Магічні мініатюри

Лідія Аніщенко

Магічні Мініатюри

1. Марі

Така химерна, але й така гарна... Хто ж міг її загубити?

Яна стояла над лялькою, немов зачарована і думала. Було б зустріти її не тут, посеред дороги, а десь на дитмайданчику, вона б не чіпала її: там завжди можна було знайти купу забутих іграшок, але тут... Красива, вишукана лялька просто посеред брудної вулиці.

- Ти б дуже сподобалась моїй Марі, - мовила до ляльки Яна. - Такої, як ти, в неї точно не було.

Лялька мовчала, зблискуючи своїми очима-ґудзиками на білому полотняному обличчі.

"Візьму!" - зважилась Яна, роззирнувшись, чи не з'явився господар ляльки - "Візьму..."

Марійка й дійсно була в захваті. У свої п'ять років вона обожнювала ляльок і не тільки шила їм одяг, а й робила зачіски. Проте ця, новенька, не потребувала нічого: вона була ідеальна. Від міцного, добре зшитого тіла до кожного кучерика її біло-бузкового волосся. Яна була задоволена: Марічка не могла намилуватися новою іграшкою і всюди носила її з собою. Єдиний укол тривоги дістав жінку наступного ранку, коли прокинувшись збирати малу в садочок знайшла її на диво тихою і блідою. Марі погано їла свою улюблену манку, але посадила поряд нову ляльку і пригощала її.

- Як ти назвала її, Марічко? - поцікавилася мама.

- Малі, - відказала та, не зводячи погляду з ляльки.

- Невже як тебе? - здивувалась мама.

Донька кивнула.

- Марі то й Марі, - весело погодилася Яна. - Тоді покваптесь обидві, донечки!

Ввечері, одразу після садочка, Марічка виглядала веселішою і була дуже задоволена, що дівчаткам сподобалась її нова лялька.

- Тільки дулний Луслан сказав, що моя лялька страшна! - поскаржилась вона. - Сказав, вона плокинеться уночі і з'їсть мене.

- І справді дурний! - погодилася Яна. - Марі просто чудова!

Тієї ночі втомлена й задоволена Марічка спала міцно. Так міцно, що не відчула, як лялька Марі тихо поворушилась. Вона простягнула до дівчинки свої тонкі полотняні руки, охопила шию і притислась лобом до її чола. Очі-ґудзики незмигно дивились на повіки дівчинки, за якими тріпотіли сни. Вранці Марічка прокинулась зовсім здоровою і веселою. Єдине, чого так і не збагнула Яна, як за ніч у чорноволосій голівці її доньки з'явилися, і не зникли, білі, ледь бузкові прядки. А кучері лялькової Марі чомусь почорніли.

2. Будиночок, який хотів бути з привидами

Старий будиночок на схилі залишили вже багато років тому і він страшенно сумував. Його господарі (якщо вам цікаво) не вмерли, а перебралися до своїх дітей у місто, а дім залишився за містом, зовсім сам. Нових господарів йому не знайшли - чи не вийшло чи не схотіли - і єдиною розрадою будинку стали зграйки павуків та мишей, які тепер розкошували всюди. Ще він підозрював, що на горищі поселилась сова, хоч і ніколи її не бачив: хитрунка прилітала вночі, коли будинок спав. Давно, ще за часів господарів, будинок пам'ятав один цікавий фільм, який дивилась хазяйка: про великий старий маєток з привидами. Попри те, що він був старий і покинутий, усі хотіли побувати в такому будинку, адже там жили привиди, справжні привиди, які так чудово завивали і брязкотіли посудом. У фільмах люди обожнювали такі будинки і постійно до них линули. Зараз, втомившись від самостності, старий будинок згадав той фільм і вигадав хитрий план. Щотижня у його саду поралася стара Інга, подруга хазяйки. Хоча її люба Ельза давно поїхала, вона не могла дивитися, як її чудовий сад душать бур'яни і обов'язково приділяла йому кожну суботу. Порахувавши, будинок усвідомив, що в нього ще є час на підготовку і заходився вчитися. Він вчився рухатися: обережно рипіти сходами, махати віконницями, дзвеніти склом і трусити дахом. Вчився голосно вити, засмоктуючи вітер через димохід та численні шпарини у стінах. Навчання виттю зайняло в будинка цілих два дні! Проте, коли зрештою настала субота і старенька Інга прийшла поратися у саду - на неї чекала справжня несподіванка. Будинок рипів, гупав і завивав, немов живий. Коли сусідка, схопившись за серце і геть забувши за садок, мчала до свого будинку, будиночок, який хотів мати привидів, був дуже задоволений. Звісно ж, Інга повідомила про все Ельзу, його господарку, а та - своїх дітей. Вирішивши, що для старенької будинок з привидами то занадто, її старша донька Дженна залишила матір на брата і перебралася до нашого будиночка усією сім'єю. Діти Дженни страшенно полюбили свій будинок з привидами і розповідали про нього усім своїм друзям. І ніхто з них так ніколи й не дізнався, що то лише витівки будиночка, який хотів бути з привидами.

3. Жах

Фредді біг вперед і вперед, але Жах вже наздоганяв його. Хлопчик чув за спиною його хрипке дихання, відчував, як жар від нього боляче обпікає п'яти. Ні, йому не втекти! Йому кінець! Нащо він взагалі послухався тих бовдурів, Діка та Ніла? Нащо уклав це прокляте парі? Хіба новий велосипед вартий його життя? Вартий, якщо можна їздити на ньому вже привидом, промайнула в голові шалена думка. От-от - і Жах наздожене. Але з чого все почалося? Звичайно, з дурного глузування Діка, що Фредді недостатньо сміливий, аби зайти у покинутий будиночок на пагорбі. Усі в містечку знали чутки про нього. Туди не залазили навіть безпритульні, бо ті, що вижили, розповідали, що мешкає у ньому великий і кошлатий Жах. Кілька разів сміливі громадяни пробували викликати туди службу контролю безпритульних тварин, але оскільки працівники дременули звідти ще першого разу - все було дарма. Тому мешканці Дронвіллю просто змирилися, що в їх місті поселився такий собі Жах, і чудово знаючи ДЕ саме, просто обходили те місце десятою дорогою. Звісно, Жаху це не сподобалося. Він завжди був голодний і тепер мусив виходити на полювання далі, ніж він хотів. Звідки він знав, що доля незабаром подарує йому дурного смачного хлопчика? Хлопчика, який побився об заклад, що побуває в покинутому будинку і вийде звідти живим. На кону його життя був велосипед. Жах наздогнав його! Та переляканий Фредді в останній момент підстрибнув так високо, що ляпнувся просто на волохату спину чудовиська. Жах, дивуючись, куди поділась жертва, продовжував мчати, доки не відчув хлопчика на собі. Мить - і він би зірвав його зі своєї шиї і з'їв... Але Фредді зробив щось несподіване. Заплющив очі, звільнив одну руку (іншою міцно тримаючись за жорстку шерсть) і...почухав монстра за вухом.

- Хороший Жах, хороший, не їж мене, - промовив він свої (мабуть) останні слова.

І Жах від несподіванки зупинився. Ніхто й ніколи не говорив з ним таким тихим, тремтячим і майже лагідним голосом. Він скинув хлопчака зі спини, навис над ним, клацнувши гострими звірячими іклами і щиро лизнув його в обличчя.

4. Раків ліс

Є на українській Волині загадкове село, під назвою Раків ліс і історія тієї назви дивна й таємнича. Колись, на місці того села, стояв густий старий ліс. От тільки незвичайний. Звісно, на перший погляд в ньому було все, що потрібно: деревця, травичка, ріка... Однак єдині звірі, які жили в тому лісі, були...раки. Зросту вони були високого, мов богатирі, і вуса мали не менш поважні. А які червоні лицарські лати! Раки дуже любили влаштовувати між собою поєдинки і їх майстерності у битві на клешнях можна було лише позаздрити. І була в Раковому лісі Велика гора, та така висока, що гострий її вершечок мало не підпирав сонце. Ця гора і стала для раків благословенням й одночасно прокляттям, а все через одну історію. Одного разу черговий рак-переможець поєдинку, висловив думку, що переможені мають нести більше покарання, ніж втрата Червоного кубку. Раків король, що тоді правив у лісі (а звали його Блискун) заявив, що підтримує думку переможця і вносить таке покарання: переможений у турнірі рак має лізти на Велику Гору і свистіти так, щоб аж самому було соромно. Бідак переможений мало вус собі не відкусив від люті! Але нічого було робити, поліз... Відтоді й з'явилася знайома нам приказка, а дивні мешканці ракового лісу з часом зникли.

5. Будинок невидимок

Будинок невидимок ховався там, де кожен міг би його побачити. Якщо б міг. Іронія в тому, що звичайні люди все ж таки могли його бачити, але тільки в стані крайнього сп'яніння. Звісно, цим очевидцям ніхто не вірив й досі вважалось, що Той будинок абсолютно порожній. Звичайна незакінчена будівля, яких у Києві була купа. Й така думка людства цілком влаштовувала невидимок. Кріл, їх ватажок, іноді любив стращати свій невидимий народ випадковим викриттям, але ніхто чомусь того не боявся.

- Хіба що то буде армія п'яниць, - гиготав Шрай. - Ото буде в нас велика гулянка!

- А все ж таки, нас можуть бачити не тільки п'яниці, - занудним голосом мовив Зорі, поправляючи невидимі окуляри. - Я ж вам казав, що трапляються...

- Так-так, і маленькі діти! - перебила його Хані. - Та хіба порядні діти такого віку вештаються по закинутим будинкам самі?

Проте, Мишко і не був порядним. Хіба порядні чотирирічні діти блукають самі на вулиці доки їх бабусі сплять? Але він був там. Був, бо Мишко дуже хотів познайомитися з мишами, на честь яких його назвали. Бабуся завжди казала, що мама назвала його Мишком саме тому, що під час вагітності зустріла велику, здоровенну сіру мишу. Точніше миша, як мама гадала. Тоді їй здалося, що назвати дитину на честь цього Мишачого короля буде доречно. До того ж, повне ім'я - Михайло - звучало непогано. І хоч мати не встигла дожити навіть до його двох років, цю історію хлопчик знав від бабусі. Як і те, що миші люблять водитися саме в покинутих будинках. Тому в той час, як бабуся додивлялась на лавочці третій сон, чотирирічний Мишко саме переступив поріг невидимих володінь Кріла.

- Мисі? - поцікавився хлопчик, допитливо глянувши на Шрая, що від несподіванки гепнувся зі стільця, на якому гойдався.

- Я ж казав, - траурним голосом мовив Зорі і повернувся до малого. - Привіт!

- Пливіт! - відгукнувся малий. - Мисі є?

- Мисі? - насупився Зорі. - Які мисі?

- З фостом, - Мишко приставив палець до задньої кишені штанів і бадьоро поворушив.

- Святі небеса, Зорі, - врешті оговтався Шрай. - Малий прийшов до нас в пошуках мишей! Оце викриття!

- Тихо! - шикнула на них Хані, що до цього німо спостерігала. - Звісно, в нас є миші, малий. Ходімо, я покажу їх тобі.

6. Риб’яче намисто

Засумувала якось русалонька морська, донька Морського Царя. Засумувала так, що нічого бідолашну не розважало: ані катання на дельфінах, ані чудові камінці з надр океану, навіть улюблені водорості-на-паличці не радували морську царівну. Ось і вирішив батько-володар морський зробити на честь доньки свято. І оголосив цар, що хто принесе його доньці найкращий дарунок, зроблений власними руками-плавниками - той заслужить шану й дяку свого володаря. І, окрім цього, безкоштовну путівку в мандри по гірській річці. Заметушилися морські мешканці! Хто тільки що думав, що гадав і вигадував, аби піднести царівні найкращий дарунок... І раки морські коралі-самоцвіти тягли, і восьминіг сукню з водоростів змайстрував, і навіть пара готичних риб-мечей ладнали для царівни вишукані кістяні обладунки. Щоправда, останній дарунок (шепотілися в морі) був, вірогідно, з людських кісток. Але ж гарний! Словом, усі мешканці моря й океану старалися, як могли. То чий ж дарунок обрала царівна? Не повірите, але припав їй до серця дарунок звичайних рибок-гуппі, щоправда, сам він був дуже незвичайний. Зібрали вони для царівни найкращі морські зірки, хоч найменші та зате найгарніші. Вплели рибки зірочки у тонке намисто з водоростів та й так і подарували. Ой, як раділа царівна! І не тільки їх красі, адже ті морські зірочки так чудово співали, що тепер серце доньки морського царя вже ніколи не сумувало!

А рибки, що змайстрували дивне намисто, отримали від Морського Царя дяку й безкоштовну путівку до гірської річки. І так вони мандрували, і стільки всього бачили! Однак це, звісно, вже зовсім інша історія.

7. Печерний чоловічок

Печерний чоловічок був першим, хто поселився на тій Горі. Першим навіть за орлів, що незабаром прилетіли на її вершечок. До нього кам'яним тілом Гори володіла тільки рослинність. І комашня. Комашня, якій судилося стати не так ворогом, як їжею печерного чоловічка. Ніхто не відав, звідки він прийшов. Пташки шепотілися у Лісі, що За Горою, що був він колись... людиною. Адже ззовні печерний чоловічок був зовсім як людина: теж саме тіло, одягнуте в лахміття, кругла, заросла волоссям голова, худе обличчя з гострими рисами. Єдине, що було в ньому не людського, був його зріст - не вищий, ніж польова миша, що піднялася на задні лапи. Не менш чуток викликав чоловічок й у водяних мешканців, що жили в Річці, яка Під Горою. Адже прибув він у їх край в шкіряному черевику, який був йому за човен. Печерний чоловічок не залишив його на поталу негоді, а прив'язав на спину і забрав із собою. Гора, рада новому мешканцю, привела його до просторої сухої печери. Затишної, встеленої м'якою землею та оздобленої пухнастим мохом. Їв печерний чоловічок не тільки корінці й насіння. Він змайстрував собі лук та стріли і став полювати на комах. Спершу він жував їх сирими, згодом - коли Гора показала йому кремені - навчився добувати вогонь й куховарити. І було його життя зовсім не поганим (якщо по секрету, то геть таким, про яке він мріяв, коли був людиною), але щось йому не вистачало. Пташки були певні, що не вистачає йому лише печерної дружини та діточок. Та ніхто не міг допомогти, бо ніхто ніколи не стрічав таких, як він. Зате, полюючи на комах, чоловічок вивчив їх мову і це й стало йому в пригоді. Якось на полюванні поранив він крилату бабку, але не просту. Пообіцяла вона печерному, що як подарує їй життя - поверне йому людську подобу. Завагався чоловічок: чи варто повертатися до життя, яке він хотів залишити? Але згадавши, ЩО він залишив, все ж погодився. Слухаючи бабку, він дістав свій старий човен, заліз у нього і завмер, не відриваючи погляду від її дзеркальних очей. А бабка змахнула здоровим крилом і скинула його з Гори у Річку. І сталося диво! Занурившись під воду, печерний чоловічок став рости й рости, аж доки човен не наліз на його вже велику людську ногу, як черевик.

8. Грошове вбивство

Олена Юріївна дуже любила тишу. Звісно, так буває не тільки коли тобі вісімдесят два і ти вже давно звикла до самотності, а й раніше... Та в цій історії було саме так. Чоловік Олени Юріївни давно відійшов у засвіти, але залишив дружині безліч домашніх рослин та книг, які прикрашали її життя. Окрім книг, рослин та книг про рослини, Олена Юріївна дуже любила детективні романи і частенько практикувала гру "Вигадай ідеальне вбивство". Ніхто б ніколи не здогадався, які вишукані таємничі вбивства вигадувала ця старенька. І тим більше ніхто б не подумав, що їй доведеться дістатися від теорії до практики. У всьому був винен той новий сусід згори. Хіба вона не казала йому при кожній зустрічі, що не варто (ой, як не варто!) вмикати у себе голосну музику після десятої вечора? Казала і не один раз. Молодик приємно всміхався, дружньо кивав...і увечері о десятій вона знов чула ці страшні, гуркотливі звуки. Звуки, які заважали зосередитися не тільки на думках, а й на будь-якій книжці. Терпець Олені Юріївні урвався. Саме тоді, коли вона, намагаючись читати про кімнатні рослини, вп'ялась поглядом в опис грошового дерева. Автор книжки зосередив увагу на властивостях рослини:"... цікаво, але мало хто знає, що в складі листків дерева присутній миш'як..." Щось в голові Олени Юріївни гучно клацнуло: вона вже зустрічала це слово, десь чула, або читала... Звичайно, читала! Її улюблена детективна авторка, Агата Крісті, щедро використовувала це зілля у своїх творах, як отруту...Це було дійсно цікаво. Олена Юріївна зняла окуляри, в яких читала, і замислилась. На завтра вона змінилась. Стала дуже добра й приязна до сусіда згори. Навіть пригостила його смачним, пікантним пиріжком. Після того, щоправда, молодика вже більше ніхто не бачив, зате Олена Юріївна врешті могла повною мірою насолоджуватися приємною тишею та книжками.

9. Деві

Ільмір блукав лісом. Густим і майже темним у своїх нескінченних заростях. Вологі випари повзли його тілом, змочували одяг, плутали волосся. Та він не спинявся: хотів зайти якнайдалі. Туди, де більше ніхто й ніколи б не сміявся над ним. Та доля випробовувала його. Спочатку над юнаком вовтузилась зграя мавп, які обсипали його не тільки сміхом, а й менш приємними речами. Потім, десь в глибині джунглів, лунало за спиною Ільміра гидке хихотіння гієн. Може, вони були знайомі з хлопчаками з його селища, подумав Ільмір. Такі ж безсоромні, зарозумілі й байдужі до думки інших. Юнак йшов, зовсім не боючись джунглів, серед яких виріс. Боявся тільки того гіркого, щемкого суму, що часом виникав всередині. Особливо тоді, коли батьки не підтримували його захоплень. Малюнки Ільміра ані на червоній землі джунглів, ані на піщаному березі річки не сприймалися ними, як щось серйозне. І не тільки батьками: не було жодного односельця, який би розумів чи цінував малюнки Ільміра. Юнак, втомившись від думок і шляху, врешті спинився біля високої смоковниці і притулившись до неї спиною, спересердя луснув кулаком по корі. Дерево обурено впустило йому на голову кілька листків. Ільмір зустрів їх неуважним поглядом, аж раптом... На одному з листків він побачив малюнок. Справжній, прекрасний малюнок Будди, якого він колись бачив у дідусевій книзі. Будда, намальований тонесеньким пензликом на тоненькому деревному листку. Але як...?

- Ти ж не думав, що дерево навчилось малювати? - пролунав у нього над головою сердитий голос.

Ільмір стрімко підвів голову і побачив дівчину, що сиділа на нижній гілці.

- Віддай! - наказала вона, вказавши на листок. - Через тебе я перервала свій урок малювання. А я ж навчала Дуріана!

Позаду дівчини майоріло розгублене личко капуцина.

- Ти вчила малювати мавпу? - спромігся мовити Ільмір.

- Так, - відказала дівчина. - І щоб хтось не казав у моєму селищі - Деві вміє навчати!

Ільмір хотів спитати багато чого, наприклад, хто вона й звідки, але замість цього в нього вихопилось:

- Навчи й мене!

Деві зміряла його ще сердитим, прискіпливим поглядом та несподівано всміхнулась.

- Піднімайся! - гукнула вона, кидаючи йому ліану. - Подивимось, хто малює краще - ти чи мій капуцин.

10. Кудлатий Чуб

Безкрайня рівнина була випалена сонцем. Колись соковиті стебла трав лежали висхлі й мертві на гарячій, розпеченій небесним жаром землі. Вітерець, який бувало навідував ці краї, зараз загубився десь поміж хмар і, здавалося, зовсім забув, що десь на нього чекає виснажена Червона Земля. Кудлатий Чуб дивився на свої випалені володіння із сумом, дбайливо прихованим за маскою байдужості. Під його великими сіро-блакитними очима пломеніли широкі смужки, намальовані червоним пилом. Окресливши поглядом рівнини, хлопчина зістрибнув з дерева, на якому сидів, просто на в'ялі стебла, які ще збереглися у затінку дерева. Він був босим. Куці полотняні штани, перехоплені на поясі яскравим шматтям, були колись білі, а зараз - кольору бруду, деревної кори і, звичайно ж, червоного пилу. Червоний пил був тут всюди. Саме через нього край, де мешкав Кудлатий Чуб й називався Червона Земля й рівнини його були безкрайніми. За ними - сріблячись серед далеких сіро-жовтих пісків - плюскотіли озера Солоне й Прісне. Люди Червоної Землі вміли дивуватися їм, але не розуміли їх природу. Як так сталося, що Солоне й Прісне, такі різні між собою, опинилися разом? Зовсім близько, розділені лише вузькою смужкою суходолу та зеленим ірокезом очерету. Кудлатий Чуб також не знав таємницю озер, але все одно дуже любив їх. Там і тільки там знаходив він порятунок від розпечених пазурів сонця, що так жадібно хапались за його шкіру. Над смужками червоного пилу, що багряніли на вилицях й розумними сіро-блакитними очима - буйне чорне волосся, пишне, мов вороняче гніздо. За нього Кудлатий Чуб і отримав своє прізвисько. Справжнє індіанське прізвисько для білого хлопчика, що виріс серед попелищ Червоної Землі. Ніщо не заважало йому милуватися краєвидом, аж ось...Його перервав металевий гуркіт. Залізний монстр, що жив неподалік, прокинувся! Кудлатий Чуб одним стрибком злетів на кам'яну стіну тонеля, звідки виповзав монстр. Ось він! Мчить й світить своїми вогняними очима, але хлопчик його не боїться, ні. Він знов, вкотре, стрибне на його жорстку металеву спину, осідлає чудовисько і помчить далі й далі. Помчить туди, де хоробрий Кудлатий Чуб подолає металевого монстра. Туди, де не закінчується дитинство.

11. Обрій мрій

Усі історії починаються за обрієм - обрієм наших мрій. Так говорила моя бабуся, а вона щось таки знала. Хоча, здавалося б, що може знати про обрії мрій жінка, яка все своє життя прожила у невеликому селищі? Обрієм бабусі була Природа. Чисте небо, на якому так яскраво світили вночі зорі. Стрімкі води, прохолодні та чисті. Такі живі, немов та річка була притокою озера Живої Води, що сховалось у Вирії. Смарагдові крони дерев, здебільшого плодових, адже у селі романтика не у всьому: дерева, що не дають плоди, зазвичай приречені. Бабуся чудово знала науку господарства, могла дати раду і худобі, і птиці. Коли народилась я, в неї жили лише декілька кіз, а ще гуси та голуби. Голуби - для душі - були всюди. Можливо це вони приносили бабусі вісті про обрій мрій? "До небесного обрію мрій пускають навіть голубів, але живуть там тільки жар-птиці" - пояснювала ба. Звідки вона про це знала? Зазвичай вечорами, впоравшись з десятком обов'язків, бабуся завжди читала. Настільки багато, наскільки дозволяв її згасаючий зір. Чи навчилась вона мріяти з книжок чи раніше? Тоді, коли вона ще не була бабусею. Звичайно, в селищі досить роботи й для дітей та юнків, але ж ніхто не присвячує їй цілий день. Тож у вільний час, замість дуркування з однолітками, молода бабуся вчилася мріяти. Вчилася бачити мавок поміж гіллям дерев; чути лісовиків, що бурмотять у гаях; вчилась помічати особливі кола, що залишав під поверхнею річки пустотливий водяник. За свого життя бабуся не мала можливості пізнавати весь світ, але знайшла поруч себе безліч інших світів. Чи можна залишаючись на одному місці все життя пізнавати світ не менш глибинніше, ніж у мандрах? Бабуся завжди раділа фотографіям з моїх мандрівок. Зі сміхом (ховаючи сум) пакувала мої валізи для чергової поїздки й обов'язково клала в кожну хусточку з букетом польових трав. Рідних трав, якими я бігала ще босим дитинчам. Чи була це особлива бабусина магія, аби я завжди поверталась? Минуло вже дванадцять років, як її немає, але я не знаю й досі. Та попри все, я завжди поверталась. Поверталась з новими враженнями у рідну гавань. Поверталась з різних місць, щоб навчатися мріяти у бабусі, яка ніколи не залишала свого.

12. Казкоборець

В невідомому королівстві ріс біля одного селища ліс. На перший погляд - як усі інші ліси, але той, хто побував там знав: щось тут не те. Було в тому лісі безліч стежок, але всі вели до старої, закинутої хижки. І була вона така моторошна, що зайвий раз бачити не хотілось нікому. Тому бідні селяни й перестали ходити до того лісу. Ані грибів, ані ягід зібрати неможливо - на стежці жодних, а біля хижі - боронь Боже. І з дровами те ж саме. Так і стояв той дивний ліс у своїй самотності дикий, мов вовкулака, що колись був людиною. Лишалась таємниця тієї хижі нерозгаданою, аж доки не зупинився в селищі на нічліг відомий казкоборець того краю Владмир Вертиніс. Він саме вкладався спати у стайні, поруч свого коня, коли почув, як господарі хатинки жаліються на їх абсолютно не корисний ліс. І як можна було спати, почувши про таку надзвичайну загадку? Владмир Вертиніс і не зміг. Миттю підхопився він зі свого сінного ложа, скочив на коня і подався до лісу проти ночі. Ніколи й ніхто не зважувався піти в лісище так пізно. Та як не дивно, саме це й допомогло сміливцю. Стежка, вмита місяцем, привела Владмира та його коня до хижі, але...чи була це вона? Казкоборець засумнівався, чи в той ліс він потрапив. Господарі жалілись на "моторошну хижку", а перед ним... Стояв прекрасний палац. Більш того, з вікна його виглядала мідноволоса діва з блискучими синіми очиськами.

- А де ж хижа? - розгубився Владмир.

- А навіщо тобі вона? - запитала діва. - Хижа - то моє прикриття. Зручно, знаєш, коли вдень тебе ніхто не турбує і не заважає спати.

- Якщо тобі так заважають спати вдень, - здивувавсь Вертиніс. - Чого ти приводиш усі стежки лісу до своєї хижі?

- Це не я, - пирхнула діва. - Моя бабуся зачаклувала ліс. Стара карга! Все думала, щоб мене хтось знайшов і взяв заміж, але не дочекалась. А я зачаклувала палац у хижу, щоб ніхто не потикався.

- І що тоді буде? - поцікавився Владмир.

- Коли тоді?

- Коли ти вийдеш заміж.

Діва задумалася.

- Мабуть, ліс тоді стане нудним. Звичайним.

Казкоборець кивнув.

- Тоді мій обов'язок врятувати ліс для бідних поселян, - заявив він.

І одружився. Адже казкоборці вони такі. І, зрештою, діва все ж таки була красива.

13. Шапка-невидимка

- Шапки-невидимки не існує.

- Повторюй це частіше.

Аї озирнулась на крокодила, який розвалився на її ліжку.

- Вона не зникне, - попередив Сем. - Тітка подарувала тобі шапку-невидимку. Доведеться змиритися.

- Але навіщо? - Аї зірвала капелюх з голови і її відображення у дзеркалі з'явилось знов.

- Щоб не бачити тебе? - реготнув крокодил.

Аї лише пирхнула. Тітка не дурна, їй чудово відомо, що може учворити її племінниця з такою шапкою.

- Навіщо це їй, Семе?

- Хвоста свого з'їм, якщо це не якесь небезпечне завдання...

Сем не встиг закінчити, як двері кімнати прочинилися і на порозі з'явилась тітка.

- Вже й подарунки розкрила! - усміхнулася вона. - Вітаю, люба! 13 років - особливий вік для нашої сім'ї. Ти маєш заслужити право бути Блуєллом.

- Але ж я й так Блуєлл! - обурилась Аї.

- Ні, доки не принесеш з Темної бухти кораль, який стане твоїм оберігом,

- заперечила тітка.

- З Темної бухти? Але шапка...

- Зі зручними зав'язками, чи не так? Удачі під водою! Ти маєш дістати синій кораль і не потрапити до лап восьминога.

За пів години Аї разом із Семом стояли на березі Темної бухти.

- Уточнимо, - сказав крокодил. - Якщо щось не так - ти активуєш перстень і я знайду тебе за світлом?

Аї похмуро кивнула. Синій кораль ріс як раз перед печерою восьминога, тож для посвяти у Блуєлли була передбачена сміливість. Аї дістала шапку-невидимку, наділа її й пірнула. Пливти під водою в такій шапці було дико незручно, зате морські мешканці не могли її бачити. Ближче до дна рибок поменшало і виступила з сутінок підводдя печера, схожа на скелясту пащу. Неподалік зблиснули зарості синіх коралів і Аї кинулась до них. Та відламати гілку було непросто! Коли у дівчинки вийшло, Аї підвела голову саме вчасно, щоб побачити здивовану морду восьминога. Гілочка корала, що сама відірвалась і висіла у воді зацікавила щупальці і він вчепився. Аї тягла з усіх сил, але повітря в легенях закінчувалось і скоро...Спалахнув перстень. Восьминіг блимнув, але потягнув кораль сильніше. Аї мало не відпустила, але зуби Сема вчасно вхопили її за купальник. Восьминіг потягнувся, щоб дістати кораль, який відпливав за крокодилом, але вхопив тільки шапку із зав'язками. І зразу ж став невидимий.

14. Яр

Пізнього літнього вечора я повертався пішки з роботи. Паскудної, якщо чесно, але досить прибуткової. Солодкий аромат квітів, що не ховались від ночі, запаморочливо вився круг мене, але я не помічав його, зайнятий власними думками, аж доки... Просто посеред алеї, якою я крокував додому, зустрів яр. Величезний чорний розлом прямо в тілі асфальту. Хижий, мов земляна морда, що роззявила свою жадібну пащеку на нічних перехожих. Звісно, яр - це не щось надприроднє, але ж раніше його тут не було! Ніколи! І, зокрема, сьогодні вранці, коли я йшов на роботу. Зараз же яр перетнув мій шлях нескінченною смугою. Що ж робити? Стрибати? Неможливо. Чорна ротяка яру простягалась надто широко. Я роззирнувся, чи нема поруч чогось схожого на кладку, якою я міг би перейти на той біг. Нічого! Єдине, про що я так мріяв - моє нічне какао і глибини ліжка - безсоромно відбирав у мене цей клятий невідомо-звідки-він яр! Невже доведеться спускатися, щоб перейти на той бік? Я зважився. Стіни яру були із сухої землі й в чорноті її не було видно дна. Хоч як я намагався попередньо висвітлити собі шлях ліхтариком телефону - все марно. Тож я спускався наосліп, мов павук, що тільки навчився повзати. Зривався й ковзав, аж доки не зірвався остаточно і не покотився на дно, мов кинута пляшка. Варто було моєму тілу торкнутися дна яру, як його чорна паща здригнулася і почала закриватися. Нажаханий, я стрибнув на протилежну стіну і поліз нею так швидко, як тільки міг. Та надра яру здригнулися і скинули мене назад на дно. Цього разу приземлення було не м'яким: я поранив руку об щось білувато-гостре...То був скелет. Скелет попередньої жертви яру. Не усвідомлюючи, що роблю, я схопив дві стегнові кістки і, використовуючи їх як кілки для альпіністів, поліз вгору. Смужка підсвіченого місяцем неба звужувалась, але сили власника кісток підтримували мене. Здавалось, я навіть помітив, як його привид промайнув наді мною. Я побачив, як він на мить стримав своїми примарними руками жадібну пащу. На мить достатню для того, щоб я виніс з глибин яру дві наші душі.

15. Майя

Зелень гілля коливалась: вперед-назад, вперед-назад. Майя коливалась разом з ним, замислившись. З галявини під деревом лунав сміх: то танцювали, веселилися її сестри-мавки. "Мавки не вміють сумувати" - повторювали сестри - "Сум - для живих, а ми маємо радіти!". Та Майя не вміла. Може вона перетворилась на мавку не остаточно? Так, душа її поселилась у лісі, і тіло стало місячно-блідим, але волосся не втратило свого живого, брунатного кольору. І найгірше - Майя сумувала. За домівкою. За мамою і малим братиком. За нареченим, який і був винен у її смерті. Чи ні? Адже саме в ту мить вони були щасливі! Борюкалися на краю зеленоверхого яру, доки він не штовхнув її занадто сильно й Майя скотилася униз, зламавши собі шию. Лісовик зробив її однією зі своїх доньок, але Майя досі не стала справжньою мавкою. З усіх їх забавок вона любила лише гойдання на гіллі та найбільш через те, що з дерев було добре видно її селище. Того літа, коли вона померла, до її села прийшла посуха, а за нею - голод. Майя не знаходила собі місця: як допомогти рідним? "Мавка не має сумувати, не має відчувати!" - повторювала вона, але марно. І врешті, вигадала чим їм допомогти. Вночі дісталась Майя лісового озера, яке єдине з навколішніх зберегло свою вологу. Сміливо зайшла вона в нього по саму шию і зашепотіла: Вчепіться у мене струмки та струмочки, послухайтесь слів лісової мавочки, вчепіться, вгризіться, зі мною підіть, і допоможіть мені землю звільнить!

Вода завирувала навкруг і навіть русалки та водяники вигулькнули з глибин, вражено вирячившись на мавку. Та Майя вже вийшла з води і біла сукня, просочена вологою, потягнула її до землі, мов набита камінням. Мавка попрямувала до рідного подвір'я і ступила на мамин город. Припала до землі жадібно, мов в останні обійми, і води озера заструменіли з її сукні на пересохлу землю. Спраглий грунт всотав її всю до краплини, і така сила була у тій воді та в бажанні мавки, що земля ожила. Майя побачила, як народжуються з-під землі паростки й зрозуміла: її сім'я врятована. І коли ранком матір Майї вдячно молилася богині Мокош, молодший братик вже хрускотів поміж грядок молодою ріпою. А Майя-мавка вперше раділа. І відчувала.

16. Країна Сну

Дорога в Країну Сну заросла бур'яном. Дико високим, із гострими довгими шипами, на яких багряніла засохла кров. "То відуни мали рацію" - подумав Ян - "Ось чому дорога не пропускає нас. Що ж, ми це виправимо..."

Заплющив очі, насупився і в руці його повільно матеріалізувався тесак. Ян зважив його на долоні, змахнув і рубанув перешкоду. Дзеньк! Лезо тесака уламками впало йому під ноги. Голова мимоволі свиснув: невже повертатись ні з чим? Довелося. Вирвавшись з Напівсну, він попрямував до Шатра Відунів і розповів про все, що бачив.

- Дорога заросла страхом, болем, відразою - хіба проти цього допоможе тесак? - відун Сар похитав головою. - Їх треба висушити, випекти вогнем віри, любові й добра. Знайдеш таку зброю - і повернеш нам шлях до Країни Сну.

Ян був у розпачі: адже він воїн і не знається на таких речах! "Чи не простіше було б відправитися вам?" - майже запитав він, але чудово уявляв відповідь: ні, адже порятунок селища - справа голови. Тож Ян мовчки кивнув відуну і вийшов. Голова не мав права бути слабким перед своїм народом, але перед дружиною...Від Мії він сховатися б не зміг й врешті розповів їй все.

- Здається, я знаю, про що говорив відун, - відказала Мія. - Дозволь мені піти до Країни Сну з тобою - я вірю, що зможу допомогти.

І Ян погодився. Вони разом випили сонне зілля й лягли у ліжко, переплівши руки. Напівсон не змусив на себе чекати і скоро затягнув Яна та Мію по той бік реальності. Вони опинилися на тому ж місці, де раніше був Ян і гострі шипи бур'янів були спрямовані прямо на них. Засохла кров на їх жадібних тілах бажала оновлення. Мія нічого не сказала, лише міцніше стисла долоню Яна і повела його за собою, просто в зарості. Шипи злісно вп'ялися у їх шкіру, вгризлися у босі ноги, руки, груди, живіт... Кров потекла, але ані Мія, ані Ян не спинилися. Чоловік відчував, як гаряче пульсує в його руці любов його Мії та її довіра. І чагарі не витримали. Кров двох сміливців, що любили свій народ і один одного, скропила шипасті нетрі й вони почали сохнути, скручуватися, мов сухостій від вогню. Так дорога до Країни Сну була відновлена і пройшовши її Мія та Ян, вперше за останні дні, врешті заснули. А за ними змогли й інші.

17. Мрія

Не можна сказати, що Ліна зовсім не підозрювала, що їй за це влетить: в одинадцять років вже усвідомлюєш набагато більше, ніж хтось собі думає. Але ж це було заради мрії! Герої її мультиків точно б підтримали дівчинку, а мама ж сама обирала, що їй можна дивитись, а що ні. Тож, одного особливо спекотного літнього ранку, коли мама й тато подались у справах, Ліна спустилась до гаражу і принесла звідти батьків легкий молоток та коробку цвяхів. Звідти ж дівчинка дістала рулон плівки для теплиці, яку саме нещодавно замовила мама. Якби сусідка Микитівна, що поралась неподалік, звернула увагу на те, що робить ця мила маленька дівчинка - Ліна б уникла багатьох неприємностей. Але Микитівна була не тільки глухувата, а й напівсліпа, тож привітавшись з дівчинкою звичайним вигуком, вона продовжила поливати свої помідори. Ліна ж попрямувала до своєї кімнати, де склала усю здобич біля порога. Востаннє окинула спальню хозяйським оком - і взялася до справи. Озброївшись додатково ножицями, скотчем і навіть мотком батькової ізолєнти, Ліна розділила плівку на дві велетенські частини, заслала ними кімнату і скріпила усі небезпечні місця стиків липкими стрічками. Краї плівки спочатку дбайливо прикріпила до: шафи, стола, ліжка, підвіконня... Тими ж липкими стрічками, а потім - забитими цвяхами. Усі речі, які могли опинитися у небезпеці, Ліна поклала на ліжко та на найвищі полиці шафи. Потім сама застрибнула на ліжко і зіскочила по інший бік плівки. Все було готово! Наступна година здалась Ліні найважчою (у багатьох сенсах), зате потім! Словом, коли мама першою повернулася додому і підійшла до її кімнати - Ліна саме тренувалась у підводному плаванні. Спершу мама побачила вогкі дитячі сліди, що вели від ванни до кімнати, а потім і відро, яке Ліна в поспіху залишила перевернутим біля тієї ж ванної кімнати. Мама негайно ж кинулась до дверей доньчиної спальні, рвучко їх відчинила і аж застогнала. Кімната Ліни перетворилась на невеличкий басейн, який (таки попри зусилля дівчинки) вже потрошку просочувався на килим. Донька, що саме виконувала пірует на надувному матраці, спробувала всміхнутись, адже найближчим часом на неї чекало не багато посмішок. Зате мрія, дитяча мрія, була здійснена!

18. Час

Єва відчайдушно квапилась. Звикла час від часу поглядати на годинник, але наручний вона (наче навмисно!) зняла, а настінний для кухні, здається, зламався. Єва помила вже цілу купу тарілок та кілька чашок, але стрілки на ньому наче й не рухались. Наче? Вона врешті вимкнула воду, витерла руки і схопила телефон: 12.43. Той самий час, що й на настінному годиннику. От тільки не могла вона з усім впоратись за три хвилини! Почуваючись дурною, як ніколи в житті, Єва метнулась до спальні й кинула погляд на електронний годинник, що стояв на тумбі біля ліжка: 12.43. Якесь божевілля? Проте Єва дозволила собі останню перевірку. В коридорі на лискучій поверхні трюмо лежав її улюблений годинник-підвіска. Жінка схопила його, звичним рухом відкинула крихітну кришку, глянула...і відкинула вбік, немов обпікшись. Той самий час, 12.43, застиг на стрілках годинника, немов прокляття. Жінка метнулась назад у спальню й застигла, глибоко й уривчасто дихаючи. Спробувала впорядкувати думки. Так, кляті годинники (усі! кляті годинники) раптово зламались, але ж час не зупинився! Чи як? Єва визирнула у вікно. На вулиці, як зазвичай, снували люди, торохтіли машини, вітер гнув найвищі верхівки дерев. Сонце теж продовжувало сяяти й хмари рухались навколо нього в цілком жвавому літньому танці. Отже, світ жив, він не зупинився! Можливо, це просто якийсь дуже дивний часовий збіг? Єва спробувала не думати про це. Замість хвилюватись, вона хоробро зціпила зуби й намагаючись не дивитись на вперті 12.43 на екрані, набрала керівника.

- Технічні проблеми, еге ж? - пирхнув той. - Заговорила як наші IT. Ну гаразд! О котрій ти будеш?

Єва стиснула телефон, точніше втиснула його в долоню, мало не зробивши собі довічне тавро.

- Скоро. Якомога скоріше.

Тоді коротко попрощалась, вкинула телефон в сумку і швидко зібралась...й залишила квартиру.

Єва жила на вісімнадцятому поверсі, тож у їх будинку обов'язково курсував ліфт. В цю обідню (але не точно) годину він був порожнім і приїхав швидко. Єва ступила в його залізну пащу й рішуче натиснула "1". Дістала телефон з сумки, щоб вкотре побачити 12.43 і спересердя жбурнула його подалі в глибини сумки. Двері ліфта слухняно зачинилися, але цифри... Цифри не рухались. Проте Єву, чиї думки були й досі зайняті часом, це не схвилювало. Жінка знов натиснула "1", мало не вчавила кнопку у металевий корпус, коли та раптово замиготіла: 1, 1, 1... А тоді, слідом за одиницею, одночасно спалахнули 2, 4, 3.

- Прокляття! - вихопилось у Єви.

Вона спересердя тупнула ногою й цифри раптово згасли. А разом з ними й світло у ліфті. Дивно, але темрява її чомусь заспокоїла. Принесла дивну байдужість. Єва навіть не думала дістати телефон, щоб посвітити собі чи набрати когось. Темрява принесла спогади про вчорашнє, таке квапливе повернення додому. Квапливе, адже Ніл, її колишній чоловік, раптово зателефонував й запросив на вечерю. Нечувано! Та чи був це її шанс врешті забути самотність? Вона летіла до нього, мов навіжена. Настільки швидко вела машину, що й не помітила тваринку, яка перебігала дорогу. Не сказати, що не відчула, що щось не так, не відчула, що зараз, тієї миті, позбавила когось життя. Але то була якась безхатька, невідома тварина, і, зрештою, лише тварина! На неї ж чекав Ніл і солодкий бокал шампанського в їх улюбленому ресторані. Звісно, вона не зупинилась. Єва не знала, що о 12.43 сьогодні відлетіла душа того, кого вона збила. Жінка міркувала про темряву й промінь світла від її фар, коли врешті ліфт рушив вниз. Не поїхав, а рвонув, ніби підрізаний. Звісно, це був сучасній ліфт, тож розпірки мали втримати його! Але не втримали. Єва встигла злякатися, але переляк тривав не довго: жінка вдарилась головою так сильно, що загубила життя. А на годиннику-підвісці, який вона встигла надіти перед виходом, нарешті настала 12.44.

19. Пасинок водяника

- Штовхай його! Штовхай!

Гуркіт юних голосів аж вибухав над водою.

- Хлопці, а може не треба?

- Треба, дурню! - Захар, що стояв найближче, бешкетно скуйовдив йому волосся. - Не сси, ми навчимо тебе плавати, як годиться!

Хапливий вдих на повні груди. Різкий удар сонячного світла поміж примружених до болю повік, а тоді... Обійми вітру, швидкі, але підбадьорливі, болісний вологий удар, підводний півморок і...

- Тримаю! Я тебе тримаю!

Голос під водою! Хіба це можливо? Мирко мав би вже сплинути на поверхню, але окрім голосу його втримали руки. Чіпкі, дужі. Хлопчик озирнувся і крізь прозорість води побачив... Його тримав за руку блідий, аж до химерно-синього, зеленоокий чоловік з довгим сплутаним волоссям із золотавих водоростей. Вдягнений лише у спідницю чи то пов'язку, що коливалась десь біля... Хвоста? Чи ніг? Це не могло бути правдою. Певно, відсутність повітря вже забирала в Мирка життя, але водяник не дозволив того. Хлопчик отямився у підводній печері, на м'якому піщаному березі. Водяник нетерпляче чекав на його пробудження, вмостившись на прибрежному камені й зануривши у воду ноги...чи хвоста?

Мирко сонно позіхнув, потягнувся і...мало не підскочив від спогадів. Хлопці скинули його у річку, щоб навчити плавати, а там!

- Привіт! - зрадів водяник. - Нарешті ти прокинувся! В мене так давно не було синів і я мріяв стільки всього тобі показати!

- Синів? - оговтався Мирко.

Цей водяний дух був наче приязним, тож хлопчик посміливішав.

- Але ж я не ваш син! Я - людський...

- Не син, так пасинок, - погодився водяник, а тоді раптово посмутнів. - Чи ти хочеш повернутися до своїх батьків?

- В мене немає батьків, - зізнався Мирко. - А у вас немає дітей?

- Тільки доньки, - розвів руками водяник. - А дівчата ж, ну знаєш які...

- Та знаю, - зітхнув Мирко і обидва розсміялись.

- А в мене теж буде золотаве волосся? - уточнив він у нового тата. - І...хвіст?

- Волосся буде, - підтвердив водяник, стріпуючи золотавою гривою. - А хвіст...

Він відштовхнувся від берегу і злетів над водою. Мить - і в повітрі промайнули дужі мускулясті ноги. Мить - і замість них лускато зблиснув довгий золотавий хвіст.

- Це вже як захочеш! - гукнув у польоті водяник.

Мирко захотів.

20. НЛО

Літній вечір вже огорнув все навколо теплими сутінками, коли Зоя та Лев врешті розбили табір. Звичайно, вони взяли із собою палатку, але лісова напівтиша була такою заманливою, що палатка тієї ночі стояла порожня. Брат і сестра, згорнувшись калачиками, вмостились біля вогнища і споглядали крізь плетіння гілок зоряність неба. Місце вони обрали неподалік від узлісся, тож крізь просвіти між стовбурів виднілось неподалік селище, звідки линуло в темне небо тепле мерехтливе світло.

- Біля такого затишного вогнища саме розповідати історії про привидів та монстрів, - позіхнув Лев.

- Неодмінно, - озвалась Зоя. - І ще краще, щоб вони потім наснились мені. Дуже дякую!

Лев саме наготував жарт, коли зорі над головою зблиснули аж занадто яскраво. Ніби велетенський ліхтар, що пронісся над табором.

- Що це? - підхопилась дівчинка.

- Певно, машина.

- У небі?

- Хіба?

Обидва скочили на ноги і вибігли на узлісся. Зоя мала рацію, машина тут була ні до чого. Хіба що, вона була небесною. Над полем, що розділяло ліс і селище, пливла між нічними хмарами яскрава, сяйлива пляма, яка дуже нагадувала те, чого не мало там бути. Чи мало? Страшна, загадкова летюча тарілка прибула на Землю, щоб висадити своїх зелених чоловічків для захоплення планети! Так подумав Лев і, якщо чесно, так подумала і Зоя. Ось тільки пасажири летючої тарілки мали свої плани. Таємничий корабель зупинився над поснулим селищем і звузив промінь свого світла до невеличкого джерельця. Якби Зоя та Лев стояли трохи ближче, вони б помітили, як в озерці світла раптом виникла фігура вже не молодого чоловіка з велетенською валізою. Незнайомець востаннє озирнувся на поселення, де провів одне зі своїх земних життів і вітально піднявши долоню, розтанув у світлі космічного корабля. Так, Зоя та Лев помилялися. Іншопланетяни не завжди прилітають на нашу планету, аби захопити чи й просто відвідати її. Іноді вони повертаються, щоб забрати щось своє. Або когось.

21. Меч душ

Той, хто осягнув таємницю Сну панує над світом. Цю мудрість я дізнався завдяки Хоу, нашому лікарю-магу. Мудрість, яку вперше і востаннє в житті я використав не для добра. Я був одним із синів Ціа, великого короля Лісів, але далеко не найкращим. Проте гординя моя була не меншою ніж у Ярі, старшого з нас. Та, зрештою, кожен з синів Ціа вважав себе кращим юнаком у королівстві. Тож я навіть не сумнівався у прихильності Жєш, принцеси королівства Гір. Я був певен, що ми вподобали один одного з першого погляду, але вона... Серце її обрало лицаря! Звичайного мандрівного лицаря, яких десятки у кожному королівстві! Я ніколи не був вправним у битві, тож перемогти його і здобути серце Жєш я міг тільки хитрістю. Слава Хоу, який порадив мені цей чудодійний підступ. Я вистежив того лицаря у наших лісах і прийшов до нього, коли він спав. Здійнявши особливий меч, який дав мені Хоу, я змахнув ним над лицарем і... відрізав його блукаючу душу від тіла. Міцна нитка душі, вчив мене Хоу, але коли людина зайшла далеко у пута Сну, за допомогою цього меча ти зможеш відсікти її душу. І я відсік. Лицар помер без крику, без жодної рани й без жодної підозри, яка б впала на мене. Тільки Жєш, здається, якимось дивом знала, що в усьому був винен я. Стара королева, її бабуся, була колись великою чарівницею й, певно, розказала їй щось. А мене, одного із синів короля Лісів Ціа, обернула на дерево, яке вічно мусило стерегти кістки вбитого мною лицаря без душі.

22. Лелека

Чи чули ви легенду, що лелеки - насправді люди, що перетворились на птахів? Що набувати свого справжнього образу вони можуть лише скупавшись в озері Живої води, що у Вирії, світі богів? Багато хто вважає, що та легенда - лише казка. Та якби ви запитали про це в стареньких Зубців - вони б розповіли вам, що усе те чиста правда. Була у того подружжя донечка, прекрасна Валентина, скромна і слухняна, працьовита. Жодного слова поперек батьківського ніколи не сказала. Ось тільки мріяла вона потай податися від них світ за очі. Хоч і любила вона батьків своїх, та горів всередині неї прихований вогонь свободи і мандри невідомими стежками снилися Валентині щоночі. Особливо тяжко було їй лишатися звичною для всіх собою навесні, коли вітри приносили на своїх крилах загадкові пахощі далеких країн і незвіданих земель. Працюючи на городі, і час від часу розгинаючись, щоб поглянути на небо, побачила якось Валентина над їх селищем зграю лелек. Вільно й граційно летіли вони над хатами, полями, городами і крила їх, здавалося, й самі були неначе хмари поміж справжніх хмар.

- Ох! - не витримала Валентина, скрикнувши, наче гострий біль проштрикнув їй серце. - Ох, аби летіти мені з вами вільно й до віку! Якби ж небо прийняло мою крилату душу так само, як і моїх пернатих братів!

Раптовий подих вітру підхопив гарячі слова Валентини і жбурнув їх до її батьків. Та не встигли серця їх відчути увесь той біль, як просто на очах стареньких Валентина почала змінюватися. Руки її, благально простягнуті до небес, стали широкими лелечими крилами. Мить - і злетіла вона в небо такою ж птахою, як хотіла бути. Не знають і досі старенькі батьки її, чи віднайшла Валентина там, у небі, свою волю. Лише маленьку втіху мають вони: крихту розуміння, що біль, дбайливо схований в серці їх доньки, врешті її покинув.

23. Примарилось

Марк вивалився з лікарні безмежно радий, попри високу температуру. На щастя, хворів він не часто, тож рідко проходив через усі ці лікарняні тортури: люті бабо-жінки, які скальпували кожного, хто проходив без черги, зграйки кашляюче-сопливих пацієнтів...Марк, звичайно ж, не брав до уваги, що зараз він майже такий самий, але ж зі свого боку завжди видно гірше. Юнак минув лікарняні сходи і загальмував біля аптеки, розправляючи на долоні папірець-рецепт лікаря. Поглянув на нього, потрусив головою, тоді глянув ще раз... Не рецепт, а якісь ієрогліфи!

- Гадство! - вилаявся юнак. - Ну, аптекарка розбере...

Вистоявши чималу чергу так само кашляюче-сопливих, Марк з надією простягнув рецепт аптекарці, але жінка заперечно похитала головою.

- Прочитай мені, дорогенький, - попросила вона. - Я нічого тут не розумію.

- Але я теж не розумію! - схлипнув Марк. - Що ж робити?

Черга за його спиною невдоволено заворушилась.

- Ану дай сюди! - гукнув до Марка сердитий вусатий дядько.

Він прикипів до рецепту очима, тоді пирхнув і розчаровано похитав головою.

- Ні хріна не зрозуміло! - визнав дядько.

- Дозвольте, - кахикнула позад вусатого тендітна жіночка.

Поважно нахилилась до папірця, але за мить знизала плечима.

- Нерозбірливо, - поскаржилась вона.

Декілька людей в черзі теж спробували допомогти, але жоден не зрозумів ні слова. Ніхто не міг сказати, що ж прописав лікар бідному Марку, а значить - доведеться повертатися й перепитати. Від цього усвідомлення Марк ледве не заплакав, але не для того він приперся в цю кляту лікарню, щоб піти без ліків! Тож Марк набрався хоробрості і повернув до кабінету лікаря. Цього разу він не збирався стояти в черзі, о, ні! Бабо-жінки геть не очікували загрози від худенького юнака й були вражені швидкістю, з якою він увірвався в кабінет. Увірвався... і випадково розгадав секрет лікарського почерку.

Той стояв до юнака спиною і саме накидав халат, коли Марк влетів у кабінет і спинився, немов вдарившись об скляну стіну. Ліва рука лікаря вже зникла в рукаві, права - саме намагалась. Рука, а точніше, велетенська червона клешня, якимось дивом все ж прослизнула в рукав і вийшла з манжети вже звичайною людською рукою. Лікар обернувся.

- Марку! - озвався він. - Чого повернувся? Щось не зрозумів?

Зрозумів дуже добре, подумав собі Марк. Затямив. Юнак розвернувся і дременув з кабінету так, як не бігав ніколи в житті. Лікар підійшов зачинити залишені Марком двері і всміхнувся збентеженим бабо-жінкам.

- Температура, - пояснив він. - Щось примарилось!

24. Король Шип

Чи знали ви, що каштанові дерева насправді - їжачі королі? Точніше, виросли вони саме завдяки їм. Так було завжди із дуже давніх-давен і аж до сьогодні, коли люди навчилися саджати їх просто з насіння. А в ті, стародревні часи, справжні каштани, виростали... з підземних поховань їжаків. Ні, не простих колючих громадян, а саме королів. Як і більшість мешканців листяних лісів, їжаки не уявляли свого життя без дерев. Вони вивчали їх усе своє життя і кожне з них знали напам'ять та на ім'я. І все завдяки тому, що Шип, найперший король їжаків, увів деревознавство як обов'язковий предметів для усіх їжаченят й не забував нагадувати про важливість дерев і дорослим їжакам. Якось, по вирішенню усіх королівських справ, володар Шип гуляв у своєму саду. В ті часи він був вже не молодий їжак і прогулянка швидко втомлювала його, тож король, хоробро діставався пагорбу посеред саду і завмирав, милуючись тишею. Милуючись деревами, яких він вважав найкращими друзями їжаків. Одного разу, під час відпочинку на пагорбі, спала на думку королю Шипу раптова турбота: що ж стане з країною їжаків після нього? Чи не забудуть вони його настанови? Хто нагадає їм про важливість винищення шкідників та захист їх покровителів - дерев? Король Шип й не помітив, як промовив свої побоювання в голос. І сталося так, що як раз поруч нього пролітала легка душа лісової берізки і почула страхи короля.

- Нехай поховають тебе на цьому пагорбі, - порадила королю мавка. - Тоді виросте з нього дерево, яке завжди нагадуватиме їжакам про єднання наших народів!

Так прислухався король Шип до слів лісовикової доньки й подарував пам'ять про себе на довгі віки.

25. Він

Він побачив його там. Прямо під деревом, коли той впав на траву, забризкуючи все навколо тьмяними, у вечірній пів темряві, струменями крові. Він побачив бліді босі ступні, чорноволосу, але майже злисілу потилицю й незграбний порух його вже млявої долоні. Людина, або те, що нею було, крутнулося білосніжним вихором біля підніжжя велетенського дуба і впало на землю.

- Вбивство! - видихнув, а тоді заволав він. - Вбивство! Труп! Поліція! Де мій клятий...

Та перш ніж він знайшов свій клятий телефон, вона опинилася поруч. Заклякла, хапливо дихаючи і роззираючись стежками, якими блукав його погляд.

- Скільки ти випив? - з підозрою запитала за мить.

- Не більш, ніж ти, - люто огризнувся у відповідь. - Ти що, гадаєш мені це все...

Він окреслив рукою підніжжя дерева. Порожнє підніжжя дерева. І слово "здалося" зависло в повітрі.

- Але ж...Але ж він був тут, - затнувся вражено. - Босий, чорноволосий чоловік у білій, залитій кров'ю сорочці.

Тепер вона перевела погляд вже на нього, потемнілий, просякнутий відвертою тривогою.

- Але ж зараз ти його не бачиш? - запитала обережно.

- Ні, - зізнався він. - Невже то все клятий ром, люба? Благаю, скажи мені, що я не божевільний. Інакше я... Господи, я не знаю, що я зроблю!

- Не божевільний, - почувся її голос з-за дерева, яке вона вже встигла обійти. - Не божевільний, лише трішечки...Дивний.

Її голос надломився. Він метнувся до неї й собі схилився над щербатою, добряче засипаною кам'яною табличкою, що стирчала із землі по той бік дерева. Вона знов підсвітила її телефонним ліхтариком, але впялась поглядом не в неї, а в його обличчя, випиваючи виплеснутий на ньому подив. А він... Він все читав і перечитував, шепочучи:

"Пам'яті Ернеста Польового, нещасного пацієнта-втікача, що знайшов тут смерть від руки невідомого вбивці... " П'ятьдесять років тому?!

26. Лісик

Чи чули ви, що біля Київського водосховища живе справжнє українське Лохнеське чудовисько? Навряд. Проте, це чиста правда. І це - зовсім не дивно, враховуючи, що село Страхолісся, біля якого любить бувати монстр, знаходиться неподалік від Чорнобиля. Хто знає, які загадкові радіації створили його? Лісик, як мило кличуть його старі рибалки, насправді досить порядний монстр: вони жодного разу не помічали, щоб він крав у них рибу або рвав сіті. Зате один поважний грибник клянеться, що бачив Лісика під час його справжнього геройського подвигу. І ось, що він розповів: "Погожої осінньої днини я йшов хвойним гайочком вздовж нашої сільської річки. Хтось називає її притоком Дніпра, а хтось - часткою водосховища, яка дісталась до нас, але тільки ми, грибники, звемо її по простому - Шумівка. Можливо від того, що річка ця рідко буває тихою, а може й тому, що вона й лісовий шум дерев - майже нерозлучні. Я саме ворушив палицею опале листя, виглядаючи сховані в затінку гриби, коли почув неподалік веселі дитячі голоси. Я кинув погляд на річку і побачив у її бурхливих обіймах невеликий човник, а в ньому - двох хлопчаків. Наскільки дозволяли мені бачити очі - вони ловили рибу. Зненацька один з хлопчиків вражено скрикнув і смикнув вудку, відхилившись назад. Суденце не витримало такого різкого руху і теж хитнулось. Другий хлопчик, який стояв, закинувши на плече подсак, теж втратив рівновагу і гепнувся на спину, остаточно перекинувши човна. Я не побачив у цьому великої біди: усі діти нашого селища добре вміли плавати. Один з хлопчаків вже вчепився у човен, але другий...Шумівка, мов оскаженіла, раптом закрутила навколо нього такий вир, що бідолаху миттю затягло під воду. Я побіг до річки, але що мої старі кістки змогли б вдіяти?! Та перш ніж я заволав про допомогу, хвилі розітнув лискучий синій гребінь. Я побачив горбату спину, прикрашену плавцем і здоровенні жовті очі. На морді чудовиська розпластався хлопчик! Це кінець, подумав я. Проте Лісик лише обтрусився, мов пес, і закинув хлопчика так далеко від річки, що він впав мало не до моїх ніг. Я рушив до нього, але не зміг не озирнутися на Шумівку. Однак, наш рятівний монстр Страхолісся, вже повернувся до глибин".

27. Три королівни

Жив-був король і було в нього три доньки. Старша, Загубляйка, середня Розгуляйка і молодша, яку Почитайкою кликали. Приїхав якось до короля на гостину заморський цар і прихопив свого сина-царевича.

І сказав тому королю цар:

- Час мені вже мого сина єдиного женити, а в тебе - аж три доньки. Когось та вибере.

Зволів молодий царевич погуляти землями королівства зі старшою сестрою. На дорогу дали їм слуги і їсти і пити, і ковдри теплі і навіть коня.

Йшов царевич, милуючись краєвидами і не помітив, як посіяла Загубляйка спочатку коня, а потім і торбу з харчами. Зупинився царевич перепочити й перекусити - нічого немає. Похитав він головою: що то за дружина буде, яка все губить? Повернулись вони додому пішки і покликав царевич гуляти середню сестру. Пішли вони з нею вже не полями-гаями, а містом гуляти і дали слуги на дорогу королівні добрячий мішечок золота. Стали вони гуляти містечком, а Розгуляйка то одне, то друге купить, і все собі. Ніс спочатку царевич ті її покупки, ніс, а потім урвався йому терпець.

- Поїхали, - каже. - Назад до палацу.

Стала Розгуляйка шукати візника або коня, щоб їм хтось продав, знайшла - а грошей то в неї не залишилось. Розсердився царевич, так і пішов до палацу пішки. А Розгуляйка за ним побігла і все що змогла з покупок на собі понесла. Запросив тоді на прогулянку царевич молодшу сестру і пішли вони разом лісовою стежкою. Помітила Почитайка, що досі сердитий королевич і вирішила його розвеселити. То і розказала пригоду, як Загубляйка та Розгуляйка вирішили батькові пиріг спекти та перша борошно по усій кухні розгубила, а друга - усі гроші на начинку на соті черевички витратила. Розвеселився царевич: добре, що не обрав він їх за наречених. Ото і йому б так з ними жилося. Придивився він до Почитайки і раптом помітив, що вона не тільки весела, а й гарна. І стільки цікавого знає! Доки йшли вони стежкою і дерева незвичайні йому показала, і про трави магічні легенди розказала. Не засумує він з такою дружиною!

Повернувся царевич з молодшою сестрою до палацу - й одразу до короля за благословенням пішли. Так і живуть вони разом і досі, а Почитайка цікавеньке вже дітям та онукам їх розказує.

28. Поклик

Ліхтар догорів, і теплий аромат дому згас разом з ним. Яні залишилася сама. Звісно, разом з нею ще була темрява, але морок - не надто бажаний супутник для загубленого в лісі. Загубленого чи покинутого? Яні дихала в темряві, яку освітлювали лише смужки місячного сяйва і думала про це. Вона втекла з дому сама, але вперто вважала себе загубленою і покинутою. Адже всім відомо: покинуті не тікають з дому. Не міняють тепле вогнище вітальні на темний осінній ліс. Щось кликало її. Щось таке, чого не було в їх новому чудовому домі. Чоловік, напевно, спав. Яні була майже переконана в цьому. Він легко міг засинати без неї, адже страшенно втомлювався на роботі. Спав і, напевно, бачив сни, у яких Яні була поруч з ним. Як він міг знати, що вона, накинувши лише легкий плащ та захопивши старомодний ліхтар, подасться в ліс? Гадаю, про це знала тільки та, що покликала її. Чи морок лісу безпечний зараз, у наші надсучасні часи? Чи навіть зараз виходять з нього істоти, що мали б спати, закуті чарами, за межею віків? До Яні тієї ночі вийшла. Жінка не знала, чому саме вона спинилась. Певно, якісь останні хвилі полум'я зі згаслого ліхтаря, наче останній застережний крик, пробудили її. Яні й дійсно почувалась немов сновида. Стоячи зараз посеред темного лісу вона раптово усвідомила, що не знає, за чим прийшла. Темрява огортала, оманювала, закривала зоряний купол над її головою. Яні мала поверн... Зненацька на галявині, де вона завмерла, спалахнув вогник свічки і Яні побачила в його світлі химерне жіноче обличчя.

- Сестро, чому не спиш? - прошелестіло з вуст незнайомки. - Чи така проклята, як я? Ти почула мій голос?

Промовиця ступила ближче, полум'я свічки в її долонях сколихнулось й Яні розгледіла те, що спершу скидалось на одяг: довжелезне, все переплутане зеленкувате волосся. Під ним - тіло, голе, бліде й сяюче, як окраєць місяця. Крик застряг у горлі Яні, застрягла й відповідь. Мавка, що не знала осіннього сну, ступила до неї.

29. Спірит

- Це - абсолютна дурня! Хіба ж не ясно?

Діла небезпечно наступилась, тож Кіро одразу ж додав:

- Але якщо це так важливо - я піду з тобою. Хоч і не розумію, що ти знайшла в цьому екстрактосенсі.

- Екстрасенсі! - сердито виправила Діла. - І взагалі - він спірит! Я певна, що він допоможе мені поговорити з мамою.

- А я певен, що він - шахрай! - не втримався Кіро. - Але я згоден. Тільки заради тебе.

Вітальня Циня була простора, але тьмяна й тиха, немов загублена. Все навколо помітно вкривав нескінченний шар пилу: меблі під ним скидались на привидів. Цинь, вочевидь, прислуги не тримав: він зустрів своїх гостей сам і привів до такої ж похмурої зали, що колись була обідньою.

- Вибачайте мою неохайність, - мовив він. - Але духам зазвичай байдуже, чи чисто у приміщенні, де вони з'являються. А мені й поготів.

- Якби я була духом, - мовила Діла. - Мені б тут сподобалося. Тихо, мов на кладовищі.

Кіро мимоволі здригнувся.

- Що ж, сподіваюсь, що твоя матір залюбки вийде на контакт, - як міг безтурботно промовив він. - Тоді почнемо?

Діла кинула на нього докірливий погляд, але спірит не образився. Він попрямував до стільця, що стояв в головах столу, і рішуче сів .

- Почнемо, - погодився він.

- Уже? - здивувалась Діла. - А як же.. Запалити свічки, чи принести ту дошку з позначками, чи може...

Цинь жестом урвав її.

- Істинному спіриту вони не потрібні. Ви принесли її прикрасу?

- Так-так! - дівчина порилась у сумочці і передала Циню мамин улюблений перстень.

- Цього досить. І вашу руку, будь ласка. Так буде легше встановити контакт.

Тримаючи руку Діли і перстень покійниці, спірит Цинь заплющив очі і мовив:

- Говори зі мною, Патріс, матір Діли. Ось твоя донька, стоїть поруч зі мною, що б ти хотіла їй сказати?

Кілька секунд панувала тиша і Кіро хотів був полегшено зітхнути, але...

- Мені бракує тебе, доню! Так бракує!

Зринув живий, справжній голос Патріс з вуст спірита.

- Мені теж бракує тебе, мамо! - скрикнула Діла, не стримавши сліз. - Якби ж ти була живою! Якби ж!

Дівчина раптом закашлялась, немов вдавившись власними словами. Тоді знов зазвучав голос Патріс... Але вже з вуст її доньки.

- Віддай мого персня, Циню. Здається, все вдалось якнайкраще.

30. Людо

Зручно вмостившись на животі, Ніна заглибилась у книжку. Вітер за вікном хрипкувато завивав, гармонійно доповнюючи картину, намальовану уявою дівчини. Страшний кудлатий монстр саме підкрадався до героїні. З його гострих, як новенькі цвяхи, зубів, скрапувала слина... Зненацька Ніна здригнулася, відчувши на своїй спині вагу звіра. Щастя, що то був Людо, її чудовий кіт-мейнкун. Він пройшовся по її ногах і влігся на спині, поволі випускаючи пазурі. Ніна хотіла простягнути руку, щоб погладити улюбленця, але лежачи на животі та ще й з книжкою - це не дуже зручно. Тож дівчина обмежилась ніжним: "Киць-киць, Людо! Хороший хлопчик!" і повернулась до читання.

- Няв! - раптово пролунало поруч.

Ніна опустила книжку і побачила... Людо, який сидів на підлозі біля дивану і з очікуванням дивився на неї. Людо, вага якого, як вона була певна, зараз притискає її спину. Ніна скрижаніла. Окрім неї та Людо в хаті нікого не було. Жодної людини, яка могла б так пожартувати. Жодного другого кота чи іншої тваринки, яка б зараз могла сидіти там, на її спині. Людо зустрів погляд хазяйки і зиркнув за її плече. Котячі очі розширились від невинявного здивування й заблискотіли, немов засклені кульки. Мить Ніна тримала себе в руках, а тоді...

- Ааааааа!

Злетіла з ліжка, відчуваючи, як таємниче щось випускає її зі своїх довгих гострих пазурів. Ніна притиснулась спиною до стіни, шалено роззираючись, і одразу ж скрикнула: подряпини від невідомої істоти боліли! Але ліжко, її ліжко було порожнє.

- Няв! - прокоментував Людо.

31. Намальований світ

Під вуаллю пітьми, що опустилась на землю, він білосніжною хмаринкою підлетів до вікна, звідки струменіло тепле помаранчеве світло. Вмостившись на одній з віконниць, хлопчик з пухнастими білими віями схилився, старанно протер рукавом своєї сріблястої шубки змерзле скло і зазирнув всередину. Біля невеличкої глиняної пічки сиділа дівчина, зайнята рукоділлям. Поруч з нею, на чистенькому столику, вдягненому в ніжно-блакитну скатертину, повільно танула худенька свічка. Її високе полум’я чорною тінню стрибало стінами та стелею, буркотливо потріскувало, тремтливо освітлюючи цю маленьку, але затишну кімнату.

Хлопчик посміхнувся і кивнув.

З кишеньки своїх широких багряно-червоних штанів він дістав крихітну дерев’яну скриньку, що виглядала немов справжня казкова скриня, коштовно прикрашена лазурово-сріблястим камінням. Хлопчик обережно відкрив прегарно різьблену кришку і дістав з глибин скриньки дрібку чогось дуже схожого на сірий порошок або звичайний пил. Розсипавши його на долоні, хлопчик дозволив собі ще одну посмішку, після чого підняв долоньку перед собою і легенько дмухнув. Сірі порошинки злетіли в повітря, закружляли навколо і раптом спалахнули казковим сріблястим сяєвом. Їх ставало дедалі більше й більше, набагато більше, ніж дрібка, яку висипав на свою долоню дивовижний хлопчик. Сріблясте сяєво вкрило віконце хатинки щільною пухнастою хмарою, майже приховавши його від сторонніх очей. Раптово порошинки, немов рій розлючених зимових мушок, кинулися до віконного скла і обліпили кожен його шматочок. Тепле помаранчеве світло на мить згасло, коли ж дивна срібляста хмара розвіялась, на віконному склі з’явилось прекрасне білосніжне місто.

Зимовий хлопчик вдоволено кивнув і схилився до скла. Дівчина, для якої був намальований світ, в невідомому пориві відклала рукоділля і рушила до вікна.

32. Люди-тіні

Мія дихала з важким хрипом, в боці шалено кололо, але вона не дозволяла собі зупинитися. Ледь зримі постаті людей-тіней наближались. Мія не чула їх кроків, не чула так само важкого хрипкого дихання, бо... Чи могли вони дихати? Чи могли бігти або йти? Здавалося, що люди-тіні здатні лише ковзати над землею. Нечутно, мов туман. Чорний туман, який приносив забуття. Мія влетіла в засніжений парк і дозволила собі притиснутись спиною до розлогого стовбура осики. "Кілька хвилин, лише кілька хвилин відпочинку" - стогнало в голові. Мія пам'ятала, що сталося з тими, хто біг недостатньо швидко. З тими, хто побачивши людей-тіней байдуже проходили повз. Тінь, що колись була людиною перебігала їх шлях, перебігала власну тінь перехожого і... Звільняла її. На доріжках міста лишались тіла, мертві й порожні, а товариство людей-тіней приймало новенького. Коли ж почалось те все жахіття? Хіба хто знав? Велике місто приховує багато таємниць. Багато більш дивних істот, ніж люди. Навіть якщо останні їх не помічають. Однак, Мія помітила. Помітила, як часто ті дивні тіні стали переслідувати її дорогою додому. Мія почала бачити сни, у якому було повно людей-тіней, малювати їх, думати про них... Думати настільки часто, ніби вони вже готували її до гостинного прийняття у своїй невідомій оселі-тіні... Мія озирнулась і сердце її мов зупинилось: їх було декілька. Декілька людей-тіней, що колись були такими, як вона. П'ятеро чи шестеро проклятих істот стояли на її шляху додому. Стояли так, щоб тінь Мії-втікачки обов'язково торкнулась їх. Як врятуватися, як? Нігті увігнались в долоні, що стислись у кулаки. "Тіні-тіні" - стукало в голові - "Тіні не можуть... Дурниця! Однак...". Мія шарпнула кишеню і вихопила телефон. Яскраве світло ліхтарика впало на людей-тіней і відгризло від кожного з них шматок. Один, другий. Рештки істот розповзлись, тим самим чорним туманом і зникли поміж дерев. Зникли, щоб згодом возз'єднатися знов. Мія знала.

33. Зимові зайці

Чи знаєте ви, що хрусть-хрусть снігу видає зовсім не сніг? Точніше, не тільки сніг. Чесно вам кажу! Я б навіть і не дізналася, якби якось одного зимового вечора не побачила того хрустуна на власні очі. Насправді, краєчком ока, але...Хто б це міг бути, як ви гадаєте? Хто у цілому світі може хрумтіти краще за всіх? Звісно, що заєць. Ось тільки зимові зайці - особливі. Хрумтять вони сніжками! Найбільш полюбляють зимові зайці саме свіжий сніг, такий білий-білий, щойно з хмаринки. Роблять те вухаті не тільки для насолоди: вони прогризають під снігом нірки для усіх звичайних земних тваринок, яким так потрібна вчасна, затишна схованка. Тікає від лисиці лісове мишеня, шусть в таку нірку - і рятується! Прогризає сніговий зайчик ходи й для пташок, які шукають під зимовим укривалом запаси. Користуються ними і сойки, і тетеруки й дрібне птаство не гребує. Якось один великий сніговий заєць (подейкують, що сам Снігозайцевий Король!) вихрумкав у свіжому грудневому снігу справжню печеру для усіх вуличних тварин. Ховались у ній і собаки, які загубилися, і котики, які ще не знайшли господарів, а одного разу забрів навіть маленький хлопчик. Тепло взимку у сніговому будиночку, тепліше, ніж ззовні, під кусючим вітерцем-морозцем. Ох і дякували всі звірята й дитята за таку чудову схованку! Дякували, хоч і не знали кому: адже зимові зайці дуже сором'язливі і не показуються нікому. Зате ми їх чуємо. Прямуючи свіжою сніговою стежкою, ми чуємо під чобітками хрум-хрум-хрум... Користуючись нашим хрумкотом зимові зайці й собі хрумтять. Одночасно! Щоб зайве хрумкотіння не виказало їх з головою і вухами. Ми, люди, пройдемо повз їх дбайливо виритих, але замаскованих сніжком схованок нічого не помітивши. А лісові та міські тваринки обов'язково знайдуть їх. Знайдуть і вкотре подякують загадковим зимовим зайцям.

34. Морфей

- Це найдивніша справа за все моє життя.

- Серйозно?

Слідчий ствердно кивнув і витер пітну лисину й так мокрою хустиною.

- Ляха, пограбування аптек! Аптек! Кому це потрібно?

- Ну грошей в них хоч греблю гати...

- Так, але ж викрадають не гроші, а снодійне! Масові пограбування по всьому, ляха, місту! Вже понад десятка аптек! Кому в цьому світі потрібно стільки снодійного? Здуріти можна!

Помічник слідчого замислено пом'яв неголене підборіддя.

- Для виготовлення особливих наркотиків?

- Хіба що... В будь-якому разі, нам треба знайти цього клятого винахідника. Інакше наша поліція остаточно отримає клеймо безнадії.

"Отримає" - подумав Морфей. - "Обов'язково отримає! Не треба було робити з мене хлопчика по виклику!" Бісовий Штернбах, зі своїм винаходом снодійного. Це через нього він докотився до такого: грабувати людські аптеки! Крила затерпли, божественні руки вже відпадають, як у самого останнього смертного, але чи допоможе це? Морфей замислився, хитаючи ногами в повітрі. Хмаринка, на який він сидів, нервово нахилилась, та крилатий не заважав на це. Не буде снодійного, люди вигадають щось інше. Як та бабця, яка напилась трав'яного чаю. Як маленька дитина, до якої він був змушений прийти після того, як вона випила склянку теплого молока. Бісові люди! Говорять, що боги правлять світом. Можливо, але богами правлять люди. Пограбування проклятих аптек нічого не змінить, усвідомив Морфей. Врешті, він дійшов рішення і на його похмурому обличчі розквітла пустотлива усмішка.

- Якщо вам так потрібні сни, любі мої люди, будуть вам сни, - промовив він у голос. - Тільки не обіцяю, що всі вони будуть хороші.

Не варто зловживати Морфеєм, ой як не варто.