Глава перша

Кора стояла посеред галявини в густому лісі. Білі шапки гір оточували дівчину і змушували її відчувати себе незначущою на їх тлі. По праву руку стояла велика будівля, що нагадувала замок і церкву водночас. Її кам’яні стіни були вологі і холодні, це викликало нудоту. Зненацька двері з гуркотом відчинилися, піднявся несамовитий вітер, дерева погрозливо захиталися, стовбури їх жалісно заскрипіли. Босі ноги ступили на пожовклу траву. Жінка, з довгим чорним волоссям неспішно йшла до Кори, поділ її сукні тріпав вітер. Вона простягнула руку, блиснула обручка:

- Дівчинко…

Краєм ока вона вловила рух ліворуч, та не встигла озирнутися, коли жінка навпроти неї похитнулася. З її вуст побігла тонка цівка крові, такої ж червоної, як і її сукня. Кора закричала так несамовито, що над лісом злетіла зграя воронів, сполоханих її відчаєм. Скляні очі королеви дивилися в небо, поки її дочка витирала кров з її обличчя своїм рукавом.

- Ти мала бути на її місці!

Озирнулася на такий, до болі знайомий голос.

- За що?

- Ти не вберегла її, принцесо.

В руках світловолосого дівчиська красувався лук, за спиною- стріли. Вона посміхалася і від того у Кори сироти пішли шкірою.

- Я любила тебе!- вона штовхнула дівчисько і та впала додолу. Сидячі на траві вона все ще дивилася на неї лячним поглядом, немов шалена. А тоді мовила голосом, ніби з самого пекла:

- Але не достатньо.

На білій сукні почали проступати червоні плями, обличчя дівчини зблідло. Кора опустила погляд на свої руки, вона тримала меч, на якому була кров, не її.

- Що ти наробила?

Світловолоса дівчинка торкнулася свого живота.

- Це не я!!

Знов гупнули двері, почувся крик натовпу:

- Тримай вбивцю!

На неї бігли сотні людей, вони були з мечами і стрілами. Ноги не слухалися, наче здерев’яніли, серце калатало аж у горлі. Очі зиркнули на матір, вона непорушно лежала, перемазана власною кров’ю. Над нею сидів чоловік, він поклав її голову собі на коліна і нестримний потік сліз біг по його щоках.

- Тату…

Чоловік подивився на принцесу, його очі були чорні, за їх чорнотою не було видно зіниць. Він, наче звір, вирячів на неї жовті, гнилі зуби.

- Тікай- проричав він- тікай з королівства, поки не пізно.

І вона побігла.

Хапаючи ротом повітря Кора підскочила на ліжку. Каштанове волосся злиплося й пристало до обличчя. Нічна сорочка і подушка були просякнуті потом, в кімнаті стояв затхлий запах, від чого дихати було важче. Відкинувши ковдру, вона ступила на крижану поверхню полу. Зробивши ковток води з мідного келиха, що стояв на комоді, вона відсунула товсті штори. Ранкове проміння торкнулося її ластовиння на щоках, довгих чорних вій і гострого носа. Відчувши тепло на шкірі, принцеса глибоко зітхнула. Вже багато років не снилися їй жахіття. Через три дні після того, як їй наснилося останнє, сталася велика трагедія, що всколихала королівство- не стало королеви.

З її вікна було видно все, як на долоні. Королівство Фрайдхов стояло оточено горами й простягалося на сотні кілометрів. Горний хребет, що виходить за межі королівства і навіть за притоку. Велика притока Харше ділила королівство навпіл. Харше витікала у Великі води- безкрає море, яким лякали всіх місцевих. Над гирлом притоки стояла водяна брама, висічена з білого каменю. По боках брами стояли величезні кам’яні лицарі. Брама і її лицарі поросли мохом й в’юном, адже їх будували ще при заснуванні королівства. Лише відчайдушні рибалки і шукачі пригод наважувалися перетинати браму, та жоден з них не повернувся додому. Довкола розташовувався хвойний ліс, якому не було кінця-краю. Цей ліс вводив в оману багатьох людей, своєю соковитою зеленню, прозорими струмками та граційними оленями, яких можна було часто зустріти на просторій поляні, залитій сонячним сяйвом. Не дивлячись на всю його красу, в лісі жило чи мало небезпечних й підступних істот.

Годинник пробив сьому. В двері постукали.

- Так, Маріє- гукнула принцеса.

- Ваша високосте!

Пишнотіла жіночка зайшла до кімнати і вклонилася. Кора стримано кивнула їй і та почала звичайні ранкові приготування.

- Ваша високосте, ви вчора забули це у бібліотеці.- Марія дістала зі свого фартуха невелику книжку в шкіряній обкладинці.

- Ох свята трійця, дякую вам!- палко вигукнула дівчина і забрала книгу.

- Та що ви. Чи готові ви прийняти ванну?

- Так, будь ласка.

Помічниця зникла в дверях. Кора провела по обкладинці довгими, загорілими пальцями. Цю книгу їй подарувала мама на її десятиріччя. Збірка легенд з усіх існуючих королівств- найцінніше, що в неї колись було. Поки королева була жива, вона розповідала донці легенди. Читала їх на ніч, за обідом, під час пікніків. Вона могла розповідати одне й те саме нескінченну кількість разів, але Корі ніколи не набридало, вона могла слухати мамині розповіді днями на проліт.

«За часів відомого всім піратства, головним судном у Великих водах була «Персефона». Корабель той належав найхитрішому пірату всіх часів. Задля власної безпеки, капітан не мав постійного флоту, а кожного року набирав новий. На носі у «Персефони» була вирізьблена неймовірної краси жінка, а очі її були- рубіни, що так і виблискували в місячному сяєві. Вирушив корабель на пошуки чергового скарбу. Місяцями плавав він морем, та не вдалося йому знайти бажаного. Новоспечений пірат, якого найняли на судно, вирішив, що плавати далеко не потрібно. Адже от він- скарб, на носі корабля. Особливо тихої ночі, вирішив він поцупити очі самої Персефони. І підкупивши рульового, взявся за справу. Прив’язав чоловік один кінець мотузки до бушприту, а інший- до себе. Він навіть не подумав, як вертатися на палубу. Та йому і не довелося. Тільки но простягнув він руку до очей червоних, як луснула мотузка і навіки поховала його гладь Великих Вод. І тільки гул води відлунював у тиші. На ранок, капітан лише диву давався, куди зник один з його людей. Рульовий стояв мовчки в стороні і був єдиним хто знав, що наказала того пірата ніхто інша, як сама Персефона. Але кажуть, що на дні глибокому перетворився він на Дракона Морського, луска його червоним відливає, а очі- справжні смарагди...»

Кора поклала руку на серце й ще раз повернула погляд у вікно, вдалечінь на гори, де за повір’ям тисячі років тому ховалася Валена від люду. Поклавши книгу на ліжко, вона глянула в своє віддзеркалення у потрісканому дзеркалі. Раніше бачила вона там силу і впевненість, зараз же- себе.

- Ванна готова, моя високосте.

- Дякую, Маріє. Далі я сама.

Вклонившись жінка залишила кімнату.

Йдучи довгим темним коридором дівчина почула задушливий кашель, що переходив в неприємне глибинне хлюпання, ці звуки доносилися з кабінету короля. Кора постукала і відчинила важкі різьблені двері. Перше, що вона побачила- карта, яка займала щонайменше пів стіни, на ній було зображене все королівство в найменших деталях. Карта була намальована придворним художником і робота була виконана настільки якісно, що цілком виправдовувала ту суму грошей, яку попросив майстер. Коли Кора була маленька, вона любила вилазити на стіл, що стояв по-під самою картою і водити пальчиком по всіх річках, дорогах і домівках, наче вона була володаркою цього велетенського світу. І одного разу батько сказав їй: «Прийде день, сонечко, і все це стане твоїм», а потім не стало мами і все пішло шкереберть. За столом сидів король Діоніс третій, діючий правитель Фрайдхофу і батько принцеси. Він відкинувся на кріслі, що було розшите червоним оксамитом, його груди здіймалися тягарем, а на видиху виходив звук, наче скрипіли фіранки. Їй було боляче на нього дивитися, за ці десять років він змінився і став ніби чужим. Обличчя поросло чорною щетиною; лиса голова, що колись була обрамлена в чорні пасма волосся. Його тіло ослабшало і зсохло, худорлявість замінила міцні м’язи. Впалі затуманені очі, синці під ними. Діоніс подивився на доньку.

- Привіт, тату. Як ти себе почуваєш?

Король пропустив питання повз вуха і простягнув руку до склянки з водою, але та затремтіла в декількох сантиметрах від цілі.

- Давай допоможу.

Дівчинка сіла навколішки навпроти батька і піднесла до його блідих губ склянку. Він зробив ковток, аж раптом рука Кори смикнулася і декілька капель води пролилися на білу сорочку.

- Вибач.

- Бридке дівчисько.- тихо зашепотів король- ти нічого не можеш зробити як слід.

Кора випросталася. Не в перший раз батько казав образливі речі і не в останній. Дівчина розвернулася і пішла геть з кабінету.

- Як і всі жінки нашого роду…

Діоніс перейшов на крик, та вона зачинила двері і з високо піднятою головою покрокувала коридором.

На початку свого правління король Діоніс був ладним правителем, він дослухався до своїх підданих і вважався справедливим і чесним. І батьком він був чудовим. Кора пам’ятала, як одного разу тато відмінив зустріч з королем Кнохена, бо їй, семирічній дитині, хотілося влаштувати сімейний пікнік. Коли їй було вісім, він узяв її з собою до королівства Рейв, що лежало аж за горами, то був діловий візит, але Діоніс не зміг відмовити донці. З малих років король вчив доньку бойовому мистецтву, вважав, що вона має вміти постояти за себе. Вони тренувалися три рази на тиждень, по декілька годин. До цієї справи її батько відносився більш ніж серйозно і не шкодував Кору, навіть коли на її долонях лопалися мозолі від довгого тримання меча. Але принцеса була не проти, їй самій подобалося. Це ставало причиною гучних суперечок між Діонісом і Зоряною- його дружиною, королевою і Кориною матір’ю. Років в шість Кора зрозуміла різницю між «коханням» і «повагою». Її батько не любив матір, але він поважав її. Також не можна заперечувати, що королева була для короля справжньою підтримкою і опорою в складні часи, бо ж вона його кохала. Та навіть ця повага до своєї дружини не зупинила Діоніса від того, щоб завести коханку.

Йдучи повз сад, що виглядав сірим і облисілим, Кора наштовхнулася на Мотрю і Варвару- фрейлін принцеси.

- Ваша високосте.

Дівчата вклонилися.

- Мотря, Варя.

Принцеса вклонилася у відповідь.

- Куди це ви так поспішаєте, Кора?- хіхікнула Варвара, дівчина з коротким, білим волоссям.

- На прогулянку.

- Зі стосом книг?

Кора притискала до грудей декілька книжок.

- Чудовий день, щоб почитати на свіжому повітрі.- Стримано відповіла дівчина.

- Також чудовий день, щоб навідати нашого конюха.- єхидно бовкнула Мотря.

- Перепрошую?

Принцеса враз посуворішала. Ці юні жінки ніколи не були подругами, статус тут був ні до чого. Варвара і Мотря були не високої думки про Кору через їх власні упередження. Хоча спочатку Кора намагалася з ними поладнати, з того нічого не вийшло.

- Вибачте, ваша світлосте. – Варвара вклонилася і схопивши подругу за руку потягла її до замку.

Все ж таки одна з фрейлін була не дурною.

Селище Фройде розташовувалося при дворі. Воно втопало в зелені й барвистих квітах. Люди жили в звичайнісіньких дерев’яних хатинках і були дуже дружелюбні та відкриті для всіх подорожніх, яких заносило в ці місця. Рано вранці жінки виходили до Харше й на мілині прали одяг. Чоловіки, які не рибалили- займалися гончарством або ж розводили гусей. Раз на рік Фройде проводило ярмарок, де можна було придбати свіжого меду, оберемки тюльпанів чи відбити ноги танцюючи на головній площі. Головна площа була такою лиш тому, що поряд розташовувалися два єдиних магазинчика на весь Фрайдхов. Сам по собі це був звичайний клаптик бруківки оточений домівками, з якого можна було потрапити на дві вузенькі вуличкі. Одна з цих вуличок виводила до замку, інша ж- до берегу Харше. Пройшовши головну вулицю дівчина чкурнула поміж двох домівок і опинилася у лісі. Кора йшла поміж кривих ялин, поділ її темно-зеленої сукні замітав голки на землі. Вона вийшла на стежку і пройшовши ще якусь відстань опинилася біля маленької хатинки. Поправила зачіску, увійшла всередину. Напіврозвалена хатка була насправді церквою, що ще за часів короля *** була вівтарем богині Арії.

Повітря там було спертим, через тісний простір. Одразу перед дверима стояла брила, на ній горіла одна свічка. Раніше окрім свічки тут були квіти і різноманітні підношення. Крізь єдине віконце пробивалося світло, можна було побачити як пилюка літає в повітрі. Перед брилою розташовувалися дві дерев’яні лави, одна за одною. На тій, що ближче до свічки сидів хлопець, спиною до принцеси.

- Ані руш! Стража!- крикнула Кора і хлопець підстрибнув на місці.

- Клепка з’їхала чи що?

- Вибач, вибач. Невдалий жарт.

Вона сіла поруч із ним. Йонас,- придворний конюх і найкращий друг принцеси- подивився на неї. В його блакитних очах відбивався вогник свічки, а пшеничного кольору волосся було просякнуте потом від задухи, чи від переляку. Рука з обкусаними нігтями взяла у Кори підручник. Йонас декілька хвилин дивився на обкладинку з назвою.

- То…?- протягнула принцеса.

- Пригоди…- почав юнак вдивляючись в напис і мружачі очі.- Пригоди…капітана…?

- Якого капітана?

- Б..Бр..та най його! Що це за ім’я в біса таке?

- Агов! Ти біля вівтаря, слідкуй що кажеш!

- Я не можу це прочитати.

- Можеш, Йонасе. Ти навіть не постарався.

Минуло ще кілька хвилин в тиші, коли він нарешті мовив:

- Брамзо?

- Казала ж, що можеш- всміхнулася Кора.

- Спеціально таку важку принесла?

- Я прочитала її, коли мені було дев’ять. Ти то тим паче прочитаєш.

- Місяць лише минув, як я почав вчитися…

- То й що? Не будеш ти місяць одну абетку читати. Це, як мінімум, не цікаво.

Йонас хотів відповісти, але його перервав шум з вулиці. Зазвичай біля вівтаря тихо, тільки вітер, що гойдає дерева. Та зараз було чути дещо зовсім незвичне. Кора завмерла і глянула на друга:

- Це ж…

- Ні.- впевнено сказав хлопець.- Зараз вечір, в такий час вовки не наближаються до селища.

- Воно виє неправильно. Надто…

- По людські?

Вони дивилися один одному в очі. Кора сховала тремтячі руки за спину.

- Повний місяць вже був. Це не вовкулака…

- Я розумію до чого ти ведеш, але ні.

- Чому?

- Просто ні. Він…- Йонас важко ковтнув слину.- Він би не зайшов так далеко.

Завивання то наближалися то віддалялися, наче:

- Він ходить довкола хатини. – на обличчі Кори з’явився вираз паніки.

- То ти впевнена, що це Віндіго?

- В тебе є інші припущення?

- Нема.

Піднявся вітер. Відчуття страху перед тим, що було ззовні посилилося. Воно було поруч, занадто поруч щоб намагатися бігти. Тваринні звуки ставали більш схожими на людський стогін, шкірою бігли мурахи і похололи руки. Ці звуки ніби повзли потилицею, спускалися нижче- до хребта, потім до кінчиків пальців на ногах, від чого було відчуття, наче з них витягли кістки і ноги стали важкими і ватними водночас. Йонас схопив Кору за руку, коли у вікні щось майнуло. Почало нудити, їй не потрібно було бачити своє відображення щоб знати, що обличчя в неї біле, як мармурові стіни в ванній кімнаті короля. Перший раз в житті вона відчувала такий страх, майже первинний, коли ти не бачиш загрозу, але все твоє нутро кричить: «Біжи!». Тільки вогонь міг прийти на поміч, Кора зиркнула на свічку, що майже згасла. Надії не лишилося. Рука хлопця, що тримала її стала липка від поту, великим пальцем вона відчувала його шалений пульс на зап’ястку. Дихати стало важче, -«Клятий корсет».

Дихання Йонаса стало хриплим, майже хворобливим. Кора подивилася на нього, він дивився на свічку. Це не його дихання. Вона зробила глибокий вдих, видих. Не її. Очі розширилися, серце або вистрибне з грудей або просто там і розірветься. Воно стоїть настільки поруч, що вона чує як розширяються його легені на вдиху. Принцеса закрила очі. У вухах загуло, тиша. Вона чує його. Те, як скриплять його кістки, як він точе кіготь об кіготь, як вітер шурхотить його шерстю, з довгого язика крапає слина. І кров. Гаряча кров вирує всередині тіла, яке породило саме пекло. Кров, до печії солона, в шлунку. Це не його кров. Там вже перетравлюється обід, воно просто заблукало. Рух кінцівок: перша...друга…третя…четверта. Ходить як тварина- полює. Але хто здобич? Хтось, кого він не встиг добити, хтось виявився спритнішим за нього. Кора відкрила очі. Свіча догоріла, стало темно, лише світло заходу ще проникало крізь вікно. Йонас сидів навпроти також заплющивши очі. Його повіки тремтіли, губи були білі, ледь не прозорі. «Свята Валена, прошу, не дай нам загинути сьогодні». Дві кінцівки. Не чотири. Людина. Чому вона не кричить, не благає про допомогу? Тріскіт гілок. Вона пробігла повз. Чотири кінцівки. Повз. Воно побігло за людиною, в глиб лісу, геть від двох переляканих, що вже встигли попрощатися з життям. Тиша і лише вітер ковзає поміж дерев.

- Йонас?- її голос сів.

- Так?

- Воно пішло?

- Мабуть, я вже не чую виття.

Кора забрала руку і витерла її об сукню.

- Виття? Хіба…ти ж чув, тут була людина.

Хлопець здавався геть розгубленим, його груди важко здіймалися.

- Людина? Звідки ти знаєш?

- Що?- тепер розгубленою була вже Кора- Кроки. Вона пробігла повз, а…Віндіго побіг за нею.- раптом до неї прийшло усвідомлення.- Ми маємо їй допомогти!

Вона зіскочила на ноги, та хлопець схопив її за руку і всадив назад.

- Кора, заспокойся. Тут не було ніякої людини. Ця…істота, гадаю це все ж таки був Віндіго, воно було в декількох кілометрах від нас.

- Вони були тут, буквально за дверима!

- Я чув його, воно було далеко.- заспокоюючи мовив Йонас.- І не могло бути тут людини. Всі знають, що на цю сторону лісу ходити не можна. Ніхто сюди не ходить, окрім нас. Треба йти звідси. І взагалі, краще зустрічатися деінде, та не тут.

Збита з пантелику принцеса йшла лісом, поруч йшов її друг, її Йонас. Йшли вони мовчки, кожен думав про своє і все ще намагався оговтатися від того, що було.

Підіймаючись кам’яними сходами, що вели до спальні, Кора ледь пересувала ноги. Вона і досі трусилася, їй було холодно. Різко навалилася втома, тяжка, як мішок з камінням.

- Ваша чарівна високосте!

Цей мерзотний голос вона пізнає з усіх інших, солодкавий баритон, що належав такому ж мерзотному власнику.

- Пане міністр!

Кора видавила з себе посмішку, хоча дуже захекалася, поки йшла сходами, ще й у боці колоти почало.

- Просто Фелікс, ми ж домовлялися.

Фелікс, міністр, права рука самого короля і пихатий вилупок. У Фрайдхофі він прославився не як міністр, власне, а як затятий бабій. Не було жодної жінки ні в цьому королівстві, ні в інших, яким би він не подобався. І Кора їх розуміла, Фелікс був дійсно гарним чоловіком середніх літ. Легка щетина, яку він лишав спеціально, каштанове волосся вкладене набік; м’язи, що завжди визирали з-під жилета чи напинали його коричневий сюртук. Високий, джентльмен та й статок неабиякий. А ще він ласий на хабарі, самозакоханий і насправді дуже жорстокий. В нього було дві дружини і обидві загинули за дивних обставин. Перша скоїла самогубство, другу- вбили в селищі. Деякі вважають, що то були не нещасні випадки, але напевне не знає ніхто.

- Де ви були в такий пізній час?

- Пізній? Лише п’ята година.

- Тим не менш.

Фелікс вичікуючи дивився на принцесу, посміхаючись немов до дитини.

- Погода гарна, тож я читала в саду.

Кора все ще трималася за бік, забувши про гарну поставу, вона намагалася відхекатися.

- Читали?

Чоловік обдивився Кору і його усмішка стала ширше і дратівливіше. Раптом дівчина збагнула, що забула книги на лаві біля вівтаря. Відступати було пізно, тож вона вирішила повести себе як і личить принцесі.

- Читала, пане міністр. І я дуже втомилася, тому прямую до кімнати, аби перепочити перед вечерею.

- Звичайно, моя люба.

Він простягнув їй руку, натякаючи, що проведе її. Дівчина тактовно зробила вигляд, що не помітила його пропозиції і пришвидшила ходу, залишаючи Фелікса самого на сходах.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.