Бункер

Натану доручити простеньку еспешку.

Щоправда попередили, що орки там бува лазять задалеко і не завадить, крім спостереження, ще й вправляти їм мізки, чи інстинкти, чи що там у них замість вищої нервової діяльності лишилось...

А так все було просто й звично. Все як ще в школі показували на велетенських плакатах у молодших класах.

Типовий глибокий бункерик восьмого класу захисту, на який замикались численні системи сигналізації і озброєння. Надчітке відеостеження з трикратним перекриттям видимого діапазону. Простенький суперкомп з кількома вузькоспеціалізованими машінтами – розпізнавання образів, звуків, хімічних атак.

І, звісно ж, Рів. З крокодилами. Як і мріяли давні предки. І який довелось таки зробити, коли орки поповзли масово, як щурі, як сарана, як рій...

Зброя... Куди ж без неї. Натан любовно провів рукою по пульту керування. Кілька найсучасніших Стугн, Стингери з дистанційним запуском, хоч можна і вгорі підбігти та понести їх чи й одразу стріляти з рук. Кулемети 12, 7, і 5мм – для всіх видів переконання. В тому числі й касети з роздроблюваними кулями – відучувати тут всіх літати. Гранатомет 40мм – теж нівроку.

А ще ж кілька запасних пультів у вузлових точках павутини, якщо центр буде під загрозою.

Гарно.

Хоча без Наталки якось і тужливо. Так давно вже не були разом...

“Маленький крок для Натана – але великий у його житті...” – невтомно дражнилась вона останні тижні, але ж то Наталка. Що з неї візьмеш?

Але СП одиночний. А вона мала – її б і не пустили ще... Ха-ха.

Та й узагалі – тут і самому цікаво. І не тісно, і зайнятись є чим.

Спати.

Командування дуже заохочувало сон. Особливо у нестандартний час. Машінти ж розбудять, коли виявлять небезпеку. А тут солдат такий “виспаний-виспаний”. І все – ворожі плани вщент зруйновані. А якщо машінт не може впоратись з розпізнаванням з високою ймовірністю – то просить подивитись якогось вільного і не сплячого солдата. А вже як справді треба – то розбудять власного.

Читати книги.

За це ще й бонуси тут давали! Не надто багато. Один за тридцять середніх книжечок. Одноденних. Але ж все одно – цілий бал, а то як і ціла фора – за неповних десяток тисяч сторінок за місяць. Казка.

Натанові навіть соромно було казати про це комусь у тилах. Зненавидять і проклянуть. Однозначно. Хай краще і далі думають, що увесь час дивиться по той бік Рову...

Тож Натан сторожко роззирнувся, чи бува хтось не бачить, і продовжив класичну “Нескінченну Війну” Джо Холдемана – ото вигадник. І то ще аж у ХХ столітті!

Минали дні й ночі.

Інколи говорив з Наталкою.

Першого разу готувався ретельно. Поставив до стіни автомат, і дістав з аварійного набору стингер і джавелін – так аби за ним була гарна картинка.

Наталка вистрибнула на екран і від початку почала тролити:

– Вітаю, Натане! Ти де?

– Здоров. Та а де ж...

– Якось у тебе там похмуро. Освітлення неприроднє.

– Ги. Підземне.

– Дійсно. Таке... А що то за патики позаду?

– Оті... – поважно повернувся Натан. – Автомат – то особисте, а дві труби – місцева зброя.

– О. І як, вже стріляв з особистої?

– Так, так, звісно ж, і не раз – не став уточнювати Натан про пересічні тир і полігон.

– І як?

– В яблучко!

– Жаль яблучка... А з великих?

– А от їх треба берегти. Лише прицілились, але не стріляли.

– А що там ще цікаве – почала вона дуркувати, вдаючи ніби намагається влізти в екран і зиркнути скраю.

– Ні, ні, туди не дивись, там таємна зона! – піддражнив Натан.

– Ага, ага... Наді мною так в третьому класі познущались деякі – то я потім боялась контррозвідки, яка прийде шукати мою фоту шкільного плакату бункерика СП. Але я всіх їх пам’ятаю. Всіх... – примружилась вона. Аж Натан впрів.

– А що там у тилах? – пішов у безпечне русло.

– Нудно тут. Нудно...

– А...

– Але є і новеньке. Тепер переслідують “незаконне збагачення балами” і всяке таке...

– А тебе хоч не гноблять? – вирвалось у Натана.

– Та ні. Я ж дочасно збагатилась. – захихотіла вона. – Але таки нас здала в декларації, аби чогось не сталось. Тому тепер ми під стеженням і зараз слухають, напевно...

– Та вони і так би слухали – аби на мене не напав хтось через розмову.

– Бу!!! – тицьнула Наталка розчепіреною п’ятірнею в екран.

– Ве... Не роби так. Тебе от вже доперевіряють... Радій, що кігтів не було. Але не бійся, я всім скажу, що вона як сестра, молочна, молодша – тому от все так і є...

– О. Люблю молоко... – замріялась Наталка. Піду поп’ю. Бувай...

– Бу... – ледь встиг Натан, так вона увійшла в роль сестри-молодшої-молочної.

З книгами дні пролітали швидко.

Але наростав якийсь невиразний неспокій. “Щось з цим фронтом не так…” – накручував себе Натан. Якесь дивне, незрозуміле затишшя. Інколи він підіймав безпілотник, замірював рівень електромагнітних перешкод (норм), роздивлявся мало чи не впритул випалену смугу землі обабіч Рову (норм). Але все воно чомусь до нього не промовляло. Якось все аж занадто анічічирк.

Тому коли посеред ночі залунало із системи оповіщення:

– Ворог, ворог, ворог! – то Натанові ніби якось аж і полегшало. Миттю кинувся до пульту керування, увімкнув запис наддеталізованого журналу, і почав вивчати проблему – її якраз посеред Рову звукосенсори виявили. Натан теж послухав. І додав підтвердження від себе, що то не пересічний крокодил. Вони так дивно не пирхають. І ще оцінив свій здогад у дев’яносто відсотків ймовірності. Зображення чомусь не давало користі в будь-якому діапазоні спектру. Тому Натан чекав і стежив за звуковим пересуванням істоти.

Та плавала як дурна – туди-сюди, ніби й без мети. Але на полювання крокодилів теж не було схоже. Та й сонні вони нині були цілий день – навіть обидва ока заплющували коли спали. Нарешті воно вилізло на берег. На наш берег – подумки відзначив Натан. І тут сталось найстрашніше – воно піднялось вертикально!

Натан заціпенів. А прилад нічного бачення висвітив нарешті всі моторошні подробиці істоти.

Погляд притягувала величезна нижня щелепа. Вона видавалась далеко вперед і увінчувалась крупними, майже шестисантиметровими іклами. Вода ще стікала з мордяки, збиралась на цапину бороду і відривалась брудними бульбами.

Приплюснута носяка роздувалась ніби щось занюхувала, а у глибоко посаджених очиськах ховався погляд вродженого дегенерата. Ще й здавалось, ніби вони відсвічували червоним. Навіть у всуціль зеленому зображенні з нічника.

І ця ж таки тварюка – не світилась в тепловізорі...

Натан від огиди аж схотів відвернутись, але стримав імпульсивне бажання. Про орків говорили як про людиноподібних істот, але це явно було щось інше. Щось дуже далеке від подібності на людей.

“Але це не кіно!” – нагадав він собі. І хай що то є – це треба зупинити. А як завжди казали ще в школі – “У будь-якій незрозумілій ситуації – запускайте біомишей. Перегризуть будь-які негаразди!”

Руки автоматично викликали відповідну підпрограму, задали ідеальні нічні параметри на цю пору року, орієнтовну масу ворога, і, звісно ж, смакові вподобання мишам, та візуальні – і загудів потужний військовий синтезатор.

Натан добув пару чергових мишей і запустив їх у стартові капсули. Тут якраз пискнув синтезатор. Червона Кнопка, Ін’єкція – і почулось дедалі скаженішше тупотіння у трубах попереду.

Але швидкий погляд на екран підтвердив побоювання – тварюка просувалась вперед і на диво легко оминала пастки і міни. Так ніби тримала в лапах не просту палицю, а якийсь металошукач та ще й ультразвуковий глибиномір...

Натан відзначив просування біомишей, подумки вирахував, що є ще десь з пів-хвилини і вирішив, що пора запускати кулемет. А ота моторошна щелепа навіть не допустила думки про щось менше 12мм. Наведення, прогнозування, черга. Істота здригнулась і призупинилась.

“От, трясця! Лише третина куль влучила” – образився Натан.

Але ще більше розчарування було від запису бічних камер – ніяких наскрізних проходжень і хмари бризок позаду істоти...

“Захист від 12 калібру. Неабищо...” – визнав Натан. І миттю перемкнувся на гранатомет.

Вдавати сплячого вже не було сенсу, тому використав лазерний далекомір. Істота шарпнулась, але п’ять гранат вже вилетіли. В центр, і на двадцять метрів справа, зліва, позаду, і спереду – хто зна куди воно стрибне.

Стрибнуло вперед...

І так гарно спіймало животом гранату та вибух. Заточилось. Впало на коліна. А тут і біомишки нарешті додибали. Ось нарешті світові буде користь від їхнього нездорового життєвого прагнення “гризти аби лиш гризти...”

Натан задоволено відкинувся у кріслі, але продовжував пильно стежити.

Першою ознакою негараздів було погіршення фізіологічного стану мишей. Не використавши навіть сьомої частини ресурсу, вони транслювали ознаки дедалі сильнішої втоми. І... тиску? Раптом перша миша померла. Друга ще опиралась, рухалась, встигла передати якесь глухе, нерозбірливе гарчання потвори “... а зззааа ссккрррєєппии ааттввєєттіішшьь...”, а потім сигнал теж перервався. Передавач у мишей живився від потоку крові.

А істота почала вставати...

Здійняла проти неба ту свою паплюжну мордяку – але небо її не спопелило. Завила – але земля її не поглинула.

“Невже всім крім нас і справді байдуже, що отаке-от існує?” – подумки зачудувався Натан. Але пальці вже майже самі вирішили, що то якась гидотна танкова версія і активовували Стугну.

Потвора ще й додала підтвердження – почала зривати собі з живота якісь потрощені пластини. Схожі на лускову керамічну броню.

“Так, так, поможи Стугні й помри...” – радів Натан. Навівся на ціль. І запустив. І пильно стежив, чи треба вручну скорегувати.

Але за якусь там мить до зіткнення – потвора ніби розділилась на дві. Ні Стугна, ні Натан не змогли, не встигли щось вирішити, і так і полетіли далі, аж за Рів – там де завжди доречно буде вибухнути....

Натан глянув несхвально на термінал. На всі сім екранів і екранчиків. На всі кнопочки, регулятори, і запобіжники. І всі важелі й противажелі.

І вирішив відкласти глибоку діагностику завеликої системи на потім. Як буде на часі.

Схопився на ноги, почепив на одне плече Джававеліна – маленька і проста система, хоч і небезпечніша..., на друге – автомат. Потім отямився, і замінив автомат на ще один Джа. Зиркнув на екрани – повзе тварюка...

І ввів комбінацію почергового розкриття шлюзів.

“Може каску взяти?” – подумував йдучи тунелем. – “Але ж воно і не стріляло...”

Екранчик біля виходу показував, що там пусто, але Натан про всяк випадок активував одного Джа. І ногою гупнув у двері, милуючись як гідропідсилювачі далі самі відкидають всі стулки.

І закляк.

– Натане! Деактивуй Джа.

Солдат на автопілоті позапихав назад всі висунуті дедальки, дивуючись цій якійсь несподіваній появі сержанта.

– Але ж пане, там тварюка виповзла з Рову! – нарешті згадав чого виходив.

– А... Справді. – повернувся той на далеке виття, потім щось поклацав на невидимій віртуальній клавіатурі в повітрі перед собою, і з неба вдарила невеличка блискавка. Виття різко перетворилось на скавчання і поскакало до Рову.

– А добити...? – захопився Натан.

– Все, все, ходімо... – і сержант рушив у бункерик. Натан закрив за собою вхід і поплівся слідом.

– Поприбираємо тут все, і приготуємо до наступного стажера. – ошелелив Натана керівник вже на місці.

– Ееее... – забув хлопець всі статутні поради. – Чекайте. За що? Я ж все робив згідно протоколу. І далі міг воювати. Чому це тестування так... зненацька припинене?

– Це головне питання? Бо ми ж тут швидко закінчимо, і на решту часу може не бути...

– Ага. Так... – вмикався Натан у військовий режим. – Є купка, а насправді, мабуть, безліч питаннь про ту істоту... Чому не дали мені її добити? Що воно таке? Чому витримує кулі, гранати, біомишей! Чому, трясця, здатне ухилятись від Стугни... Чому нас до всього цього не готували!? Та за таких умов ми ж тут у становищі ніби давні цивільні люди, які лише кілька тижнів готувались і йшли на фронт – зупиняти Підле Вторгнення. – тріщав Натан без упину, збираючи все в бункерику в належні коробки.

– Спокійно, спокійно. Наразі – це все частина тесту. Про який, звісно ж не можна буде казати стороннім. Нікому. Ніяким Наталкам! Це зрозуміло?

– Безумовно... – буркнув Натан, пакуючи в особисті речі її голограму, де дівчина в касці бодалась зі справжньою козою...

– Якщо коротко – все так. Це був орк. Так. Так. Сучасна версія. Вони дуже боялись ізоляції після побудови Рову. І додавали нащадкам крокодилячі гени – аби була змога випливти. А ще – вміють лити крокодилячі сльози... Гидотне, мерзенне видовище. Не раджу. Ще вирощують багатошарові бронепластинки. Причому здатні до регенерації все життя. Як і зуби у звичайних людей... Ото тварюка і відривала шари пошкоджених. Мозок суттєво зменшився, а у пропорції до нової маси туші – взагалі грандіозно. Але у них зросла швидкодія виконання команд і завчених сценаріїв. Це був типовий бойовий різновид виду. Ще є і мозкові види – от вони таки розробили і щуп для пошуку пасток та дієву пастку проти Стугни.

– Але ж нас вчили, що спочатку, до війни, вони були майже як люди! – не вірилось Натанові. – А це навіть і не близько...

– Були. Колись. Майже... Принаймні ззовні. Але вже давно – ні. Критичні порушення роботи мозку і потужна спіраль деградації всього людського. ООН колись намагалась рятувати ситуацію, але, як виявили пізніше – проблема була ще й генетична, і зробити її стійко рецесивною вже не вдалось. І, зрештою, було вирішено дати їм можливість робити хоч щось корисне для людства... – і сержант замовк.

– Що, що корисне...? – захриплим чомусь голосом прорипів Натан.

– Війну.

– Війну...? Як війну?? Чому війну??? Ми ж за мир... – почав панікувати хлопець...

– Слушно. Але, як казали класики, якщо “хочемо миру, то готуємось до війни...”

– Але ж, але ж, але ж... якщо всіх орків перебити хоча би отими блискавками – то мир вже би настав. – впирався Натан.

– Ніби як. Але. Дві сотні років тому теж всі думати, що вже мають “вічний мир”. І чим все скінчилось?

– Але ж таки змогли виборсатись тоді...

– Ага. Пощастило. Втім, вже тоді було дещо схоже на світ елоїв Уелса. А згодом, коли квантових комп`ютерів стало багато, а також змогли об`єднати їх для спільних проектів, то почались спроби спрогнозувати також і загальний напрямок розвитку людства. От якраз під час десятиліття “цифрового детоксу”, коли людям суттєво прикрутили можливість перенавантажувати мережу й заохотили писати побільше тексту.

– Ха. Хіба це не міф, як от про “пласку Землю”? – засумнівався Натан.

– Таки ні. Отримали прогноз. Переконались, що збувається із високою ймовірністю і продовжили... Століття “цифрового детоксу” – ото якраз цим і займались. Але всі спроби дедалі точніше показували, що самоплив не працює і таки треба якось тримати людство в тонусі, та протидіяти елоїзації. А не як два століття тому. Коли всі вже майже вкінець розм’якли і насилу вдавалось нашкребти нещасний відсоток населення на фронти задля збереження цивілізації, та і самого права на існування людства... Ми ж були на краю. Ховались за дедалі складнішою технікою – але навіть і так не було кому. Та ж краще всіх це знаєш, бо перший з тисячі предків нарешті пройшов до війська.

– Пройшов...? – не вірилось Натанові.

– Ще й як, хлопче... Не кожен би побіг нагору всього лиш із Джавами. Все, тут ми закінчили. Далі розкажуть у штабі. Разом із балами. І відпустку дадуть, три місяці за ці три місяці у війську. Як і має бути... – і сержант почав вимикати всі системи. Запасних мишей забрав.