винаймали квартиру.

– Злато, ти з'їжджаєш? – Оксана вийшла з кухні зі шматком хліба в руках.

– Можна і так сказати, – почувся невпевнений голос Злати зі спальні.

– Щось сталось? – Оксана й далі стояла в коридорі.

– Ні, навпаки, все добре, – Злата теж вийшла з кімнати і пакувала в бокову кишеню валізи косметичку.

– Ти впевнена?

– Так, – Злата загадково посміхнулась.

– Розповідай, – Оксана стояла в одвірку не зводячи погляду з подруги, – в мене немає бажання шукати нову сусідку посеред зими.

– Оксаночко, все добре, справді, – Злата розуміла, що цієї розмови не уникнути, зітхнула і попрямувала на кухню. – Все класно.

– То розкажи, – Оксана вступилась, пропускаючи Злату і вони обидві зайшли до кухні та сіли за стіл, – мо’ теж з тобою порадію.

– Ростик дзвонив.

– І що йому від тебе треба на цей раз? – похмуро спитала Оксана після невеликої паузи.

– Нічого, – Злата спокійно сьорбнула з горнятка приготований раніше чай, – абсолютно нічого.

– Отак подзвонив ні з того, ні з сього?

У відповідь на це Злата стисло розповіла подрузі і про випадково поставлену вподобайку, і про те, як наступного дня Ростик сам подзвонив і вони дуже мило погомоніли. Оксана мовчки слухала і густі брови її все тісніше змикались над переніссям, поки подруга пила прохолодний чай і потягувала смаколики з цукерниці.

– Зачекай, – Оксана раптом випросталась на стільці, – то це ти до нього їдеш?

– Так, – грайливо посміхнулась Злата, допиваючи рештки вже майже холодного напою.

– Він нарешті теж тобі освідчився?

– Ні, – тінь сумніву промайнула в голосі Злати, але вона її одразу ж відігнала, – тобто не зовсім, не напряму.

– Це як? – Оксана не відставала від подруги.

– Сказав, що скучив за нашими розмовами, але не наважувався сам зателефонувати, бо вважав, що я образилась на нього, що досі не знайшов хорошого редактора і тільки я його настільки добре розуміла, що його книга стала зі мною набагато кращою.

– І ти одразу ж розтала? – трохи різко перервала Оксана.

– Ні, чого б це раптом? – здивовано звела брови Злата. – Але багато чого тепер мені стає зрозумілим. Пам’ятаєш, як він тоді писав? – Злата взяла в руки телефон і, погортавши чат, зачитала, – «… дуже приємно, що у тебе є до мене симпатія, але я не можу тобі зараз на неї відповісти взаємністю, бо моє болюче питання – пустий гаманець. В такий скрутний час я нічого нікому не можу дати. Це починаєш розуміти, коли виростаєш з підліткової наївності. Що про будь-кого, хто тобі дорогий, треба піклуватись…» І ще ось продовження: «… і справа не в тому, що у мене є почуття до когось іншого. Ні до кого їх немає і не буде, поки я не відчуваю себе стабільно чи впевнено. Весь час я повертатимусь до теми пустого гаманця…».

– Ти знаєш, у мене ще з минулого року склалася думка, що в цього типа не все добре з головою? – вираз обличчя Оксани красномовно доповнював сказане.

– Ти не розумієш, – Злата закотила очі.

– Подруго, я все розумію, але ж він тобі фактично відмовив у цьому повідомленні. Чому ти вирішила, що він все ж тебе кохає?

– Зараз поясню, – Злата зітхнула. – Ростик, як чоловік, має певні принципи по життю. Він же писав, що немає грошей, що війна, та й я тоді ще була заміжня. Він був правий, нам не можна було на цьому будувати стосунки. А зараз все змінилось – я вільна, війна закінчилась, в країні відбудова. У нас з'явився шанс. Ростик не дурний, вже знайшов роботу. Поки на будівництві, потім буде щось краще. Зараз скрізь добре платять. Мені ж тут втрачати нічого, а там, біля нього, ще й зароблю собі на життя.

– Ти ж ти ж усвідомлюєш, що цього недостатньо для того, щоб бути впевненою на всі сто?

– Він багато раз сам говорив, що ми одне одному підходимо, що ми сходимось характерами, ну і ми справді гарно ладимо… Пам'ятаєш наші розмови до ранку? А як ми планували відпочинок у горах?

Оксана нічого не відповіла на це і Злата продовжила:

– І зараз, коли він подзвонив, то сказав, що якщо я погоджусь продовжити редагувати його книгу, то в боргу не залишиться… Впевнена, нам буде легше це робити не онлайн.

– А як же робота тут? – маленький шанс на те, що Злата їде не назавжди, трохи потішив Оксану. – Чи ти звільнилась?

– З понеділка я у відпустці на чотири тижні. Думаю, цього досить, щоб влаштуватись. А потім буде видно.

– Ну, ти даєш, дівчинко, все прорахувала, – подруга не могла вже заперечити нічого путнього, посміхнулась, а потім зітхнула, – то ти сьогодні ввечері їдеш? Він же тебе зустріне і допоможе влаштуватись?

Злата опустила погляд і мовчки обмацувала вушко горнятка. Сказати чи ні, що вона вирішила влаштувати Ростику сюрприз? Але Оксана зараз і її дурною обізве. Правду кажуть, хочеш насмішити бога – розкажи йому про свої плани.

– Ні, – Злата підвелася, ступила два кроки до мийки і почала нервово терти губкою горнятко від чаю, – я не встигла сказати йому, що збираюсь приїхати.

– То він не знає, і навіть не чекає тебе?

Злата пів дня мрійливо уявляла їхню з Ростиком зустріч, як зможе нарешті роздивитися очі неймовірного волошкового кольору, торкнутися його, обійняти. Оксана ж зараз роздувала з цього справжню проблему і майже зіпсувала їй настрій цим допитом.

– Ні, не знає, зроблю йому сюрприз.

– Уявляю його вираз обличчя, коли він тебе побачить з валізою, – промовила Оксана з посмішкою і подруги засміялись.

– І на що ти будеш там жити, поки кудись влаштуєшся? – Оксана чіплялась за останню соломинку у цій безрезультатній суперечці. – Думаєш, «відпускних» вистачить? Чи підеш на будівництво теж? І ким там працюватимеш? Подруго, я не хочу тебе відговорювати їхати, але справді щиро переживаю, щоб ти не втрапила в халепу?

– Там роботи зараз достатньо, відбудова йде повним ходом.

– Власне, я не можу тобі нічого заперечувати, – Оксана підійшла ближче і дівчата обійнялись, – головне, будь обережна і не дай себе скривдити знову.

– Я постараюсь.

***

Злата побачила Ростика ще здалеку. Заметіль змусила його по вуха загорнутись у шарф. Хлопець зайшов у двір швидким кроком, сподіваючись швидко дістались свого до під'їзду і сховатись нарешті від вітру. Але, коли підійшов ближче і побачив Злату, сповільнив хід. Його волошкові очі важко було не впізнати, проте дівчина угледіла в його погляді тінь невдоволення. Не так вона собі уявляла ці перші миті їх зустрічі.

– Привіт, – Ростик зупинився за кілька кроків від неї.

– Привіт, – Злата ступила до нього, але підійти впритул не наважилась.

– Що ти тут робиш? – його голос був крижаним.

– Приїхала до тебе...

– Навіщо?

Злата весь час дивилась йому у вічі, милувалась цим незвичним відтінком, але тепер опустила погляд:

– Допомогти з книгою і...

– Над нею можна було працювати онлайн. А що за «і»?

Злата підняла погляд і ледь всміхнулась:

- І побачити нарешті тебе.

Замість радості, на обличчі хлопця читалось щире здивування.

– Жінко, ти що, з глузду з’їхала?! – Ростик протер долонею обличчя, оглянувся, чи ніхто їх не бачить часом і, вказавши рукою на вихід з двору, холодно промовив, – повертайся до чоловіка, не роби дурниць.

– Нема вже чоловіка, – голос Злати здригнувся, проста фраза зараз зазвучала з подвійним підтекстом.

– Що сталось? Він загинув?

– Ні, живий-здоровий. Напевно...

– Ви розійшлись?

Злата кивнула:

– Розлучились влітку.

– Це через мене? – у голосі Ростика відчувався натяк на провину.

– Частково.

– Боже... мені треба присісти, – Ростик завжди користувався увагою протилежної статі, але ніхто ще через нього не розлучався. Ця думка потішила його і, щоб Злата не побачила його легку усмішку, крутнувся на місці і попрямував до виходу з двору, потім звернув вглиб до дитячого майданчика. Сніг сипав все більше і більше, тому Ростик всівся на лавицю, як на подушку.

Злата спостерігала за ним не рушивши з місця, але потім теж повільно пішла слідом.

– Як ти знайшла мій дім? – промовив Ростик, коли вона сіла біля нього, згорнувши руками сніг.

– По тому останньому відео, – знизала плечима Злата, а коли він здивовано повернув голову до неї, пояснила, – місто я знала, те, що квартира на дев’ятому поверсі, ти не раз казав. З твого вікна видно супермаркет і пустир, а в соцмережі стоїть мітка району міста.

– Ти дійсно ненормальна, – нервовий смішок, – тебе варто боятись.

– Ні, – Злата посміхнулась, – це справді не важко визначити, коли вмієш користуватись гул-картами.

– У мене була думка, що ти не правильно мене деколи розумієш, але щоб приїхати сюди…

– Мені здалося, між нами спалахнула іскра і я вирішила спробувати.

– Тобі справді здалося!

– Але ж ти писав...

– Що не відчуваю до тебе того, що відчуваєш ти! – Ростик підскочив з лавиці і став навпроти неї.

– … тому що безробітний і не можеш нічого дати, тому і не дозволяєш собі стосунки.

– Ти так це зрозуміла?

– Це твої слова, – Злата точно пам’ятала це, бо ж читала Оксані його одкровення.

– Я ще я написав, що не маю до тебе почуттів, – Ростик гнівався все більше.

– Так, але й не писав, що не любиш.

– Бо це було і так очевидно.

– Не було, Ростику, – Злата непомітно для себе перейшла до вмовлянь, – ти стільки гарних слів мені говорив і писав, переживав, чи я поїла, чи спала, чи відпочила. Знайомі й друзі так не спілкуються.

– Спілкуються, – він вже почав дратуватися, – в моєму оточенні спілкуються. Просто так. Без зобов’язань. Навіть не друзі. Просто знайомі.

Злата знову дивилась в його очі і зараз вже нічого не відповіла, просто сподівалась побачити там хоч маленьку краплю надії. Волошковий колір набув темного відтінку. Це була чужа їй людина, зовсім не схожа на того Ростика, який з нею переписувався. Образ, який вона собі намалювала, зовсім не відповідав оригіналу. Коли вона нічого не сказала, Ростик продовжив:

– Повертайся додому. Будь ласка. У нас нічого не вийде. Ти марно витратила час на дорогу сюди... Я.. не кохаю тебе...

– Марно витратила час? – затинаючись повторила Злата. – Так, схоже все взагалі було марно… Ти забембав мені мізки гарними словами і ніжним голосом, і тепер кажеш, що все марно?

– Забембав?.. Хай що значить це слово, я робив це не спеціально.

– Скільки раз я наголошувала, щоб ти не говорив зі мною так ніжно і лагідно, але ти продовжував, – голос Злати дрижав, а по щоці потекла зрадлива сльоза, – а коли ти подзвонив на днях... все було так, як раніше, і... і всі ці компліменти і підбадьорювання… турбота…

– І ти вирішила, що це кохання, – продовжив за неї Ростик, – я з усіма так розмовляю, Злато.

– Але ж це не нормально! Не можна так робити!

– Чому? – Ростик здивовано розвів руками.

– Бо так ти закохуєш у себе дівчат.

– Ніхто ніколи в мене не закохувався через це.

– Те, що тобі не зізнавався ніхто, не значить, що цього не було.

– Так, – Ростик замислився на кілька секунд, – не зізнавався ніхто. Ти перша.

Злата побачила в цій відповіді можливість достукатися до нього:

– Можливо, мені і судилося нею стати?

– Ні, не варто цього починати, я не готовий до стосунків, зараз і так нелегкий час, – Ростик мотнув головою і продовжив, – я викличу тобі таксі, їдь додому чи в готель. Ти маєш, де зупинитись?

– Не треба таксі, – промовила Злата не обертаючи голови, все поплило перед очима, – сама доберусь.

– Як знаєш... Бувай, – Ростик рушив у бік під’їзду і через кілька хвилин двері зачинились за ним, а Злата аж здригнулась від несподівано гучного відлуння.

– Але ж книга... – схаменулась вона і розвернулась всім тілом до будинку Ростика. Певно після цієї розмови питання про редагування стало вже не актуальним. Він прогнав її геть. Тепер вона сиділа одна на дитячому майданчику і плакала, аж поки не відчула, що почала замерзати. Думки були важкі, мов каміння, і їй було несила їх гортати в голові. Перед очима досі стояв його холодний погляд і лунало «... я з усіма так розмовляю, Злато», «... з усіма так…». Якою ж дурепою вона себе виставила! Так захотілось зараз обняти Оксану і проплакати з нею всю ніч. Тут залишатись вже не було сенсу.

Злата підвелась і почовгала до під'їзду, розгортаючи ногами сніг, який сипав не перестаючи. Під стіною біля входу стояла її валіза з причіпленим до ручки синім метеликом. Злата озирнулась на подвір’я. Жодної живої душі. Спускався вечір. Годинник на телефоні показав по четвертій дня. Вона ще встигала на потяг назад. Дівчина витягла ручку валізи і потягла її по засніженому тротуару. На маленькі коліщатка налипнув сніг і вони не прокручувались. Доведеться нести валізу в руках. Злата зупинилась, штовхнула її на сніг і з досадою гаркнула, обернувшись обличчям до під'їзду, куди зайшов Ростик. Отак запросто він її відіслав назад. Увірватись би зараз в його квартиру і видряпати ті противні волошкові очі! Але Злата не зрушила з місця, натомість щосили закричала:

– Будь ти проклятий, Ростислав! Щоб тебе чорти вхопили і живцем закопали! Щоб тебе підняло і гепнуло не одну сотню разів! Щоб тебе перекаламатило і підкосило! Де ти на мою голову взявся?!!

Звичайно, їй ніхто не відповів. Десь з іншого сусіднього двору обізвався ліниво пес. Злата постояла ще трохи, ніби сподівалась, що Ростик таки почув і спуститься зараз до неї. Але ніхто не йшов. Спускалась тільки темрява.

Вийшовши на шосе до зупинки громадського транспорту, дівчина зупинилась на узбіччі навпроти будинку Ростика. Вона знала, що ось те вікно дев'ятого поверху над кондиціонером, яке зараз світилось, було його. Не важко було все це вирахувати. Цікаво, що він зараз робить? Чи думає про неї? Крім світла, у вікні нічого не було видно. Поки Злата на нього витріщалась, біля неї на зупинці зупинився тролейбус, постояв хвилину і поїхав далі.

Вітер вщухнув, а сніг тихо падав, погода була напрочуд гарною, але дівчина на це взагалі не зважала. Знову і знову вона прокручувала в думках розмову з Ростиком. А раптом упустила щось, раптом є ще надія. В кінці він сказав, що не кохає її, але ніби запнувся. Чому? Підбирав слова чи може насправді не хотів їй це казати? Врешті він пішов додому і залишив її сидіти саму. Хоча й запропонував викликати таксі. Ввічливість чи все ж турбота? Треба було у всьому розібратись.

Заступала ніч, Злата згадала про той тролейбус, який проїхав недавно попри неї. Не могла згадати, чи бачила ще якийсь транспорт. А сніг далі засипав все навколо. Будинок Ростика стояв майже на краю району. Від пустирю навпроти його відділяла тільки дорога, яка пробігала через невеликий узлісок і повертала до центру міста. Якщо пройтися трохи, можливо, на наступній зупинці буде більше шансів дочекатися транспорту. Ще ж не так пізно.

Дорога здалася Златі дивно безкінечною. Вона не пам'ятала, щоб їхала нею сюди. Проте тоді дівчина мало на що звертала увагу, всі думки її були про зустріч з Ростиком.

Голі поодинокі дерева узліску пообліплював сніг. Усе було білим, як у казці. Через важку валізу Злата майже не відчувала пальці. Її ноша ставала все важчою, але треба було йти, щоб встигнути на нічний потяг, хоч рухатись було незручно через сніг, який постійно втікав з-під ніг, не даючи робити великі кроки. Як на біду, жодного авто, жодного автобуса чи тролейбуса так і не проїхало повз. Добре, що вона не залишилась чекати на тій зупинці.

Коли вже зовсім стемніло, Злата зауважила, що також не побачила вздовж дороги жодного ліхтаря вуличного освітлення. Згодом вона почала розуміти, що йде не по дорозі, а просто через ліс. Не вистачало ще заблукати. Дівчина розвернулась і пішла назад по своїх слідах, які щедро засипав сніг. Але через деякий час і слідів не стало видно. Вона роззирнулась, навкруги був тільки ліс.

Злата витягла з кишені телефон, щоб зорієнтуватись по навігатору, де вона зараз знаходиться. Апарат був вимкнутий, певно швидко розрядилась батарея. Вона мала з собою павербанк і тремтячими руками ледве позакладала кінці дроту в роз'єми. Це не допомогло, телефон не вмикався. Тільки зараз вона відчула, що зовсім змерзла.

– Агов! – марна спроба, але раптом хтось почує. – Хто небудь!

По лісу пішла луна і швидко знову стало тихо. Злата відчула, що починає тремтіти вже вся. Чи то від холоду, чи від страху. Щоб не впасти, вона притулилась до найближчого дерева. Згодом тремтіння пройшло, вона трохи заспокоїлась і ніби навіть зігрілась. Значить, можна йти далі. Головне рухатись і обов'язково кудись вийдеш. Дівчина рвучко відштовхнулась від стовбуру і попрямувала в напрямку, звідки, їй здавалося, вона прийшла. Сил вистачило на кілька кроків. Вона знову притулилась до якогось дерева і опустилась напочіпки, щоб перепочити.

Втома не проходила, але сніг так чарівно падав. Злата замилувалась і це трохи відволікло її від тривожних думок, що вже почали підкрадатись. Легкий вітерець носив лапаті сніжинки туди-сюди, наче у танку. Раптом між дерев промайнула висока струнка постать дівчини, яка не торкаючись землі, ніби танцювала з вітром і дзвінко сміялась. На ній був білий вінок з білими стрічками, які зливались з білим довгим волоссям, легка довга біла сорочка і корсетка. «Нічого собі косплей» – подумала Злата, а в голос ледве промовила: «Агов… я тут… я тут…». Цього було досить, щоб білявка її почула. Вона миттю опинилась біля Злати. За нею тісно приступили дерева і вони здавались схожими на високих тонкостанних дівчат з волоссям-гіллям, які взялися за руки і кружляли в хороводі. Білявка подивилась Златі у очі, хижо посміхнулась і дмухнула їй крижаним подихом прямо в обличчя. А потім продовжила свій танок, підіймаючи сніг у вихри і розсипаючи його навкруги. Дівчата-дерева попрямували за нею, підхопивши з собою Злату. І їх всіх разом поніс вітер кудись понад деревами.

***

– То ти візьмеш її за свою? Метелиця2 добряче її заморозила, ледве відігріли.

– А чом би й ні. Якщо вона не буде проти, хай залишається мені помічницею. Тут ниньки маємо багато роботи, відколи люди погнали з цих країв свинорилих.

Злата кліпнула важкими повіками. В ніздрі вдарив густий запах диму.

– Пожежа, – дівчина підхопилась, протираючи очі, та вдарилась у щось головою. Коли ж отямилась, побачила невеличке багаття, а біля нього дві жінки. Одна, маленька як дитина, була одягнута в якесь лахміття, з яскравою хусткою на голові, розчісувала великим гребенем чорне довге волосся іншій, довготелесій, без одягу взагалі, з і блідою, майже білою, шкірою.

– Хто ви такі? – Злата почала відповзати до протилежної стіни, звертаючи увагу, що це не просто кімната, а скоріше за все земляна печера і вона така мала, що і Злата, і гола жінка впираються головами в стелю.

– Я – Орися, – відповіла жінка в лахмітті і вказала на високу, – а це – Катерина. А тебе як мати нарекла?

– Злата, – відповіла дівчина переляканим голосом, але потім побачила, що жінки її не зачіпають, і трохи заспокоїлась. Все краще тут, ніж в лісі замерзати.

– Яке гарне ім'я, – озвалась Катерина, – ти не з цих країв?

Злата захитала головою:

– Із заходу України.

– А як тут опинилась?

– Приїхала до... – але слова застрягли в горлі, дівчина згадала Ростика і останні події, і її взяла така злість, що вона ледве продовжила, – в гості приїхала.

– А чого ж блукала вночі по лісі? Тікала від когось? Чи образив тебе хтось? Бо маєш сумне обличчя.

– Не тікала, – Злата насупила брови і підтягла до себе коліна, – але образив... хтось.

– Ох, біда-біда, – видохнула Орися і простягла до неї коряву руку з гребенем, – ходи-но, доню, розчешу тобі коси і журба твоя трохи стихне.

– Коси? – тільки зараз Злата помітила, що й сама вона сидить тут гола, хоч і не відчуває холоду, а по тілу їй спадає не волосся, а ніби тонесенькі гілочки з золотавим листям.

***

Ростик прокинувся пізно. Ліниво сповз з ліжка і поплентався до вікна. Снігом було завалено все. Сірі важкі хмари висіли низько. Нарешті прийшла зима. Зі сторони кухні почувся шум. То вже мати порається. Одягаючись, Ростик посміхнувся виду з вікна: «Яка ж краса надворі… Справжня казка»

– Доброго ранку, – сонно привітався він, заходячи на кухню.

– Доброго, – відповіла мати посміхаючись, – але вже білий день.

– Я зроблю тихіше? – Ростик потягнувся за пультом, щоб зменшити гучність телевізора.

– Ні, залиш, додивлюсь новини, ще кілька хвилин.

– От нащо ти то дивишся щоразу, мамо? – зранку хлопець мав завжди поганий настрій. – Суцільна кримінальна хроніка. Ось, власне… – він махнув підборіддям в сторону телевізора.

«… вранці комунальники виявили валізу з речами на узбіччі в одному з районів міста. Попередньо вона належала жінці, – на весь екран показали червону валізу з прикріпленим до ручки синім метеликом. Ростику похололо в серці, бо він бачив щось схоже вчора ввечері біля під’їзду. – Також в лісі, за двісті метрів від дороги, рятувальна служба знайшла речі…» – один з рятувальників розтягнув перед собою заліплену снігом темно-синю куртку з капюшоном, отороченим темно-сірим хутром.

– Та щоб тебе... Злато... – Ростик опустився на стілець посеред кухні.

– Ти знаєш, чиє це, синку? – запитала мати, не відриваючи погляд від чищення картоплі.

– Можливо.

«…якщо хтось упізнав свої речі, або знає, кому вони можуть належати, просимо телефонувати 102 або...» – далі на весь екран вивели перелік номерів телефонів, на які Ростик вже не звернув уваги, бо побіг в коридор до стаціонарного телефону.

***

Того року зима довго тримала землю в своїх обіймах. Діти вволю награлися, а дорослі встигли зненавидіти сніг та холод і з нетерпінням чекали весни. Але зима не відступала, ніби мала ще якусь незавершену справу.

Пізнього вечора по засніженому шосе на краю міста йшов хлопець. Заметіль змусила його по вуха загорнутись у шарф. Пройшовши добрий шмат дороги, хлопець вийшов на край пустиря і пішов через нього в бік крайніх багатоповерхівок. Частина шляху пролягала через рідкий прилісок, який відгалужувався від приміського лісу і ніби велика химерна рука вхопився за асфальтоване полотно та хотів затягти його в свої нетрі.

Порівнявшись з першими деревами, хлопець пришвидшився, бо вже побачив в далині свій дім, та й ставало холодніше. В абсолютній тиші було чути тільки скрип снігу під його ногами. Але раптом позаду почувся тріск. Хлопець обернувся. Якийсь темний силует був далеко позаду нього, хтось теж поспішав додому. Він продовжив йти, але за кілька кроків знову обернувся і та постать виявилась набагато ближче, ніж могла б пройти за ті кілька секунд. «На сеґвеї хтось в таку погоду дуркує, чи що?» Ще через пару кроків хлопець почув шурхіт майже у себе за спиною і вже приготувався вступити дорогу, розвернувшись всім тілом. Але від несподіванки спіткнувся і спав на сніг.

Над ним, не торкаючись землі, пролетіло щось, дуже схоже на високу, світлокосу й білотілу жінку, волосся її нагадувало тонесенькі гілочки з золотавим листям, яке тихо шелестіло на вітрі, а замість рук мала великі чорні крила. Химера не звернула на хлопця уваги і він, лежачи спиною на шосе, задер голову та прослідкував, як вона полетіла собі далі вздовж дороги.

«Що за нечисть?!»

Коли хлопець підвівся на ноги, побачив, що постать розвернулась і знову наближається до нього. Він роззирнувся на всі боки в пошуках прихистку. Бігти глибоким снігом через ліс? Чи повернутись назад у місто? Далеко. Тим часом постать наблизилась занадто близько і він не знайшов нічого ліпшого, ніж випростатись знову на асфальті, але цього разу лицем вниз і прикривши руками голову. Коли істота знову пролетіла над ним повз і шурхіт крил стих, хлопець скочив на ноги і почав бігти в напрямку будинків.

«Може не побачила мене…»

Він біг не озираючись. За скрипом снігу не було зрозуміло, переслідує його хтось чи ні. Коли він майже добіг до останніх дерев перед пустирем, щось вхопило його ззаду за куртку і дивним чином зірвало її з нього. Морозне повітря обдало спітнілу спину і його одразу ж почали бити дрижаки. Кудись також поділись шапка та черевики. Без верхнього одягу та в шкарпетках на снігу, хлопець зупинився, обернувся на місці і ошелешеними очима дивився вже на кількох дивних істот-жінок, схожих на ту, що літала над ним щойно. Його речі заплутались в їхньому волоссі-гілках. Хлопець почав задкувати, але об щось перечепився і знову опинився на снігу. Постаті повільно наближались до нього.

«Не бійся нас, любчику, – шелестіло листя в їх білих кронах, – боляче не буде»

«Хіба трішечки лооооскотноооо…»

Лише одна з жінок мала не біле, а золотаве волосся. Вона повільно підлетіла зовсім близько і схилилась над ним, дивлячись прямо у очі.

– Привіт, Ростику, – промовила жінка, її голос був більше схожий на шум вітру, але чоловік впізнав знайомі нотки.

– Злата?..

– Ні, котусику, – посмішка жінки незвично широко розтягнулась, – уже не Злата…

За цими словами вона простягнула до хлопця руки і червоними кігтями впилася в його очі.

Віддалений гуркіт двигуна змінив хід цієї розправи. Тремтячим чи то від страху, чи від холоду голосом хлопець почав кричати щосили, коли з обох боків його підхопили і підняли з землі. Очі боліли і він не міг їх розплющити, тому нічого не бачив.

– Тихіше, хлопче, – почув він прямо біля себе голос якогось чоловіка, – ми тобі допоможемо.

Жива людина!

– Допоможіть! – заскиглив хлопець. – Вони… Злата… Очі… Допоможіть…

– Хто ж це з тобою таке зробив? – це вже був голос іншого чоловіка, який підтримував хлопця з іншого боку.

Обличчя хлопця було все в саднах та залите кров’ю, він торкався його руками і розмастив кров ще й по всьому одягу.

– Вони… Злата… – повторював хлопець. – Злата… Очі…

Чоловіки всадили його на заднє сидіння авто, позбирали розкидані на дорозі речі і за мить до того, як двері зачинились, порив вітру увірвався в салон автомобіля, а з ним і ледь чутний шепіт: «Ростику, котусику…ходи до нас…».

____________________

¹ Лобаста — найбільш ворожа до людей мавка. Єдина з посеред мавок, котра активна взимку. Влітку вона спить. В корінні сухого дерева чи в закинутих печерах. Кажуть, що з вигляду вона висока, наче дерево, білокоса й білотіла. А все тому, що народилася від дівчини, яка померла взимку: замерзла випадково чи то в полі, чи то в лісі. А ще Лобаста має руки-крила та червоні нігті. Ними вона жертву й залоскочує до смерті, щойно зимовий сон склепить повіки («Чарівні істоти українського міфу. Духи природи» Дарія Корній)

2 Метелиця – зимовий дух. Донька Сніговія та Завірухи («Чарівні істоти українського міфу. Духи природи» Дарія Корній)

Продовження -> "Нічний візит"