Цілунок Долі

«We’ll never say Mayday…»

Перша за довгі роки ранішня пробіжка вибила з нього все повітря. Горло різало, а ноги стали ватяними й неслухняними, тому Нік опустився на прохолодний бордюр. Він відчайдушно намагався обігнати власні думки. От тільки тіло здалося першим.

Минулу ніч хлопець провів у бруді дешевого готелю. Власниця попросила всього двадцять доларів за ніч, але навіть такий цінник змусив його гаманець суттєво постраждати. Умови, звісно ж, виявилися не найкращими: за стінкою постійно хтось галасував, а маленький холодильник у кутку дзижчав, ніби набридлива муха. До заплямованих простирадл прилипла рожева жуйка, поки сморід чийогось поту сочився з подушки в ніздрі. Усе це вбило шалене бажання заснути ледь не одразу. Уже над ранок запахи та звуки навколо злилися у какофонію і Нік вибіг на вулицю.

Восьма ранку.

Хлопець затиснув зубами чергову цигарку й кілька разів чиркнув запальничкою. Назовні вирвалися тільки іскорки, тому він рвучко пожбурив її геть. Важко видихнувши, Нік запустив пальці в сплутане волосся й опустив голову.

Жінка, що проходила повз, відтягнула зовсім малу дочку від хлопця й спішно прошепотіла:

— Мила, не дивись на нього.

Дуглас байдуже хмикнув і накинув на голову капюшон худі. Хотілося струсити її погляд із себе, як бридку павутину, що налипала на обличчя.

Нік просидів тут усього кілька хвилин, а більшість уже встигла зробити свої висновки. Батьки ж завжди вчили його не ставити крапку на людині з першого погляду. Амалія часто повторювала: «Не засуджуй, поки не роздивишся зі всіх сторін, а якщо можеш, то проникни в саме серце та зміни його життя». Тільки зараз він розумів, що вона мала на увазі.

Хлопець уже збирався повернутися до готелю, коли телефон у його кишені видав вібрацію. Він дістав зі спортивок смартфон. На екрані розтягнувся довгий ряд чисел, що змусив на мить завмерти. Тілом пройшов дрібний дрож, але Дуглас таки змусив себе здійняти слухавку.

— Слухаю, – кинув він, прочистивши горло.

— Ніколасе, я бачив тебе поряд з кампусом, – монотонно мовив голос. – Хочу поговорити з тобою, тому зайди до мене.

— Хто це?

— Вибач, – шумно видихнувши, співрозмовник продовжив: – Це – декан, Мартін Родрігез.

— Добре, зараз буду.

Нік кинув слухавку до того, як чоловік встиг щось сказати, й запхнув телефон до кишені. Він рушив вимощеною гравієм доріжкою до головного входу, зовсім не поспішаючи. Каміння хрустіло під старими кросівками й порушувало нетривку тишу кампусу. За місяць це місце наповниться сотнями голосів і сміхом. Хлопцеві просто пощастило опинитися тут. Можливо, він зможе нарешті злитися з натовпом і перетворитися на невидимку. Це звучало надто утопічно, тому вірити в щасливе завтра Нік не хотів.

Для чого існує надія, якщо вона ж і убиває? Дуглас не знав цього точно, проте більшість сліпо вірила в неї.

Розмірений шурхіт паперу долинав із глибин кабінету крізь не зачинені двері й лінивим відлунням розповзався скелетом універу. Десь удалині чулися ритмічні кроки, що наче дражнили повільну ходьбу хлопця. Нік озирнувся й ступив досередини.

Декан одразу відірвав погляд від паперів.

— Ніколасе, – обізвався він, дружньо всміхнувшись. – Присядь.

Хлопець пройшов до столу й опустився на стілець, поки чоловік завершував якісь записи.

— Щось сталося? – нахмурився Мартін і вималював олівцем коло в повітрі. – Маєш жахливий вигляд.

— Ви викликали мене, аби обговорити мій зовнішній вигляд?

Нік скинув з голови капюшон, склавши руки на грудях. Він спостерігав за спантеличеним виразом обличчя чоловіка, аж доки той не кахикнув.

— Ти добре спиш? – неочікувано видав Родрігез і опустив погляд до папок. – Я мав здогадатися, що смерть Амалії приголомшить тебе.

Він сів рівніше й сперся ліктями на стіл, подавшись трохи вперед.

— Можливо, я можу чимось допомогти?

— Мартіне, – витиснув із себе Нік. – Ви закінчили?

— Добре, – чоловік злегка кивнув і нарешті почав: – Відмітки за останній рік твого навчання… могли би бути кращими.

Нік кивнув. Погляд сповз на край стола й увіп’явся в дрібні подряпини, наче в них крилася відповідь. Пальці мимоволі стиснули біцепс, аби утриматися від уїдливих коментарів. Сам же винен.

Тишу обірвав неочікуваний гуркіт дверей, а декан одразу здійняв погляд на гостя.

Усе сталося настільки швидко, що Дугласу навіть не довелося обертатися.

Гість вихором здолав відстань і поклав на стіл вим'ятий аркуш. Одним різким порухом він зірвав капюшон чорної кофти, а світлі пасма прикрили його обличчя.

Єдине, що встиг помітити Нік, – гострий червоний напис MayDay на спині. Наче неминуче попередження.

— Що це? – він ткнув пальцем у бік листка.

— Айзеку, – чоловік зітхнув, витерши долонею обличчя. – Вирішіть усе між собою.

— Вирішити що? – хлопець обернувся й прикипів поглядом до Ніка. – Дякую за змарнований час, якщо не збираєтеся допомагати, то так і скажіть. Я піду до ректора Альвареса.

— Він скаже тобі те саме, що і я. Знайди бійця, Шелтоне.

Декан відкинувся на спинку крісла й обірвав секундну тишу протяжним скрипом. Чоловік не зводив з Айзека пильного погляду, поки той нарешті не ворухнувся.

— Нікі, – покликав він. Дуглас мілко здригнувся, зустрівшись із його обсидіановими очима. – Важко було сюди потрапити?

— До чого тут я?

— То ти не знаєш?

Айзек коротко реготнув. Його очі зблиснули, але Нік не встиг вловити причину такої зміни – той хутко звісив підборіддя. Якусь мить він мовчав, заховавши руки в кишені шортів.

— Декан Родрігез, – Шелтон підтиснув губи й знову поглянув на Дугласа. – Знайшов слабке місце в законах університету і набирає студентів за додаткову плату. Скільки ти заплатив?

Нік хмикнув і здійняв кутик губ у напівусмішці.

— Я не платив йому.

— То навіть так, а я думав, що правду буде важче витягнути.

— Айзеку, – озвався декан. Щоки чоловіка злегка вкрив рум’янець, але ніхто на нього не зважав.

— І що ти з нею зробиш? – Нік нахилив голову на бік, і на мить не розриваючи зорового контакту. – Твої батьки – спонсори? Не думаю, що ти дуже старався, аби сюди потрапити.

Губи Шелтона смикнулися у стриманій усмішці, але він придушив її.

— Вимагатимеш знайомства з ними?

— На щастя, – пирхнув Нік, – У мені не палає такого бажання.

— Шкода, – кинув він чи то глузливо, чи то серйозно й повернувся до Мартіна. – Я маю кандидата.

— Добре, – тихо погодився декан. – Я подивлюся, що можна вдіяти.

Шелтону знадобилася лише мить, аби обдумати почуте. Після, він задовільно хмикнув і спокійно покинув кабінет.

Тільки тоді Нік дозволив собі видихнути. Ще якийсь час хлопець вслухався у кроки, які загубилися десь у коридорі майже одразу. Можливо, то було тільки відлуння у його свідомості, та звучало воно занадто чітко.

— Ви з ним знайомі? – злегка опустив брови Мартін.

Дуглас заперечно хитнув головою.

— Які в мене варіанти?

— Для тебе нічого не змінилося, – чоловік розвів руками й прибрав у бік аркуш принесений Айзеком. – Або ММА, або лакрос. Я сильно сумніваюся, що Даніель візьме тебе в команду – вони зараз у повному складі, тому…

— Ні, – урвав його Нік, підірвавшись з місця. – MayDay не варіант, а безвихідь.

— Ти суперечиш сам собі. Раджу переглянути своє ставлення до ситуації та хоч раз дослухатися до чиєїсь поради, – він витримав коротку павзу й опустив погляд у документи. – Не будь, як батько.

«Батько? Та хто дав тобі право?..»

— Без вас розберуся, – виплюнув хлопець.

Дуглас різко розвернувся й покинув кабінет, доки експерт Мартін знову не розкрив рота. Він затріснув за собою двері, й звучний гуркіт розірвав мертву тишу.

Нік стиснув холодні пальці у спробі притишити біль, що ширився грудьми. У такі моменти йому здавалося, наче серце не витримає та нарешті розірветься. Однак знову вдихав і продовжував існувати.

Коли він озирнувся, у глибині коридору мелькнув черлевий гострий напис. Той зник за першим поворотом, але Дуглас рішуче ступив йому вслід.

Одразу після виходу з головного корпусу університету Нік опинився в ботанічному саду. Він рушив до закритої стоянки, де розташовувалася будівля спортивного залу. Величезний блідий напис виділився на фоні одноманітного кампусу, кидаючись колючими буквами прямо в очі.

Можливо, Мартін мав рацію і потрібно попросити Айзека допомогти?

Хлопець відкинув думки про ММА швидше, ніж вони заповнили його голову. Єдиний варіант – лакрос. Він не мав уявлення, як правильно тримати стик, а що вже казати про саму гру? Змішані єдиноборства зовсім інша справа – бити навмання у спробі попасти в ціль. Нік був упевнений, що все це – гарний спосіб зігнати злість.

На широкій стоянці хтось залишив автівку та два масивні мотоцикли. У запалюванні одного з них стирчав ключ із чорним тканинним дармовисом, де дрібно вишили: «we’ll never say mayday».

— Що я тут роблю? – хитнув головою Нік.

Дуглас збирався піти геть, але зупинився, почувши низький голос позаду. Після тиші той вистрелив гучніше за кулю.

— Погляньте-но, хто це на території розбитих рожевих мрій і безвиході, – Айзек підкреслив останнє слово й по-лисячому всміхнувся.

«Він усе чув…»

— Тебе не вчили не підслуховувати чужі розмови?

Нік повернувся до нього, спостерігаючи, як хлопець неспішно наближається. В одній руці він тримав натертий до блиску шолом, а іншою заклав за вухо пасма, що вибилися зі зачіски.

— Я не знаю своїх батьків, – Шелтон стенув плечем і прикусив розбиту губу. – Ніколи їх не бачив, мене виховувала старша кузина.

Дуглас застиг. Кілька разів він безглуздо кліпнув, а тоді відкрив рот, готуючись видати щось нечленороздільне.

Однак Айзек розсміявся.

— Я жартую, придурку.

— Та пішов ти, – скривився Нік.

Хлопець рвучко розвернувся, широким кроком віддаляючись від будівлі секції. Вистачило ж йому розуму попертися саме сюди.

— Чекай, – окликнув його Айзек. – Чому ти тут?

Його різко серйозний тон таки змусив Ніка зупинитися й оглянутися. Він трохи нахмурився, а коли повісив шолом на кермо мотоцикла, знову підійшов. На блідому обличчі не було й тіні знущання.

От тільки зараз Дуглас не збирався підлаштовуватися під його настрій.

— А чому бійцівська секція названа на честь сигналу лиха?

Айзек стримано всміхнувся. Він ледь помітно нахилив голову, але так і не відвів погляду. В обсидіанових райдужках щось різко спалахнуло.

— Таким, як ти це не зрозуміти.

— Ого, – протягнув Нік. – І який же я?

— Ти мені скажи, Нікі.

Хлопець на мить прикрив очі, важко здихнувши.

— Чого ти хочеш?

— Нічого, – його погляд ковзнув обличчям хлопця. – Просто дратуєш мене.

— Радий чути це.

— У тебе надто довгий язик, Нікі.

— Не подобається? – огризнувся у відповідь Дуглас. – То не говори зі мною.

Айзек самовдоволено всміхнувся. Темна глибочінь його очей небезпечно спалахнула іскрами, готова поглинути будь-кого.

— Це занадто нудно.

Дуглас глянув на відчинені до зали двері й помітив, як назовні вийшов високий блондин. Він окинув обох хлопців коротким поглядом, прямуючи до одного з мотоциклів. Його широка майка чудово справлялася з місією «оголити якнайбільше мускулистого тіла». Одного лише погляду Нікові вистачило, аби зрозуміти: з таким як він, краще не сперечатися.

«Трясця… та він має повісити собі на спину напис “тримайте соціальну дистанцію, небезпечно для життя”»

Нік знову заглянув до темних очей, злегка всміхнувшись.

— Вашій Високості зовсім нічого робити?

Шелтон трохи схилився вперед і майже прошепотів:

— Здається, твій страх загубився, а шукати доведеться мені.

Айзек відступив. Він наблизився до блондина, котрий уже натягнув шолом і готувався їхати. Ще якийсь час вони обговорювали маршрут та сперечалися, хто кому втре носа на трасі. Однак розмови швидко обірвало гарчання мотоциклів. Суцільним вихором хлопці пронеслися повз Ніка, котрий виходив зі стоянки.

Як тільки вони загубилися за одним із поворотів звивистого міста, Дуглас зупинився. Він закинув голову, підставляючи обличчя під гарячі промені сонця, а губи розтягнулися в усмішку. У грудях розлилося прохолодне полегшення.

— Сподіваюся, ми більше ніколи не зустрінемося, придурку.