Ні, мам, зовсім не добре

Ми з чоловіком переїхали в Берлін у 2014 році, коли закінчили юридичний факультет Потсдамського університету й забажали кращого життя, як це прийнято у всіх європейців, окрім моєї матері. Стосунки з матір’ю тісно переплітаються з моїм переїздом навіть попри те, що моє життя в Потсдамі в останні роки я вважаю самостійним, адже семестрові платіжки оплачувались мною, а кошти на оплату я отримувала за шестигодинні зміни у книгарні, протираючи полиці та підлогу, розставляючи книги за алфавітом та закриваючи всі сім замків, що вішались на двері маленької книгарні нашого ректора, завдяки якій я мала змогу мріяти про кар’єру в Берліні. Щовечора я поверталася додому, забігаючи у магазинчик солодощів, брала два злакових батончики з кокосовою стружкою й насолоджувалась часом, коли я роблю так, як відчуваю, без нагляду будь-кого. Звичайно, що в цей період я все ще жила з матір’ю, що означало існувати в квартирі за її правилами та приглушувати свої незавершені підліткові бунти. Не раз ми мали з нею конфлікти на рівному місці, а найболючіші — навколо мого особистого життя. Коли Алекс зробив мені пропозицію, мати відреагувала нейтрально, адже одружуватися ми вирішили в Берліні, як тільки отримаємо дипломи й переїдемо в столицю. З останнім змиритися їй було важче, а тому 3 серпня 2014 року, коли ми з Алексом сідали на станції S-Bahn, вона лише декілька разів перепитала мене, чи впевнена я, що там мені буде добре. Можливо, в мені бурлили емоції від закоханості, можливо, я раділа, що нарешті відірвалася від матері, можливо, і те, і інше, але я нічого не відповіла їй тоді та так само мовчала наступну сотню разів, коли я чула це питання по телефону протягом п’яти років:

— Як справи на роботі? Як твої ноги? Завжди на підборах?

— Так, мушу прислухатися до шефа, якщо хочу залишитися тут надовго, — кажу змучено — А справи? Справи, як у всіх.

— Доню, ти не жалкуєш? Тобі з ним правда добре? — завжди впевнено питала вона, ніби чекала конкретну відповідь.

— …

— Цих вихідних мій ювілей, я б хотіла тебе бачити вдома. Тільки тебе. Вип’ємо чаю з маковим брацелем?

— Тільки мене? Невже складно за стільки років звикнути до мого чоловіка? — питала, хоча прекрасно розуміла, що ставити риторичні питання моїй матері не можна, — Приїде тітка Ксеня, вип’єш чаю з нею. І взагалі, я маю купу справ на ці вихідні. Добраніч!

Я не відчувала якихось здивувань від її слів, мені лише хотілося зрозуміти, звідки така ненависть до Алекса та гіперопіка до дорослої мене?

Ніяких справ тоді не було, дні, які сподівалась провести з Алексом, я провела одна. Важко було зізнаватися мамі, що дізналася про його зраду. Але і з нею я якось справлюсь, за декілька хвилин буду вдома, там мусить стати легше.

— Я вдома! — вигукнула, відкривши двері квартири, щоб мама зрозуміла — донька повернулася.

Одна повернулася. Шкода, що чаю з брацелем не буде, мама не скаже: «А я казала!», дізнавшись про зраду, хоча нарешті маю, що їй відповісти:

— Ні, мам, зовсім не добре…