Моя солодка муза...

Сніжинки сипалися з хмар, ніби святкові конфеті з торбини, і ледь торкаючись віконного скла, застигали на ньому мальовничими візерунками. В кімнаті на третьому поверсі старої "хрущовки" за письмовим столом сидів Максим, молодий автор. Він вже третю добу перебував у пастці творчої безплідності. Щойно він закрив кришку ноутбука, погравши в нудну онлайн гру "для розрядки". Але й це йому не допомогло.

Юнак з сумом поглянув на стіл, засипаний паперами та зошитами, що свідчило про безперервні, але безплідні спроби Максима створити щось вартісне. Але кожен аркуш був лише свідком його фрустрації: розпочаті речення, що обривались на півслові, недописані абзаци, повні виправлень і закарлючок. Кілька поламаних олівців лежали на краю столу, а смітник обабіч столу вже давно переповнився плодами невдалих спроб створити черговий шедевр свого борзописного пера...

Максим зітхнув, відкинувся на спинку крісла і заплющив очі. Його мозок вже кипів, переповнений ідеями, але жодна з них не знаходила свого сліду на папері. І ось, у той момент, коли його відчай досягнув апогею, телефон заблимав новим сповіщенням. Максим узяв телефон і побачив повідомлення від приятеля, з яким він часто ходив до літературного кафе попити каву та потеревенити про книжки, а іноді й до дівчат позалицятися. Саме зараз він намагався забути про дівчину, яка йому повідомила напередодні, що кидає його та йде "до талановитого хлопця з гітарою", який "сам пише і виконує пісні, і в нього є талант, на відміну від тебе". Максим зітхнув та і побіжно прочитав повідомлення від приятеля. Як не дивно, в ньому йшлося про літературний конкурс. Називався той "Барви кохання" та був присвячений дню святого Валентина. Призи, обіцяні переможцям, здавалися більш ніж спокусливими: стипендія на навчання на престижних курсах в школі літературної майстерності, публікація в відомому жіночому журналі, і, звісно, грошова винагорода. Єдине "але" — до закінчення приймання робіт залишалась лише одна доба. І як він усе це встигне?

Відчай, немов лезо гострої шпаги, торкнувся серця. Максим аж заскрипів зубами від болю. Він стояв перед вибором: здатися чи спробувати ще раз, написавши щось, що він до того не писав ніколи.

Він підвівся з-за столу і поліз у шафу, де зберігалася пляшка маркового червоного вина, яку він тримав для особливої нагоди. Він дістав штопор, акуратно повернув і відкоркував пляшку. Потім взяв напівпрозорий золотистий фужер і налив червону, наче кров невинних дівчат, рідину. Хлопець повільно ковтнув солодкий, мов нектар, напій, і кров забурлила в його жилах, повільно наповнюючи тіло теплом.

— Де ж, ти, Музо, коли ти так потрібна? — вигукнув Максим, піднявши келих до блідого світла місяця, що ледь проникало крізь підмерзле вікно. Він одним духом допив вино і відчув, як кімната попливла перед його зором. П’янке вино добряче вдарило в голову, а його солодкий аромат залишився на губах і дражнив ніздрі.

— Агов, музо! Прийди! І надихни мене на написання історії про палке і несамовите кохання! Якщо ти є, покажися!

В дальньому кутку, де стояв старовинний торшер, заблимало світло. Раптом лампа сама ввімкнулася і засвітилася незвичним блакитним світлом. За лампою з’явилася фігура, ніби зіткана з імли та туману. Вона поступово набувала людських форм і перетворилася на прозору дівчину, одягнену у старовинну сукню з корсетом, криноліновою спідницею та мереживами. На рудому волоссі, зібраному в вишукану зачіску, виднівся жіночий капелюшок зі штучними білими квітами. За спиною дівчини тріпотіли прозорі крильця, наче в комахи, і блакитними вогниками сяяли її променисті очі, які, хитро примружившись, дивилися на Максима. Той зойкнув та відступив на крок назад.

— Хто ти? — пробурмотів він, ледь долаючи спротив язика, який від хмелю не хотів ворушитися.

— Як хто? — здивувалася прозора дівчина. — Ти ж мене кликав! Я Муза! Ти покликав, я прийшла. Чим можу допомогти?

— Овва! Отакої! — радісно вигукнув Максим. — Де ж ти була раніше?

Дівчина загадково посміхнулася, вигнувши соковиті фіолетові губки.

— А раніше ти не кликав мене так відчайдушно! — відповіла вона. — Тому ні я, ні мої колеги тебе й не чули. Чого ти бажаєш?

— О… Мені треба написати оповідання. Тисяч десь на сорок. Авторський аркуш. Розумієш? Про велике, неземне, неймовірне та пристрасне кохання, яке палає і спалює серця і душі. Зможеш на таке надихнути?

— Е… — дівчина потерла кирпатий носик довгим тонким пальчиком. — Постараюся. Але дивися, щоб ти сам не згорів в цьому вогні. Скільки в тебе часу?

— Ем… Ну десь доба. Якщо писати безперервно, то, мабуть, за вісім годин я впораюся.

— Не треба так себе напружувати, — сказала Муза і похитала головою. — Ти й так юнак блідий із поглядом палким. А ми повинні дбати про здоров’я наших клієнтів.

— Ну якщо лише ніч, то я витримаю.

— Ну добре. Ніч та ранок. Але опівдні я мушу летіти в інше місце. Бо на мене вже чекає відомий на весь світ поет!

— Он як? Невже в тебе стільки… клієнтів?

— Так отож! Нас мало, а вас, писак та римоплетів, он скільки по всьому світі розвелося! На всіх не вистачає! От і доводиться чекати. Деяким навіть роками! Робота є робота.

— А чому ти так вдягнена? Ти ж Муза? Мала б бути вдягнена в хітон та туніку, як давні греки.

— Бо я тільки що закінчила працювати з одним британцем, який писав про чарівний Лондон епохи королеви Вікторії, де живуть маги та всілякі чарівні істоти. А як почула твій виклик, то примчалася сюди чимдуж, навіть не перевдяглася. Чи ти хочеш, щоб я перевдягнулася в вишиту сорочку і замість капелюшка вдягла хусточку?

— Та ні, не треба, мені й так буде файно. Тоді не витрачаймо даремно час і скоріше до діла!

— Зачекай! — Муза замахала рукою. — Спочатку підпиши контракт, що я зобов’язуюся надихати тебе впродовж дванадцяти годин, а ти берешся написати такий твір, від якого палатимуть серця і сльози будуть литися з очей, чи що там ще?

— Навіщо? Це буде занадто. Я просто хочу виграти цей клятий конкурс. Зможеш мені це забезпечити?

— Не знаю, — Муза знизала плечима. — Я гарантую тобі, що ти напишеш шедевр, якого ані ти, ані хтось іще у світі раніше не писав. Ну а на журі конкурсу я впливу не маю, вибач. Муза не може вплинути на людський фактор. От ти хочеш писати про неземне, пристрасне та неймовірне кохання. Ти коли-небудь щось подібне відчував?

— Не знаю… Нібито. Дівчина від мене нещодавно пішла. До музики. Який співає власні пісні під гітару. Сказала, що він талановитий, а я нездара і не маю перспектив у літературі. Моє серце розбито на друзки…

— Співчуваю, — зітхнула Муза. — Але нічим не можу допомогти. Хіба що… Покликати силу Еросу, щоб ти знову відчув смак до життя.

— І як це покликати? Бо я почуваюся розбитим і геть виснаженим.

— Ну я ж Муза! Я сама досконалість! Якщо я покажу тобі свою красу і довершеність, ти не зможеш залишатися спокійним і не перейнятися відчуттям піднесеності й жаги до життя! Я колись позувала відомим скульпторам! Роден ліпив з мене свою Психею, Пракситель — Артеміду, а Фідій — Персефону. Ти, звісно ж, не скульптор, але я можу тебе надихнути. Але не намагайся мене торкнутися — це суворо заборонено правилами! Якщо тільки спробуєш — я зникну. І ніколи більше не повернуся!

— Гаразд. Тоді де цей твій договір?

— Ось він. — Муза витягла з ліфа сувій, згорнутий у трубочку і перев’язаний яскраво-червоною стрічкою, розгорнула пергамент і простягнула його Максиму.

— Ось тут внизу поставиш свій підпис кров’ю, — сказала Муза.

— Як це — кров’ю?

— Життя коротке, а мистецтво вічне, і воно вимагає жертв. Крапля крові — це дрібниця порівняно з тим, що тим зможеш отримати!

Максим мовчки кивнув. Він дістав булавку, вколов мізинець на лівій руці, намочив в крові гостро заточений олівець і поставив свій підпис внизу. Пергамент на мить спалахнув золотим сяйвом, зліва засвітилася червона, як кров, печатка, сувій сам згорнувся і поплив в руки Музи. Та посміхнулася та сховала сувій під ліфом.

— А тепер я почну повільно розстібати сукню, а ти починай писати! Як допишеш, я зніму все, що на мені є, щоб ти насолодився моєю красою повною мірою!

— Гаразд. Але я не знаю, з чого почати…

— Опиши своє улюблене місце. І напиши, як ти там зустрів дівчину своєї мрії. Що ти відчув, коли побачив її вперше. Як ти до неї заговорив. Що вона тобі відповіла… Ну-бо!

Максим з новою вірою в себе сів за стіл, узяв чистий аркуш паперу і почав з різким натиском описувати плоди своєї уяви. Він писав, як заходить до кав’ярні у читацькому клубі.

"Приміщення утопає у напівмороці, але біля кожного столика світить тьмяна лампа, даючи достатньо світла, щоб читати книжки. Неймовірна атмосфера усамітненості, де ти перебуваєш наодинці з книжкою та чашкою обраного напою. Грає тиха і ненав’язлива музика. В самому кінці зали за столиком сидиш ти. На голові вибагливий капелюшок, а з-під нього струмениться кучеряве руде волосся. Я на мить застигаю, вражений твоєю чарівністю. Потім обережно підходжу та сідаю за сусідній столик. Вже звідти споглядаю твою витончену красу. Обличчя наче в античної статуї, з прямим носиком, рум’яні щічки, вкриті веснянками, пишні чуттєві губи, підведені помадою вишневого кольору, довгі пухнасті вії, лише трошки підфарбовані тушшю, і власне все. Ти не дуже покладаєшся на косметику. І це добре. Природна краса притягує ще більше. Ти спокійно сидиш і потайки кидаєш на мене погляд зелених оченяток, але вдаєш, що мене не помічаєш. Починається гра — гра в глядалки, в якій мені будь-що треба виграти".

Максим зітхнув, пробуючи уявити собі подальший розвиток подій. Він написав, як глянув на заголовок книги, яку читала дівчина, і виразив вголос своє захоплення. Дівчина посміхнулася йому. Він сів за її столик і замовив вишневий коктейль. Знайомство відбулося ніби саме собою. Максим представився як молодий літератор, що подає великі надії, показав на томик з віршами на полиці, згадав, що скоро має вийти збірка романтичних оповідань.

"Ти сором'язливо посміхаєшся і мочвки киваєш. Я кажу своє ім'я і питаю як звуть прекрасну незнайомку? Ти відповідаєш що тебе звати Естелла. З латини перекладається як "Зірочка". Здається, ти і справді світишся у напівмороці внутрішнім сяйвом".

Я розповідаю тобі про свою колекцію книг, в тому числі дуже рідкісних, і запрошую тебе в гості подивитися на цікаві книжки, які стоять на полицях у мене вдома. Ти загадково посміхаєшся і киваєш.

— Тільки ненадовго, — кажеш ти. — Бо мені ще завтра на роботу.

Я киваю. Ми обоє знаємо, що це лише данина пристойності. Ти вже погодилася поїхати до мене. А це для тебе великий і важкий крок, який дався тобі дуже нелегко. Треба натякнути, що я це розумію і ціную.

Галантно подаю тобі руку, допомогаючи підвестися..."

Максим зітхнув та почесав ніс ковпачком ручки. на лобі виступив піт. Творчі муки, чорт би їх побрав. Але щоразу рядки пишуться все легше і легше, наче під дією чарівної сили. Муза і справді допомогає.

"Ми заходимо до квартири. Твоє тіло ледь помітно тремтить, наче листя під поривами вітру. Ти знаєш, навіщо ти тут, і я теж. Ті, що входять у Храм Кохання, завжди мовчать про свої наміри. Я допомагаю тобі зняти пальто та вішаю у шафу поряд зі своїм плащем. Наш одяг вже зливається в обіймах. Ти неквапливо знімаєш чоботи. Я питаю, чи не хочеш ти випити чаю. Ти киваєш та кажеш, що краще вина. Я пропоную тобі зайти до кімнати й сісти у крісло, а сам йду на кухню, щоб приготувати ароматний глінтвейн".

Перші слова були непевними, але він не зупинявся і поступово набрав рівний темп.

— Ні, друже, так не годиться. — суворо зауважила Муза. — Ти мусиш писати, пропускаючи кожне слово через серце, через власні страхи та мрії. Де епітети, метафори?

Максим зітхнув, закреслив кілька слів і натомість вставив епітети.

"Аби не вийшло аж занадто", — подумав він.

"Я заходжу до кімнати, тримаючи в руках два бокали. Аромат підігрітого червоного вина, гвоздики та кориці з ніжними нотками апельсина наповнює кімнату. Ти посміхаєшся, береш з моїх рук бокал, так обережно, наче в ньому нектар богів, і пробуєш рубінову рідину. Ми говоримо про поезію. Я дістаю з полиці маленьку книжку — свою авторську збірку лірики — відкриваю навмання, потрапляю на вірш "твої губи пахнуть ґронами" і починаю читати вголос. Ти ставиш бокал на підлогу й заплющуєш очі, а губи розпливаються в усмішці. Зараз або ніколи! Я нахиляюся, і мої губи обережно притискаються до твоїх. Я відчуваю солодкий і п’янкий аромат ґрон винограду та гранату і вже не можу відірватися. Мій язик проникає глибоко у твій рот, знаходить твій язик, і зливається з ним в пестливих обіймах. Твої руки, наче два паростки лози, обвивають мою шию".

— Занадто просто, — сказала Муза. — Додай, як пахне її волосся, яка на дотик її шкіра.

Максим зітхнув, знову закреслив кілька слів і написав над ними епітети.

"Мої руки розстібають комірець сукні. Ніжно й обережно, наче по кризі, вони ковзають по спині, пестять гладеньку, наче шовк, шкіру. Твій хребет натягнутий, немов струна, а я, ніби гітарист, граюся твоїм тілом. Нарешті пальці намацали застібку від ліфчика і розстібають її. Руки намацують круглі та пружні, наче стиглі яблука, груди. Твоє тіло тремтить, відкликаючись на кожен дотик. Я відриваюся від губ і цілую твоє обличчя — лоб, щоки, вилиці та підборіддя. Мої долоні відчувають, як затверділи твої смочки. Вони гострі та довгі, наче ягоди шипшини. Пальці обережно мнуть та пестять їх. Твоє дихання стає частішим, з твоїх губ виривається тихий стогін.

Ти просиш віднести тебе на ліжко. Я беру на руки твоє тендітне тіло, підіймаю з крісла і несу на вівтар у цьому Храмі Кохання. Руки, що торкаються білизни, відчувають вологість, а ніс лоскоче аромат нектару кохання, що крапля за краплею сочиться з промежини".

— От знову ти недоробляєш, — зауважила Муза. — Де твої стилістичні прийоми? Додай десь тут гіперболу, літоту чи синекдоху.

Максим зітхнув та мовчки кивнув. Не сперечатися ж з Музою. А то ще образиться та покине у найнесподіваніший момент. А ще в неї досвід. Він же хоче виграти конкурс.

Муза посміхнулася та нарешті скинула з себе спочатку капелюшок, потім розпустила руде волосся, так що воно заструменіло по плечах.

— Ще трохи допиши, і я зніму цю сукню.

"Твоє тіло опускається на ковдру з м’якої вовни. Мої руки підіймають сукню і знімають її через голову. Падає ліфчик. Я дивлюся, як ворушаться твої груди, схожі на смачні лимончики. Я припадаю губами до грудей, а мій язик жадібно пестить смочки, наче хоче злизати з них мед. Ти звиваєшся всім тілом, наче змія, яку приборкав факір та змусив танцювати під мелодію флейти. Мої губи опускаються нижче, і цілують живіт. Він водночас і м’який і твердий, наче голівка сиру. Я бачу темну смужку на твоїх прозорих трусиках і наважуюся їх спустити. Серед густої хащі золотистої трави, наче вогонь, світиться заборонений плід. Я вдихаю його аромат, і мої пальці опускаються туди, до тієї ніжної квіточки, що ховається у тих густих заростях. Мої пальці ніжно перебирають пелюстки, намагаючись знайти маленький горбочок. Твої руки тим часом стягують з мене светр та розстібають ґудзики на моїй сорочці, що вже волога від поту через збудження. Скидаю сорочку, швидко розстібаю ремінь і лягаю поруч. Ми обоє оголені, наче Адам та Єва до гріхопадіння в Едемському саду. Виникає момент незручності. Нарешті ти береш справу у свої руки, хапаєш мій напружений жезл і пестиш його легкими рухами. Я підтягуюся на руках і встромляю свій напружений хоботок у твою вологу квіточку, яка, наче вулкан, наповнений вогнем, готова вивергнутися, і розкривається йому назустріч. А далі ми просто рухаємося в одному ритмі, і наші тіла сплітаються в обіймах, і я відчуваю кожну клітинку твого тіла".

— Більше емоцій, більше експресії! — вигукнула Муза.

Нарешті вона розшнурувала зав’язки сукні, розстібнула корсет, який зі стуком впав на підлогу. Сукня зашелестіла та сповзла. Тепер Муза стояла в кутку в одній білизні й панчохах, посміхаючись йому та звабливо вигинаючи свій стрункий стан, сяючи променистими блакитними оченятами й пускаючи бісики.

— А тепер опиши, як ти перевертаєш її на живіт, пестиш спину та сідниці й входиш у неї ззаду, — сказала Муза з лукавою усмішкою. — І більше емоцій, більше експресії! Щоб твій читач все побачив на власні очі, відчув все це на дотик та навіть вловив запах!

— Не зрозуміло, а чому ззаду? Це ж так не естетично і так огидно. Як тварини…

— Деяким жінкам це подобається. Бо це природно. В Греції лише ця поза вважалася придатною для зачаття. А решту поз практикували лише з гетерами.

Максим зітхнув і став писати далі. Вже не так швидко, як раніше, час від часу зупиняючись, щоб підібрати більш-менш вдалу метафору.

"Солодкі судоми пробігають по твоєму тілі. Ти вигинаєшся і стогнеш, вже не стримуючи себе. Просто застигаю на мить, спостерігаючи за твоїм екстазом. Ти закусила нижню губу, і на ній виступила бісеринка крові. По щоках течуть сльози, а на лобі, наче роса на піску в Калахарі, блищать краплі поту".

— О, так вже краще, — схвалила Муза.

Максим став писати далі.

"Ти перевертаєшся на живіт і так лежиш, показуючи мені свої пружні сідниці. Я все ще горю, я не втамував свою спрагу. Лягаю поряд і починаю цілувати скроні, потилицю, шию, мій язик пестить шкіру, яка тремтить від моїх дотиків. Руки легенько мнуть твої сідниці, пружні та м’які, які хитаються під моїми долонями, наче пара кавунів. Шкіра вздовж хребта та сідниць вкрита легким золотавим пухом, наче персик. Твоя шкіра пахне персиком та манго. Я відчуваю, як гаряча кров біжить по моїх венах, як приливає до членів, наповнюючи їх жаром і пружністю. Мої руки знову навпомацки шукають ту чарівну квіточку поміж твоїх ніг. Здається, що від неї у напівтемряві ллється ледь помітне сяйво. Мій жезл затвердів і шукає ту квітку у густих заростях, як колись шукали квітку папороті в день Івана Купала. Твоє дихання знову стає швидким та уривчастим. Твоя ніжна шкіра тремтить від збудження під дотиками моїх пальців…

— Не поспішай, — кажеш ти пошепки й підіймаєшся на коліна, спираючись на лікті. — Попести мої пелюстки.

Пальці ковзають у вологу промежину і намацують пелюстки твоєї квіточки, ніжно торкаються шкіри та занурюються у вологу м’якоту. Вже несила терпіти, і мій твердий, наче камінь, стрижень з хлюпотом занурюється у гарячу печерку. На мить застигаю від насолоди, відчуваючи блаженство, і ти перша починаєш рухатися, крутиш стегнами й легенько стогнеш від насолоди, а мій стрижень все глибше занурюється у гарячі надра твоєї вологої безодні. Я відчуваю носом солодкий запах нектару, що крапає з щілини між ногами та змащує мій стрижень, наче солодкий крем вкриває еклер. Я хапаю тебе за сідниці й починаю рухатися, спочатку повільно, а потім поступово прискорюючись. Час від часу завмираю і зупиняюся, щоб не кінчити передчасно. Ти дихаєш часто та переривчасто, і час від часу з твоїх губ зривається стогін насолоди. Ти починаєш сміятися та плакати одночасно. Останній захід, і я відчуваю, як знову напружується і вигинається твоє тіло, як твоя квіточка застигає й охоплює мій стрижень у міцних обіймах. Твою промежину наче охоплюють короткі спазми, ти стогнеш і кричиш, трусишся всім тілом і на мить завмираєш. І тут вже я не витримую і вибухаю. Гаряча рідина проливається всередину тебе кількома пострілами, наче з водяного пістолета, і застрягає в гумовій кульці, яка повинна вберегти тебе від неприємних сюрпризів. Ти знесилено падаєш на подушку обличчям униз, а я тримаю свій обм’яклий стрижень і не хочу його виймати, бо не хочу так швидко розривати той незримий зв’язок, що утворився між нами…

Ти сама відсуваєшся, потім повертаєш до мене усміхнене обличчя, по якому, наче вранішня роса, стікають крапельки поту. Ти обвиваєш мою шию тендітними руками й починаєш цілувати моє обличчя, наче безумна. Потім смієшся, перелізаєш через мене і застигаєш впівоберта біля ліжка.

Я лежу і милуюся твоїм струнким тілом й не можу відвести погляд. У напівтемряві, ледь освітлене примарним світлом вуличних ліхтарів, ти схожа на примарну нічну фею.

— Не йди! — шепочуть мої губи. — Побудь ще зі мною.

— Я в душ, — тихо кажеш ти. — Де тут у тебе ванна кімната?

— По коридору і направо, — кажу я.

Ти йдеш, хитаючи круглими стегнами, і твої стрункі ноги ледь чутно ступають по килиму, наче тендітна сарна обережно ступає по хвилястій траві. І зникаєш у коридорі. Я підхоплююсь і повільно йду.

— Зажди, я принесу тобі чистий рушник! — кричу я з коридору.

Я чую шум води. Відчиняю двері й дивлюся на твій звабливий силует за шторою. Стою, затримавши дихання і боюся що ти зникнеш, наче нічна примара. Досі не можу повірити своїм очам, що бачу тебе тут. Щойно я був у раю, і мої руки пестили тіло богині.

— Потри, будь ласка, мені спинку! — ти кличеш мене з-за штори.

Отже, ти знала що я стою тут, але не подавала вигляду. Я обережно відсуваю шторку і бачу твою спину, по якій наче водоспад стікають струмені води. Ти простягаєш мені губку і я починаю терти твою тендітну шкіру, і піна, та сама, з якої народилася Афродіта, піниться у каньйонах та ущелинах твого хребта, і стікає у в улоговинку між твоїми сідницями. Я відчуваю як розпечена лава розтікається по моїх венах, і знову відчуваю пекуче бажання.

— Я хочу тебе знову, просто зараз, — мій голос хрипить і тремтить.

— Тоді ходи сюди, до мене, — ти кажеш це ніжним, грудним голосом, навіть не розвертаючись.

Я залізаю у ванну, вимикаю воду і кладу голівку душу у раковину. Ти повертаєшся до мене, мокре волосся прилипло до шкіри наче водорості, а зелені очі світяться наче в русалки крізь товщу води. Я обіймаю тебе, притискаючись до твого прохолодного тіла, і наші тіла зливаються в обіймах, зливаються в одне, і ми не можемо один від одного відірватися. Нас хитає, наче на морських хвилях, я притискаю тебе спиною до стіни, і повільно роблю обережні рухи. Твої руки спочатку охоплюють мою спину, потім ковзають ще нижче, і хапають за сідниці, стискають їх, керуючи моїми рухами, то сповільнюючи, то пришвидшуючи мій темп. Нас обох хитає й розгойдує, наче на кризі, що пливе посеред буремного океану. Щомиті я відчуваю що ми обоє можемо підковзнутися і впасти, але це відчуття небезпеки лише загострює наші почуття та змушує притискатися один до одного ще ближче. Ти вибухаєш зсередини, завмираєш, і з тебе виривається тихий крик, і твоє тіло обм'якло в моїх руках, і мало не падає. Ледве встигаю підхопити й утримати. Ти смієшся, ми знову цілуємося, а твої руки опускаються нижче, охоплюють мою плоть і починають пестити, вмілими рухами доводячи до екстазу. Моє тіло завмирає, в моїй голові спалахує світло й одночасно охоплює хвиля насолоди, так що я ледь не падаю, і ледь встигаю спертися об стінку.

Ми обоє стоїмо під хвилями води й змиваємо сліди пристрасті. Казка скінчилася.

— Яка зараз година? — питаєш ти. — Я, мабуть, не встигну на метро. Доведеться викликати таксі.

— Не йди. Залишся в мене до ранку! — мій тон наполовину благає, наполовину наказує.

Ти хитаєш головою. У очах сум та жаль від скоєного.

— Мені завтра треба на роботу. Я мушу…

— Поїдеш від мене. Залишся на ніч.

— Ну добре. — ти вимикаєш воду і береш рушник, починаєш обтирати своє божествене тіло, вкрите краплями води, які наче маленькі діаманти світяться у світлі лампи. — Переночую в тебе. А що далі?

— А далі. Повернешся до мене. Будеш зі мною, коли захочеш. І ми будемо зустрічатися коли в тебе буде час. І бажання. А потім переїдеш до мене. І ми будемо разом!

Ти сумно зітхаєш і знову хитаєш головою.

— Якби це було так просто… Я подумаю. Час покаже. Ти ж не думаєш, що я… Все сталося настільки швидко. Я втратила голову і впала у вир пристрасті бездумно, наче я…

Я обіймаю тебе, і шепочу тобі на вушко ті слова, які ти насправді хочеш почути.

— Я кохаю тебе! З першої миті, як побачив і відчув у тобі споріднену душу. А пристрасть поєднала нас. Я кохаю тебе, і вже ніщо цього не змінить!

Ти зітхаєш, обіймаєш мене, і наші губи знову зливаються у поцілунку. Ми виходимо в коридор, і знову цілуємося. Я підхоплюю тебе на руки, і несу до ліжка.

Ти просиш поставити будильник на телефоні сьому годину ранку. Час нашої розлуки. Ковдра накриває наші тіла, і ніч темною завісою відділяє нас двох від решти світу… Ми лежимо в темряві, тримаємо один одного за руки й говоримо про все на світі. Наші серця б'ються в одному ритмі, і тепло наших тіл перетікає одне в одне, наче у сполучених посудинах. Вітер колихає штори, наче стіна дерев киває, слухаючи наші душевні розмови. Я дякую Фортуні, що поєднала наші долі таким чудернацьким чином…"

Максим зітхнув, дописав останній абзац і глянув у куток. Муза стояла вже без білизни, абсолютно оголена, і поблажливо живилася на нього.

— Агов! Прокинься! Це все лише твоя мрія.

Максим видав стогін розчарування. Все це здавалося таким, що сталося насправді. Його пальці все ще зберігали тепло тіла, яке він пестив у своїй уяві, а на його губах застиг смак вишневого сиропу, червоного вина з нотками гранату і кориці. А у його ніздрях застиг солодкий запах нектару кохання. Невже все це було лише в його уяві?

— Ну ось, бачиш? Тобі вдалося, — сказала Муза ніжним, проникним, грудним голосом. — Ти подолав свою нерішучість і написав твір. Моя нагорода не забарилася. Ти можеш бачити ту саму божественну красу, яка у свій час надихала Фукідіда та Праксителя на їхні шедеври! Дивися, насолоджуйся, і піднімися над всім низинним та тваринним, що є у твоїй натурі, бо лише справжні філософи та аскети здатні використати силу Еросу для духовного зростання і набуття мудрості!

Максим так і застиг на місці з розкритим ротом. Лінії тіла були довершеними, плавними, без явних недоліків. Він переводив погляд зі струнких ніг на розкішні стегна, високі груди, наче пружні яблука, і бліде обличчя у хмарі мідно-рудого волосся, наче вирізане з мармуру.

Він відчув, як палає у його череслах, і направився у куток, де стояла муза.

— Агооов! Прибери руки! Я ж попереджала! Я тобі не гетера якась. Я дух творчості й натхнення! Я свою роботу виконала. Дала тобі натхнення і наснагу творити, — сказала Муза. — Тож будь стриманим. І тримай себе в руках! А то втратиш все, що ти набув зі мною!

Максим зупинився, та ущипнув себе за зап'ястя.

— Вибач, шановна Музо! І дякую тобі за все! — сказав він.

— Ну ось! Так вже краще! А тепер мені час йти! На мене вже чекають! Прощавай!

Повітря у кутку пішло брижами, і Муза зникла у білому тумані, що мерехтів синіми вогниками.

Максим видав крик обурення та розчарування. Але ж вона одразу попереджала: вона лише дух що надихає і дарує натхнення. А пристрасті що вирують всередині нього. Приборкати чи сублімувати?

Він почув настінний годинник, підняв очі й згадав, що часу обмаль. Залишилося чотири години до дедлайну. Максим сів за ноутбук і почав набирати текст. Закінчивши набирати, Максим перевірив орфографію. Більша частина написаних ним слів у зворотах, які підказала Муза, видалися комп’ютерному редактору незнайомими. Максим зітхнув і подивився на годинник. Година до дедлайну. Вже нема часу на те, щоб відправити текст бета-рідеру. І як же, хай йому грець, назвати цей недолугий вимучений шедевр? Він узяв телефон та ввімкнув радіо.

В ефірі крутилася мелодія "In the temple of love", причому не оригінал від The Sisters of Mercy, а чийсь кавер. Ну що ж, хай буде "У Храмі Кохання". Нічого більше на думку не спало, він зберіг файл, відкрив ще раз умови конкурсу, скопіював тему та адресу і натиснув кнопку "відправити". Все, справу зроблено.

Максим встав з-за столу. Жар у тілі нікуди не дівся. Він подивився на годинник. Читацький клуб при його улюбленій книгарні відкритий ще дві години. Година на дорогу, якщо йти швидко. Може, там сидить за чашкою кави якась краля — блондинка, шатенка, брюнетка, чи руденька, і хто зна, раптом зацікавлена у знайомстві з молодим і перспективним автором? Він поліз у шафу і витягнув звідти один з примірників своєї поетичної збірки. Він завжди вірив у силу слова. Слова поєднують серця.

Максим надягнув плащ і капелюх і вийшов, насвистуючи пісню "In the temple of love". А що як йому пощастить? Муза надала йому крила, а з ними повернулась і впевненість. А потрібні слова він знайде…