Так, повелителю!

– …і ось так, діти, ваш дідусь обдурив великого мага Нірморіуса. – Капріал окинув поглядом своє величеньке сімейство, що зібралося за святковим столом на честь початку осені, і залишився задоволений тотальним обожнюванням і повагою. – Той сказав: «Демоне, я забув свої окуляри. Чи не міг би ти підказати, що там за літера? А чи і?», а я йому: «Ні-і-і…», тому що поки він не поневолив мене повністю, я не збирався допомагати йому в цій справі. Він зрадів, сміється! «Хохі-хуху-хо-хаху!» – каже урочисто заклинання. «Відтепер ти мій помічник», хе-хе-хе. А сказав би «Хоха-хуху-хо-хаху», і став би я рабом. Дурний, дурний маг!

Троє синів, п’ятеро невісток і дванадцятеро онуків слухали кожне слово з роззявленим ротом, хоча цю історію Капріал повторював не раз і не два. Іноді у ній мінялися дрібні деталі, але одне залишалося фактом: старий демон багато десятиліть прикидався вірним слугою знаменитого мага, а насправді вів свою гру і незабаром збирався скинути господаря в багнюку зневаги.

– Діду, тобі сьогодні завдання прийшло, – неввічливо перервав розповідь молодший із онуків – рудий замурзаний шибеник, настільки схожий на самого Капріала в дитинстві, що рука не піднімалася нам’яти йому вуха за непослух. – Ти сказав, що це твоя мить розплати, я чув! Можна тобі допомогти? Ну будь ласка! Я також хочу в історію!

– Так! Так! Так! – підхопили його брати, що наївно раділи будь-якому завданню, навіть прибирання сприймали як пригоду. Капріал вважав, вони це переростуть і колись ще стануть гідними демонами. – Діду, ми допоможемо! Діду, діду, діду! Що треба зробити?

Капріал посміхнувся, згадавши кругле спітніле обличчя мага в дзеркалі зв’язку. Нірморіус не стежить ні за вагою, ні за здоров’ям, для нього спека – гірше за тортури. Та зараз цей невдаха замахнувся на королівські змагання, ба більше – зібрався перемогти!

«Капріале, друже мій, це наш шанс зробити світ трохи добрішим. Король посперечався з королевою щодо того, хто з них краще розбирається в людях. Вони вирішили організувати випробування, уявляєш? Випробування чеснот. Переможців озолотять, а переможені стануть посміховиськом. Ти не повіриш, але королева згадала нашу давню дружбу і доручила мені зібрати ідеальну команду. Вона знала, до кого звернутись. Капріале, друже, знайди десять добрих, безкорисливих, працьовитих, чесних, вірних… Ну ти ж зрозумів, так? І… Ох, незручно ж як просити про таке… Вибач за неприємне завдання, але приведи хоч одну красуню, яких світ не бачив. По-перше, для видовищності, а то чесноти самі собою нудні й передбачувані. По-друге, щоб роздражнити короля, а то не все у них із королевою останнім часом мирно, але тсс… Я тобі цього не говорив».

Капріал розреготався, ніби на власні очі бачачи червоне обличчя мага. Той, безнадійний шанувальник королеви протягом пів століття з лишком, намагався хоч на старості сплести сяку-таку інтригу, але на нього чекав провал, бо у вірного демона свій погляд на світ.

– Хлопці, у мене є завдання саме для вас! – сказав він, наповнюючи золотий кубок до країв. – Ми розмажемо Нірморіуса на його власному полі бою. Слухайте! Знайдіть десять найпотворніших… Ні, це спричинить підозри. Діймо обережно. Нам потрібні найпотворніша, найбезсердечніша, найлінивіша, найбезпринципніша, найбезсоромніша, найдурніша, найбезсовісніша, найагресивніша, найжорстокіша і найрозпусніша людина у світі. Або у різних світах! Вибирайте ретельно, бо залишитеся без хвостів!

– Діду… – несміливо пискнув якийсь тихоня, ім’я якого Капріал навіть не пам’ятав. – А хто експерт? Хто визначить, що саме ті люди най-най-найгірші? Кому вірити?

– Вір своєму серцю, – лицемірно порадив Капріал. Він вважав, що в юності гарні слова важливіші за сенс. – І оточенню. І жертвам. Ніхто так не розуміється на людях, як вони самі. Ну, вип’ємо за успіх! До дна!

Одна з невісток почала обурюватись і вимагати, щоб чоловіки не подавали поганий приклад дітям, але їй дружно заткнули рота. У цій сім’ї Капріал був головним і не вважав свої дії шкідливими. Хіба щодо мага, але той заслужив.

***

– Діду… Я ось не знаю, як тобі сказати… – Улюблений рудий онучок тупцював біля порога кабінету, не наважуючись увійти й потривожити зайнятого демона. – Ми ж старалися, ти сам бачив. Ми дуже старались! І в якомусь сенсі у нас усе вийшло.

– Нірморіуса вигнали з ганьбою? – вдоволено припустив Капріал. Він навмисно не стежив за змаганнями, щоб смак перемоги був яскравішим і повноціннішим. – Так йому і треба!

– Наша команда… Кхм…

– Лайно. Ідеальне лайно. Малий, не соромся цього слова. Ми демони, нас воно супроводжує все життя.

Рудий зітхнув і позадкував за поріг.

– Ми виграли! – крикнув і помчав геть. – Ми зібрали найкращу з команд, діду! – донесла луна його слова. – Вони не підвели!

– Але як?.. – Вперше в житті Капріал розгубився. – Як?.. – Він заскреготів кріслом, коли вставав. – Як?!

– Я перешлю загальні нотатки, діду, в твоє дзеркало. Сам побачиш, ми робили, як ти сказав! Там стільки всього є! А королева нам вдячна й обіцяє державну нагороду. Але це я, мабуть, даремно сказав…

Капріал упав назад у крісло і з відчаєм подивився у вікно, за яким тяглися типові для цього світу руїни. Раніше вони радували око, та тепер нагадували про те розмірене життя, якого він ніколи не хотів.

– Нотатки, діду! Я ні в чому не винний!

«Так я й повірив», – хмикнув Капріал, але дзеркало все ж таки підняв і надіслане онуком відкрив.

Відкрив – і схопився за голову, побачивши зображення першої кандидатки – тієї, що «найпотворніша у світі». Та за усмішку цієї розкішної жінки він сам продав би всіх дружин і половину дурних онуків!

– Гей, ти, малий рудий паразите! – голосно розлетілося будівлею. – Негайно повзи сюди і пояснюй, що це таке?! Якщо ви, невдячні, вирішили мені нашкодити…

– Діду, я теж не повірив, але цю жінку назвали опудалом, жирною свинею і всяке таке аж мільйон людей всього за один день. – Руда маківка покаянно майнула в дверному отворі і зникла, коли Капріал шпурнув у неї першу-ліпшу книгу. – Та сам подивися, той іносвітський інтер-щось-там не збреше. Он же є посилання, діду. Ту жінку з самого дитинства обзивали шваброю, а як вона в якихось відео знялася і виставила себе на загальний огляд, то люди висловили все, що про неї думають. Ти прочитай, що про неї пишуть, прочитай. Ай!

– Це не якісь відео, а фінал конкурсу краси, де вона перемогла! – гаркнув Капріал, не жаліючи книг. – У неї вистачає фанатів у семи світах! Вона на акторській кар’єрі мільярди заробила! Тебе дивує кількість незадоволених?! Ти ж демон! Твоя робота – нашіптувати гидоти навіть про святих і пожинати плоди!

– Ну, діду… Звідки ж я знав? Не злись, ми з хлопцями зробили правильні висновки і більше не покладалися на недоброзичливців. Перевір! Тупицю нам підібрав справжнісінький професор, лауреат купи премій, дуже відома в науці людина. Професіонал! Він не міг помилитися. Там відео. Я як знав, що ти захочеш сам усе перевірити, і переформатував матеріали для твого дзеркала. Я молодець, так?

«Якою ж бездарністю треба бути, щоби таке зробити?! Ольго, для мене ви – розчарування тисячоліття. Я вкладав у вас сили і знання, а ви показали себе найдурнішою із жінок! Я цього не пробачу. Про вашу тупість, про вашу нездатність мислити логічно, про ваш кричущий брак розуму дізнаються всі наші колеги. Про що ви тільки думали? О так, ви й не думали, бо в голові у вас пусто. Вакуум! Вам пішли назустріч і дозволили займатися тими псевдонауковими дослідженнями на нашій кафедрі, але ви не здатні оцінити добре ставлення. Невже так важко зрозуміти: ви – абсолютний нуль, Ольго. Ви ніщо. Я подбаю про те, щоб вас назавжди викинули з нашої сфери діяльності. Я не дозволю вам зашкодити навіть мусі, не кажучи вже про науковців», – бубонів якийсь прилизаний тип, звертаючись до заляканої дівчини із заплаканим обличчям і пачкою зім’ятих роздруківок у руках.

– І це ти називаєш «зробити висновки»? – оманливо спокійно поцікавився Капріал, внутрішньо закипаючи.

– Атож! Діду, ця точно у програші… тобто у виграші не замішана. Вона як прибула, то нічому не дивувалась і ні в чому не брала участі, а шукала спонсора для якоїсь ідеї щодо суперпалива. Ти не дивися, що вона на вигляд розумна. — Рудий обережно просунув голову у двері і ризикнув переступити поріг. – Я забрав її, коли вона не могла вирішити елементарне завдання. Їй прямим текстом сказали, що треба дати хабар, і проблем із проектом не буде, а до неї не дійшло! Її за зайвий пробіл у тексті засуджували як за масове вбивство, а вона не розуміла, чому це відбувається. Ну і дурепа. Тьху. А мужик той тобі як, діду? Безпринципний? Він із королем посварився, через нього всю команду ледь не стратили на місці. Я молодець, так? Думка кращого друга найчесніша і неупереджена, ми не могли помилитися.

«Шоне, як ти міг? Ти занапастив моє життя. Я довіряв тобі, запрошував у свій дім, слав різдвяні листівки, допоміг знайти роботу, познайомив із сім’єю, а ти мене зрадив! Моя дівчинка… Моя маленька невинна дівчинка покладалася на тебе, а ти зруйнував її майбутнє! Адже вона збиралася в коледж, юристкою хотіла стати… Мерзото, ненавиджу тебе! Ти поставив кар’єру вище за дружбу. Ну невже ти не міг нас зрозуміти?! Звичайно, тепер на тебе чекає підвищення! А якою ціною? Чи зможеш ти спати ночами, знаючи, як знущаються у в’язниці із нашої маленької Юсіль? Зможеш?! Адже вона не зробила нічого поганого! Ніби ти не був молодим і безтурботним! Подумаєш, випила зайвий келих… Всі так роблять! А той безхатько вискочив на дорогу навмисне, щоб дістати грошей! Побачив дорогу машину і стрибнув на неї! Він сам винен, що його розмазало по всьому пішохідному переходу. Моя дитина його навіть не бачила! Вона, турботлива дівчинка, якраз писала таткові повідомлення, а тут такий удар… Твоя зрада її добила. Я все розумію, ти поліцейський, це твій хліб, але невже ти не міг вдати, що не бачив біля свого будинку нашу побиту машину в крові?!» – біснувався на екрані чоловік середнього віку.

– Я навіть не хочу знати про інших, – знесилено зітхнув Капріал. – Не хочу. Так мене не принижували з часів… Ніколи!

– Діду, не бурчи. І не кидайся чашками, боляче ж! Згоден, друзі не завжди знають людину досить добре, а ось рідні… Зараз я прокручу тобі швиденько всіх, там ми точно не налажали. Ти заспокоїшся й обов’язково скажеш, що я молодець! Дивися, зразковий випадок. Батьки ніколи не відгукнуться погано про свою дитину без поважної причини, згоден?

«Невдячна! Ми тебе годували й одягали, а ти он як із нами чиниш?! Це ж ми знайшли ту самотню паралізовану стару, в якої ти п’ятнадцять років жила як у бога за пазухою! Ми їй прямо сказали, що ти заслужила її квартиру за свою працю! Ми не лізли в твоє життя, дозволили тобі робити, що твоїй душі заманеться! А тепер ти жалієш шматок хліба для рідної родини?! Це наша заслуга і наша квартира. Не бреши, нібито та стара спеціально уточнила в заповіті, що відписує своє майно тільки тобі з умовою, що відтепер ти житимеш для себе. У твоєї нещасної незаміжньої сестри народилася п’ята дитина, їм потрібне окреме житло! А куди повернеться твій брат, коли вийде із в’язниці? Безсовісна! Та кому ти потрібна без нас?» – волала розлючена сива жінка під чиїмось вікном.

«Безсоромна! Ти себе у дзеркалі бачила? Намалювалась як повія, коліна голі… Мабуть, шукаєш, перед ким би їх розсунути! Тьху! Розпусниця! Не вірю, що у вас така шкільна форма. Тьху! Тьху на тебе! Перед людьми соромно! Он у Семеновича не онука, а янголятко. Маленька, худенька, оченята від землі не піднімає, коліна гостренькі як у пташки… Не те що ти, корова, позорище повне, скоро в подолі принесеш, якщо ще не принесла! Це тебе мати вчить так одягатися? Всі ви однакові, хвойди, прости господи…» – надривався пошарпаний мужичок біля замкнених дверей.

«Безсердечна! Так і знай, я накладу на себе руки, якщо ти до мене не повернешся. Але спочатку я вб’ю того мерзотного психотерапевта, що вбив тобі в голову всю ту маячню про токсичні стосунки. Ти будеш винна в його смерті, запам’ятай! Твоя жорстокість знищить усе, що тебе оточує! А одного разу я підстережу ту твою безмозку подругу, що записала тебе на прийом до мерзотного мозкоправа, і розріжу її на шматки! І той твій начальник, що вранці пригощає тебе кавою, скоро здохне! І той придурок, що підвозить тебе на роботу, а ти йому усміхаєшся, ніби в тебе немає законного чоловіка, здохне як собака! Невже в тебе нема жодної краплі жалості? Я цього так не залишу!» – захлинався ненавистю мобільний телефон.

«Ти! Агресивна тварюко, як ти наважився вдарити мого сина?! Я засуджу тебе. Ні, спочатку я закрию тебе в божевільні, і твоїх дітей відправлять у дитбудинок! Та я просто зараз прийду і наб’ю тобі пику! Думаєш, найрозумніший? Тобі все можна? Я нікому не дозволю ображати мого хлопчика. І не патякай тут мені, ще п’ять днів він неповнолітній і закон його захищає. Він може стріляти в будь-яких котів з будь-якої зброї! А в тебе серйозні проблеми, запам’ятай мої слова», – шипів огрядний чоловік у домофон.

Капріал ривком відсунув інформаційне дзеркало, не бажаючи бачити продовження.

Абсолютний провал. Перший і єдиний за все життя. Раніше ніколи такого не було. Це все вони винні! Помічники кляті! Кажуть же, що у семи няньок дитя без нагляду.

Втім, ні, онуки не надто напартачили. Вони притягли звичайних людей (майже всіх), а не збіговисько святенників. Хто ж знав, що у змаганні чеснот переможе посередність? Якби Капріал дізнався про склад команди раніше, то не надто б засмутився – вважав би, що такі обов’язково програють.

– Діду, а має значення те, що через нашу перемогу король посварився з королевою і вона вирушила в провінцію зализувати рани? Це ж наче погано… І твій маг винний у її очах. Формально це він підсунув королю ту потворну красуню, що може стати наступною королевою. Якби я був скривдженою дружиною, то зненавидів би мага!

У Капріала відлягло від серця. Доля справедлива. Вона тішить старого демона, і навіть дурнуваті онуки не в змозі їй завадити.

Інформаційне дзеркало задзеленчало, сповіщаючи про запит на зв’язок. Маг Нірморіус, хай йому грець! Зараз почне дякувати вірному Капріалу і докоряти злому фатуму, що завадив досягти успіху. Яка ж нікчемність цей благодушний дурник!

– О, друже мій, ти перетворив моє життя на свято! – без передмов оголосила задоволена товста пика мага, й Капріала ніби облили крижаною водою. – Можливо, ти вже чув про нову симпатію короля? Ах, якби я тільки знав, що все так обернеться! Я б давно відкрив королеві очі щодо її невдячного чоловіка, який не цінує ні її, ні довгі роки шлюбу. Але тепер у нас усе гаразд. Ми проводимо разом кожну вільну хвилину і щасливі як ніколи в житті! Це твоя заслуга, друже мій. На знак вдячності я хочу звільнити тебе від рабства. Ти ж і надалі будеш мені вірним помічником і соратником? Хоха-хуху-хо-хаху!

Капріал розбив дзеркало кулаком і почув у дзвоні уламків знущальний сміх безжальної долі.

Якщо вам сподобалась ця історія, будь ласка, не забувайте про «вподобайки» та коментарі. Щоб не пропустити новинки, підписуйтесь на мою авторську сторінку.

Приємного відпочинку в чарівних світах!

Будь ласка, донатьте ЗСУ і волонтерам.

І, будь ласка, завжди пам'ятайте про те, що #RussiaIsATerroristState