Шматочок щастя

“

Міра: тук-тук! Нумо знайомитись.

Vitalinka: Привіт, я тільки за, в приваті зручніше ніж в групі )).

Міра: Є таке. Що робиш?

Vitalinka: Готую, а ти?

Міра: Ремонтую диван. Трохи тре дно привести до ладу.

Vitalinka: Я чомусь думала, ти дівчинка ;)

Міра: Я дійсно дівчинка Х) Я ще стіл сьогодні збиратиму…

“

Чоловік пройшов повз, та потягнув зі столу павербанк, закинув телефон на кишеню. Віта відірвалась від телефона та підвела на нього стурбований погляд:

— Олеже, кудись ідеш?

— Потрібно сусіду допомогти в гаражі, — пояснив він, звично залишивши цілунок на її щоці. — Я ненадовго.

— Чекатиму, — тепло поглянула на чоловіка Віта.

Однак Олег не повернувся ні через годину, ні через дві..

Віта не любила дарма надзвонювати. Тож встигла зайнятися домашніми завданнями разом з дітьми, щось поприбирати, приготувати. Багато переписувалася з новою знайомою та трохи сумувала за ним…

Чоловік прийшов пізно ввечері, напідпитку. Навалився та охоче її взяв. Довго відбивав у ній свої власні ритми, отримав свою порцію задоволення та заснув під боком, вмостившись щоками між грудей. Віта ж в прострації дивилася на стелю та відчувала, як всередині тіла звично починає стягувати напругою від сексуального невдоволення.

Через деякий час, жінка обережно вибралась з Олегових обіймів і, підсвітивши собі мобільним телефоном, поспіхом накинула на тіло теплий махровий халат. Вже за мить вона замкнулася у ванній кімнаті. Відклала телефон на пральну машину та пірнула у долішній ящик глянцевого стелажа. Між пачок із засобами інтимної гігієни віднайшла косметичку та звично відкрила поламаний, трішки тугий замок-блискавку. Виклала поряд з телефоном в’язку молочно-білих кульок для вправ Кегеля та такий же нудно-безбарвний вібратор, куплений ще до заміжжя.

Подивилася на них з якоюсь особливою нудьгою та безвихіддю, а через мить зайнялася першочерговими потребами. Ніжну шкіру пекло від того, як небритий чоловік сп'яну намагався вдовольнити її орально, всередині ж тіла неприємно пульсувало. Треба було знезаразити, щоб завтра не стало ще гірше. Попри те Віта хотіла хоча б трішки розслабитися, а якщо вийде, то і кінчити.

Телефон раптом зблиснув повідомленням в месенджері. Писала Міра.

“Міра: тук-тук! Бачу не спиш. Чим зайнята?”

Віта дивилася на те повідомлення розгублено, застигши посеред ванної кімнати з вібратором у руках.

“ Vitalinka: мабуть, розбещенням повнолітніх у вкрай не зручних обставинах.

Міра: Це ти про свого чоловіка, я не вчасно?

Vitalinka: Він спить.

Міра: О-у, то хто ж той щасливчик?

Міра: Не кажи що телефон…

Vitalinka: Швидше нещасний…”

Віта усміхнулася і поглянула на предмет у своїй руці, поклацала кнопкою, запускаючи та вимикаючи один єдиний режим вібрації.

“Vitalinka: в мене тут старигань-вібратор десятирічної давності, набір для вправ Кегеля і вкрай кепський настрій.”

Віта була впевнена, що після такого одкровення нова знайома більше не відпише. Однак після недовгої мовчанки, саме в ту мить, коли ті самі тренажери Кегеля звично ковзнули в тіло Віти, телефон знову просигналив про вхідне повідомлення.

“Міра: Думаю, твоєму старенькому другові конче потрібна в помічники свічка та сірники.

Vitalinka: Навіщо мені свічка?

Міра: А сірники тебе не дивують? ХD

Міра: Для оновлення досвіду, котику…

Міра:Давай. Буде весело.

Міра: Я тебе навчу…”

Фамільярне звернення нової знайомої та дика пропозиція щодо навчання, неочікувано віддали легкою іскрою жару та задухою.

Віта різко випросталася, тупо дивлячись на екран телефона та особливо гостро відчула, як перекотилися у середині тіла ті кульки.

“Міра: Не лякайся мене. Це просто пропозиція. Ти можеш відмовитись.

Vitalinka: Не збиралася…

Vitalinka: Давай, ділися хитрощами. Свічку знайду.”

Віта дійсно не збиралася лякатися. Вимкнувши світло та запаливши свічки, вона з якимось незрозумілим острахом та азартом дивилася на те, як плавиться під полум’ям віск. Особливо пікантних рис в тій самотужки влаштованій пригоді додавали відкритий на телефоні месенджер та неочікувано збудливі повідомлення. Міра над словами довго не думала.

* * *

Літо минало непомітно. Зазвичай у вихідні дні Олег, її чоловік, майже не бував дома. У будні ж йшов рано та повертався пізно: втомлений, голодний та, як завжди, без тих особливо необхідних в сімейних стосунках плотських бажань.

Віта все частіше пропадала за перепискою. І все рідше по вечорах тулилась обличчям до його колін. Не пестила легкими дотиками стегна та не виціловувала його єство.

Просто в якусь мить їй здалося, що між ними двома, те бажання до спільних розваг тільки в неї. На жаль, як тільки перестала до нього тулитися, щось у тому звичному перебігу сімейного життя болісно обірвалося.

Олег і далі затримувався допізна, їх діти достатньо виросли, щоб мати власні інтереси, а друзі давно жили власним життям. Куди там втиснутися зі своїми проблемами, які й озвучити в пристойному товаристві складно?

Самотність? Так.

Сексуальне невдоволення? Двічі так.

Взаємна холодність між нею і чоловіком? Так!

Одержимість незнайомкою в чаті?

Пошепки: “Так”.

Це була залежність того рівня, коли прочитати її повідомлення стало важливішим, ніж почути щось схоже з уст власного чоловіка.

Чому?

Тому що це було схоже на роман на стороні. Коханку, до якої вкрай складно торкнутися, але фотографії якої надто кортить побачити на екрані.

Тіло якої бажається відчути на дотик і на смак.

Міра не балувала фотографіями. Часом скидала своє обличчя, часом зображення свого кота, часом небо. А ще говорила.

За тими словами в месенджері дні пролітали швидше, щоки горіли частіше і власне бажання все більше залежало не від звичних дотикових факторів, а від словосполучень, а подекуди і просто смайлів, надісланих у чат. Інтимні переписки в обідню перерву стали настільки регулярними та вивіреними у часі, що власне тіло реагувало на настання тієї вільної години не тільки бурчанням у животі, але й збудженням.

Цього дня робоча атмосфера довкола Віти кипіла навіть в обід. В опен-спейсі офісу колеги перегукувалися, коментували, сперечалися та розв'язували кінцеві питання, намагаючись впоратися з поставленим завданням до дедлайну.

Віта зітхнула. Їй не вистачало Міри.

Вони домовилися, що сьогодні не списуються, бо в обох надто багато роботи. А кожне повідомлення одна одній рівноцінне зірваному робочому процесу у принципі.

Тому що слово за слово, і ще слово за слово… а там вже кілька речень, а потім уявне роздягання, а потім вкрай хвилююче описані дотики…

Не зважаючи на те, що вони дійсно сьогодні не списуються, Віта все одно збентежена потребою відчути хоча б уявні дотики подруги. Те бажання настільки гостро охоплює жінку, що єдино адекватною думкою у цю мить є закритися в кабінці туалету для персоналу та заспокоїти себе пальцями: жар лине тілом, дихання збите, а в думках каша з її щоденних вкрай інтимних повідомлень…

Міра вийшла на зв’язок пізно увечері, коли Віта притихла у кутику вітальні, вмостившись в м’яке крісло. Вона звично пестила словами, сипала смайлами та дражнила. Віта ж усміхалася та з цікавістю заглядала в приватний чат періодично їй відписуючи. Чоловік тут же, поряд, дивився в ноут. Діти, як завжди, вже порозбігались по кімнатах.

“ Міра: Як справи, котику? *погладжує по спині*

Vitalinka: Мені тебе бракувало в обід.

Міра: Я була зайнята, я попереджала * кінчиками пальців забирається під футболку та веде по оголених ребрах.*

Vitalinka: Я знаю… Просто, збудилася, звикнувши до наших переписок. Не могла дати собі ні ради, ні виходу.

Vitalinka:Довелося зачинитися в туалеті та забезпечити собі розрядку.

Міра: Хотіла б я це побачити * стиснула її шию на мить, перекриваючи дихання, та лизнула щоку.* Хочу тебе.

“

Віта судомно видихнула від тих її слів, на мить прикрила очі, поглянула на Олега, що поволі гортав якусь статтю в браузері.

“Vitalinka: Як ти хочеш?

Міра:*хитро посміхнулася від її слів і підхопила на руки, утримуючи під сідниці. Несе на кухню. Посадила на барну стійку і почала зривати одяг*.

Vitalinka: *розсміялася від її зухвалого рішення*.

Vitalinka: Тебе запалили мої обідні пригоди?

Vitalinka: *Допомагає себе роздягнути повністю та спирається руками в край стільниці, вигнула спинку і розвела ніжки*

Vitalinka:І як, схоже на те, що ти уявила?“

— Віто, я з’їжджу у відрядження, — раптом озвався Олег, продовжуючи дивитися в ноут.

Жінка відвела погляд від телефону та закрила месенджер. Випросталась.

— На довго?

— Ще не знаю, швидше за все на декілька днів. Доведеться махнути до Луцька, а потім у Рівне.

— Далеко, — зітхнула Віта та підтягла ноги у м’яке крісло, під себе. — Невже на те діло нікого іншого нема?

Він невдоволено пирхнув.

— Якби були, я б не їхав, — Олег нарешті відірвав свій погляд від екрана та відставив ноут у сторону. — Йди до мене.

— Не зараз, — Віта кивнула на дитячу, — діти не сплять.

— Облиш… їм байдуже. — Олег підвівся та неспішно підійшов упритул, узяв дружину за руку та повів у спальню. Двері зачинилися за ними на ключ. Ліжко прийняло м’якими обіймами. Чоловік жадібним цілунком притулився до її пухких уст. Поволі пестив язиком її щоки зсередини та піднебіння, лоскотав ясна та штовхав її власного язика. Звільняв від одягу з таким азартом та бажанням, наче, ось тут вона найідеальніша та найбажаніша у світі.

Віта ж була думками в тих повідомленнях. Її розривало навпіл від жалю, від розуміння що Міра чекає відповіді, від того що, мабуть, образиться та вважатиме, що Віта тут навмисне морочить їй голову.

В тих дурних думках, коли важко пояснити і одній, і другій людині що з тобою відбувається, Віта знайшла для себе єдиний вихід: плисти за течією, дозволити кожному робити те, що бажають.

Насправді можливо їй просто бракувало уваги, можливо вона надто скучила за романтичними й відвертими переписками. А можливо річ у тім, що їх відносини з Олегом більше не мали ніякого відчуттєвого підкріплення…

Тож кого тут винити? Себе, чи його, чи Міру?

Так склалося.

Олег цього разу був особливо вимогливий. Вибагливий, різкий. Гарячий.

Він випещував її тіло до знемоги, доводив до несвідомого скиглення і так знущально відпустив, коли її саму вже мала огорнути та найвища оспівана насолода…

Йому було добре, Віта ж лежала наче обдурена та знехтувана.

Пізно вночі, коли всі довкола поснули, жінка застигла на кухні з склянкою води. Сумно дивилася на останні повідомлення Міри в чаті та розуміла, що їй було безмежно шкода.

Сексуальне невдоволення, що йшло за нею роками зараз було особливо образливим.

“

Vitalinka: Вибач, мене вкрали у тебе.

Міра: Ти вже повернулася?

Vitalinka: Так *дивиться*.

Міра: ти не заслуговуєш на ласку, ти ж усвідомлюєш це?

Vitalinka: так. *Опускається перед нею на коліна та тисне лікті до підлоги*. Я винна перед тобою.

Міра: Що ж, раз ти визнаєш це, то що обираєш, батіг чи стек? * Демонструє і те, і інше*.

Vitalinka: *прикусила губу, стримуючи стогін від передчуття болю*. Стек, моя панно.

Міра: Що ж … я приймаю твій вибір, серце моє. А тепер насолоджуйся *замуркотіла і, відкинувши батіг в сторону, пройшлась по сідницях “своєї дівчинки” стеком*…

“

***

В якийсь з тих днів, що звично проминав за еротичним спілкуванням в приватному чаті, Віта раптом зловила себе за дивним заняттям в косметичному магазині. Був обід. Довкола вирував розпал торгового дня в середині торгово-розважального центру. Покупці та діти, працівники офісів снували довкруги. А Віта, замість того щоб швидко вибрати потрібну марку доглядового засобу з-поміж розкладки різноманітних антиперспірантів, вдумливо оцінювала ряди майже однакових пляшечок на предмет їх фалічності та використання не за інструкцією. Порівнювала їх з предметами геть іншого призначення та раз по раз поглядала крізь вітрину магазина на розташований неподалік бутик з іграшками для дорослих. Те заняття було несвідомим і на диво зрозумілим.

Сумно.

Та мить, коли у свої майже сорок розумієш що... бувають магазини для дорослих. А там стільки цікавого. Стільки крикливого, сороміцького, вульгарного, вкрай відвертого. А ти не можеш собі дозволити зайти. Бо, а що як хтось побачить? А як на такі нові речі відреагує чоловік?.. А якщо знайдуть діти? Не все ж поміститься в маленьку коробку з-під засобів гігієни. Тим більше, що нові модні форми надто анатомічно-крикливі. Знічуючі… не те що її старигань-циліндр з заокругленим кінцем.

Віті дуже цікаво туди зайти, однак надто важко наважитись. Надто відверто.

Більш відвертим, мабуть, є наявність вивісок на кшталт “Полуничка” біля вивісок “Ритуальні товари”...

Так і хочеться в цю мить мовити:”Який з цих членів підійде для ранкових ритуалів якнайкраще”?

“А що з цього можна сховати у кишеню і принести на роботу?”

Однак, не підійде та не спитає. Стоїть здалека, навпроти бажаного, в магазині косметики, у відділі гігієни та обирає засіб за образом та подобою. Товщиною, довжиною….

Назад повертає мовчки, з пакунками. Проводжає поглядом закохану пару, що виходить з “Полунички”, згадує себе ще -надцять років назад. Таку ж замріяну та впевнено-вірну обранцеві.

Тепер же у Віти той вік, коли власні, давно зашкарублі погляди на пристойність, вкрай обридли та все ж, надто складно посуваються у сторону. Чи то справа звички, чи справа власної консервативності та впертості, хто зна… Але змусити зайти себе до такого магазину та купити собі такі необхідні іграшки, рівноцінно зраді власному законному чоловікові.

А Віта донедавна вважала себе правильною.

Віта вважала, що ніколи не образить, не обмовить, не подивиться на чужого. А якщо і зиркне мимохідь, то принесе те збудження додому, Олегові на блюдечку. Затисне у куток і буде довго та невблаганно дарувати йому задоволення…

Та ділитися подарованими Мірою відчуттями не хотілося.

Якось так непомітно, те задоволення стало виключно особистим здобутком. Надбанням, породженим саме її словами, власними руками та прискіпливо підібраними помічниками: речами продуманими та, на перший, погляд до того діла не пристосовуваними.

***

— Як там твоя колекція пляшечок, збільшилась? — якось спиталася Міра, скинувши голосове повідомлення.

— Викинула роликовий антиперспірант, — сумно відповіла Віта та так зітхнула, наче мова йшла про розлучення із вкрай вправним коханцем. Зрештою, почуття до того предмету в неї були швидше користувацькі, ніж сповнені платонічної любові.

Гірше, мабуть, було розуміти, що коли чоловік входив у неї, пестив та брав, їй в голову приходили думки, що бракує того холодного та бездушного наповнення поряд, одночасно, або по черзі… бо з антиперспірантом виходило, а з Олегом — ні..

Зрештою, чому б дійсно не пожбурити у смітник річ, до якої раптом відчула залежність і яка відвертає від живого чоловіка?

— Навіщо ж викинула? — спиталася Міра.

— Надто прив’язалася, — відписала Віта жартома.

Міра з тої відповіді потішилась.

— Жорстока… Хочеш якось інакше розважитись?

— Ха-х, так, — трішки знітилась з тих розкутих питань Віта.

— Покарати тебе варто за таке, Віталінко, — далі муркотіла Міра в голосових. — Посадити на ланцюг з нашийником та змусити повзати рачки…

Віта, не помітила, як закусила уста, запалавши тою думкою. Раптом подумала, що хоче той нашийник не там, в жартівливому повідомленні, а на собі. Хоче насправді стояти рачки, відчувати як тягнуть за повідець та змушують виконувати найвульгарніші побажання...

— Що ти там так посміюєшся? — раптом спитав Олег, ледь зсунувши з вуха навушник та підіймаючи погляд від свого ноута. Він, як завжди, затих у свому кутку та у своїх чатах та іграх. Відпочивав.

— Хочу нашийник, — повідомила Віта, з викликом глянувши йому у вічі та декілька раз зводячи брови. Натякала, сподівалася, що зрозуміє.

— Спитаю в сусіда, в нього мав лишитися нашийник і повідець для пса… а тобі нащо?

Дійсно…

Чоловік не дочекавшись відповіді, натягнув навушники назад та замугикав.

— Носити, коханий… — зітхнула Віта, відводячи від нього погляд, розуміючи, що насправді її відповіді Олегу не потрібні.

“Щось ти притихла. Ти дійсно хочеш одягнути нашийник? “ — раптом пише Міра.

“Я хочу зняти кайданки…” — Віта зітхнула.

Відклала телефон та знову поглянула на Олега. Він далі щось мугикав, усміхався сам до себе, щось комусь писав та одночасно споглядав якийсь стрім. Віта підійшла до нього нечутно, певний час спостерігала, як в кутку екрана, в маленькому віконечку, пролітали відверті повідомлення. Зітхнула, притулилася до його спини грудьми, обійняла, притулилася щокою та безсвідомо спостерігала, як він швидко закрив той чат. Здається, там в останню мить з’явилось фото незнайомки.

— Давай, розважимось, — промуркотіла Віта йому на вушко, удаючи що не помітила. — Будемо пестити один одного до знемоги. Що скажеш?

— Давай діти спочатку заснуть, — відповів він її ж словами.

Віта не стала сперечатися. Як не дивно, попри бажання, її це влаштовувало.

Дітиська заснули не скоро, а чоловік набагато швидше за них. Віта ж довго сиділа на краєчку ліжка, дивилася на нього та вслухалася в гамір з сусідньої кімнати. Роздумувала над тим, хоче його будити чи ні.

Насправді просто не знала чи потрібно їй це, чи ні? Думки тягнуло до чоловікових особистих месенджерів і до тої невідомої жінки, чиє зображення вона помітила на іконці в останню мить.

Кумедно, якщо в нього такі ж сповнені гарячого сорому повідомлення, як і в неї.

Чи відчувала вона ревнощі? Швидше розгубленість і трішки абсурдності ситуації.

Хай спить — вирішила Віта, а потім потягла його ноут, та методично перевірила усі його месенджери.

Що ж. холодність в тих стосунках відчувала не тільки вона. Це було взаємно. Це не тішило і не ображало. Просто було.

От тільки… Віта не шукала на стороні чоловіків та завжди обмежувалася месенджером. Не вигадувала історії про сусідів, гаражі, відрядження. Вона знаходила альтернативу в бездушних речах та текстових повідомленнях.

Хоча… вони точно один одного варті…

***

Віта не могла просто взяти та прийняти все. Не могла налаштуватися на ревнощі, не могла сказати щось проти. Просто все більше байдужіла і раз по раз проводжала Олега пронизливими поглядами, думаючи над тим чи дійсно він до сусіда, а чи може знову до білявки? А може ту білявку змінила вже та руда, з якою він переписується останнім часом?

— Прослідкуй, — якось порадила Міра, я складу компанію.

Була пізня осінь і вже встиг впасти перший сніг. Місто вмить замайоріло тисячами дрібних святкових ліхтариків.

Віта, мнучись та ніяковіючи, погодилась. Вперше зустрілася зі своєю давно не незнайомою дівчинкою та за її підтримки прослідкувала… Спочатку до ресторану, вже прикрашеного до зимох свят, потім в кіно на різдвяну комедію, потім в…

Ні, боляче не було. Було сумно та бентежно.

Сидячи в холі готелю, збрехавши, що чекає одного з постояльців, Віта бездумно дивилася перед собою. Хол перед нею розгалужувався у різні сторони, вів до ресторану, номерів, ліфтів, чорного виходу. Тут же стояла рецепція. Невеличкий зал був прикрашений дзеркалами та завбачливо умебльований диванчиками й столиками.

Людей довкола було безліч.

Але Віта не зауважувала ні постояльців, ні відвідувачів, ні сміху, ні суперечок, ні запитливих поглядів. Сиділа собі та мовчала.

Міра ж сходила за кавою до буфету і, поставивши перед нею чашку, з цікавістю дивилася у її обличчя та неприкрито демонструвала своє.

Сиділа перед Вітою нерухомо, допоки жінка не почала на неї реагувати.

Віта ж, в якусь мить зрозуміла, що розглядає її бриті скроні та татуювання, над вухом. Плутається поглядом в завитках рудого волосся та яскравих сіро-синіх очах. На правому вусі знайомої бовтаються ланцюжки, пронизані через кілька проколотих отворів в мочці. Над цим добром якась масивна прикраса у вигляді змійки.

— Вибач, я змусила тебе ходити зі мною, хоча і так все було ясно, — голос Віти тремтів.

— Пусте, я сама зголосилася, — Міра простягла руку та обережно прибрала пасмо Вітиного волосся їй за вушко. Зачепила доглянутими нігтями шкіру позаду нього.

Віта застигла, мілко задрижала від того дотику, вмить згадуючи сотні повідомлень, що вони встигли написати одна до одної.

— Міро…

— Над нами омела, — була їй відповідь крізь легку й лукаву усмішку.

Віта підвела очі до стелі холу і на мить застигла, розглядаючи навислі над головою молочно-білі ягоди. Зелені листочки були злегка пожовклі, м’ясисті… здавалося, не живі. Червона цупка стрічка тяглась від того кущика омели аж до стелі, де завершувалася пишним бантом і в’язкою сферичних глянцевих іграшок.

— І що?

— Поцілунок… — Міра дивилася в очі, а її пальці в цю мить поволі занурювалися у невагомі пасма волосся. — Буде чудовим завершенням цього вечора.

Віта застигла, вполонена її впевненим поглядом. Відчувала, як її прохолодні пальці ковзнули повз вушної раковини, а потім за вухо, охопили потилицю, тиснучи на неї…

Мабуть, вона збожеволіла в ту мить, як піддалася тому тиску і погляду, схилилася та геть невагомо торкнулася м’яких уст. Дихання раптом не вистачило від хвилювання, а Міра притискала до себе все сильніше. Неочікувано гостро та хвилююче в тих обіймах відчувалися її груди. Повільний, вкрай обережний цілунок з хімічним смаком помади…

Хтось за їх спинами прочистив горло, тактовно нагадуючи що вони в людному місці, а люди довкола не завжди толерантні

Зрештою, тепер коли Віта особисто прослідкувала за чоловіком і його коханкою, кого хвилювали норми етикету?

***

Вони вийняли номер там же, не турбуючись про те, що подумають співробітники готелю, і чи пересічуться вони згодом з Олегом і його пасією. Не думали про доцільність, шлюбні обітниці та обов’язки.

Міра була сильною та цілеспрямованою. Дещо нахабною. Зовсім не тактовною.

Цілувала з наснагою та жадібністю, наче то і не цілунок, а вода, якої їй, спраглій, так не вистачало.

Той цілунок зводив Віту з розуму. Язик Міри періодично вислизав з рота та “гуляв” по підборіддю і щокам жінки… наче вона була не людина, а тварина, якій конче потрібно було скуштувати на смак не тільки уста, але й усе обличчя і шию своєї впольованих здобичі…

За тим язиком, немов погоничі, легкими укусами-кроками блукали зуби. Вони стикались на шиї все нижче, підбираючись до ключиць, і раптом стало особливо гостро відчутні Мірчині долоні на власних оголених плечах.

— Міра… — вкотре розгублено видихнула Віта, не тямлячи себе від хвилювання… — Мір-ра…

Те ім’я блукало у її видихах, тануло в гулкій тиші дрібної кімнати та раз по раз народжувалося з її грудей знову і знову… з кожним розстібнутим ґудзиком та звільненим сантиметром шкіри.

— Забудь, що я тут, — порадила Міра у відповідь, поволі спускаючи ту розчахнуту сорочку додолу. М’яко усміхнулася, вкотре погладжуючи ніжне обличчя. А потім пустотливо усміхнулася, потягнула униз за рукави та зв’язала їх кінці в Віти за спиною.

— Це просто сон. Є ти, є насолода. Чуттєвий полон, в якому себе можна нарешті відпустити.

Схилившись над скутими твердим бюстом грудьми, вона безцеремонно ковзнула долонями під чашечки та погладила важкі перси, перш ніж стиснути пальцями чутливі навершя.

В тих дотиках наче все звичне. От тільки хвилювання полонить розум так, наче все з Мірою відбувається вперше. Перші дотики та перші пестощі. Неквапливі заспокійливі погладжування так, наче Віта ось-ось закричить чи утече.

Не утече. Навпаки. Лине і тане. За вікнами особливо гучно чути завивання хуртовини та шурхотливе ковзання дрібних кришталиків льоду об вікна.

На шкірі ж геть інакше ковзають чужі уста. Груди нарешті звільнені, а на стегнах так само більше не відчувається тісної білизни.

Міра, як і обіцяла, не зупиняється. Легко веде кінчиками нігтів по внутрішній стороні стегна, змушує тим дотиком мілко тремтіти. Дражнить тими ледь вагомими дотиками до нестями, допоки в нетерплячці Віта не висмикує руки з тієї обридлої сорочки та не притягує Міру до себе в обійми. Безтямно роздягає і розглядає її. Торкається, вперше вивчаючи її тіло, погладжуючи та голублячи.

Це не схоже на дотики її чоловіка. Ніхто і нікуди не квапить. Можна лежати та пестити одна одну. Виціловувати тонкі впадинки між ребер, чи пульсуючу жилку на шиї, пробувати плечі чи груди на зуб.

А пальці тим часом так неспішно занурюються у тіло. Дражнять до нестями, що тільки й вистачає сил тихо схлипувати та не знаходити собі місця.

І дуже важливо у цю мить вхопити Міру власними міцними обіймами та втискати у себе. Знахабніло дихати її видихами, красти цілунки, рухатися на зустріч її пальцям та дарувати їй таку ж насолоду у відповідь. Згорати від невідомого раніше жару.

Віті гаряче. Полум'я підіймається зсередини, розтікається артеріями, обпалює шкіру, пече скроні. Змушує хапати ротом повітря, коли власне тіло охоплює чужі пальці, а ті все лоскочуть, лоскочуть… лоскочуть…

— Отямилась? — питалася Міра згодом та усміхнулася, — така чутлива...

— Це було…

— Т-ш-ш, — стишила вона. — Прикрий очі, та дихай…

Віта послухалась, а через мить відчула як Міра примостилась головою в неї на плечі. Обійняла.

— Мені варто… додому. Вибач, діти, — мало не застогнала жінка. Дівчина тихо засміялася їй в шию, залишила вогкий цілунок по собі.

— То їдьмо разом. Прихопимо піцу, малі зрадіють.

— А мій… чоловік?

— А що чоловік. Ти вдома з подругою. Хіба це недоречно?

Віта задумалась, а потім усміхнулась. Торкнулася устами її скроні.

— Гаразд, люба. Значить так і зробимо.

І вони дійсно так зробили, щей не один раз.

Знову забриніла весна. А за нею літо.

Міра почала заїжджати за Вітою на машині. Бувало приходила в гості. Бувало, говорила з Олегом на дружніх велелюдних посиденьках десь за містом. В такі миті вона хитро мружила очі, а Віта примощувалася десь у куточку і потягувала якийсь нашвидкуруч змішаний коктейль. Мовчала.

Якось їй подзвонила стурбована родичка і розказала, що засікла Олега з коханкою у вкрай інтимних цілунках десь у центрі міста.

— Нічого, — впевнено відповіла Віта, — тобі здалося, він у відрядженні.

Насправді їй хотілося сказати : я теж йому зраджую. Та вона все ще не наважувалась.

Якось, коли на дворі вже припікало липневим сонцем, Віта одягла відверту сукню та зайшла в секс-шоп, що розташувався на одній із людних вулиць. Купила все що вважала за потрібне. І собі, і Мірі. А ще дещо особливе для Олега.

Вираз його обличчя коли він тримав у руках силіконову пробку з кільцем — варто було бачити. Було кумедно.

— А собі ти що купила? — поцікавився він, навіть не намагаючись витягти з подарункової коробки той предмет.

— Шматочок щастя, — усміхнулася Віта.

Міра приїхала через годину, і звичайно те прикуплене щастя вони забрали з собою.

***

У коханні та інтимних стосунках як на війні. Не варто жертвувати та чекати відгуку від тих, хто його не готовий дарувати. Не варто чекати розуміння від тих, хто не готовий розуміти.

Однак варто критично оцінювати ситуацію і вміти розставляти крапки.

Можливо не кожна з них буде вдалою. Можливо не кожне рішення буде легким, але насправді варто поставити собі питання і дати чесні відповіді: чи варто свої інтереси класти на вівтар заради чужих, так чи ні? Чи варто мовчки спостерігати, як найріднішим людям на тебе байдуже, так чи ні? Можливо краще оточити себе тими особистостями біля яких ти дійсно будеш сяяти, так чи ні?

А можливо варто навчитись говорити?

Поглянути в очі коханої людини, з якою попри все немає бажання розійтися? Яку сприймаєш, як щось невід’ємне від себе зі всіма її плюсами, мінусами, зрадами та знаками уваги?

Відкрити рота та сказати?

Так?

Чи ні?