Мій коханий дракон

***

Весна. Обожнюю цю пору року, коли природа прокидається після зимового сну, коли розпускаються дерева та квіти.

Ми із дівчатами зібралися в ліс, збирати першоцвіти, з яких потім готували усілякі відвари.

– Доню, – гукнула мене мама, – будь ласка, будьте обережні, й пообіцяй мені, що ти й на крок не наблизишся на Червоної Печери.

– Мам, але ж саме біля неї ростуть амурчики! Білі квіти, без яких ми не зробимо настоянку від душевних мук!

– Ксені, біля цієї Печери відбувається щось дивне. Наші мешканці бачили тіні великих тварин, чудовиськ. Нашій владі байдуже на розповіді містян. Вони вважають це наслідками вживання міцних напоїв. І тільки насміхаються над нами. А твій батько особисто бачив їх. А що як то дракони, що на невинних дівчат полюють?

– Ага, а потім тримають у високій вежі в замку, – розсміялася я. – Годі вже мені розповідати ці казки!

– Ксені! Це не казки!

– Добре, добре, мамо, я не буду ходити до цієї печери! – поцілувала маму в чоло та вискочила на двір, де вже чекали подружки.

– Ксені, ти чого так довго? У нас мало часу, треба встигнути до полудня!

– Вибачте, дівчата, мама знову лякала мене драконом, що живе в Червоній Печері.

– Ой, моя теж мене драконом лякає, – підтримала Лія. – Здається, дорослі всі наче з розуму зійшли після того, як старий Ніколя вийшов з другого боку печери та побачив височенні гори. В нашому королівстві Грінворс взагалі гір немає, лише ліси та невисокі пагорби.

– Та отож, – підтримала Алісія. Мабуть, він знову напився гном’ячого самогону та заснув в цій печері, йому й наснилися чудовиська.

Так ми й шли, обговорюючи страхи дорослих. Адже за останні два роки, як в нашому лісі стався зсув, в результаті якого й виникла ця печера, ще не було жодного випадку викрадення красунь. Тільки от наші мешканці час від часу обстежували печеру, а потім розповідали, про якийсь прохід назовні та чудовиськ, яких побачили по той бік печери.

За збором квітів ми не помітили як минув час, сонце піднялося вже доволі високо, й це означало, що пора повертатися додому. Ми набрали повні кошики амурчиків – біли ніжні квіти вкривали галявинки неначе снігом.

Дівчата жартували, обговорювали своїх залицяльників та замріяно прикривши очі уявляли власні весілля. Я ж була більш прагматичною та серйозною. Я ще не знала що таке кохання та й залицяльників не мала. Зібравши свій кошик квітів присіла на зелену траву та діставши із сумки бутерброд прийнялася за їжу.

– Кому кохання, а кому – обід, – засміялася Лія, дивлячись на мене.

– Кохання сьогодні є, завтра нема, а їсти хочеться, – жартівливо промовила я. – Приєднуйтеся, краще!

– Світлого дня, дівчата, – несподівано за моєю спиною пролунав хриплий чоловічий голос.

– Вітаємо, – я бачила як зашарилася Лія та завмерла на місці Алісія. Я обережно повернулася й тут же зраділа, що в цей час сиділа. Переді мною стояв неймовірно красивий парубок. Чорне волосся діставало йому до плечей, в темних очах плескався вогонь. Він мав підтягнуте спортивне тіло, а його одяг казав про те, що він належить до королівської родини. Тільки я не могла його впізнати. Цікаво, ким він приходиться нашому королю? Чи він із якоїсь сусідньої країни? Поруч з нами було ще три ельфійських держави.

Мій погляд зупинився на брошці, що прикрашала його дорожній плащ. Смарагдовий дракон. Такий самий, як малюють в дитячих книжках. Цікаво, він настільки любить казки, що носить цю брошку?

– Вибачте, що так увірвався до вашої компанії, – посміхнувся він куточками губ. – Мені здається, я трохи заблукав. Чи не знайдеться у вас води? Сьогодні доволі теплий день, а моя фляга вже спорожнила, – він поплескав себе по боку, де була прикріплена та сама ємність.

– Так, звісно, – кивнула я, дістаючи зі своєї сумки пляшку води та простягнула незнайомцю.

– Дякую, – кивнув він.

– Прошу, – відповіла, відчуваючи, що всередині мене все буквально тремтить, а серце вже понеслося галопом.

– Мене звати Карліс. Я думаю, ми ще побачимося. Дякую, дівчата.

– Мене звати Лія, це Алісія й Ксені, – тут же відгукнулася моя подружка. – А ви надовго до нашого королівства, чи не так?

– Ще не знаю, – пожав плечима парубок. – До зустрічі, красуні!

І Карліс пішов далі, залишивши галявину.

– Який же красень, правда, Ксень? – плюхнулася поруч зі мною Лія.

– Ага, – кивнула я.

– Ксені? – мене теребили за плече. – Ти в порядку?

– Здається, – лише й відповіла я.

– Закохалася чи що? – спитала подруга.

– Відчепися, – буркнула я. – Ходімо додому. – Мені не хотілося продовжувати цю тему.

***

Після цієї зустрічі минув тиждень. Але я не могла припинити думати про загадкового принца на ім’я Карліс. Його образ не виходив з голови. А ще ця брошка. Мені кортіло розпитати його, що означає цей загадковий дракон.

Я прогулювалася по лісу та не помітила як вийшла до цієї самої Червоної Печери. Вхід в печеру закривала велика гілка пальми, але посунути її не склало особливих зусиль.

Всередині печери було доволі темно, але сама вона виявилася невеликою, із низькою стелею та глиняними стінами. Під ногами шурхало опале листя та сухі гілки. А ще з Печери дійсно був ще один вихід. Через вузький лаз всередину проникали сонячні промені.

Я відчула як прискорилося моє серцебиття, спітніли долоні, але цікавість перевершила. Та й мені хотілося перевірити слова старших – чи справді по той бік живуть чудовиська.

В два кроки опинившись біля другого лазу, я завмерла від неймовірного краєвиду.

Цей прохід вивів мене в гірську розщелину. Високі скелясті гори навколо й жодної живої душі, лише ледь помітна тропка, що спускалася вниз.

– Що це? – прошепотіла я. – Де я опинилася?

Тут теж була весна й стояла доволі тепла погода, на чистому синьому небі сяяло сонечко.

Я обережно зробила кілька кроків та почала спускатися стежкою, сподіваючись побачити бодай щось, що може пояснити мені, де я опинилася.

Думки повернутися додому навіть не виникло.

Гірська стежка проходила близько урвища й спускалася до невеликого лісочка.

Десь попереду почувся шурхіт, що змусив мене підстрибнути на місці та навіть покрокувати назад.

Я побачила перед собою могутнього звіра. Він мав міцне тіло, із шипами, голова трохи сплюснута, рот повний зубів та очі, що горіли жовтим кольором.

Схоже, це той самий дракон. Чудовисько, про яке стільки разів розповідали старші.

Він помітив мене, зупинився та не спішив нападати, я чула його сопіння, але не могла й кроку ступити, мене наче приклеїло до цього місця.

– Привіт, – просто сказала я. – Вибач, що потурбувала. Мені здається, я трохи заблукала. Я вийшла з печери, – показала в її бік, – та не розумію, де опинилася.

– Вітаю, леді, – пробасив дракон.

– Ти вмієш говорити? – здивовано запитала я.

– Як бачиш та чуєш, – мені здалося, що звір посміхнувся. Дракон зробив крок вперед та наблизив свою морду до мене. – Ти не боїшся мене?

– Ні, – мотнула головою, адже на подив, не відчувала страху перед нім.

– Ти відважна, не така як твої односельці. Вони кричать як тільки бачать нашу тінь…

– Я чула розповіді про чудовиськ, але не вірила в них…

– Ти вважаєш мене чудовиськом? – запитав звір й в його голосі почувся розпач.

– Ні. Але ти незвичний. Я ніколи раніше не зустрічала в Грінворсі таких створінь…

– Це не дивно. Тому що у твоєму світі таких як я не існує…

– Тобто? – не розуміла, про що він говорить.

– Хіба ти не зрозуміла, що ми не в Грінворсі? – дракон присів на задні лапки.

Я лише розгублено дивилася на нього. Як це не в Грінворсі? Звідки йому це відомо? І де я тоді?

– Ласкаво прошу в Котіарн, – на морді звіра з’явився вищир.

– Куди? – від подиву я мала не впала на п’яту точку. Звичайно, я бачила, що тут інакша природа, але те, що через печеру я потрапила в іншу країну не могла уявити. – В моєму світі Ельфірія немає держави з такою назвою, – прошепотіла я.

– Це не Ельфірія, леді. Це Котіарн – світ-держава, що з давніх-давен належить драконам.

– Це неймовірно! – видохнула я.

– Насправді, я дуже радий, що ти завітала до нас. І я залюбки покажу тобі наші гори та свою резиденцію…

Я не знала, що відповісти на його пропозицію. Мені навіть на мить здалося, що я сплю й все це мені сниться. Я обережно протягнула руку та торкнулася морди дракона. Вона виявилася приємною на доторк та теплою, звір примружив очі та засопів.

– Ні я, ні будь-хто з місцевих не заподіють тобі шкоди, леді зі світу ельфів. Але такий тактильний контакт занадто інтимна річ, тож, будь обережна.

Я миттю опустила руку.

– Що це означає? – прошепотіла, дивлячись йому в очі.

– Що можу тебе вкрасти й одружитися з тобою, – і звір розсміявся. Гучно, так, що його сміх прокотився долиною.

– Ти казав, що не заподієш мені шкоди…

– Хіба вас не лякали казками, про драконів, які викрадають неодружених дівчат?

– Лякали. Тільки я бачу, що ти – розумне створіння, і я не боюся тебе.

– А ти подобаєшся мені, красуня. Ну так що? Згодна на прогулянку?

– Згодна, – рішуче кивнула головою. Мені не було страшно, я не боялася, що він дійсно вкраде мене чи з’їсть. Щось всередині мене казало довіритися цьому звіру, щось в ньому вабило мене й опиратися внутрішньому поклику я не могла та й не хотіла.

***

Дракон обережно підхопив мене передніми лапками та піднявся в повітря. Його могутні крила несли нас через ліс й долини, через поле та невелике поселення допоки ми не приземлилися посеред гарного саду. Тут був напівкруглий майданчик, ніби спеціально зроблений для зльоту та посадки драконів. Майданчик оточував яблуневий сад.

– Любите яблука? – спитала я, коли він обережно поставив мене на землю.

– Так, – кивнув він. – Ми прибули в мою резиденцію.

– І де вона? – я озирнулася навколо та побачила лише невеликий палац із білого каменю вглибині саду.

– Хіба не бачиш?

– Бачу, але ж то палац, хіба дракони живуть в будинках? Вони не вільні створіння? Я думала, твоя резиденція десь високо в горах…

– Колись ми дійсно жили високо в горах, а зараз живемо в таких от апартаментах.

– Чим ти ще мене здивуєш? – я із подивом дивилася на зеленого дракона.

– Мабуть, тим, Ксені, що я дійсно хочу одружитися із тобою.

– Не жартуй так! – я тупнула ногою. – І звідки тобі відомо моє ім’я?

– Пам’ятаєш парубка, якому ти дала напитися води тиждень тому?

– Так, – киваю головою.

– Той парубок – я, – прошепотів дракон, а потім раптом закрутився на місці й вже за пів хвилини переді мною стояв той самий красень із лісу.

– Карліс? – лише й вимовила я.

– Так, мила леді, це я, – він підійшов до мене та взяв за руки. – Я дуже радий, що ти вирішила прогулятися лісом та зайшла в Печеру. Чесно кажучи, я хотів сам шукати тебе. Побачивши тебе там, на галявині, я зрозумів, що пропав, адже я закохався в тебе. Але відверто кажучи злякався своїх почуттів й того, що ми з різних світів та різного походження…

Портали в інші світи з’явилися в Котіарні зовсім нещодавно. Ми не знаємо як їх контролювати, як налагодити співпрацю й зробите життя наших мешканців безпечним. Тоді я повертався від вашого короля. Він не проти роботи переходу, але й не так щоб в захваті. Обіцяв придумати, як обладнати перехід, що це не лякало вас, ельфів.

– Все це складно усвідомити, – промовила я, слухаючи його розповідь. – Але є одне, в чому я точно впевнена. Мої почуття до тебе. З того дня я не можу перестати думати про тебе, Карлісе. Я ніколи не відчувала нічого подібного, я не знаю чи це кохання, але я… Словом, мені байдуже що ти з іншого світу й мене не лякає те, що ти можеш обертатися драконом… І навіть те, що ти правитель…

– Я – Імператор Котіарну, але я жива людина й трохи дракон. І я ніколи тебе не ображу, Ксені, – видохнув він й обережно торкнувся моїх губ м’яким цілунком.

Від лавини нових відчуттів запаморочилася голова. Я обхопила його за талію, щоб не впасти.

***

Минув рік.

Спочатку ми з Карлісом зустрічалися таємно. Я не казала про нього батькам й навіть подружкам, хоч вони й бачили, що зі мною щось коїться.

Він кожного дня зустрічав мене біля печери, ми гуляли лісом чи гірськими тропами, милувалися водоспадами та купалися в гірських теплих озерах.

З кожним днем я все більше закохувалася в нього, я розуміла, що він – моя доля. І готова була назавжди перебратися в дивовижний Котіарн, щоб бути поруч з коханим.

– Ксені, може ти нарешті скажеш нам хто він? – спитала Лія, коли ми влаштувалися біля річки.

– Хто він? – вчергове удала, що не розумію, про що вони.

– Ти прекрасно знаєш, – додала Алісія. – Ти вже давно вітаєш у хмарах та мріях. Зізнавайся вже в кого ти закохалася?

Я лише зітхнула, подивилася на дівчат та промовила:

– Пам’ятаєте парубка, якого ми зустріли у лісі, коли збирали квіти рік тому?

– Ага, – згадала Лія. – Був такий. Гарний, як чортяка.

– Тільки він не чортяка, Лій. Він – дракон! – приголомшила я подруг.

– Чого? – в один голос спитали вони.

– Він перевертень. Дракон. І я дійсно кохаю його…

– Ну, нічого собі! Я завжди вважала розповіді про драконів вигадкою…

– Це не вигадки. Вони живуть поруч з нами, хоч це й інший світ. Та Печера, до якої нам не дозволяють підходити, веде в інший світ, світ драконів Котіарн.

– Отакої, – тільки й сказали дівчата. – Якби це розповів хтось інший, я б не повірила, – сказала Лія. – А так, якщо ти щаслива подруга, то нехай й дракон. Головне, щоб кохав тебе.

– Він кохає мене. І я його теж. Не уявляю свого життя без нього.

– А пропозицію він тобі вже робив?

– Офіційно ще ні, але вже багато раз говорив, що нікому не віддасть й не відпустить.

– Я навіть не знаю, що сказати, – зітхнула Алісія. – Ти просто приголомшила мене цією розповіддю. Чоловік-дракон. Навіть уявити це не можу.

– А чого мене уявляти? – пролунав за нашими спинами знайомий до болю голос. – Ось він я. Вибачте, але у вашому світі я не можу користуватися іпостассю дракона.

– Карлісе! – скрикнула я, тут же підскочила й підійшла до нього.

– Привіт, кохана, – він тут же уклав мене в обійми. – Вирвався на пару годинок, хочу провести їх з тобою…

– Карлісе, бережи нашу подружку, а то ми не подивимося, що ти дракон, знайдемо як тобі хвоста вкоротити, – зауважила Алісія.

– Не хвилюйся, Ксені – єдина та кохана. І ми скоро одружимося, – Карліс посміхався, подружки переглядалися між собою. Я бачила, що вони не дуже вірять мені й, можливо, не довіряють Карлісу, але думати про це не хотілося. Головне було те, що я відчувала поруч з ним. Разом з ним я була щаслива, мені хотілося літати, хоч й крил на відміну від нього, я не мала.

Карліс привів мене до свого улюбленого водоспаду посеред гірської гляди. Я вважала це місце найгарнішим з усіх, які я встигла побачити в Котіарні.

– Кохана, Ксені, – він взяв мене за руки та заглянув у вічі. – Ми з тобою вже давно знаємо один одного, за цей час я переконався, що не хочу нікого бачити поруч з собою, окрім тебе. Кохаю тебе всім серцем, від землі до неба та назад. І я знаю, що це назавжди. Скажи мені, ти згодна стати моєю дружиною? Разом зі мною правити Котіарном, розвивати його та відкривати нові світи? Я впевнений, що ми зможемо відкрити ще багато цікавих світів…

– Карлісе, я безмежно кохаю тебе з перших хвилин знайомства. Я згодна стати твоєю дружиною! – промовила на одному подиху.

Чоловік дістав з кишені дві обручки. Два золотисті обідка зі сплаву декількох металів були прикрашені рунами та дивними символами.

– Я замовив ці обручки спеціально для нас й наділив їх силою дракона. Вони будуть здатні давати нам додатковий захист, відчувати один одного на відстані, і я, сподіваюся, що вони будуть передаватися із покоління в покоління нашими нащадками як символ істинного та всепоглинаючого кохання…

– Вони прекрасні, Карлісе, – він одягнув на мій палець обручку, а потім я теж саме повторила із його обручкою. Як тільки обручки опинилися на наших пальцях, нас окутало золотистим туманом.

– Що це? – прошепотіла я, притискаючись до Карліса всім тілом.

– Здається, самі боги подарували нам своє благословення. Це означає, що ми істинна пара, – він посміхався, а я танула від цього погляду.

– Навіки разом, – прошепотіла у відповідь й сама поцілувала його.