Бузок і вербена

1

— Хепі бьозді ту ю, — дружно виводив колектив Пенсійного фонду. — Хепі бьозді, Артеме, хепі бьозді ту ю-ю-ю!

Артем ледве втримався, щоб не закотити очі під лоба. Але в останню мить думка про те, що ці милі жіночки віку 40+, які ставились до нього… ну хай як не до сина, а як до збитошного молодшого брата… ну, коротше, що вони образяться, коли він не зрадіє підготовленому для нього “сюрпризу”.

— Супер, — хлопець широко усміхнувся, приймаючи з рук начальниці святковий торт. — Дякую, мені дуже приємно…

— Це ще не все, — секретарка Віри Федорівни, Оксана, загадково усміхнулась. — Ось тобі ще невеличкий подарунок від нас усіх!

Артем зі здивуванням поглянув на продовгуватий білий конверт без написів. Так як вони були держслужбовцями, гроші іменинникам було дарувати не комільфо. Ото купували торт і пляшку вина чи там шампанського, жіноцтву ще могли скинутись на букет квітів…

— Та ти відкрий, — сказала начальниця, дивлячись на Артема так, ніби він не виправдав її сподівань. — Подивись хоч, що там…

Хлопець поставив торт на свій стіл поруч із комп’ютером і незграбно роздер конверт. Звідти випав картонний прямокутник з написом “Запрошення”.

Він підвів очі на колег, але ті мовчали, дивлячись на іменинника і здавалось, ледве помітно посміюючись. Тоді Артем перевернув картку і прочитав на другому боці короткий текст: “До зустрічі на нашій вечірці знайомств! Ви отримаєте незабутні враження! Клуб “Магнолія”, 3 лютого, 20:00. Не запізнюйтесь!”

— Як тобі сюрприз? — першою порушила тишу Оксана.

— Дякую, — Артем не знав, як йому реагувати. Звісно, колеги не раз жартували, що пора йому попрощатися з холостяцьким статусом і знайти, нарешті, собі дівчину. Навіть намагалися познайомити з молоденькою працівницею відділу освіти, що знаходився поверхом вище. Запросили її на новорічний корпоратив і посадовили поруч із Артемом, але, схоже, він її не вразив, бо незабаром вона вже ходила під ручку із тренером місцевої баскетбольної команди.

— Ти ж піди обов’язково, — сказала Віра Федорівна. — То має бути якась дуже цікава вечірка. Мені по блату дали запрошення, але ми тут всі подумали, що тобі воно найпотрібніше. Ти ж за своїми комп’ютерами зовсім не виходиш в люди. Отож, неодмінно виберись у ту “Магнолію” і розважся! А тепер ходімо їсти торт…

2

Повернувшись додому, Артем повісив куртку на вішак, роззувся і пройшов до кімнати. Увімкнув приставку і заходився грати в футбол. Але в голові все крутилося те запрошення. Невже він виглядає настільки безталанним, що всі сумніваються у його вмінні самому знайти собі пару?

Він був упевнений, що легко може це зробити без будь-яких вечірок, просто не хотів. Йому було комфортно жити самому, робити те, що вважав за потрібне, і не заморочуватись квітами, подарунками, побаченнями й тому подібним. Артем уже проходив через це, і тоді дівчина кинула його без особливих пояснень, відшукавши собі якогось багатого “папіка”. То був ще один прикрий удар по його й так досить скромній самооцінці…

Якби ж іще родичі, а згодом і колеги постійно не цікавились, як там “на особистому фронті”...

— Без змін, — віджартовувався він. І почувався цілком комфортно.

Але тільки зараз Артем подумав — раптом із ним щось не так?

Адже в усіх фільмах, книгах тощо герої просто зобов’язані мати пару.. А якщо їм майже тридцять і вони досі самотні — то найчастіше це або якісь невдахи, або щось значно гірше, наприклад, маніяки…

Йому не хотілося виглядати ні тим, ні іншим.

Артем зупинив зображення на екрані і підвівся з дивану. Пішов до передпокою, дістав з кишені куртки зіжмаканий конверт і замислено розгладив його…

3

“Ні, я не піду”, — подумав він, стоячи біля входу. Яскраво-рожева вивіска з написом “Магнолія” кидала на все навколо химерні відблиски. За освітленими вікнами миготіли чиїсь тіні. Він зітхнув і штовхнув двері. Таа вони виявилися зачиненими. Штовхнув ще раз — безрезультатно.

Так, там на запрошенні було написано: “Не запізнюйтесь”.

Значить, і тут йому не пощастило. Навіть на якусь дурну вечірку знайомств його не пустили!

Артем спересердя стукнув по дверях кулаком, але тут же опам’ятався і засоромився. Чого це він? На біса йому взагалі ця клята вечірка? Краще піти додому і подивитися якусь кіношку…

Але раптом відчинилися двері — не ті, біля яких він стояв, а сусідні, на яких не було жодної таблички. Звідти визирнула якась жінка і поманила його пальцем.

Артем здивовано поглянув на неї.

— У мене запрошення, — сказав він не дуже впевнено. — На вечірку…

— Чудово, — тихо сказала вона. — Заходьте…

Він подумав, що може головні двері в клуб з якоїсь причини зачинили, а гостей впускають через чорний хід. Тож недовго думаючи, попрямував за жінкою.

— У вас із собою мобільний телефон? — запитала вона.

— Так, — відповів Артем, не розуміючи, куди вона хилить.

Незнайомка відчинила якусь шафку в стіні, схожу на сейф.

— Кладіть сюди телефон, годинник, ліхтарик, якщо є, — скомандувала вона.

— Д-добре, — Артем подумав, може це пов’язане з тим, що адміністрація боїться крадіжок.

— Не хвилюйтесь, потім ви все заберете, — сказала працівниця клубу, замикаючи шафку і вручаючи йому маленький ключик. — Куртку, будь ласка, сюди, на вішак. І ось — вона простягнула йому невеликий металевий браслет, на якому була червона кнопка.

— А що це? — Артем покрутив браслет в руці.

— Одягніть, — сказала жінка. — Як захочете вийти, натисніть на кнопку.

— Це типу пропуск, — збагнув Артем. Він пригадав як у шкільні роки ходив на дискотеки, і там їм ставили на руку спеціальний штампик, який світився у темряві і міг служити пропуском, якщо треба було вийти у якихось своїх справах, а потім знову повернутися.

— Можна й так сказати, — жінка вперше усміхнулась. — Ходімо, адже ви й так запізнились…

Артем одягнув браслет на руку і пішов за нею. Думав, що зараз вийде до якогось великого залу, де буде багато людей, гратиме музика і все таке… Але жінка вела його по довгому погано освітленому коридору, який був зовсім не схожий на місце проведення багатолюдної вечірки.

Потім вона спинилася біля дверей — стандартних, з коричневого пластику, дістала з кишені ключ і відімкнула їх.

— Запам’ятайте правило — вам потрібно зберігати тишу. Якщо скажете хоча б слово, вас відразу виведуть звідси, — вона суворо поглянула на хлопця, і він раптом зрозумів, кого ця жінка до болю нагадувала — його математичку, яка теж часто говорила, звертаючись до балакучих учнів: “Якщо почую хоча б слово — вилетите з класу!”

— Але… — Артем хотів сказати, що це якась фігня, і він передумав брати участь у вечірці, та, здавалося, вона його зовсім не слухала.

— Якщо захочете вийти — кнопка на браслеті, о’кей?

— Т-так, — пробурмотів Артем.

— Тоді прошу…. — вона жестом гостинної господині вказала на відчинені двері.

— Але тут темно, — сказав Артем….

— А ви боїтесь темріви?

— Ні…

— Тоді заходьте. Через півгодини я повернусь…

4

Він, немов загіпнотизований, зробив крок уперед і відчув, як за його спиною зачинились двері.

Темрява охопила його з усіх боків, він провів пальцями по стіні, шукаючи вимикача, але не відшукав його. Може, тут вимикачі внизу? Присів навпочіпки і почав обмацувати стіни. Раптом рука ніби провалилася в пустоту, і хлопець мало не впав уперед. Другою рукою мимоволі вхопився за одвірок і зрозумів, що перед ним щось типу арки в стіні. В кімнаті було темно, хоч око виколи. Що за дурний квест?

Може, його вирішили розіграти на роботі? Зробили запрошення і домовились, що в клубі його замкнуть на півгодини в темній комірчині, а потім наступного дня будуть діставати жартами про те, з ким він там познайомився.

Артем відчув злість на самого себе, що повівся на таке. Він навіть стукнув кулаком в стіну і збирався вилаятися, але тут же згадав, що йому звеліли мовчати. Цікаво, чому?

Щось тут було не так, і він не міг зрозуміти, що саме. Коли раптом відчув слабкий шурхіт, неначе в кімнаті ще хтось був. У Артема аж волосся на голові заворушилося. Одразу в голову полізли різні жахастики, які він так полюбляв дивитися. Рука вже потяглася до “тривожного” браслета.

Але він одразу ж узяв себе в руки.

“Це всього лиш клятий розіграш”, — подумав хлопець. Уявив, як прихована камера знімає те, як він жахається і просить його випустити. А не дочекаються!

Він вирішив підійти до того, хто потішається над ним, і рушив у напрямку шурхотіння. Чим ближче підходив, тим тихішим ставав звук. Але натомість він почув чиєсь дихання. Простягнув руку — і торкнувся чийогось волосся. Довге, здається це була жінка.

Вона сиділа тихо і, здається, навіть дихати перестала. Може, теж злякалася. Звісно, їй же ще страшніше, чим йому, якщо її теж вирішили розіграти.

“Не бійся”, — хотів сказати він, але згадав, що розмовляти заборонено. Дурні правила, але він чомусь не наважувався їх порушити.

Натомість простягнув долоню і торкнувся плеча жінки — вона була в сукні з короткими рукавами. Повів пальцями вздовж її руки, поки не торкнувся долоні — маленької, прохолодної, з вузькими пальцями. Обережно стиснув її, ніби даючи зрозуміти цим жестом, що все гаразд.

Здається, вона посунулась на тому, на чому сиділа — на дивані, чи що? Знову пролунав той самий шурхіт. Не думаючи довго, Артем сів поруч. Знову запанувала тиша. Вони все ще тримались за руки.

Артем відчував аромат її парфумів — ніжний і ненав’язливий, але такий приємний, що в нього аж запаморочилось у голові, ніби після келиха шампанського.

Раптом йому страшенно захотілося її поцілувати. Він розумів, що це дурниця, адже він не бачить нічого в цій темряві, раптом вона якась стара або страшна? І все одно думки крутились лише навколо уявного поцілунку, у нього ніколи такого не було, ні в школі, ні в універі. Хоча він не раз цілувався з дівчатами, але не пригадував ніколи такого шаленого бажання, яке вмить охопило його цього вечора.

Розуміючи, що робить щось вкрай необачне, він все ж, не відпускаючи долоні незнайомки, присунувся трохи ближче і другою рукою торкнувся її талії. Вона була худенька, тендітна і з довгим волоссям — це все, що міг зрозуміти з таких несміливих доторків. І вона не чинила йому ніякого спротиву, але й ініціативи теж не проявляла.

Артем нахилився до неї і обережно торкнувся губами її губ. Відчув легкий подих зі смаком апельсинової жувальної гумки. Подумав, що певно вона молода. Несподівано він відчув, як вона рухається назустріч і відповідає на поцілунок.

Певно, від того, що він не міг користуватися зором, Артем відчув як загострився його слух та дотик. Здавалося, він чув, як сильно калатає серце в грудях незнайомки. А ще сильніше шуміла кров у його власних вухах. Кожен дотик до її тіла змушував здригатися, немов від нього йшли легенькі розряди електричного струму.

Вона закинула руки йому на плечі, довге волосся лоскотало його шию, додаючи гостроти відчуттів. Його долоня несміливо лягла на груди дівчини, торкнулася гудзиків на її блузці і заходилася розстібати один за одним. Коли тканина невагомо зісковзнула з її плечей, він зрозумів, що дівчина без ліфа. Артем торкнувся невеличких грудей, а потім припав до них губами. Вона вигнулася всім тілом назустріч йому і голосно зітхнула…

Далі йому вже було важко стримуватися, але він старався не налякати її надмірною поспішністю. Ніжно пестив губами її груди, відчуваючи, як вона здригається у такт його рухам, а тим часом його руки опинилися поруч із найбільш інтимними куточками тіла дівчини. Вже за мить вони обоє лежали на дивані, міцно сплівшись в обіймах. Вона сама, відчуваючи силу його бажання, розвела ноги і притягнула Артема до себе…

Це був, мабуть, найбільш незвичний досвід у його житті, і ще ніколи він не відчував такого гострого задоволення… Йому хотілося, щоб це тривало вічно, ну, або хоча б цілу ніч… Але раптом дівчина відсторонилася і висковзнула з його обіймів. Він відчув, як вона збирає свої речі і одягається. А потім пролунали легкі кроки, що віддалялися. Куди, навіщо? Він сподівався, що вона ще повернеться…

5

Провів рукою по подушках, які ще зберігали тепло її тіла і аромат парфумів, і раптом рука намацала щось металеве. Схоже на значок чи якусь прикрасу. Він узяв її і стиснув в кулаці.

Коли рипнули двері, він подумав, що це повернулась вона. Але в тій частині кімнати, за аркою, загорілося світло, яке здалося йому надмірно яскравим, таким, що прямо різало очі. Він замружився, а потім почувся голос жінки, яка привела його сюди:

— На жаль, ваш час збіг, ходімте, я поверну ваші речі…

Він як ошпарений кинувся поправляти розхристаний одяг, а потім вийшов на світло, розуміючи, що виглядає як дурень.

— Браслет, — жінка простягнула руку, і він слухняно віддав його.

— Мені вже можна говорити? — власний голос здався якимось чужим.

— Так, звісно, — жінка усміхнулась. — Вам сподобалось?

— А де вона? — він раптом відчув що червоніє. — Ну, ця дівчина…?

— Вона пішла, — сказала жінка.

— А вона ще тут буває? Я зможу її зустріти?

— Я не знаю, — вона розвела руками. — У нас тут, знаєте, такі правила — повна анонімність…

Артем зітхнув.

— Добре, — він продовжував тримати долоню стиснутою в кулаці, а потім, вже коли жінка відчиняла шафку з його речами, він швидко розтис кулак і глянув на свою знахідку. То була, здається, частина срібного кулона — половина сердечка, чи щось таке. Він знову стиснув кулак, ніби злякався, що цю річ у нього віднімуть.

Начепив куртку і не озираючись поспішив додому…

6

Відтоді почалося його, як він сам визначив це для себе, “легке божевілля”. Коли він зустрічав на вулиці худорляву дівчину з довгим розпущеним волоссям, то уважно придивлявся до неї, намагаючись упізнати: вона? не вона?

За деякими дівчатами він міг іти по вулиці, принюхуючись до аромату парфумів, аж вони озиралися на нього з осудом, і тоді він швидко відставав, червоніючи, немов його зловили на якомусь негарному занятті… Але то все було не те… і знов не те…

Одного суботнього дня він наважився піти в великий магазин, який торгував косметикою і парфумами.

— Вам щось підказати? — як тільки він підійшов до стелажа з парфумами, біля нього тут же матеріалізувалася невисока худенька дівчина. Але з короткою стрижкою. Не вона.

— Я хотів вибрати парфуми… — пробурмотів він.

— На подарунок? — кивнула продавчиня. — Мамі? Дівчині?

— Дівчині, — поспішно сказав Артем.

— Які вона любить аромати? Ну, квіткові, чи фруктові, чи східні?

— Здається, квіткові, — він заплющив очі, — намагаючись відновити в пам’яті той самий аромат, але він все вислизав, не давався ідентифікувати себе… — Знаєте, як навесні, у травні…

— Спробуйте оці, — дівчина пробіглася поглядом по численних флакончиках, відбираючи підходящі і шикуючи їх перед ним. — Можливо, котрийсь підійде?

… Він уже нанюхався парфумів так, що аж в голові стало паморочитись, і раптом упізнав його. Схопив маленький флакончик із зеленого скла і радісно гукнув:

— Ось цей!

— Чудовий вибір, — похвалила його продавчиня. — Це “Бузок і вербена”, нішевий аромат. Він не дуже відомий, але його обирають дівчата з хорошим смаком…

— А ви їх знаєте? — він поглянув на неї з надією.

— Кого? — нерозуміюче спитала дівчина.

— Ну, тих, хто купив цей аромат? Може, випадково когось запам’ятали?

— На жаль, ні, — вона розвела руками. — У нас тут щодня сотні покупців… То ви берете парфуми? Якщо на подарунок, можу красиво запакувати…

— Беру, але не треба пакувати, я сам… — він дістав з кишені гроші. Парфуми коштували як половина його зарплати, платили в Пенсійному фонді не так щоб багато. Але він ні хвильки не вагався. Взяв омріяний флакончик і вийшов з магазину, притискаючи його до серця.

7

Прямо на вулиці відкрив його і вдихнув знайомий аромат. Почувався так, ніби спраглий мандрівник, який нарешті напився досхочу прохолодної води. Причому розумів, що немає чому особливо радіти. Ну, купив він ці парфуми, “Бузок і вербену”, і що з того? Дівчину, яка йому снилася ночами, він все одно так і не знайшов і навряд чи знайде. Але серце калатало в грудях, як шалене, і його не покидало відчуття, схоже на те, з яким у дитинстві він чекав Нового року і приходу Святого Миколая…

Він підійшов до свого будинку водночас із сусідкою. Це була його ровесниця, дівчина з паралельного класу, на яку він ніколи не звертав уваги. Вона жила двома поверхами вище і часто ходила зі скрипкою у футлярі — певно, була музиканткою? Нічого особливого, звичайна дівчина — не красуня, але й не страшко. Русяве волосся, згорнуте в пучок на потилиці, карі очі, кілька дрібних родимок на обличчі.

Артем пригальмував, відчинивши двері, щоб пропустити сусідку, імені якої він навіть не пам’ятав. Здається, Олена? Чи Ірина?

— Дякую, — сказала вона, знічено усміхнулась і рушила до ліфта. Він пішов слідом, хоча зазвичай підіймався до себе пішки — підтримував спортивну форму. Але не цього разу… Бо коли сусідка проходила повз нього, він знову відчув знайомий аромат.

“Може, це в мене вже почалися нюхові галюцинації?” — спитав він сам себе. Цікаво, чи таке взагалі буває? А може, він просто надто багато перенюхав тих клятих парфумів.

Він уже ні в чому не був впевнений.

Обоє зайшли в ліфт, дівчина поглянула на нього і спитала, на який йому поверх.

Він відповів.

Вона натиснула кнопку.

Ліфт поїхав.

Всередині панувала незручна тиша,

Він намагався не дивитись їй у очі, і мимоволі опустив погляд нижче. І побачив під розстібнутим пальто, поверх зеленого светрика з ангори — ланцюжок з кулоном у вигляді половинки сердечка. Срібний кулон, друга половинка якого зараз лежала в його кишені.

Чи це зовсім не його половинка? Може просто схожа прикраса? Таких може бути скільки завгодно…

— Ви виходите? — запитала дівчина, стурбовано дивлячись на нього.

— Так… Хоча… Одну хвилинку…

Він незграбно витяг з кищені половинку кулона і приклав до її грудей.

Дівчина ошелешено дивилась на нього.

— Підходить, — сказав Артем. — Гляньте, це ж ваше?

— Коли я купила цей кулон, він такий і був — у вигляді половинки сердечка, — сказала дівчина. — Прикольно, дійсно підходить…

— І ви не губили цю половинку? — запитав Артем так, ніби був потопаючим, що чіплявся за останню соломинку.

— Не знаю… — вона ледь закусила губу. — Здається, не губила.

Ліфт замигав лампочкою, і Артем натиснув на кнопку найвищого поверху. Вони поїхали далі.

— А чому ви питаєте? — поцікавилась сусідка.

— Я хотів… — він набрав у груди повітря і нарешті наважився. — Може, ми сходимо кудись разом? У кіно, наприклад?

Ліфт зупинився, дверцята розчахнулись.

Дівчина зробила крок до виходу.

Потім озирнулась і поглянула на нього.

— Можна, — сказала невпевнено. — Можна сходити, чому і ні…

Артем вдихнув глибше повітря і теж вийшов з ліфта.

— Мене звуть Артем, — сказав він. — Я забув відрекомендуватися.

— Дуже приємно, — відповіла вона. — А я Іра.

Він зробив такий жест, немов хотів узяти її за руку, потім зупинився на півдорозі, почервонів, і ледь не впустив коробочку з парфумами.

— Ой, це мій улюблений аромат, — сказала дівчина, дивлячись на нього і усміхаючись. — Це ж треба, другий збіг за день…

— Так, — він теж усміхнувся і простягнув їй коробочку. — Це вам… Точніше тобі…

8

Стояв теплий травень. Над містом плив аромат квітучого бузку. Хлопець і дівчина сиділи на відкритій веранді кав’ярні на набережній, милуючись заходом сонця, що сідало за річку.

— Я така рада, що зустріла тебе, — сказала Іра.

— Я теж, — відгукнувся Артем, переплітаючи їхні пальці.

— Пам’ятаєш, як ми тоді зіткнулися в ліфті? І ти дістав другу половинку кулончика…

— Ага, — він кивнув.

— Прикинь, я вчора говорила з подругою, і розповіла їй цю історію. А вона сказала, що у лютому в якомусь клубі загубила половинку свого кулончика, може це той, що ти знайшов?

— Не думаю, — швидко сказав Артем. — Якщо чесно, я сам придумав цю історію про знахідку…

— Сам? — вона широко розплющила очі. — Але чому? Щоб познайомитись зі мною? Це так романтично…

Він усміхнувся і нахилився, щоб поцілувати її. А тим часом намацав у кишені половинку срібного сердечка, легенько розмахнувся і викинув її. Річкові води ледь хлюпнули і заспокоїлися, назавжди поховавши в собі Артемову таємницю…