Зоряний кобзар

Горейко Олег

Зоряний Кобзар

Частина I

Уява

“Безліч секретів приховує Всесвіт. Ніякої уяви не вистачить їх осягнути. І не потрібно...Досить прожити один день свого життя з усією користю, з усією радістю. Взяти зернятко мрії у завтрашній день. Так само прожити і його. І потягнеться ланцюжок у незвідану далечінь казкового життя. Безліч Всесвітів зустрінеш на своєму шляху.”

Глава I

    “Сяйво Мрії”, невеликий приватний космічний човен, вже третій тиждень ковзав по зоряному атласу з вимкненими двигунами. Він гальмував. Коридори самотньо стискали стінами густий принишклий простір. Їх заповнила тиша. А ще прохолода, котра норовливо просочувалась крізь стіни ззовні. Хитке бліде світло проступало по стелі та підлозі довгими широкими смугами, немов боялось що його хтось викриє. Інколи, щось розгойдувало затхле повітря човника, від чого його коридорами починав гуляти ледве помітний протяг.

    Безтурботний спокій порушили два світло-зелені вогники. Вони спалахнули у півтемряві на одній зі стін коридору. На якусь мить запульсували та перетворились на дві виразні чорні плями. Навколо них проступили лінії, неквапливо змалювався силует та плавно почав відділятися від стіни, заповнюючи собою прохід коридору. Темрява, що враз утворилась позаду нього, відразу безслідно щезла. Невисокого зросту робот крутнувся навколо своєї осі, допитливо озирнувся довкола. Темні плями сенсорів майнули проблиском світла. Від чого знизу та угорі почали плавно набирати яскравості смуги електроламп. Тепле світло наповнило тунелі корабля, не залишаючи шансів для світу тіней. Білий робот, якусь мить ще постояв на місці, завібрував колесами та подався уздовж сяйнистої стежини. 

    На шляху його зустріли скляні прозорі двері. Вони розсунулись у боки — пропустили путника. У глибині стін щось загуло і свіже повітря заграло ледве помітними пилинками. Він помітив цей танець частинок, проте вирішив не відволікатись, адже йому належало виконати важливе завдання — підготувати корабель для свого пілота. Розбудити цю заспану ліниву машину та переконатись у справності її обладнання. Мало що могло вкоїтись за час польоту у режимі спокою... Глибини космосу зазвичай постійні та стабільні. Нічого тут не змінюється у мить звичну для людини. Проте, космос живий і здатний на неочікувані сюрпризи. Мап про це знав, тому дотримувався техніки безпеки. По-перше, він мав прочесати всі закутки корабля, нехтуючи показники датчиків. Він — помічник пілота, був першою та останньою ланкою безпеки.

    Спочатку Мап зазирнув у відсік життєзабезпечення, що першим знаходився на шляху слідування. Касети з сухими газами примостились у стінах відсіку, були справними та повними. Їх ще надовго вистачить. Що дивуватись — на борту лише одна людина. Змішувачі також не підлягали сумнівам. Рівні кисню по каютам відповідали нормі. Робот не став затримуватись у цьому місці, тому поблукав до наступного технологічного відсіку. А саме — генераторній. Сотні датчиків миготіли, немов новорічна гірлянда. Кожен відслідковував свою ланку відповідальності. У цьому місці було особливо спекотно під час максимальної швидкості слідування корабля. Тоді у генераторній ставало галасно від десятків вентиляторів, котрі хором завивали свою особливу пісню. Приміщення було досить великим, але між стовпами обладнання простягався звивистий вузенький коридор. Та це не заважало Мапові рухатися, часом, у різких поворотах. Його колеса вправно витанцьовували по підлозі, викручувались у різні боки по якому завгодно алгоритму. Їхати прямо чи назад — без проблем! У бік чи розкрутитися на місці — не питання! Навіть за вимкненої гравітації його колеса вмикали магніти і впевнено прилипали до підлоги чи то стелі, що світили мікроскопічними світловими ліхтариками. У генераторній було все гаразд. Вогні її обладнання були усі на місці. Жоден прилад не сповіщав нічого аномального. Так, Мап зазирнув і до наступних приміщень. У машинному відділені він провідав своїх помічників, схожих розумних інструментів, проте, рангом нижчими. Різні там ремонтники, прибиральники, ланцюжники, моніторинги, викрутки та зварювальники. Вони були справні та вимкнені. Нині не було у них потреби. Вантажний відсік спочивав герметичний та майже порожній. Усе нібито було справним — відповідало інформації з сенсорів. Мап на мить завмер, коли раптово пересік виразні плями бруду. Вони почергово тяглись від самих дверей шлюзу до ящиків зі зразками. Він здивувався. Потрібно було дізнатись звідки вони з'явились! По бездротовому зв'язку під'єднався до відеоархівів корабля. Так, плями вже давно тут. Увімкнув зворотну перемотку файлу. За дві хвилини винуватець бруду був розгаданий. На відео, у променях, що пробивали крізь відкритий шлюз, до відсіку заходила людина у скафандрі. Вона несла перед собою важкий коричневий ящик — пробовідбірник. Слідом за собою полишаючи чіткі відбитки черевиків — це був господар Мапа. 

    За кілька хвилин, Мап гучно висвистуючи колесами, вже рухався до околиці корабля. Немов, який м'яч, котрого вдарив хлопчисько, він швидко покотився миготливими коридорами. У стінах, так само справно оберталися вентилятори, змішуючи своїми лопатями невидимі прошарки повітря. Віддавали його через ледве помітні отвори коридорам та відсікам.

    Мап під'їхав до сірих металевих дверей. Зупинився. Заходити було ще рано. Він впорався завчасно, тому мусив зачекати. Завмер в очікуванні. Масивні рукояті, що на-півколами умонтовані у двері, раптом ворухнулись. Висунулись з холодного тіла металу. Мап не зважав на них. Це діяла примітивна автоматика по взаємодії з людиною. Корабель прокинувся. Він вигравав симфонією нерозбірливих звуків.

    Мап очікував у дверей три години. Не ворушився. Він не відчував плину часу. Час не тягнувся для нього довгими хвилинами і не поспішав мов навіжений, як це звикли описувати люди. Секунди не спливали та не збиралися у роки. Вони просто змінювалися.

    У відведену годину він торкнувся металевою рукою дверей. Рукояті, що вже встигли заховатися, відразу ожили та підставилися під смугасті проґумовані пальці. За дверима, робота зустріли нові голоси відсіків корабля — це рухалось гравітаційне кільце. Монотонно шаруділо магнітами, інколи, видаючи щось схоже на потріскування, немов хто наступав ногами на сухе осіннє гілля. Кільце ковзало по зовнішньому периметру летючої тарілки увесь час польоту. Було автоматичне і не залежало від стану живлення материнської частини корабля. Чергові двері нависли своєю висотою перед Мапом. Час від часу, перемінними вогниками червоного та зеленого кольорів, вони сповіщали про стан доступу до периметру. На коротку мить засяяла зелена лампочка. Мап відчинив двері та швидко з'їхав колесами у рухливий відсік, чіпляючись руками за спеціальні перила, немов людина, аби не бути скинутим спрямованим напрямком безжальної гравітації.

    Новий коридор в обидва боки ховався за плавним 

поворотом, тому проглядався не далеко. Рухатись по ньому було на диво легко. Приміщення вентилювалось справно і температура відповідала нормі. Ці данні дещо заспокоювали електронного путника. Він огледівся в обидва боки та весело поспівуючи двигунами подався в одну зі сторін. За довгим вигином тунелю Мап відшукав особливі двері з написом - “ Анабіоз”. Вони упізнали свого ключника та дозволили увійти. 

    Немов яким простирадлом, прохолода і тиша огорнули свого відвідувача. Він рухався обережно. Під'їхав до шеренги з двадцяти капсул у людський зріст, що виблискуючи підпирали собою одну зі стін. Вони були порожні. Окрім однієї. До неї Мап і підкотив. Знову очікування... За прозорим склом капсули чітко проглядалась постать людини похилого віку. Чоловік, лице котрого прикрашала рясна сива борода та легке павутиння зморшок, спав. Він не рухався та навіть не дихав. Чорна термобілизна з короткими рукавами щільно облягала його худе тіло. До його рук тяглися тоненькі гумові трубочки, закріплені липкими браслетами. Так вже повелось, що біологія людини влаштована таким чином, що недостатньо приспати лише оболонку. Потрібно усипити також увесь світ мікробів, грибків та вірусів, котрі його наповнюють, інакше вони з'їдять свого господаря. Цей крок передбачався, тому пробудження відбулось також майже одночасне. По трубочкам у призначений час пішла речовина пробудження, котра спочатку розбудила мікросвіт. І лише згодом підштовхнула серце чоловіка. Його шкіра зарум'яніла. Вени запульсували від притоку крові.

    Віки очей кілька разів судомно підстрибнули. Відчинились. Ледве помітний пар проступив сірою плямою на склі проти обличчя. За кілька хвилин зіниці очей зарухались. Чоловік скривився та протяжно позіхнув, струснувши широкою бородою. Він опустив очі долу, де на нього очікував вірний товариш.

    – Привіт, Мапе. - прохрипів кволий голос

    – З пробудженням, Іване! Не рухайтесь. Я допоможу вам покинути капсулу.

    – Дякую, друже. Мені наснилась Земля. Така прекрасна, зелена. А ще океан. Він вигравав хвилями, лоскочучи беріг на котрому я стояв босоніж. Уявляєш?

    – Ні. В мене нема такої функції. - відповів робот, коли відхилив скло та вже від'єднував анобраслети.

    – Щастить тобі, залізяко! Інакше б забажав на беріг, до океану. А там смітник. Хоча, хто-знає, раптом що змінилось...

    – Бережіть сили. Вам потрібно оговтатись від анабіозу.

    – Та нічого. Я вже звик. Дякую за допомогу. Друже, підготуй будь ласка ванну. Далі я вже сам.

    На пласкому квадратному обличчі-екрані робота змалювалось зображення легкої посмішки. “ –  Залюбки Іване”. - мовило зображення та на мить щезнувши, вивело на екран ванну кімнату, де раптом зі стіни виїхали різні прилади. Заструменіла вода з паром; розкотилися рушники; з підлоги виїхали капці. Картинка із задоволеним обличчям робота, котрий виконав прохання, повернулася на місце.

    Іван переглянув таке миттєве дійство, відмітив про себе, що можливо поквапився з проханням — в ногах панувала невимовна слабкість. “– Ти ба, а обіцяли у цій версії анабіотичної камери більше енергії після пробудження. Модернізація — гроші на вітер...” - підсумував чоловік. Виштовхнув себе з тимчасової постілі та неквапливо почовгав до виходу. Мап шарудів колесами позаду. 

    За годину Іван вже прогулювався головним коридором гравітаційного кільця. Сили поступово повертались. Дихання ставало все глибше, а розум чіткішим. Він щойно одягнув свій улюблений синій комбінезон зі справжніх рослинних матеріалів, котрий вдалось роздобути на Зодесі. Там саме, він придбав зручні кеди. Вони мало пасували до одягу. Та з огляду на свій вік, Іван нехтував такі деталі. Він спокійно перебирав ногами, розмірковуючи про останній політ до Меї. Буремна планета, не пристосована для життя, не виправдала його надій. Затрати польоту до неї не окупляться. “– Що ті кільканадцять кілограм мінералів? Скоріше за все, вони присутні також в інших куточках світу.” - міркував Іван.

    Його роздуми порушив голос Мапа. Немов який вертун, він виріс поряд з Іваном, що той аж підскочив.

    – Час їсти, Іване. - дзенькнув робот синтезатором голосу та зобразив на електронному обличчі очікувану страву. В повітрі пронісся аромат смаженої птиці.

    – Ох, ти ж лишенько! Злякав мене. Вже йду, Мапе.

    Простора столова, у кілька столів, була у розпорядженні самого лише Івана. Він присів за стіл, де на нього очікувала страва, котра заполонила своїм ароматом усі куточки приміщення та крадькома прослизала до інших місць кільця. Столові прибори ковзнули до рук, відзеркаливши у гранях зголоднілий погляд. “– Ох пахне! Неймовірно, мов справжня качка. Хоча, хто знає її істинний аромат та смак?” - подумки відмітив Іван.

    Минуло сорок вісім годин польоту, відколи прокинувся пілот. Корабель продовжував гальмування. Потрібно дочекатися достатнього зниження швидкості аби уникнути перевантажень під час переходу на двигуни по прибуттю в оживлену систему "Тарауса". За тиждень корабель досягне планети "Зодес". Домівку пристаркуватого шукача цінностей.

    Останні дні, щоб не нудьгувати, він присвятив себе читанню літератури, прослуховуванню аудіокниг. У ті миті, коли зміст прочитаного змушував замислитись, він робив паузу. Відкладав книгу в сторону і займався прибиранням приміщень гравітаційного кільця. Нині, ніби мало що могло його здивувати з прочитаного. Та все ж, він вважав, що книга чудовий товариш. Адже, деякі, складають йому компанію вже багато років. Звісно, компанія роботів також може зійти за таких собі товаришів чи співрозмовників. Така собі синтетична дружба. Зупиняло лише одне — вони передбачувані. Звісно, інколи і люди зустрічаються передбачувані. Почнеш слухати і вже знаєш про що розмова піде та чим закінчиться. Часто-густо за однією розмовою не можливо довести, розкласти думку на частини. А що книга? Чого хотіти, коли автори можуть описувати безліч поглядів довкола однієї теми в триста сторінок! Дивись, навіть нетямі стане зрозуміло. Так і пізнається світ.

    Іван саме спав, коли хтось почав штовхати його у бік.

    "– Що сталося, Мапе?" - запитав він, коли розплющив очі та зустрів поглядом вкрай стурбованого, повного рухів, помічника. - "– Тихше-тихше, заспокойся!"

    Скляне пласке лице Мапа відразу втратило кольори — перетворилось у чорний квадрат.

    "– Що-що?!" - підхопився старий, протираючи очі, вдивлявся у зафарбоване темрявою лице робота.

    Варто було пригледітись, як стає зрозуміло, що неподалік, швидко розсікаючи космос срібними цятками, несуться два кораблі. Іван підбіг до стіни. На ній виник великий електронний екран, де відразу зобразилась інформація з телескопів корабля. Лінзи викрутились до максимуму.

    "– Це не людські зорельоти Мапе! Поглянь, немов які іграшкові кульки зібрані у намисто. Насправді, важко зрозуміти скільки їх там — два чи двадцять. Ради..."

    Від почутого, електронне лице робота зобразило ще більше занепокоєння. Іван помітив переміну. Кинувши погляд через плече на товариша промовив:

    – Не хвилюйся, друже. Будемо сподіватись, що їм не до нас. Напевно летять по своїм справам.

    – Ми можемо спробувати разом з корабельним інтелектом прорахувати серію варіантів для уникнення контакту з ними. - повів робот, так само замислено вглядаючись до екрану з об'єктами.

    – Корабель у гальмуванні. Стрибок робити небезпечно. На шляху можемо втаранити кого-небудь. От халепа... - закінчив лайкою старий.

    – Так, наші розрахунки також призводять лише до небезпечного стрибка. - у підтвердження слів Івана прокоментував Мап.

    – Впевнений, ми їм не цікаві. Тому заспокоїмось, тим паче вони йдуть на великій швидкості! Скоро зникнуть вдалині...

    При цих словах, лице робота зобразило скептичну гримасу. Він простягнув тонку механічну руку до великого монітору та насторожливо вказав пальцем на об'єкти. Поряд з летючими намистинками з'явились рухливі числа — комп'ютер повів замір швидкості путників.

    – Їх швидкість падає, Іване.

    – Так, справді... Навряд, що це ми так швидко гальмуємо. - по обличчю ковзнуло занепокоєння.

    Числа поряд з об'єктами невблаганно сповіщали про їх гальмування. Що несе зустріч з радами — було не відомо. Враховуючи той факт, що вже сотні років між людством та цими машинами відбувається протистояння — спадали лише лихі думки. В якийсь момент, Іван спохватився, повернувся до електронного помічника і запитав:

    – Що в нас друге по списку серед розрахунків?

    – Евакуація аварійним човником через розгін по гравітаційному кільцю.

    – Е-е, ні. Я не облишу “Сяйво Мрії” на поталу долі! - Іван знітився. Він пішов в інший кінець каюти до найближчого крісла та усівся в ньому.

    – Одну хвилину! - оживився Мап. - Їх швидкість несподівано зросла. 

    Іван здійняв погляд до монітору — той, справді, відраховував нові показники. Об'єкти віддалялись.

    – Що ж то за техніка у них? Швидко гальмують, швидко прискорюються... - тихо прокоментував Іван спостереження.

    – Ради — супертехнологічні машини. За останніми даними було помічено, що їх технології інколи посувають закони фізики. - рапортував робот.

    – Так, Мапе, чув ці чутки. Сподіваюсь, вони не повернуться. Та, про всяк випадок, не зводь з них очей.

    – Так, Іване!

    В кілька годин, кораблі радів зникли з поля зору телескопів “Сяйва Мрії”. Вони розчинились посеред миготливого розсипу небесних тіл, не залишивши по собі і сліду. За дві доби про них взагалі забули.

    Іван, нарешті, налаштувався провідати материнську частину корабля. Самопочуття обнадійливо приходило до норми. “ — Чому б не політати? ” - запитав себе подумки.

    Він дочекався зеленого знаку дверей перехідної камери та щосили виштовхнув себе у невагому стихію коридорів материнської частини. Не примусив себе очікувати і чудернацький пірует з переворотом у повітрі. Здавалось, лице Івана помолодшало від цього хлопчачого прийому. І тепер, немов риба підхоплена тихою течією, він плив вздовж яскравих світлових колій.

    За кілька поворотів він опинився перед масивними, обрамленими візерунком заклепок, дверима вантажного відсіку. Перехідний шлюз розрізався сяйливою смужкою — роззявив губату пащеку. Путник запірнув усередину. Двері хутко зімкнулись. Старий колекціонер крутнувся у повітрі відсіку, перехопив руками по стіні. Мов яка пір'їна, він легко, з елементами грації, пролетів повз нечисленний вантаж. Відштовхнув ногами двері зовнішнього шлюзу, від чого його черевики точнісінько торкнулись підлоги поряд з контейнерами мінералів. Ставати на ноги було необхідно, контейнери були обладнані магнітним днищем, інакше їх не зрушити.

    Він вирішив вдруге переглянути свої знахідки, вже не кваплячись. На буремній планеті доводилось діяти швидко, не зволікаючи ні хвилини. В контакти пробника повсякчас потрапляв бруд. Дисплей заливало водою, або ж навпаки, сліпило світлом. Казна-що, можна було прочитати.

    Сліди візиту досі читалися на підлозі. Бруд, що він заніс до середини під час завантаження, настійливо продовжував липнути до погляду. І, навіть відволікав увагу Івана під час перегляду зразків. Прибирання, все ж, вирішив відкласти до приземлення. Електронні контейнери-аналізатори засяяли своїми табло, немов веселки. Приступили до вивчення зразків. Іван розкидав ящики по підлозі і тепер по черзі розглядав кожного. Він мусив зрозуміти — чи справді вантаж щось вартий? Проте, все частіше  незадоволено похитував головою з боку у бік. Борода, мов віяло, ковзала по його грудях, настирно лоскотала шию за відсутності гравітації. Іван глибоко зітхнув. Політ не окупиться. Такий сценарій передбачався. Та думка, що доведеться скористатись відкладеними заощадженнями мало надихала. Адже наступний політ мусив гарантувати успіх, інакше утримання корабля стане під загрозу. Від такої думки Іван ніби стиснувся з середини. Ще ні разу кепський настрій не допоміг жодній справі.

    Контейнери ще миготіли своїми екранами, коли біле світило відсіку вмить змінило колір на помаранчеве та тяжко запульсувало. Тривога відразу відволікла увагу Івана від внутрішнього діалогу.

    Поряд з ним, на стіні, з'явилось зображення Мапа. Знову схвильований...

    – Іване, поля дотику покрівлі корабля свідчать про зовнішній контакт! - промовило зображення помічника.

    – Спокійно, Мапе. Можливо метеорит... Розгерметизація відбулась? - дещо хрипло відповів старий.

    – Джерело не відоме. Розгерметизація не спостерігається. Предмет рухається по корпусу корабля.

    – Скоріше за все, якась магнітна порода... Зачепилась за нас і тепер катає мов той м'яч. - припустив Іван. - Ремонтників нагору! Хай скинуть його у космос. Вимкни вже цю сигналізацію, голова крутиться від неї.

    – Ремонтники відправлені. - промовив Мап.

    Освітлення прийшло до нормального стану.

    Чорні шайби роботизованих механіків, у кількості п'яти штук з кожного боку, заковзали по диску летючої тарілки. Вони виринули кожен зі свого відсіку і тепер дружньо, вистроївшись у шеренги, подались у пошуки гостя, що забажав проїхатись зайцем.

    Та заєць виявився здібним. Все не поспішав потрапляти у коло зору розвідників.

    Іван, саме полишив вантажний відсік, тому з почуттям виконаного обов'язку парив коридором до гравітаційного кільця. Біла ковдра летючого зображення з'явилась поряд з пілотом.

    – Іване, зв'язок з двома ремонтниками втрачено.

    – Хай інші підберуть. - відповів ніби безучасно старий.

    – Ще один припинив зв'язок...

    – Та що це коїться?! - пригальмував Іван поряд з летючим зображенням Мапа. - Виведи картинку з інших ремонтників на екран.

Теледисплей, що слідував за Іваном зупинився також. Він замайорів темним космосом з безліччю зірочок, під котрим простелилась матова обшивка зорельоту. Зображення розбилось на прямокутники, що транслювали ремонтники. Усе, нібито, видавалось спокійним. Проте, втрачених ремонтників у полі зору не було. Це дещо насторожувало Івана. Він прицмокнув губами, задумливо зіщулив очі, від чого зморшки пішли по обличчю темним візерунком. І ось, раптом, у одному з прямокутників щось промайнуло! За кілька секунд схожа тінь ковзнула у сусідньому зображенні. Ремонтники продовжували рух уперед. З їх трансляцій, здавалось, ніби вони пожирають матово-сіре простирадло корабля. Час від часу, вони оглядались у боки, що дозволяло бачити одне одного. Іван завмер в очікуванні чогось, що йому почало видаватись дивним. У якусь мить, картинка в одному з прямокутників пішла шкереберть. Космос завертівся і на якусь секунду промайнуло зображення вже далекого корабля “Сяйво Мрії”. Зв'язок втратився. Старий пілот похапцем відмотав запис з чергового втраченого ремонтника. Провів збільшення і відсахнувся.

“ - Це що за капосник?!” - вихопилось з його грудей, очі округлились.

    Камери встигли ухопити зображення дивного об'єкта. При уповільнені можна було розгледіти, що якась істота, в колір корабля, стрімко пересувалась ззовні по його поверхні. Її шість кінцівок рухались так злагоджено та швидко, що майже втрачали свої обриси.

    Доки Іван розглядав непроханця — зникло ще одне зображення.

    – Ти ба, який здібний чортяка... - потім скомандував помічникові. - Мапе, зачинити ремонтні шлюзи!

    – Зачинив! - відрапортував той.

    – Схоже, ми залишимось без ремонтників...

    Старий відштовхнувся від стелі та ніби присів на підлогу. Думки в голові роїлися так хаотично, що він не міг дати їм ладу. Не розумів звідки узявся цей гість... Що від нього очікувати?... Як його позбутись і взагалі діяти далі? Ситуація не штатна. Він випростав ноги по підлозі. Одну перекинув на іншу. Сяйливий килим коридору освітив його кеди. Старий невимушено втупився в них. Раз по раз, його очі повертались до зображень на екрані. Напруження спадало, хоча він не помітив як мимоволі почав длубатися вказівним пальцем правої руки у тій самій підлозі.

    – Є ідеї, Мапе, звідки він з'явився та хто це? - поцікавився Іван у борт-оператора та почухав бороду.

    – Це робот-розвідник з радівського корабля. У воєнних колах їх охрестили нишпорками. - не перериваючи картинки космосу, пролунав голос з екрану.

    – Отак оказія! Ти знав? Чому не повідомив відразу? Я мало не закипів розгадуючи цю загадку!

    – Ви не питали, тому не повідомляв. - У голосі прозвучали нотки іронії.

    – Небезпечний?

    – Так. Бойова здатність третього рівня.

    – Ох ти ж лишенько... - у скронях забумкали барабани серця. - Як нам його збутися? Запитаю, можливо і це знаєш...

    – На це питання відповіді не маю. - відповів Мап.

    Іван побіжно переглянув зображення з камер ремонтників. Декотрі продовжували рух по корпусу. Тоді подався до машинного відділення. Він рухався швидко, настільки, наскільки вистачало його спритності. За кілька хвилин запірнув у відсік та забігав очима по нішам кімнати. Більша її частина щільно заставлена роботизованими інструментами. Він торкнувся стіни і з неї викотились дві сірі кулі, немов які м'ячі, вони зупинились у його ніг. 

“ –  Ходімо за мною.” - промовив старий до куль. Він рушив до виходу. І ті покотилися слідом.

    Знову з'явилася проекція Мапа.

    – Іване, нишпорка якимось чином пролізла всередину корабля.

    – Схоже, шпигун встиг ускочити у ремонтний шлюз. - він прискорився.

    Іван минув двоє перехідних дверей. Зупинив кулі та наказав їм вакуумувати шпигуна вразі його появи. Ті, розгледіли об'єкт на проекції. Кивнули вогниками.

    На вакууматорів, особливо нічого розраховувати. Звичайні техніки, котрим, зазвичай діставались простіші задачі. Такі, як от, запакувати інопланетні зразки каменю, руди там усілякої.

    “ –  Примарна затія.” - подумав Іван, щодо вакууматорів.

    Він ковзнув уздовж коридору. У кілька кроків запірнув у генераторну. По його тілу різними кольорами заковзали вогники. Вони брали початок на панелі приладів і нині прилипали своїми кольорами до одягу людини. Іван огледівся. Намагався щось вигадати, аби зупинити нишпорку. Підсвідомо розумів, що діяти доведеться незвично. Ремонтні шлюзи ведуть до машинного відділення, де він щойно побував. Він мусив забрати звідти вакууматорів, щоб перемістити їх у менший простір. Це значно підвищує їх шанси поцілити об'єкт. Особливо зауважуючи, що об'єкт надто повороткий. Іванові, хотілось би сподіватись, що автоматично заблоковані тунелі ремонтників, не допустять його всередину. Та все ж, щоб знизити ймовірність розблокування, він вирішив додатково знеструмити шлюзи та відсік машинного відділення. Він відшукав на панелі відповідний вимикач та повернув його — вогник згас. Проте, сподіватися, що цього достатньо — марно.

    “ – Доки шпигун на кораблі — доти існує небезпека. Можливо, якби мертво заблокувати його у тунелях зорельоту і безпечно прибути на Зодес, фахівці з військової безпеки навіть зраділи б такому подарункові. Вони б задіяли своїх супертехнологічних роботів для упіймання ворожої машини. Дивись. І збитки окупились би.” - так розмірковував Іван, коли покинув генераторну і вже суперменом летів до зовнішнього гравітаційного кільця по сяйливому коридору.

    Все ж, він поспішав дистанціюватись від непроханого гостя, тому вирішив укритися у більш безпечній частині корабля. Враховуючи, що доступ до нього можливий лише через єдині двері. І лише за певних умов, що значно знижує вірогідність зустрічі з непроханцем. За черговим поворотом старий щосили, вкотре, відштовхнувся ногами і впевнено наближався до перехідного шлюзу.  Минув перші двері. На наступних, підступно, немов навмисно, очікували червоні індикатори, що свідчили про заборону доступу до периметру. Кільце мусило ще досить багато провернутися. Він не засмутився — терпіння винагороджує наполегливих.

    Коли до дверей залишилось лише трішки — Іванові раптом перебило дух. У голові запаморочилось і все довкола поплило, немов під водою.

    “ –  Розгерметизація, звідки? - лише встигло ковзнути у його думках.  Він щосили захопив легенями залишки повітря і відразу втратив свідомість.

    Іван оговтався “лежачи” на дверях перехідника. Його млявий погляд був спрямований вздовж коридору крізь перші двері, котрі дивним чином саме зачинялись. У їх прорізі, він міг споглядати виразні блискавки, що спалахували за поворотом. Він не відразу усвідомив себе і що взагалі коїться. Лише потім, повністю отямившись, зрозумів — робот-нишпорка зустрівся вакууматорами. До вух, невиразним відлунням, линуло як вакууматори гарцюють по стелям тунелю, аби вцілити потенційну здобич. І той, схоже, активно пручається. На їх стороні нині механізми рівноваги — чим спритніший об'єкт, тим швидше вони рухаються. І судячи по гомінкому відлунню — гість дуже спритний. Іван перевернувся лицем до дверей, на щастя було зелене світло — доступ дозволено. Металеві рукояті ковзнули в долоні старого — двері слухняно відчинились. Він не встиг правильно згрупуватись. Не встиг ухопитись за перила. Ось так, як був, ковзнув до кільця і шкереберть полетів підхоплений магнетичним тяжінням. Що більше вглиб, тим більше його тіло набувало ваги. Коли в очах завертілось, він встиг прикрити голову руками.

    Суглоби затріщали, мов під вправними руками костоправа, коли старий пілот простелився по підлозі вже іншого коридору. Насправді, підлога була м'яка, але ж не передбачала таких приземлень.

    “ –  Якщо корабель вціліє — поставлю на цьому місці батут.” - зводячись на ноги прохрипів Іван. Він покрутив руками,помацав ребра. Ніби цілий.

    В кілька кроків перед пілотом з'явилась постать Мапа. Іван зрадів йому так, мов не бачив цілу вічність.

    – Мапе, дай зображення коридору з вакууматорами! - мовив він та по-товариськи поклав руку тому на плече.

    – Миттю, Іване. Радий що ви дісталися кільця!

    – Так, друже, я також. 

     Поряд з ними змалювалася проекція. У повітрі прямокутником матеріалізувалось зображення коридору. Перед очима глядачів пролетів шматочок металу. Він дещо затуляв картинку, проте коли беззвучно покинув межі огляду — ті сахнулись! Увесь коридор був всіяний фрагментами вакууматорів. Одні парили у повітрі, інші прилипли до стін та стелі, ледве погойдувались. Якісь більші, проте нерозбірливі, немов лежали на підлозі. Шматки бронеплівки, що повинні були скувати собою негідника, мов які медузи, плавали у проході коридору серед утвореного мотлоху. 

    Старий оторопів. Він не міг збагнути, яким чином нишпорка дістався цього місця. Торкнувся екрану. І камера немов поплила крізь залишки електронних помічників вздовж коридору у сторону кільця. Проминув знівечені скляні двері, товсті уламки котрих висіли у повітрі. Силует хижої електронної тварини, чи то більше — великої комахи, не змусив довго на себе очікувати. Дещо пласке, шестиноге тільце сріблястого кольору стояло поруч з дверима на підлозі. З передньої частини шпигуна тяглось догори тоненьке тільце з приплеснутою головою. З маленьких плечей відходили чорні тонкі відростки, котрі в місцях, що можна було б назвати зап'ястями, утворювали незвичайно товсті прилади, від вмонтованих у середині знарядь та функцій. Закінчувались такі руки невеличкими клешнястими долонями.

    Тишу порушив Мап:

    – Я вимкнув систему розпізнання, відразу як двері зачинились.

    – Вірно зробив, друже. Ти глянь, яке воно відразливе. У радів повний несмак у проектуванні!

    – Ця модель здатна до перекомпонування. Він може виглядати інакше за необхідності.

    – Що колір змінювати, так це цілком! Нагорі, він маскувався у колір обшивки.

    – Іване, нам необхідно покинути корабель. Перед нами дуже небезпечний зразок. Його проникнення до кільця лише справа часу.

    – Я розумію, друже. Можливо, ти правий. Ходімо до капсули, доки кільце справне. - в голосі старого відчувався смуток і разом з цим віяло примиренням з ситуацією.

    Вони вирушили до відсіку з капсулою. Старому пілотові тяжко було перебирати ногами, навіть почав відставати від Мапа. Цю тяжкість викликала не гравітація — більше смуток за всім таким улюбленим. Стільки років прослужив йому корабель. Не злічити вже польотів та пригод з ним пов'язаних. Він залишав не якусь бляшанку — він втрачав частину себе. Тих годин, що вплелись у роки проведені на цьому борту. За цими згадками, не помітив як зовсім сповільнів. Це помітив Мап.

    – Іване, нам потрібно поспішати. Будь ласка... - молив він.

    – Мапе, як цей поганець відчинив шлюзи ремонтників? Я ж знеструмив відсік...

    – Іване, ви не змогли знеструмити його.

    – Стій! Як це не зміг? - оторопів старий, зупинився.

    Мап зупинився також. Повернувся лицем до пілота і простяг руку до стіни. Цієї миті знову матеріалізувалося зображення. Це був запис, коли Іван перебував у генераторній. На відео було видко, як він настирно намагається знеструмити вимикачем живлення відсіку, проте, той увесь час повертався у висхідне положення. Далі з'являється зображення Мапа, де він бурхливо вмовляє покинути генераторну і вирушати до кільця, бо шпигун вже у машинному відділенні.

    Старий зомлів від побаченого. Якось незграбно він торкнувся зображення, почав мотати його взад-перед. Далі, безмовно, тремтливими руками перемкнув на машинне відділення — знову відмотав. Він побачив на відео, як в добре освітленому відсіку відчинився шлюз. Спочатку у ньому з'явилась шайба. Вона випала до відсіку і не ворухнулась — то був ремонтник. Далі зі шлюзу вискочив робот-нишпорка. Немов який спецпризначенець, він викотив до середини кімнати. Спрямованими перед себе озброєними ручками обвів довкола.  З зап'ясть стирчали дивні прилади з вогниками, мов які ліхтарики, розрізали променями простір.

    Старий вимкнув зображення і похапцем покрокував до капсули. Від такої дивної реакції, Мап ніби заспокоївся. Згодом, не зупиняючись, Іван повернувся до Мапа та промовив:

    – Диво-дивне! Не розумію, як таке можливо? Я цього не пам'ятаю... Точніше, пам'ятаю зовсім інше. Що вимкнув відсік. Що була розгерметизація. А що нині?... Відсік ввімкнутий! Шматки вакууматорів та скла літають по кораблеві як ні в чому не бувало. Адже вони мусили б скупчитись у місці витоку!

    – Іване, розгерметизації не було.

    – Була, Мапе. Я ледве не задихнувся!

    Мап, не зупиняючись, поглянув на господаря. На обличчі-екрані виникло зображення — "знак питання".

    “ –  О, боже, Мапе! У тебе порушення логіки!” -вигукнув запихавшись старий. Зненацька він припинився і таємниче протянув. - “ Порушення ло-гі-ки...”

    Після цих слів старий пілот зупинився. Він задумливо погладив бороду. В ній вже рясно плелося сивими нитками волосся.

    “ –  Порушення логіки...” - подумки повторив він. - “Коли востаннє я промовляв ці слова і натяку не було на бороду. Серце палало вогнем. І все видавалось мені новим та незнайомим. У цьому мереживі новизни загубилися мої особливі знання.”

    З дитинства виринули рядки:

" Все, що нині я маю, що в руках я тримаю.

Передніше це взяв лише думкою.

Свою ціль полюбляю, так і світ я сприймаю,

А погане зітру немов ґумкою."

    Він повернувся до Мапа. “Знак питання” досі висів на його обличчі, вказуючи напарнику на несправність:

    "– Усе гаразд, Мапе. Все так як тобі запам'яталось. Забудь мої останні слова до цього звернення."

    Іван знав, що його електронний товариш сприймає усе промовлене ним як аксіому. Тому у певний момент, як ось цього разу, дві дійсності почали суперечити одна одній. Помилка була невідворотна. Яким чином він міг пояснити своєму вірному помічникові, що робот-нишпорка застосував викривлення дійсності? Адже ці знання лежать за межами логіки!

    На останні слова Івана робот зреагував стиранням даних. “ Знак питання” зник з його екрану. Змалювалось доброзичливе електронне лице. Він промовив:

    – Виконано, Іване!

    – Ходи, підготуй капсулу. За хвилину прийду. - заспокійливо мовив пілот.

    – Гаразд, Іване. Прошу не зволікати надто.

    – Так, друже.