Крашаночка
Господар сидів напружений, як струна, ніби увесь перетворився на слух – ось-ось він з’явиться. Сидів, затиснувши долоні між колін, вдивлявся, майже не кліпаючи, у темряву перед себе. Темрява синіла, загусала, ніби ворушилася. І від того молочного сяйва, що лилося у вікно за господаревою спиною, у хаті ставало ще темніше. Важче за все було не дивитися у вікно. А так кортіло, що він аж сів спиною до нього! І щоб бува не глипнути, все вдивлявся у темінь над своїм ліжком.
Перед очима стрибали білі іскорки. Чи то йому ввижається від напруження? Чи то які передвісники? Ось-ось же має з’явитися!
Хоча й чекав його понад усе, зачувши стукіт в хатні двері, мало не підскочив. Сталося! Таки прийшов! А нехай тобі! Таки не брехали!
Відчиняв двері ніби не своїми руками, ледве відхилив засув. Прийшлий був сірий, як порох попід ліжком. Дивився неначе не на господаря, а крізь нього.
– Я тобі носив? – голос у прийшлого був глухим, скрипучим.
– Мені, – господареві ж ніби мову відібрало, пискнув, як дівчина.
– Я тобі даю! – поволі-поволі простягнув долоню, зупинив над самим порогом.
В ній темніло яйце. Майже як звичайне, тільки чорне.
– Беру, – клацаючи зубами, відказав господар.
– І ти мені дай!
Господар здивовано глипнув на прийшлого, його рука застигла над простягнутою долонею. Що то є? Про це баба не казала нічого! Про те, що мрець собі щось попросить. А що ж він хоче?
– І що тобі дати? – язик зрадливо лип до піднебіння.
Цієї відмовки його баба не вчила. Чи міг він казати щось від себе? Чи не порушить це ритуалу? Бо попереджала ж, що треба все виконати, як вона каже! Все, до останнього слова! А про те, що прийшлий щось попросить, ця чортова відьма не сказала! Та вже як не є, а він доведе цю оборудку до кінця! Чи ж то всій його праці псові під хвіст йти? Чого тільки йому вартувало те яйце померлому сусіду Миколаю під пахву сховати! А той мрець Миколай ой не простий був – помер за дев’ять днів до Великодня! То ж ніби знак господареві! І баба та де й взялася, ніби сам бог її послав з тими балачками про непростого гадзівника у господі, та як його займати. Отак смішками-смішками та й навчила його, як хованця собі зробити. А там і курка чорна знайшлася, і зноска йому зробила у попелі. А тепер же що? Усе нанівець пустити? Ото вже ні – хай просить!
– Вареника дай! – проскрипів прийшлий.
– Вареника? – зрадів господар.
– Розговітися, – ніби сам до себе промовив мрець.
Господар, мацаючи по стінах, пішов до хати. Буде цьому нелюдові вареник! Ич ти, а був вже злякався, думав, що ця примара життя чиє попросить, чи ще що. А то – вареник!
Господар однією рукою, скрадаючись, взяв яйце, а другою вклав у непорушно простягнуту над порогом долоню вареника. Підніс яйце до вуха, у нім щось ворушилося і зітхало. Мрець за порогом поволі жував вареника. Чорти з ним – баба казала, що поки господар не вийде за поріг, то не зачепить. У хату не сунеться, бо порога йому по смерті замили – вважай, що очі йому замили. Лишилося тільки сказати останні слова, що баба вчила. Та й по справі! І буде мати гадзівничка собі, і буде мати багатство, і буде стояти міцніше від будь-кого на селі!
Мрець глитнув вареника, ледве не вдавившись. Схоже було на те, ніби щось важке бухнуло у багно. А потім повів головою. Очі його стали, зупинилися, вп’ялися у господаря. Той аж позадкував від того погляду.
– Бачу! Бачу тебе!
Господар ще встиг забігти до хати, позад його гупали важкі, повільні кроки мерця. А потім хтось потяг його назад, вниз, на долівку. Господар намагався повзти, та щось важке, холодне притисло його до землі. Чіпкі колючі пальці вчепилися в його волосся, тягли голову догори, а потім смачно прикладали її до підлоги. Зі столу, з перекинутої макітри, долу падали вареники. Хрусь! – то господар зчавив у долоні яйце. Вмить пальці його залило темною, густою кров’ю.
– «Лишенько…мав вилупитися ж тільки у неділю», – ще встиг подумати він.
А потім присмак залізної, солоної крові заповнив його рот.
***
Господар відкрив очі, як вже дзвонили у дзвони. Була ніч. Місяць світив у вікно. Тіло було таке важке, таке неслухняне. Ледве звівся на ноги. Поволі вийшов з хати, та й побрів до церкви. Місяць топив село у сяйві, навкруг все було сіре, ніби припорошене пилом. На воротях церкви стояло двійко хлопчиків та сурмило в сурми. Низка люду тяглася у двері церкви. Господар увійшов до сіней, поклав хреста. Перед вівтарем стояли діти, тримали в руках чорні крашанки, набиті клоччям. А від паперті на нього, посміхаючись, дивився сусід Миколай. У роті шматком слизького мила повернувся надкушений вареник.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!
Спойлер!
Спойлер!
Спойлер!