В обіймах Льодяниці

— Гніздо, Гніздо, я Зозуля, як мене чутно? Прийом.

— Гніздо на прийомі. Чутно на чотири. Як обстановка? Прийом.

— 4.5.0. Продовжую вести спостереження. Кінець зв'язку.

— Плюс. Плюс. Кінець зв'язку.

Останній день лютого видався по-справжньому зимовим. Сніг рясно засипав позиції та поля довкруж опорного пункту, наче тільки сьогодні згадав про свої службові обов'язки і намагався надолужити втрачене за зиму.

Сліди, які ще годину тому залишив Гайдамак, давно вкрило білим пухнастим спальником. Земля відпочивала. Вперше за останній тиждень вона випростала свої понівечені плечі і важко дихала. Здавалось, через вирви, мов крізь ніздрі кучерявилась пара, тоненькими цівками закручувалася у баранці та розчинялась у сутінковій пелені.

«Кляті галюни, — подумалося, — варто було сходити до Шамана за колесами. Криє – жесть». Не сходив. Після третьої перестаєш вести лік контузіям, перестаєш звертати увагу на шум у вухах, на біль в макітрі. На все забиваєш. Треба, значить треба.

Понеділок — мінус чотири, вівторок — мінус два, середа — мінус вісім. Четвер? Це ж сьогодні четвер? Наче так. Збився. Внутрішній календар, годинник, життємір. Людей все менше, караули все частіше, ротація вже навіть не сниться. Холод лише посилюється.

Штиль витягнув пачку цигарок, вправно вибив з неї один «набій» і затиснув в зубах. Не підпалював. Взводний не забороняв палити на «еСПешках», проте внутрішнє табу зі всіх сил блокувало нікотиновий голод. Зробив дві холості тяги та виплюнув непочату цигарку на землю. Одним цвяхом в трумбло більше, одним менше — кого це зараз хвилює.

Вітер хвацько шугнув в окоп, ляснув по небритих щоках і по-дружньому обійняв за шию. Ще той набридливий харцизяка, та часто стає в нагоді, особливо, коли повіки сталевими ролетами застеляють очі.

На губах розтаяла сніжинка — чомусь солона-солона, наче останній поцілунок коханої. Соломія, Соля, Соляна. Як би не ховала свої сльози, та на губах завжди залишався легкий осад душевної туги, невиконаних мрій, недоспаних ночей.

Штиль раптом завмер і прислухався. Навіть дрібне тремтіння тіла, яке замерзало, вкрите холодною термобілизною та піксельною формою, зупинилося й нашорошилася. Кожна нитка напружилася, мовби стала струною, вглядаючись кудись в сторону, де негода все набирала обертів.

— Соля… Соля… Соля… — здавалося, наче вітер вкотре прошмигнувся окопом, грайливо проскочив через слабке людське тіло, а тоді витягнув потаємні думки назовні. Солодке ім’я вилунювало то ген далеко за обрієм, то зовсім близько, огортаючи змученого чоловіка якимось неземним теплом.

— Коханий… — Штиль важко втягнув носом повітря і лише на мить відчув запах Соломіїних парфумів. — Коханий… коханий… коханий… — відніс кудись вдалину вітер і замовк, лишивши солдата зовсім ні з чим.

Чоловік протягнув руку вперед, намагаючись втримати жіночий силует, який виринув разом з рідним ароматом, але поточився і впав. То була лише ілюзія. Жорстока гра підсвідомості, враженої війною. Скільки він тут? Рік? Два? Ні, цілу вічність.

Спробував встати та обтруситися, але кожен рух завдавав колючого болю. Тіло наливалося свинцем, ставало все важчим і важчим, поволі тягнуло додолу. Хотілося заплющити очі, зовсім на трішечки з надією, що Соля з’явиться знову.

Ні, не можна. Не можна підводити своїх. Не можна!

Зубами вхопився за застібку рукавиці й смикнув на себе. Не знав, що хотів там побачити. Мабуть, впевнитися в своїх здогадках, або марно переконатися, що все не так погано, як гадає. Не так погано…

Головне — не заплющувати очей.

Застібка піддалася зі страшним скрипом, який вітер одразу ж підхопив і розніс полем. Штиль смикнувся, серце його закалатало, витягуючи з-під закапелків пам’яті болючі спогади.

— Якщо зніматимеш шапку, прийде Льодяниця і тебе з’їсть, — старший брат, намагаючись налякати, корчив дуже смішну мармизку і гіркою для катання на санях розливався дитячий сміх.

Дитячий сміх…

«А коли я востаннє сміявся?», — подумав, скидаючи рукавичку. Хотів було втримати її пальцями, але не зміг. Та впала на землю й одразу ж припорошилася білим снігом. Злилася з землею, зникла з поля зору, відчуваючи власну незмогу чимось зарадити.

Штиль ковзнув поглядом на свою долоню й розгублено всміхнувся.

— Курва, — тільки й промимрив, вдивляючись в сірувато-жовту шкіру. Спробував стиснути її в кулак, але не зміг. Ні, то була не його рука, такі він бачив десь там, рятуючи побратимів. Такі він бачив на полі болю, десь далеко від власників. Десь далеко від… життя.

«Треба було взяти колеса», — подумав й осів, спираючись спиною на холодну землю. Десь краєм ока знову помітив жіночий силует. Поклав голову на коліна, намагаючись сфокусуватися, але сніжинок було надто багато, вони врізалися в шкіру, в очі, в волосся, морозили бороду, намагалися обліпити його всього. Наче хотіли зігріти, але робили тільки гірше. Значно гірше.

Очі заплющилися самі собою. Штиль охопив коліна руками й спробував втримати рівновагу, проте тіло настільки обважніло, що він повалився на землю, пригортаючись до неї, як до рідної матері. «Полежу трішки, а тоді знову продовжу. За секунду нічого не станеться», — важко промимрив і занурився у важкий холодний сон.

***

— Коханий, — відчув на губах солодкий подих й різко розплющив очі. Над ним схилилася дівчина — кінчиками пальців торкалася щетини на щоці, забавлялася. Її чорне волосся, що в світлі сонця видавалося синюватим, гірським потоком струменіло донизу, лоскочучи обличчя.

— Солю… Невже це ти, Солю... — Штиль спробував встати й озирнутися, але дівчина лежала на ньому й не давала цього зробити. Тож мимоволі прислухався до того, що відбувається навколо.

Вуха поволі звикали до шуму трави — спершу йому здавалося, мовби чує навіть як мурашки повзають навколо мурашника, наводячи там тільки собі зрозумілий лад. Тоді вловив плюскіт води, либонь, річка розливалася зовсім недалечко. А разом з нею в душі розливався давно очікуваний спокій.

— Ти так довго спав, — замріяно промовила Соломія, огортаючи його своїм голосом, мовби теплою ковдрою. — Невже сонце тебе аж так виснажило і зморило?

Дівчина сіла, а Штиль різко піднявся на лікті.

— Я загинув? — він був певний, що відчуває биття свого серця, але зараз воно зовсім завмерло з переляку. Очі округлились й налилися сльозами чи то від жалю, чи то від співчуття до самого себе. В грудях запекло соромом — востаннє солоні потоки так нахабно текли з очей, здається, геть в дитинстві.

— От же ж дурбецало, — дзвінкий сміх стривожив спокій на лузі, навіть чорно-біла корова, яка паслася неподалік, зацікавлено втупилася в їхній бік. Соломія кінчиком великого пальця змахнула сльозу з щоки, а тоді доторкнулася до загрубілої чоловічої шкіри сухими, гарячими губами. — Тобі просто наснився жахливий сон. Дуже довгий і дуже жахливий сон.

Штиль недовірливо подивився на кохану, тому вона продовжила:

— От сам подумай. Якби ти загинув, чи була б я тут? Я ж наче, — Соля вхопила себе за щоку і відтягнула її, скорчивши своє тендітне личко в кумедну гримаску, — геть як жива. Ходімо краще купатися.

Вона встала й звабливо погойдала налитими стегнами. Ще мить і її сарафан опинився на землі. Чоловік мимоволі замилувався яскравим візерунком на купальнику, який ледь-ледь прикривав груди й сідниці. Зачудувався спиною, яку він раніше вкривав поцілунками щовечора, намагаючись хоч якось втамувати біль від робочого дня. Раптом Соломія розбіглася і шубовснула просто в воду, радісно заливаючись сміхом.

Штиль ліг на траву, розкинув руки в сторони й подивився на небо. На ньому не було ні хмаринки. Очі далі трішки сльозилися — чи то від сонця, чи то від того, що важкий тягар раптом спав з натруджених плечей.

— Якщо ти зараз до мене не прийдеш, я обіллю тебе водою! — раптом почув награно суворий голос. — Будеш кричати як… як… — вона на мить задумалася, намагаючись підібрати влучне слово, а тоді знову залилася сміхом, крізь який ледве процідила: — Будеш кричати як хаскі в шлюбний період!

Земля не хотіла відпускати хлопця. Огортала його обіймами, мовби мати, і проростала тендітною квіткою ніжності десь поміж ребер. Він ще трішечки полежав, насолоджуючись теплом літнього сонячного ранку, потім піднявся, розбігся й також занурився у воду.

Холод різко огорнув тіло, раптово повертаючи до сьогоднішнього сну. Штилеві перехопило дихання — глянув на свою долоню і та здавалася йому сірувато-жовтою, геть неживою. Спробував зігнути її й не зміг. Паніка накочувалася хвилями, навколо звідкілясь з’явилися-замиготіли сніжинки, вода стала крижаною. Захотілося заволати, щоб хтось прийшов на допомогу й порятував.

Солю… Солю… Солю…

М’які долоні знову опинилися на Штилевих плечах. Соломія міцно притиснулася до нього всім своїм тілом й торкнулася гарячими вустами його шиї. Хлопець видихнув — все повернулося до норми. «Мабуть, це був дійсно поганий сон», — подумав і міцніше притиснув її до себе.

Поклав щоку на чорне волосся. Вдихнув, ні, радше випив її солодкавий аромат, який разом зі збудженням розлився всім його тілом. Кінчики пальців поколювали, адже Соля стояла ось тут, така жадана, зваблива. Збудження розливалося і її тілом — Штиль бачив як паморокою заволокло блакитні очі, як важко вона дихала, як здіймалися розпашілі груди й як червоною барвою розливалися щічки з ямочками.

Хлопець взяв її на руки і поніс на берег. Дівчина, заплющивши очі, пригорнулася до голої шкіри, вслухаючись в биття серця. Вони мовчали, але говорити нічого й не треба було. Достатньо було таких жаданих доторків, щоб порозумітися.

Штиль обережно поклав її на траву, а тоді просунув великого пальця під шлейку ліфа, очікуюючи згоди. Соломія кивнула, відкидаючи голову назад. Юнак обережно розв’язав вузол, а тоді губами прилинув до її грудей, викликаючи стогін і дрібне тремтіння. Іншою долонею сильніше стиснув талію, обережно, щоб не викликати болю.

Йому здавалося, мовби в руках тримає порцелянову ляльку — таку ж, яка стояла на полиці у сестри. Тоді на неї можна було тільки дивитися, щоб не дай бог не пошкодити. Десь всередині зародилася думка зробити так й зараз — йому достатньо було дивитися на це тендітне, кохане, неземне створіння. На те, як від важкого дихання груди здіймаються догори, як звабливо виглядають набубнявілі соски. Як Соломія від жадання стискає свої стегна, звивається від пристрасті. Як біліє під сонячними променями крихітне, надто худе від хвилювань за його життя, тіло.

Ні, просто дивитися було б гріхом. Йому хотілося вкусити цей зачарований, заборонений плід. Відчути її всім своїм тілом, пригорнути до себе так сильно, щоб злитися з нею воєдино, стати цілісним організмом, породити нове життя.

Штиль впився в Соломіїні губи, притискаючи її до себе. Дівчина злегка напружилася, не очікуючи різкого пориву пристрасті, але одразу ж розслабилася, огортаючи пошрамовану спину руками. Він боявся відірватися від її вуст — мовби ця довірлива лісова істота була самим джерелом життя і достатньо було на мить вдихнути звичайного повітря, як вона розсиплеться зеленим листям додолу й магія розвіється.

Врешті він розчепив вуста, але магія не розвіялася. Блакитні очі так само довірливо дивилися на нього, виграючи потойбічними бісиками. Долоні Соломії опустили на груди, кінчики пальців легко пройшлися його сосками, а тоді опустили нижче й зупинилися внизу живота. Йому було приємно лоскотно — мурашки одразу ж з’явилися на шкірі водночас з бажанням, щоб вона опустила руку ще нижче.

— Ти ж мале бісеня, — важко промовив він, скидаючи низ її купальника. Стогін Соломії розтікся лугом, мовби солодкий тягучий мед. Здавалося, вся природа відлунювала з нею в унісон, вся трава шелестіла в ритмі її кохання, навіть сонце піддалося пристрасному пориву й перестало пекти.

Раптом вона розсміялася. Звабливо, зовсім безсоромно. Так, як сміється тільки дійсно щаслива жінка. Штиль замилувався — мимоволі всміхнувся у відповідь, викидаючи геть одяг, який видався зайвим, інопланетним й чужим.

Тоді знову схилився над коханою. Занурив кінчики пальців в її волосся, погладив лоб, великим пальцем пройшовся по носику з невеликою горбинкою, зупинився на нижній губі. Дівчина провела по мозолистій шкірі язиком й застигла, очікуючи наступних дій Штиля.

Весь світ завмер, аж ось рух стегнами і Соломія вже звивається в обіймах коханого чоловіка. Трава лоскотала їхню шкіру, та дарма — вони зважали лише одне на одного. Між ними розросталося тепло, голоси зливалися в єдиному ритмі. Повітря не вистачало, коханці всіма силами намагалися напитися життєдайної води з вуст одне одного.

Штиль рухався все швидше й швидше. Соломія звивалася, хапалася долонями за його плечі, відкидала голову й до крові прикушувала нижню губу, аж поки їхнє задоволення не досягло свого піку.

Хлопець ліг поруч. Дівчина поклала свою голову йому на груди. Штиль задоволено заплющив очі. Долонею гладив її волосся, мріючи про те, щоб ця мить тривала вічно.

Раптом він почув шморгання носом, а тоді вже й відчув на власній шкірі як щоками Соломії течуть сльози.

— Пробач, — раптом промовила вона. — Я збрехала тобі.

Штиль не одразу зрозумів, про що вона. Невже колись зрадила його? Невже захотіла бути з іншим, поки він був на війні? На війні? На якій війні? Хлопець раптом вжахнувся. Зір його затуманився і світ почав поволі згасати. Затихла ріка, приємний лоскіт трави перестав відчуватися. Навіть дихання, здавалося, перервалося, лише блакить неба й очей коханої дівчини вдивлялися прямо в душу.

«Точно. В Соломії ж карі очі», — пригадав Штиль й чарівне видиво повністю згасло.

***

Стіни лікарняної палати неприємно біліли. Штиль важко підняв голову — губи й горло пересохли. Все тіло віддавало ниючим болем, палата перед очима миготіла, не в змозі скластися в єдину картину. В кутку стояв чоловік.

Гострим болем віддавала долоня, але хлопець боявся підняти її, щоб не побачити цієї огидної сірувато-жовтої шкіри. Врешті наважився й не побачив взагалі нічого. Серце завмерло, але тоді Штиль просто заплющив очі. «Це було очікувано», — подумав, але вголос промовив:

— Де я? — ледь видавив з себе. — Я помер?

— Диви чого захотів. Нє, брате, це тобі не Вальгаала, — чоловічий силует виявився Гайдамаком. Той на мить відвернувся, аби втерти скупу чоловічу сльозу, і за мить широка усмішка засяяла на втомленому обличчі. — Там в них у відділі кадрів якась плутанина з паперами, так що твій перевід у небесне військо поки відкладається.

— Пане старший сержанте, — Штиль знову насилу звівся в ліжку, балансуючи на тому, що залишилося від руки, — винен — заснув на посту.

— Циць мені тут, це Васильовичу по шапці надавати треба, що тебе восьмий день на еСПешку ставить. Я йому вже вставив пістонів по саме не хочу.

Професійне вухо старого розвідника вловило ледь чутний скрип дверей та знаку Гайдамак не подав.

— Ти оце Солю свою кликав всю дорогу до стабілізаційного центру, пам'ятаєш?

— Ні, — знітився молодий воїн.

Та насправді Штиль пам'ятав все: заворожливий запах, звабливі вуста, ба навіть те, як грайливі кучері лоскотали обличчя. І ще щось… щось таке ніжне й інтимне, подих на вустах, мурашки по шкірі… щось настільки особисте, що посоромився розповідати навіть побратиму.

Гайдамак не наполягав. Лиш стояв і лукаво всміхався в пишні вуса.

— Докликався! Зустрічай свою голубку.

З-за могутньої статури старшого сержанта вигулькнула тендітна постать Солі. Геть як у сні — чорне волосся спадало на плечі. Тендітна статура, втомлені очі. Карі. Штиль знесилено всміхнувся.

— Покурю, — кинув Гайдамак на прощання, зникаючи в довгому лікарняному коридорі. Тільки берці порипували, як по останньому зимовому снігу.

Соломія видалася ще гарнішою, ніж уві сні. Лиш ще більше змарнілою, ще дорослішою й бентежнішою. Вона зашарілася й сховала обличчя в долонях. На вустах, як завше, жеврів легкий осад душевної туги, невиконаних мрій, недоспаних ночей. «Живий», — беззвучно прошепотіла вона і дівчина кинулася коханому в обійми.

Штиль забув про долоню, про сірувато-жовту шкіру. Кохана Соля, тендітна птиця в руках, зігрівала теплом свого серця.

— Коханий! — все повторювала вона, даруючи цілунки шиї, бороді, щокам, носові, улюбленим плечам й ключицям. М’якою долонею гладила волосся, вкотре даруючи спокій втомленим хлопцевим грудям.

«Все як уві сні», — замріявся Штиль і раптом злякався. Вкотре обережно заглянув коханій в очі. І все-таки карі.

Хлопець врешті заплакав від щастя.

Блакитні очиці спостерігали за палатою ззовні. Волосся переливалося синьо-чорною барвою на тлі холодного місяця. Льодяниця склала руки на грудях й надумано серйозно пробуркотіла:

— От же ж що любов з людьми робить. Навіть на білому світі держить, ну і ну.

Вкрила вікно морозними візерунками й рушила світ за очі.