Квартет

…Він стоїть за метр від мене, але я відчуваю жар, що пашить від його такого рідного і такого знаного і незбагненного тіла.

— Кохана, маєш настрій трохи побавитися? — його бас, насичений, мелодійний, з нотками хрипоти, що видають бажання, манить не менше за дражливий вогник в очах і обіцянку насолоди на розкритих губах. Два кроки – і його п’янкий запах, його сильноніжні руки та жадібні губи стануть нестерпно близькими. А далі я знаю – далі буде гаряче, нестерпно, високо й ненаситно. Я так хочу з ним кохатися, що внизу млосно пульсує, й усе тіло ніби коливається у передчутті наших спільних рухів. Тканину тонкої домашньої сукні напинають затверділі соски, яким так бракує пестливих і наполегливих пальців та ніжно-напористого язика. Руслан це помічає, задоволено всміхається і вже робить крок до мене.

Але вольовим зусиллям собі кажу: не цього разу.

Йому кажу:

— Щось нездужаю, любий. Піду, певно, трохи полежу.

Він розчаровано зітхає. Не розуміє, як це можливо, коли я так реагую на нього, він же бачить і відчуває. Вагається. Певно, хоче запропонувати свої обійми. Але не пропонує, бо достатньо завівся, щоб утриматися від пестощів, коли я буду так близько.

А я не хочу з ним кохатися. І, поки він не передумав, виходжу з кухні.

Ні, це неправда! Це я боюся не стриматися!

Я дуже хочу з ним кохатися, так сильно, що коли йду, аж заточуюся від нестерпного бажання.

Але мене відвертає.

Бо вже тиждень ми кохаємося вчотирьох.

І мені це геть не приносить насолоди.

Тремчу, згортаюся калачиком під плюшевим пледом, який ми з Русланом купили під час нашої першої спільної подорожі, і міркую, як так сталося, що наше ліжко стало мені огидним.

Ми повернулися із вечірки у друзів. Руслан увесь горів від нетерпіння щонайшвидше звільнити мене від червоної сукні на тонких бретельках із декольте. Я ж вирішила, що більше не вдягатиму її, бо усі чоловіки мимоволі витріщалися мені в те декольте, хоча я лише хотіла справити враження на Руслана. Щоб він пишався тим, яка вродлива жінка поруч із ним!

Але з нами тоді повернулася і Наталя. На її тлі я навіть з тим декольте програвала по усіх пунктах. Вона була стрункішою, фігуристішою, дотепнішою та розкутішою.

Не дивно, що Руслан її захотів. Тим паче що на мене витріщалися інші чоловіки, може, і він подумав, що може дозволити собі жіночої уваги? Але ж це перебір!

Я намагалася не пустити цю хвойду в наше ліжко, але вона нахабно шкірилася і притискалася до Руслана пишними грудьми ззаду, поки він цілував моє декольте.

Я намагалася триматися, бо Руслан із подивом позиркував на мене. Навіть Наталині принади не могли повністю затьмарити його уважність до мене.

Тож я набрала повітря у груди, звабливо всміхнулася йому і допомогла тій клятій сукні нарешті злізти із мене.

Наталя стояла, погладжуючи досконалі стегна довгими пальцями, і криво посміхалася, доки Руслан цілував мою шкіру довкола поясу для панчіх. А потім обійняла його, розвернула, притягла його до себе і жадібно поцілувала, можна сказати, засмоктала у себе, як вируюча хтива безодня.

Я заплющила очі, щоб цього не бачити. Руслан ще спробував пробудити в мені ентузіазм, але марно. Він вклав мене спати і пішов на кухню. Авжеж, до Наталі, яка готова кохатися з ним за першим покликом! Я до болю у вухах дослухалася, але жодних звуків, окрім свистіння чайника та совання табуретки, не почула.

Я доведу, що краща! вирішила я.

Наступного дня влаштувала цілу виставу зі зваблення Руслана. Він помітно здивувався, адже звик бути ініціатором, але радо віддався волі моїх рук та язика. Коли я підвела погляд знизу до його обличчя, щоб побачити, чи йому подобається, сахнулася – за Руслановою спиною стриміла Наталя. А на його плечі сиділа потворна тварючка із кислотно-зеленими очима! Моє обличчя перекосила огида, я аж відсахнулася! Що це?!

— Ну чого ти, можеш цього не робити, якщо тобі не подобається, — прошепотів Руслан, приховуючи нотки розчарування.

Я закліпала очима – тварючка зникла. Я картала себе за те, що він завжди дбав про моє вдоволення, а я, виходить, думаю лише про себе?

І я вчилася прикидатися, що мене все влаштовує. Щоб його стривожені очі не стежили за мною щоразу, коли я забудуся. І ми стали робити це учотирьох: Я. Руслан. Наталя. І бридка тварючка.

Наталя була кращою за мене у всьому! Тварючка ж боляче кусала мої груди, тягнула за волосся і відпихала Руслана від мене. Час від часу вона покусувала і його, коли я хотіла вивернутися від його обіймів. Руслан її, вочевидь, не бачив, але відчував і чомусь із легкою образою дивився на мене. Що я йому скажу? «Це не я, це тварючка! Ти її не бачиш, але вона є!»?

Я би залюбки турнула її за двері нашої спальні! Але доки з нами Наталя, тваринка прослизає у будь-яку шпаринку. А як випхати Наталю? Я не зважуюся заговорити з Русланом про неї.

Мені страшно.

Раптом він скаже: або з Наталею, або я йду геть?

Але й терпіти її у нашому ліжку нема сил. Вони з такою насолодою кохаються прямо переді мною… Він ніжно пестить її волосся, дивиться в її зелені очі, а вона робить йому те, що, як мені здавалося, хотів би отримати від мене Руслан, але соромився сказати, а я соромилася сказати, що я би спробувала, якби він не розраховував, але ми могли би спробувати, я ж його кохаю і ладна на все, коли в його обіймах і…

Але тепер йому все те робить Наталя. Мені лишається хіба слугувати тлом для їхньої пристрасті. І перетворюватися на заздрісну жалюгідку, відсунуту поривом чужого злягання.

Бо мене ж він пестить механічно, із почуття обов’язку, а їй присвячує свої пристрасть захоплення.

Руслан прийшов до нашого ліжка десь за північ. Говорив на кухні з нею?! А може не лише говорив – і мене навіть не позвали цього разу!

Я стискаю кулаки так, що нігті впиваються у долоні. Жену ці думки від себе. Зараз ми удвох. Я так втомилася від квартету. Все, чого я хочу, - щоб він обійняв мене. Попри все. Може, згадає, що наш союз – це окремий світ, це наше царство любові, де ми так добре доповнюємо одне одного, і нам більше ніхто не потрібен…

Зітхаю. Обіймаю його зі спини. Відчуття радості, млосного неспокою та затишку огортає мене та втихомирює. І коли він починає цілувати мої пальці, обвиває мої ноги своїми, а потім повертає голову і жадібно впивається у мої губи, я на якусь мить розчиняюсь в океані «нашого світу», в якому лише я і він.

Я не знаю, в який момент тварючка пробирається у наш світ. Але відчуваю її гострі зуби в області серця. Тварючка помітно підросла, і зуби її значно гостріші. Звісно ж, між нами одразу влягається Наталя.

Я кричу, відбиваюся від Русланових рук, вибігаю у передпокій, накидаю пальто прямо на тоненьку сорочку. Похапцем натягую якісь боти і, не відповідаючи на його спантеличені питання, вилітаю із квартири, не зачинивши двері. Він у самих трусах женеться за мною сходами.

— Лишайся зі своєю Наталею! — вигукую люто я і лечу вниз по сходах.

Тварючка ще глибше упивається у мої груди, мені так боляче, вона вже проїла дірку і шматує серце. Я біжу і намагаюся відірвати її від себе, розхристана, відчайдушна і така нещасна, що не помічаю світла фар попереду. Перебігаю дорогу. Чую Русланів голос:

— Ірооооо…

Удар!

Темрява…

Я не находжу собі місця під реанімацією. Я хапаю кожного медпрацівника, який виходить звідти, за рукав. Ні, Лежчука Руслана в них нема, жіночко, вам же сказали! Спитайте у морзі! І що це у вас? Катетер? Бігом поверніться у палату!

Я бреду до своєї палати, в яку мене розмістили, пояснивши, що я зомліла і довго не приходила до тями. Я слабко пам’ятаю, що сталося, лише Русланову постать, освітлену фарами.

Безсило опускаюся на койку, відмахуючись від запитань товаришок по палаті. Лягаю і заплющую очі. У грудях, де, здавалося, тварючка пошматувала серце, воно досі билося. Ціле. Але билося через раз, пропускаючи удари. А де тварючка?

Її нема. Це все вона винна, вона штовхнула мене тоді вибігти, вона сичала на вухо, що йому потрібна Наталя! А він помчав за мною, він мене цінує, а тепер?.. Де він тепер? Питати у…

Далі мені страшно думати. Я розумію, що у тієї тварюки – моя кров. Не вона в мене її відбирала силою, я сама її напувала доти, доки вона не виросла у монстра, що звів мене з розуму і, можливо, забрав Руслана назавжди…

«Назавжди» – це надто непід’ємне слово для смертних. Зараз я себе ненавиджу за те, що дала волю фантазії, замість просто спитати у Руслана.

Адже звідки я дізналася, що йому подобається Наталя? Так, вона виказувала йому знаки уваги, але ж він їй – ні! Нічого такого, що б виходило за межі звичайної привітності, доречної до вечірки у колі друзів. Так, він дивився на неї, як і я дивлюся на гарних хлопів, але ж я не хочу їх! Може, фізично вони і привабливіші, але вони для мене нічого не значать, бо кохаю я Руслана. То що ж збіса мене змусило думати, що він ставиться до нашого союзу інакше?.. Ту Наталю я сама притягнула до нашого ліжка! У своїй голові!

— Пробач, пробач! — шепочу я, а потім починаю кричати у здивовано-байдужу тишу палати, — Пробач мені, Руслане!

Я зриваюся з ліжка і кидаюся бігти, але мене перепиняє фігура у білому халаті.

— Тчч, тихо, тихо, все добре, все добре, — шепоче.

Від фігури пахне ліками і… коханням. Я підводжу голову – це Руслан! Із пластиром на лобі, з ґулею на голові – але він!

— Чому ти в халаті? — дурнувато питаю.

— Та… Я ж вийшов в одних трусах, — пояснює він. — Спокійно, все добре, збирайся додому.

Він виходить з палати на лікарів поклик. А я сідаю, дивлюся просто себе і даю обіцянку, що у нашому квартеті буде постійний склад учасників. Він. Я. Любов. Наша з ним любов. І довіра.

Я ж не спитала у Руслана, чи живий водій фури, який вивернув кермо, щоб урятувати його!

Будь ти проклята, тварючко, яку ми годуємо кров’ю!

Тварючка на ім’я ревнощі…