Я та полин

Нас з полином завжди було двоє.

Люди приходили в моє життя та йшли, проте полин з кожним роком все більше розростався, і його запах завжди був поряд.

Спочатку в пустій кімнаті, потім на вулиці під час дощу. Між знайомими, в кафе, у парку. Врешті-решт до мене закрався тихий відчай — я не могла втікти від полину, де б не знаходилася і що б не робила. Він став невіддільною частиною мене, моїм простором і Стіною, через яку не могли пробитися думки.

Іноді уві сні я стояла перед цією Стіною, величезною огорожею між мною та чимось — незнайомим або забутим, і тільки й робила, що дивилася на неї.

— Про що думаєте? — запитав мене голос нізвідки.

Я здригнулася та підняла голову, якраз помітивши, як біля мене на лавочку опускається дідусь, спираючись на палицю.

Він вичікувально подивився в моє розгублене обличчя.

— Та про багато що, — я невпевнено повела плечем. — Так одразу і не скажу, про що саме.

Дідусь помовчав, відвівши погляд на дитячий майданчик.

— Я на старості літ теж багато про шо думаю. Робити діду нічого, так хоч думати змога є. Але ти молода, в молоді є стільки сил робити щось інше. Чого ж ти тут сидиш кожного дня?

Я насупилася.

— Та так. Іноді навіть така "молодь", як я, хоче про щось подумати.

— Якби ж то ці думки до чогось ще призводили, — сумно зітхнув дідусь і важко підвівся. — Ну, вибач, що старий потурбував. Думай далі, і я піду думати про своє. Заходь, якщо що, випити чаю.

І, спираючись на палицю, дідусь пішов до під'їзду. Я залишилася, дивлячись йому вслід.

Я гадала, що мій запах полину нестерпний, проте я відчула такий терпкий та сильний вперше, і ним віяло від дідуся.

Мені не вистачило сміливості спитати. А певно що варто було б, бо з того дня я більше дідуся не бачила, лише Швидку та медпрацівників, які від'їжджали від нашого під'їзду.

З того часу мене не покидала одна думка, одне настирливе питання: чи вбиває полин? Можливо, врешті-решт його запах настільки заполонить моє оточення, що я не зможу дихати? Чи його паростки, може, проростуть в моєму тілі й полонять внутрішні органи?

Що я маю робити?

Як мені діяти? До кого звертатися по допомогу?..

***

— Почнімо з того, що це міг бути простий збіг. Ви не знали ту людину, правильно? Як і не заглядали до її медичної книжки. Можливо, просто прийшов її час, — спокійно, проте беззаперечно мовив психотерапевт.

— Тобто, ви хочете сказати..?

"Він не вбиває, так? Мені можна не хвилюватись?" — так і казав мій погляд.

Психотерапевт сперся ліктями на стіл, уважно вдивившись в мої очі.

— Давайте на декілька хвилин забудемо про ту людину і поговоримо про вас. Коли саме ви стали помічати запах полину у своєму житті? Він радше як спогад, чи відчувається як частина реальності?

Я закусила губу й опустила очі на спітнілі руки, зчеплені в замок. Спогади…

Ох, це справді було важко. В той момент мене почало трусити, а сльози от-от би линули без жодного контролю.

В той момент я відчувала, як горло шкрябає знайомий запах. Я чесно намагалася говорити. Проте щоразу слова натикалися на одну й ту саму Стіну, а думки юрбилися серед маленького простору в безумному хаосі, викликаючи сильний головний біль. Я раптом злякалася цього хаосу.

— Вибачте, я… Не можу згадати. Він з'явився настільки непомітно, що важко… визначити, з чого саме все почалося.

Психотерапевт заспокоїв, задавши ще декілька питань, проте на всі я відповідала однаково: "Я не знаю", тож врешті-решт ми нічого не добитися, і я пішла.

Я змовчала, бо мені справді було важко. Але мене не покидало відчуття відчаю. Я немов щось втратила за той сеанс, щось важливе.

Декілька днів я погано спала, ворочалася з боку на бік і майже не бачила снів, аж допоки не наснився один, надзвичайно чіткий і яскравий.

Уві сні я знов стояла перед своєю Стіною і дивилася на її вершину, високо-високо вгорі.

Насправді я знаю, з чого все почалося. Воно десь за тим краєм, за межами мого маленького простору, встеленого полином.

Я простягнула руку і погладила шершаву поверхню, а потім повернулася боком і, не відпускаючи руки, пішла вздовж Стіни.

Деякий час, не скажу точно скільки, я просто йшла, шукаючи невідомо що, аж поки не натрапила на маленьку, дійсно крихітну щілину. Побачити щось через неї було важко. Мені варто було б зробити її більше. Я роздивилася навкруги себе, шукаючи якийсь інструмент.

— Ось, тримай, — психотерапевт наче завжди там стояв, простягаючи мені молот.

Я невпевнено взялася за руків'я, примірялася і замахнулася на мур, проте в якийсь момент спинилася й опустила молот додолу.

Цегли цієї Стіни здавалися неймовірно міцними, висота сягала хмар. Я здавалася такою маленькою порівняно з нею. А що, як цього робити не варто? Що я побачу за цією Стіною? Можливо, вона огороджує мене від лиха? Що як там одна вода, і, коли я зруйную Стіну, вона затопить весь мій світ? І як я маю, врешті-решт, зруйнувати цю гігантську огорожу? Мені раптом стало так страшно. Молот впав, я присіла навкарачки й закрила обличчя руками.

— Я не можу, — крізь сльози тихо схлипнула я, і, піднявши голову, побачила, як повз пробігли медпрацівники з носилками, а там на мене скляним поглядом дивився дідусь із палицею.

Я перевела погляд на психотерапевта. Той зустрів мій погляд, сказав:

— Що ж, це твій вибір, — розвернувся та пішов.

А я залишилася знов сама, згорнувшись під Стіною, поряд з щілиною та молотом.

Не знаю, скільки так пролежала, та врешті мене привів до тями полин, що лоскотав шкіру вже якийсь час. Я з жахом усвідомила, що стаю його ґрунтом. От от мене вкриє ароматна ковдра, і Я — моя свідомість, назавжди під нею зникне.

Крик вирвався сам собою, коли я вскочила на ноги і хаотично почала струшувати з себе паростки. Через деякий час я переконалася, що полин відступив, і, тяжко дихаючи, сперлася об стіну.

Полинове поле мовчки дивилося на мене, я мовчки споглядала його. Звідкилясь взявся вітер, листя наче знов потягнулося до моїх ніг. Я сіпнулася, і раптом ледь не спіткнулася об молот. А потім поглянула вгору.

Стіна була великою. Стіна здавалася невимовно страшною. Але Стіна не робила нічого, коли як полин все лоскотав, заманюючи на землю, запрошуючи стати його частиною.

Стіна лякала невідомістю, проте я не була певна, що одного дня прокинуся у своєму розумі від дурманливого запаху навкруги.

Я вдруге підняла молот, зважила в руці. І, відчуваючи його мовчазну підтримку, широко замахнулася.