Подарунок долі

Ельф був напрочуд гарний. Довгі пальці, переламані в кількох місцях, вмерзли в кригу й не набрякли. Надрізи на обличчі, здавалося, додавали йому довершеності. Кривава пляма на животі виглядала ефектно на білому тлі одягу й снігу.

Скільки він пролежав тут? Скільки поколінь птахів, збитих з пантелику, підлітали до нього в сподіванні вдовольнити голод? Скільки разів звірі, безсилі дістатися до нього, йшли зі злобним гарчанням від недосяжного обіду?

Доля зберегла цю рідкісну красу для людей. Вже давно про ельфів лише складали легенди, та іноді знаходили черепки та місці їхніх прадавніх поселень. В дивного народу не було тяжіння до вічности — від ельфійських мальописів лишилися самі рами, бо ж малювали тамтешні митці, як виявилося, на вельми недовговічному матеріалі. Збереглися книжки — проте ельфи не вважали за потрібне вставляти до них малюнки. Книжку слід читати, картини — роздивлятись, стверджували вони. А в будинках слід жити, тому мистецтво настінного розпису було їм невідоме.

Внаслідок цього вчені сучасності знали, як називалися ельфійські військові звання, однак лише вигадували, який ельфи мали вигляд.

Взяте льодом тіло знайшли неподалік від міста дивних. Невідомі вбивці прагнули приховати сліди злочину, але доля увічнила його; втім, судячи з того, що небіжчик так і лежить тут, убивство лишилося безкарним.

Новина про знахідку облетіла весь світ у лічені години. Навколо вмерзлого у крижану брилу ельфа негайно зібралося багато вчених, належних до найрізноманітніших наукових галузей, і почалася найгучніша суперечка року.

Що робити надалі?

Біологи стверджували, що ельфа можна оживити. Судячи з усього, він спочатку покрижнів, а тоді помер; отже, сучасна медицина на таке здатна. Його можна дослідити, клонувати; зрештою, розпитати... Історики доладним хором підтримали пропозицію.

Проти, само собою, виступили мітоморалісти й ідеологи. На легендах про дивний народ зросли покоління людей; руйнування цього образу призведе до моральної катастрофи; люди зневіряться в одному з небагатьох ідеалів, що їм лишилися. Нагадували про моральну кризу, яка спалахнула, коли вчені встановили, що цверги були канібалами, а оті кумедні червоні каптурики мали право надягати лише ті, хто приніс у жертву богині підземелля щонайменше десять розумних істот. Погрожували повторенням божевілля тих місяців: масові самогубства рольовиків, багаття з добрих книжок та улюблених фільмів, моторошні секти, що називали себе «нащадками прадавніх»...

Зненацька свій голос на захист моральності подали некроестетологи. Погляньте, говорили вони, на досконалість смерті цього ельфа. Така краса зустрічається не часто! Він має зберігатися в музеї смерті, щоб десятки людей приходили поглянути на нього й ще на крок наблизитись до розуміння прекрасного. Легенди про ельфів вчать цінувати красу; нехай і останній ельф слугуватиме тій самій меті. Яка різниця, скільки петель має його кишківник, якщо його існування може піднести чиюсь душу, надихнути поета на прекрасні рядки, а композитора — на безсмертну музику? Хіба живий ельф, та хоч мільйон живих ельфів, з їхніми вадами, гріховними бажаннями, властивими кожному, принесуть стільки користі, скільки оцей один — мертвий і прекрасний в своїй чистоті?

Чи треба говорити, хто переміг у суперечці? Наукова цікавість, звісно, науковою цікавістю, але в біологів теж є діти, до виховання яких вони не байдужі. Що важливіше — наукова премія або чистота душі? Й ельф посів своє законне місце в музеї смерті, вписавши ще один рядок у прибуткову частину місцевого бюджету.

Він і зараз там стоїть, у прозорому рефрижераторі. Мертвий, таємничий — і безкінечно прекрасний.