Зміст
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 4

    Мрійника не було вже кілька днів. Як і Вбивці. Жодного натяку, жодної звістки. Дідько, і що далі? Човен? А як замовник уже за гратами? Нічого не робити? А як з’явиться в останній момент? Я ж навіть його справжнього імені не знаю. І спитати немає в кого.

    Якщо чогось не знаєш, йди до старого Акости. Це правило було не дуже приємним, проте дієвим. Вперше Мрійник зв’язався зі мною саме тут, то, може, вдруге так само пощастить?

    Механічний крук знайомо застукотів металевим дзьобом. Раніше він висів біля входу в майстерню, та довелося продати. Батько б засмутився, якби знав. Та вже байдуже.

    – Кого я бачу! – Акоста здивовано підняв брови. – Чого тобі?

    – Той дивний пан, якому ви мене порадили. Він не приходив?

    – А мав? – клята манера відповідати запитанням на запитання.

    – Він замовив дещо і зник.

    – Ха! Все ж зрозумів, що нічого не вийде! Понадіявся, що ти вдачею в батька пішов, а воно он як вийшло…

    – Та ні, – старий починав дратувати, – аванс залишив. І чималий.

    – Чого тоді хвилюєшся? З’явиться! А як ні, гроші все одно в тебе.

    – То він не заходив?

    – До мене – ні. Може, інших його знайомих знаєш?

    Фраза про аванс подіяла. Глузування в голосі старого Акости зникло, залишилася тільки недовіра. Гм, а непогано! Гроші дійсно все змінюють.

    Інші знайомі. Може, навідатися до Повії? Може, знає щось. А як не знає, то… Треба ж витрачати зароблене.

    Стривайте! Хтиві думки вилетіли з голови, і я усвідомив, що вперся носом у груди високого, кремезного чоловіка. Обличчя понівечене глибокими шрамами і червоними опіками. На плечі незнайомця лежала сокира завбільшки з мене, не менше.

    – Дивись, куди йдеш! – чоловік відштовхнув мене і пройшов повз, до старого Акости.

    Двері зачинилися, але басистий голос велетня розносився вулицею.

    – Чуєш, старий, знаєш Марка? Ну, Марка-механіка. Знаєш? Хто? Невже той шмаркач?

    Мене? Ноги підкосилися. Інтуїція волала, що треба бігти. Хоча, може, це друг? Не встиг я ухвалити остаточне рішення, як ноги понесли геть. Добре, що майстерня поряд. Позаду кроки. Дідько! Стрибнув на сходи й почав шукати ключ. Обертатися лячно. Кілька секунд – і я б уже зачинив двері, але незнайомець схопив за руку.

    – Стривай! – загриміло над вухом. – Ти чого?

    – Кхм, – нервовий кашель. Все, на що здатен. Слова застрягли в роті, та і що казати?

    – Стривай! – повторив чоловік, але вже м’якше. Краєм ока я побачив, як трясеться його підборіддя. – Ти тут працюєш?

    – Т-так, – на очах велетня з’явились сльози. – Що з вами?

    – Марку! – чоловік жбурнув сокиру вбік і міцно стиснув мене в обіймах. – Якби ж я знав!

    – Що знали? – здається, інтуїція підвела. Хоча чоловік досі лякав.

    – Ми ж із твоїм батьком! – схлипнув незнайомець. – Через таке пройшли!

    – Може, трохи неввічливо… А ви хто?

    – Ох, перепрошую, – чоловік відійшов, витягнув сокиру з ганку і поклав назад на плече. – Мене найняв один дивак. Сказав, що тепер зватимуть «Сокира». Сам назвався Мрійником. Дивак, одним словом.

    – О, то ви від Мрійника? Заходьте.

    – От! Надійшло розпорядження тебе знайти і допомогти. З чимось. Якби ж я знав, кого шукаю! Ех, знайшов би раніше! Ми ж із твоїм батьком…

    Знову батько. Всюди цей батько! Зараз знову почне: він був талановитою людиною, обдарованою, все вмів і робив ідеально, жодних проблем не…

    – Ех, пам’ятаю його перший механізм! Розсипався ще до того, як ввімкнули! – велетень засміявся. Його сміх покотився майстернею й не зупинявся кілька хвилин поспіль.

    – Стривайте! Розсипався?

    – Не розповідав? – Сокира здивовано кліпнув. – Хто ж не розповідає дітям про свою шалену юність? Про перші невдалі ідеї й непрацюючі механізми…

    – Невдалі ідеї?

    – Більшість із них, – Сокира простягнув руку. Замість великого пальця стояв протез. – Проте бували і вдалі.

    – Це він зробив? – спитав, хоч і знав відповідь. На протезі професійне клеймо: малюнок крука. Хоча сам виріб неохайний: пластини криво спаяні, зігнуті.

    – Спочатку я доклав руку. Точніше, сокиру до пальця, – велетень знову засміявся, але тихіше і трохи сумно. – Швидко час летить. Співчуваю, що так…

    – Дякую. То, може, до справи?

    – Так, де допомогу треба?

    – То план такий…

    – Ох, малий! – знову почав чоловік. – Така ностальгія! Я ж оцих планів стільки наслухався! Стільки креслень продивився! Ти б знав! Гарні були часи! Та і зараз непогані. Показуй, що там.

    – Підводний човен.

    – Не сказати, щоб я був майстром, – Сокира потягнувся, демонструючи всі свої м’язи. – Проте дечому твій батько навчив.

    Роботи було багато. Іноді Сокира зітхав і пускав сльозу. А мене все не полишали думки.

    Невдалі ідеї й непрацюючі механізми. Я знав свого батька як видатного майстра. Однак цей протез… Ніби його робив хтось зовсім інший. Такий самий невдаха, як я.

    Невдалі ідеї й непрацюючі механізми… З підсвідомості виривалися ідеї, які я колись запхав туди і забув. Нікому вони не потрібні. Ніколи не знадобляться. Та все ж…

    Як змусити механічну квітку розквітнути?

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.