Оповідки старого сотника 3. Кам'янецький упир

- І ви, хлопці, будьте здорові!

- Сідайте, сідайте де зручно. Ближче до вогнища, щоб комарі не кусали.

- Ох і зморився я. Така спека сьогодні. Неначе у пеклі, прости Господи, був цілий день. А працювати все одно треба. І коло бджіл, і коло городу - літо цілий рік годує.

- Але, слава Богу, уже вечір, парня спала, навіть прохолодний вітерець задув з боку Збруча. Можна і відпочити.

- Наварив я тут гарного куліша зі шкварками. Наварив цілий баняк, хоча самому мені достатньо і кількох ложок, кухоль кислого молока і цибулину з городу. А ви ось пригощайтесь. Беріть он ложки. Молодим треба добре їсти - щоб сили були.

- А я тим часом вам розкажу бувальщину. Про те, як одного разу довелося мені місто від неприятеля обороняти. Так, так. Довелося!

- Скільки усього цікавого було у моєму довгому житті! Як згадаю, сам іноді собі дивуюсь. Але більше усього дивуюсь - як це я живим лишився після усіх тих пригод. Беріг мене Господь, вже і не знаю чому. А ще беріг мене покійний батько.

- Не вірите, як це небіжчик міг урятувати життя?

- Ехх... Ну то слухайте.

Прийшов місяць травень. Тоді вже мусило бути тепло, але того року погода була якась дивна. Тижнями лив дощ. То були не короткі теплі травневі зливи, а так, неначе прийшла осінь. Небо затягнуло сірими кошлатими хмарами. І ні на мить у тих хмарах не проступало і малесенької блакитної шпаринки.

Постійно йшов дощ. То мілкі і нечасті, то великі і важкі краплі все падали з неба і здавалось, що не буде тій зливі кінця. Земля розбухла від води так, що неможливо було проїхати возами через поле. Одне було добре - майже усі дороги у Кам'янці вимощені гладким чорним каменем, а по бруківці і їхати, і йти - одне задоволення. Чоботи чистесенькі.

Тієї ночі я прокинувся від обережного, але наполегливого стуку у вікно. Спочатку, зі сну мені здалося, що то нічний вітер кидає важкі холодні краплі у слюдяне скло. Та потім я ніби випірнув з темної глибокої річки. Я почув гуркіт і різко сів у ліжку.

- Що там, Андрійку? - моя дружина Іванка, яка спала поруч, також прокинулась і перелякано схопила мене за руку.

Я запалив свічку від лампадки, що ледь жевріла коло ікони і підійшов до вікна.

- Пане Андрію, це я, Славко.

Я потягнув бронзовий засув і трохи прочинив вікно. В обличчя одразу пахнуло холодним нічним вітром. Мілкі краплі дощу торкнулися очей. Вогник свічки затріпотів немов поранений метелик, але втримався і не згас. Внизу, за вікном я побачив бліде кругле мокре обличчя з скрученим праворуч широким носом. Це точно був Славко. Він сьогодні чергував разом зі стражниками у місті.

- Добре. Почекай мене.

В його маленьких очах на мить блимнув вогник свічки, а потім згас - Славко відступив у тінь.

Я пішов збиратись.

- Хто там? - Іванка сиділа у ліжку і перелякано дивилась, як я натягую чоботи і чіпляю зброю до поясу.

- Славко. Славко Олійник. Напевно щось сталося. Мені треба йти.

- О Господи, - Іванка зітхнула, - тепер це буде кожну ніч.

- Спи, люба. Не хвилюйся.

Я швидко одягнувся, засунув за пояс пістоль, вчепив шаблю, накинув на плечі важкий шкіряний плащ, загасив свічку і тихо причинивши за собою двері, вийшов у ніч.

Холодні краплі дощу, схожі на маленькі льодяні голки одразу впились у моє обличчя. Я натягнув відлогу і кинув сердитий погляд на Славка, який чекав мене під навісом на порозі. Славко посміхнувся, кривий передній зуб на мить блимнув у тьмяному світлі ліхтаря наче золота монета у пальцях цигана.

- Йдемо, пане Андрію!

- Що цього разу?

- Син вірменського купця. Зовсім молодий хлопець. Знайшли трохи менше години. Прямо посеред вулиці.

Я зморено зітхнув і притримуючи шаблю за рукоять під плащем, пішов слідом за Славком.

На місці пригоди ми були вже через четверть години. Ми зайшли у вірменську частину міста. Перейшли вулицю і повернули у вузький провулок, що тягнувся кудись донизу у темряву. Вдалині я побачив світло ліхтаря. І майже одразу почув голоси. Так, ніби хтось тихо сміявся.

Якісь дивні тіні тремтіли там, попереду у тьмяному вогнику ліхтаря. А потім я побачив жінку. Вона стояла на колінах і притискала до грудей те, що лежало посеред вулиці, прямо на мокрій блискучій бруківці. Те, що сталось мені тихим сміхом - було плачем.

- Це його мати,- прошепотів Славко.

Поруч з тілом ще стояв невисокий широкоплечий чоловік з густою сивою бородою і ще один з моїх хлопців. Я зупинився і скинув з голови мокру відлогу. Чоловік з сивою бородою підняв на мене очі. Я зрозумів, що цей поважний вірменин у літах - це батько вбитого.

- Чи дозволите мені оглянути тіло вашого сина?

- Що? Яке тіло?- я побачив у заплаканих темних очах чоловіка здивування.

Потім глибока зморшка пролягла між брівми і чоловік одразу постарів на десяток років.

Він схилився і обережно взяв жінку за плечі.

- Анаіт, встань. Хай вони подивляться.

Жінка ніби і не чула слів свого чоловіка, але коли той підійшов до неї і потягнув за руку - все ж піддалася і слухняно встала, відпустивши тіло.

Відійшовши на кілька кроків, вона, не в силах встояти, зі стогонами опустилась прямо у калюжу. Жінка знову почала тихо плакати, закривши обличчя долонями і розгойдуючись вперед назад, ніби лялька.

Старий вірмен - батько вбитого, підняв на мене заплакані очі.

- Знайди мені того, хто це зробив,- тихо проговорив він,- я тобі все віддам. Тільки знайди.

Я не став відповідати і опустився на коліна.

- Світло!

Славко підніс ліхтар ближче.

Вбитому було років двадцять, може трохи більше. Невисокий худорлявий, з чорним як сажа волоссям і маленькими тонкими підстриженими вусами. Очі вбитого були наполовину відкритими і поблискували у світлі ліхтаря мутним неживим блиском. Я обережно провів пальцями по мокрому волоссю і майже одразу відчув на потилиці вм'ятину від удару. Кістка напевно була проламана. Крові майже не було.

Я став оглядати тіло. Мати покійного знову завила, як поранена вовчиця і від цих страшних звуків волосся на моїй голові почало підійматись. Але я намагався робити свою роботу.

- Дивіться, пане Андрію! - прошепотів Славко, коли мої руки відтягнули комір свитки вбитого. Але я вже і сам це побачив. На блідій шиї покійника, з лівого боку, знаходились два однакові порізи - глибокі, з рівними краями, шириною не ширше нігтя вказівного пальця.

Це було схоже на сліди зубів.

Господи, що тут сталося!

Але вголос я нічого не сказав, лише глянув на Славка. Той нахилився до мене і я відчув запах оселедця.

- Його щось вкусило!

- А ну тихо! - прошепотів я у відповідь.

Добре, що мати нещасного у цю мить голосно плакала, і через її стогони ні вона, ні старий вірмен нас не чули.

- Хлопці прочесали вулиці?

- Так. Все згідно з вашими, пане Андрію, настановами.

- Я обернувся, але через світло ліхтаря, окрім темряви більше нічого не бачив. Славко, вловивши мій рух і здогадавшись про мої думки сказав:

- Хлопці після прочісування будуть чекати вас коло казарми.

Саме в цей час по бруківці затарахтіли колеса. До нас наближалась карета з вогнями і вершники.

- Хто це? - спитав Славко розгинаючи спину і вдивляючись у темряву.

- Пан війт. Його карета,- відповів я і сам піднявся на ноги.

Карета зупинилась поруч з нами і два озброєних вершника з обличчями схожими на маски спішились. Вони стояли - високі, широкоплечі, у мокрих чорних плащах і притримували своїх коней. Це була особиста охорона пана Ієронима Кочубея - кам'янецького війта і мого хрещеного батька.

Дверцята карети повільно відчинилися і з неї вибрався невисокий чоловік з сивими довгими вусами і м'ясистим червоним обличчям. Коротко стрижене, також сиве волосся одразу намокло від дощу. Чоловік швидким оком оглянув місце пригоди і ніби не звертаючи на мене уваги, перехрестився і пішов до нещасних батьків. Слідом за паном війтом - а це був саме він, з нетрів карети на світ Божий вискочив маленький худенький вертлявий безбородий чолов'яга, лисий, як коліно, з гострими великими вухами. Я знав і його - пан Лукерцій - секретар і права рука пана війта. Пан Лукерцій не підходив близько до місця пригоди і з сутінків час від часу поблискували його маленькі близько посаджені оченята. Ну справжня ласка.

Я стояв і чекав, поки пан війт підійде до мене. І дійсно, через деякий час він глянув у мій бік з під густих кошлатих брів, а потім, ніби неохоче направився прямо до мене.

- Зловили когось? - низький його голос був схожий на розкати грому.

- Людей на пошуки і прочісування відправив одразу. Якщо когось знайдуть - приведуть до казарм.

- Доповіси мені одразу.

- Слухаюсь, вельмишановний пане!

Раптом пан війт підійшов до мене впритул і я почув запах вина. Він заговорив тихо, що його міг почути лише я.

- Знову? Чи просто пограбування?

- Знову, вельмишановний пане. На шиї...

- Циц мені,- низький голос пана війта перетворився на шипіння. А потім він тихо заговорив.

- Господи, як це невчасно. І так люди у місті перелякані. На вулицях, на площі, на ярмарку тільки і розмов про війну і про те, що татари ось-ось переправлятися через Дністер. А тепер і ці дивні вбивства. Правильно кажуть мудрі люди - біда не приходить одна. Видно і нечиста сила прокинулась, відчуваючи близьку війну і кров.

Пан війт поспіхом перехрестився.

- Знайди мені того, хто це робить. Зрозумів мене? - голос його став немов близький грім.

- Так, вельмишановний пане.

- Даю тобі часу до кінця тижня. Тільки попробуй не виконати наказ.

Пан війт швидко обернувся і пішов у бік карети. Я стояв і дивився йому у слід. Вже поставивши ногу на підніжку він обернувся і вимовив:

- Зранку щоб був у мене. Чекаю доповідь.

- Слухаюсь, вельмишановний пане!

Через півгодини я був коло казарм. Мої хлопці вже чекали на мене. Десяток найкращих козаків дружинників, більшість яких я сам вибрав, коли пан війт призначимо мене старшиною з наказом слідкувати за порядком у місті.

Славко крутився коло мене, наче вуж, але я за дві неділі - з тієї пори, як він прийшов у місто і попросився до мене на службу, вже встиг звикнути до його неспокійної вдачі і не звертав на нього уваги. Хлопець дійсно добряче допомагав мені і справі охорони порядку - йшли приготування до можливої осади і Кам'янець з кожним днем наповнювався прийдешнім людом, немов озеро після дощу водою. Здавалось, помічник мій ніколи не спав і завжди був готовий, як пес на полюванні, нестись стрімголов туди, куди я йому скажу.

- Нічого підозрілого хлопці не знайшли,- говорив мені Славко, поки я наближався до дружинників, які грілись коло вогнища і ховались від дощу під навісом.

- Слава Ісусу Христу! - сказав я, підійшовши до багаття.

- Навіки Слава! - гуртом відповіли мені.

- Доповідайте по черзі.

Доповіді виявились невтішними. Нічого підозрілого на нічних вулицях дружинники не виявили. Лише Микита Карась і Соломій Капуста знайшли у підворітті недалеко від Миколаївської церкви п'яну повію, яка спала прямо у кропиві, обмотавшись старим дірявим плащем.

- П'янюща вдризг,- сказав Капуста, гріючи долоні коло вогню і посміхаючись беззубим ротом.

- Я спробував підняти її на ноги, але швидко кинув ту даремну справу - від неї тхнуло такою тухлятиною, що Господи прости. Уся мокра і слизька, руді патли немов віник. Коротко кажучи, лишили ми її там, де зустріли. А більше нікого і не бачили. Люди вночі по вулиці не ходять. Такий дощ періщить!

- А у вас що? - повернувся ї до інших.

- Нічого, пане Андрію.

- Все тихо.

- Навіть шинки пусті.

Я зітхнув. Але потім підняв очі і подивився на хлопців.

- Нам треба піймати того, хто усе це зробив. Пан війт дав часу до кінця тижня. Тобто у нас п'ять днів.

- Але як ми його піймаємо?! - разом загуділи дружинники.

- Як можна піймати нечисту силу? Хіба тільки одними молитвами!

- Господи, що ж це коїться на білому світі!?

- Ще раз обійдіть усі вулиці. Як щось буде хоч трохи підозріле - одразу до мене. Зрозуміло? Завтра зранку мені потрібно бути у пана війта з доповіддю по цій справі.

Хлопці мовчали, лише зморені очі виблискували у червоному світлі вогнища.

Я подивився на Славка. Наші погляди зустрілися.

- Ми с тобою обійдемо вірменську частину міста. Все. Пішли.

Додому я зміг потрапити лише під ранок. Намок увесь, здається до самих кісток і відчував себе немов карась у річці. Пальці на руках посиніли від вологи і холоду. Не допоміг і келих гарячого вина, який я випив у шинку старого Якова, недалеко від Кравецької башти.

Ми обійшли кожен закуток, кілька разів пройшлися провулком, де було знайдено тіло нещасного Сурена. Хлопець не дійшов сотні кроків до свого дому.

Коли на сході, з боку каньйону почав ледь жевріти ранок, підмалювавши чорні низькі дощові хмари блідою рожевою загравою , я нарешті відпустив Славка у казарми, а сам поплентався додому.

Заспана Іванка - моя дружина зустріла мене і допомогла стягнути з ніг наскрізь мокрі важкі чоботи. Лише чуприна моя була сухою - на голові під шапкою я носив невелику сталеву місюрку - подарунок покійного батька, яка вже не один раз захистила мене. Я скинув усі речі на підлогу - важкий від води плащ, жупан, потім неслухняними пальцями розстебнув кольчугу - також батьків дарунок, і обережно повісив її на гачок в стіні. Потім стягнув і мокру сорочку. Лише зброю обережно витер сухою ганчіркою і склав на полицю - зброя повинна бути завжди чистою і готовою до застосування.

Тим часом Іванка нагріла води і я заліз у балію відмокати і грітись.

Я тихо, із заплющеними очима, розказував дружині про нічні пригоди, про нещасного вірменського юнака, а Іванка лише тихо охала.

Ми повернулися до Кам'янця уже як місяць. Після листа від надійної людини, де було написано про наближення війни, ми поспіхом виїхали з нашого хутора під Орининим і прибули у Кам'янець - до старої і порожньої батькової хати.

У Кам'янці я одразу з'явився до магістрату, на прийом до вельмишановного пана війта і одночасно мого хрещеного батька Ієроніма Кочубея. І вже через дві доби, по офіційному наказу пана війта, я поступив на таємну службу і взяв під своє командування десяток надійних козаків.

Я відповідав за громадський порядок у місті, а також за виявлення і знешкодження шкідливих і небезпечних елементів, які у цей непростий час наводнили Кам'янець.

А часи дійсно були не з простих - по таємним і перевіреним поголоскам, татари зібрали велике військо і наближались через Валахію до Дністра. А там і до Кам'янця було рукою подати. Ймовірною була війна і осада міста.

За цей місяць моєї служби багато чого сталося. Місто поспіхом укріплювалось. Люд з околиць прибував і прибував, надіючись сховатись за високими мурами Кам'янця.

Мої хлопці по черзі патрулювали нічні вулиці, наводили порядок, де це було потрібно. Микита Карась, Соломій Капуста, Стець, Слимак, Микола Татарин, Квач та інші ... мої козаки знали свою справу. А півмісяця тому до мене напросився і Славко Олійник. Мій давній молодший товариш ще по турецьким вилазкам. Кілька років ми разом ходили у походи. А отім він десь пропав. Люди казали, що він потрапив у турецьку неволю і його чи то вбили, чи то продали у рабство до Стамбулу. А деякі говорили, що він на галерах... А виявилось, що мій давній побратим жив собі тихо під Хотином, розводив бджіл на хуторі. Але татарва і його пригнала до Кам'янця. Ось і прийшов він до мене по старій дружбі і попросився на службу. Узяв я його і козак виявився добрим помічником. Допомагав мені в усіх справах. Поселив я його в казармі, з іншими хлопцями.

Ось ми і несли свою службу.

Але днів десять тому знайшли пастухи під скелею коло Смотрича, на самому дні каньйону, кам'янецького юродивого Олексу Шиверлабого. Знайшли вже холодним, з понівеченим тілом. А ще зі слідами зубів на шиї.

І пішла тоді чутка по місту, що за наші гріхи наслав на нас Господь кари, як колись на неправедного фараона наслав кари єгипетські. Казали люди, що прокинувся у глибоких кам'янецьких печерах страшний упир. Що був він закований у ланцюги тисячу років, але тепер ті ланцюги поіржавіли і упир зміг вибратись на світ Божий.

Господи, чого тільки люди не скажуть. Але дійшли ті чутки до магістрату. А потім і до самого пана війта. Ось тоді почалось у мене веселе життя.

Хоч і був пан війт мені хрещеним батьком, але дер з мене три шкури.

- Тут облога зі дня на день, а в тебе упирі на вулицях міста людей зі світу Божого зводять.

Так говорив він мені і очі його світилися недобрим світлом.

А ось тепер і цієї ночі - наступна жертва. І ті самі сліди від зубів на шиї... А ще цей нескінчений дощ. Давно такого не було, щоб дощ йшов без перестану день за днем. Так, ніби хто наврочив наше багатостраждальне Поділля...

- Я знаю, хто те все робить,- сказала Іванка задумливо, коли я, вибравшись з теплої балії, сидів за столом і колупав ложкою яєчню зі шкварками.

- Упир з печер?- спитав я зморено.

- Ні! То монах Авель.

- Господи, який ще монах Авель?

- Такий! Про нього усе місто тільки і базікає. Один ти нічого не знаєш!

- Так. Просвіти мене, чого це я не знаю.

- Я тільки вчора чула у торгових рядах коло ратуші, як жіночки розказували про нього, себто про монаха Авеля. Кажуть жив колись у Кам'янці у Вознесенському монастирі, що на теперішній Вірменській площі, монах. Та одного разу прийшли турки, взяли Кам'янець в осаду і хитрістю змогли заволодіти містом. Тоді багато люду було вбито, ще більше відведено у неволю. Церкви сплюндрували, священників вішали прямо на воротах храмів. Ось прийшли загарбники і в той Вознесенський монастир. Майже усі монахи - від молодих послушників і до древніх старців залишилися вірними Богу до кінця і прийняли смерть від турецьких ятаганів. Але ось цей монах Авель убоявся смерті більше ніж Господа Бога. Монах упав на коліна перед загарбниками і просив у них лишити йому життя. Посміялися турки з тих благань і відповіли монаху так. Вони лишать йому життя, коли той відречеться від своєї віри і прийме магометанство.

І пішов монах Авель проти Бога. І прийняв турецьку віру. І став не монахом Авелем, а Абдулою. Але не так склалося, як гадалося. Господь покарав відступника тієї ж ночі. Йшов він мостом через Смотрич і хтось скинув його з того мосту. Чи то був хтось з одиниць вірних християн, що лишилися живими після турецької навали, чи то злодії, чи ще хтось... А скоріше за все Господь послав Ангела і той звершив праведний суд над віровідступником.

У будь якому випадку полетів вниз колишній монах Авель і розбився до гострих каменів, які виступали над водою. І розверзлись погані нутрощі. І випали на світ Божий кишки усі в черв'яках.

А наступного дня послали турки полонених і ті дістали тіло нещасного і закопали його десь там, під скелями Смотрицького каньйону.

Так от, кажуть люди, що раз на п'ятдесят років вилазить той проклятий Авель зі своєї могили і ходить по ночам вулицями міста - шукає свого кривдника. А як побачить кого - то одразу ж кидається на людину, встромляє свої гострі жовті, немов у ондатри, зуби у шию жертви і п'є кров людську.

Я їв сніданок, мовчки слухав ту історію і вже не знав - сміятись мені чи плакати. Ось так прийду до пана війта на доповідь і розповім йому - не можу, мовляв, спіймати вбивцю, бо то є нечистий дух чи упир - посланець із пекла. Ех, Господи, Господи...

Дружині я нічого не відповів на її історію про монаха Авеля, але перед очима були сліди від зубів на шиї жертви. І ось ці сліди - це був незаперечний факт.

Коли я пішов до магістрату, то думав, що пробуду у пана війта до обіду. Але затримався лише на півгодини. Пан війт, нахмуривши свої сиві кошлаті брови, мовчки вислухав мене, а потім наказав доповідати йому одразу, як буде хоч якийсь результат. Було видно, що турбують його зараз зовсім інші речі, більш важливі. І я не помилився.

- Наближається осада,- тихо сказав він мені, задумливо розглядаючи у вікні струмочки дощової води, що стікали по склу на кам'яне підвіконня.

- Вже скоро татари будуть коло Кам'янця. І дай нам Боже сил вистояти у цьому протистоянні.

Я і так вже здогадувався про близьку осаду, але тепер, коли почув ці слова з вуст самого пана війта, мене немов обкотило льодяною водою. То значить бути війні.

Помовчавши з хвилину він, ніби прокинувшись, повернув голову у мій бік і сказав:

- Але тим більше у місті повинен бути порядок. І я хочу, я вимагаю, щоб хто б не був тим вбивцею - він повинен бути пійманий або знищений. Зрозумів мене?

- Точно так. Зрозумів, вельмишановний пане,- відповів я, ставши струнко.

- Буду питати з тебе. Ну йди. Служи. І з Богом.

Я йшов по вузьким звивистим вуличкам, оминаючи калюжі і втиснувши голову у плечі. Струмочки дощу час від часу прагнули затекти мені за комір.

Людей у місті було немов оселедців у діжці. Незважаючи на нескінчений дощ, строкатий люд спішив по своїм справам.

Ось у бік кріпосних стін пройшла ватага землекопів з рискалями і чоканами. Через хвилину, назустріч мені, у бік фортеці, гримаючи списами і обладунками, строєм пройшли солдати. Мідні начищені шоломи і кінці списів поблискували у тьмяному світлі травневого дощового ранку. Я ледь встиг відскочити в сторону, пропускаючи військову колону.

Місто гуділо, як вулик з бджолами. Навіть не вірилось, що кілька годин тому, вночі, ці самі вулиці були безлюдними і тихими. Лише дощ був той самий - холодний, нескінчений.

Я пішов у казарми.

Мої хлопці відпочивали після нічного патрулювання на лежанках вздовж стін. На лавах коло каміну сохла одежина - свитки, плащі, жупани, шапки, чоботи. Густо пахло капустою і чоловічим потом.

Не спав лише один Квач - бувалий міцний козак, з широким лобом і блискучою лисиною і долонями розміром з лопату. Він куховарив коло невеличкої печі, складеної з каменю.

У невеликому похідному котлі весело булькав капусняк з сушеними грибами і шкварками.

- Сплять хлопці? - тихо спитав я і опустився на лаву, поруч з Квачем.

- Так, пане. Відпочивають. Усю ніч патрулювали.

- А ти чого не відпочиваєш?

- Старий я вже, щоб удень спати. Не хочеться мені. Подрімав годинку і досить. Ось, вирішив обід приготувати поки хлопці сплять.

Я оглянув своїх козаків, що сопіли і хропіли на лежанках.

- А де Славко Олійник?

- Здається був десь тут, - Квач вказав дерев'яною ложкою у бік лежанок.

Я піднявся з лави і почав рахувати хлопців. Вісім. Ще Квач. Дев'ять. Одного не вистачає. Так. Славка не було. Куди це він пропав?

Але куховар не бачив і не чув, щоб хтось відлучався з казарми.

І саме в цей момент важкі вхідні двері скрипнули. Я обернувся і побачив Славка у плащі. Він зайшов всередину. Помітивши мене, зупинився на мить, потім посміхнувся.

- Добридень. А я гадав, що ви раніше обіду і не прийдете - відпочиваєте.

- Ось, прогулявся до торговельних рядів.

Славко поставив на лаву коло Квача широку корзину, накриту шматком мішковини. Квач стягнув мокру тканину і почав діставати те що було всередині.

- Нема коли відпочивати.

- Звідки в тебе гроші? - я здивовано розглядав оселедців, шмат підкопченого сала, кілька великих хлібин, дюжину яєць.

- Тут не в монетах справа. Тут усе набагато тонше. Пригостила мене одна жіночка. З тих, хто торгує коло ратуші. А що? Хіба не можу я сподобатись жінці?

- А чоловік тої жіночки ти не боїшся? - тихо вимовив Квач, помішуючи вариво.

- Немає у неї чоловіка. А якщо б і був, то що з того? Я хлопець хоч куди!

- Ага. Хоч куди. Догуляєшся, що будеш коло ратуші до ганебного стовпа приторочений стояти.

- Я йому харчів цілу корзину, а він мене до ганебного стовпа хоче прив'язати. Ну дякую, пане лицарю, за добре слово!

- Гей, козаче. Не гарячкуй,- Квач миролюбно підняв долоні,- бачу добре вгодив ти молодиці, коли так тебе пригощає. З такими дарунками нам і до загального котла можна і не ходити. А на мене, старого, не ображайся. Це я так шуткую.

- А я і не ображаюсь.

Чи то від наших розмов, чи то від аромату капусняку, якій парував у казані, хлопці поступово один за одним почали прокидатись.

За обідом я розказав про слова пана війта, про те, чого нам чекати найближчим часом. Хлопці мовчали і слухали. Було лише чутно, як калатають ложки до казана і як краплі дощу вибивають дріб на підвіконні.

- Але у нас своя робота. Треба з цим кам'янецьким упирем розібратись. Так що від сьогодні з вечора до ранку патрулюємо у місті усі. Будемо як і раніше ходити парами. Усіх підозрілих затримуємо і доставляємо сюди. А далі вже будемо розбиратися. Люди і так терплять страху від того, що до міста наближається військо нехристів. А тут ще упирів у Кам'янці нам не вистачало. А паніка - то останнє, що повинно бути у місті, яке потерпає осаду супротивника.

- Мені самому не страшно помирати,- задумливо сказав Квач, дивлячись, як козаки із задоволенням їдять приготовлений ним капусняк,- я вже пожив на світі білому.

- Навіть якщо упир тобі накинеться на плечі і почне пити кров? - спитав його Славко.

- Так. Годі розмовляти за обідом про усілякі мерзенні речі,- нервово сказав Капуста - було видно, що остання ложка варива ледь не знайшла дорогу назад.

- Не люблю я такі розмови під час трапези.

Я сидів на лаві, слухав розмови своїх дружинників і все думав про те, як знайти того клятого вбивцю. У голову зовсім нічого путнього не лізло. Крутилася лише одна більш-менш розумна думка. Зловити того упиря навряд чи ми зможемо, а ось не допустити нових жертв - можливо це і буде нам під силу. Той упир нападає лише вночі.

По-перше, місцяни тепер будуть боятися виходити у темряві на вулиці. А по-друге, нам треба буде усю ніч патрулювати, ходити містом. І вбивця, побачивши нас, буде боятися виходити на нову темну справу.

Свої думки я розтолкував козакам.

- Краще вночі ходити вулицями, ніж вдень копати загорожі навколо міста,- сказав на мої слова високий молодий козак Стець, обтираючи рукавом свитки безвусого рота.

До темряви час пройшов дуже швидко. Я розподілив хлопців по парам, визначив для кожної пари вулиці, за які вони будуть відповідати. Змусив вивчити секретні слова для кожної години - у темряві не розбереш де свій, а де чужий. Також в усіх повинно бути достатня кількість олії для ліхтаря, а ще спеціальний свисток для виклику допомоги.

Непосидючого Славка відправив до каштеляна за олією для ліхтарів.

А ще у мене було багато більш мілких, але так само невідкладних справ, так що час до вечора минув дуже швидко.

Мжичка на дворі так і не припинялася. Сірі важкі хмари затягнули усе небо і, здавалось, вже чіплялись за хрести на церквах. Вітру майже не було. Дощ то посилювався, то майже стихав, але так і не зупинявся. Рясні потоки текли бруківкою вздовж стін, змиваючи нечистоти і бруд з вулиць до муру, до самого краю скель і далі - у Смотрич, що смарагдовою стрічкою тік нетрищами каньйону. Але незважаючи на дощ, місто було схоже на розбурканий мурашник. Я після обіду ще раз пройшовся вірменською частиною, там, де вночі було знайдено тіло нещасного Сурена.

Я розумів - якщо якісь сліди там і були, то злива давно усе змила і люди усе перетоптали. Але мені хотілося ще раз усе побачити при світлі дня.

Я навіть встиг коротко переговорити з молодшим братом вбитого хлопця.

У будинку йшли приготування до похорону. Приїхав священик. Я побачив молодого чорнявого хлопця - здається йому було не більше шістнадцяти. Він спішив кудись. Його темні очі були заплаканими. Я зупинив його і кілька хвилин ми змогли поговорити. Я показав перстень старшини і сказав, що займаюсь пошуком вбивці.

Хлопець розповів ось що.

Сурен повертався тієї ночі від дівчини. Познайомився з нею зовсім недавно. Вона не була вірменкою, тож зустрічались вони таємно і батьки нічого про це не знали. І вчора було усе, як і раніше - після роботи у батьківській майстерні Сурен повечеряв разом з усіма домашніми, а потім непомітно для батьків вислизнув з дому і пішов на побачення. Збирався повернутись через кілька годин. Тільки ось додому нещасний вже не повернувся.

Хлопчина сказав, що дівчини Сурена він ніколи не бачив і імені її не знав. Старший брат все намагався зберегти у таємниці.

Хлопець більше нічого мені не розповів. Він замовк і відвів від мене погляд. Так, ніби дивитись на мене йому було невимовно важко.

А потім, витираючи мокре від сліз і дощу обличчя, вибачився і пішов геть.

Я, сам не знаючи для того, ще раз пройшовся вулицею, і нарешті поплентався назад до казарми. Вже почало смеркатися і треба було готуватись до нічного патрулювання.

Ми повечеряли пшоняноною кашею, цибулею і хлібом. Хлопці перевірили зброю, накинули плащі і неспішно повиходили на службу.

Я зі Славком вийшли останніми. Дощ все не припинявся. Тепер краплі стали мілкими і колючими. Здавалось, що вечірні сутінки наповнились малесенькими гострими голками з льоду. Я відчував як ці льодяні краплі вітер кидає мені на плечі, ніби хтось сипле пригоршні піску. Славко ніс в руці ліхтар, але поки його не запалював. Ми підіймались по вузькій темній вулиці у бік П'ятницької церкви, звідки і планували починати своє патрулювання. Славко все розказував про те, як ходив сьогодні до торгових рядів, але я слухав його у піввуха. Я думав про дружину Іванку і маленьку донечку Оксану. Ось-ось до стін міста повинні були підійти передові татарські загони. Що ж далі буде? А якщо неприятель почне обстріл міста? Стара батьківська хата була міцною, мурованою каменем, з товстими стінами. Але все одно це війна і все може бути. Ядро неприятеля може залетіти куди завгодно. Хоча і у місті були пушки. І наші гармаші могли відповісти на татарські обстріли. Я зітхав, сам не помічаючи цього.

А Славко все розповідав і розповідав - його нескінченним балачкам нічого не заважало. Оце у людини язик без кісток.

Швидко ми дісталися стін старої П'ятницької церкви. Людей на вулиці через дощ, холод і густі сутінки майже не було. Лише час від час було чутно стукіт кінських копит і важких оббитих залізом коліс по бруківці. Ми зупинилися під старою вишнею і Славко запалив ліхтар.

- Підемо тепер у бік вірменської ратуші, а потім вздовж каньйону.

- Як скажете, пане Андрію,- відповів Славко, підкручуючи полум'я.

Ось так почалось наше патрулювання. Ми неспішно ходили вулицями, деколи сходили з дороги, пропускаючи брички, вози, або стрій солдатів, які прямували до караулу.

Поступово ніч опустилася на Кам'янець. У віконцях будинків один за одним згасали вогники. Стало тихо. Лиш подекуди ліниво брехали собаки, проводжаючи пізніх перехожих. Славко, ніби піддавшись впливу ночі, нарешті і сам стих. І тепер ми мовчки йшли нічними вулицями, вслуховуючись у тишу і думаючи кожний про своє.

Я почув крик десь через півгодини після опівночі. Короткий страшний жіночий крик. Він лунав десь з боку Кравецької башти. Серце моє ніби на мить зупинилось у грудях. Я зловив переляканий погляд Славка, який так і завмер на півдороги.

- За мною! - крикнув я і кинувся у темну бокову вуличку. Я біг і на ходу діставав шаблю. Славко мчався за мною, намагаючись втримати ліхтар у руці.

Я ще раз почув крик. Напевно через нічну тишу мені здавалось, що вереск лунає зовсім недалеко, десь за поворотом. І знову він був коротким і гучним. Я біг з однією думкою - встигнути. Встигнути.

Я підбіг до перехрестя і кинувся ліворуч. Попереду, десь у ста кроках, я побачив тьмяне світло. Воно лилося з невеликого віконця. Крик лунав десь з того місця. Я чув гуркіт чобіт позаду себе - Славко трохи відстав і наздоганяв мене.

Не добігши до вікна зі світлом десяток кроків, я різко зупинився і виставив перед собою шаблю.

- Хто тут? Відповідай! - я не впізнав свій голос. Це усе від хвилювання, хоча не один раз я був у халепі.

Славко нарешті наздогнав мене і виставивши ліхтар перед собою намагався світити.

І тут я побачив три темні тіні там, коло будинку.

- Стій на місці!- знову крикнув я.

Тіні на мить завмерли, а потім ніби виросли і затремтіли на стіні будинку.

І одночасно я почув хриплий голос. Слів я не міг розібрати. А разом з бурмотінням знову той вереск.

Я опустив шаблю. Мені усе стало зрозуміло. Славко підняв ліхтар вище і світло лягло на обличчя незнайомців. Це були два чоловіка і дві жінки. Вони були усі у багнюці і п'яні. У однієї з жінок - розпатланої, наче відьма і рудої чи то русявої, усе обличчя було вимащене багнюкою. Вона стояла, хитаючись і трималась за стіну хати. Друга жінка, чорнява у квітчастій хустині, яка сповзала набік, намагалась піднятись з глибокої калюжі, стоячи рачки. А два чоловіка пробували їй допомогти, хоча було видно що самі вони ледь тримались на ногах і могли в будь який момент впасти. Один з чоловіків, ще зовсім молодий - високий, з непокритою головою, тягнув жінку за руку, але кожного разу вона трохи піднявшись, знову падала у калюжу і після цого голосно починала кричати. Цей зойк і почули ми здалеку.

- Добряче нализались,- нервово посміхнувся Славко, витираючи мокре від дощу і бігу обличчя долонею,- до білих мух.

- А ось цю пані розібрало, як вовка опеньки.

Я у серцях плюнув і зі стуком сховав шаблю у піхви.

- Та це ж шинок, чорти б його взяли,- я тепер зрозумів, що ця невелика хата з вогником у вікні була шинком.

- Може заскочимо і зігріємось? - спитав Славко, підійшовши до дерев'яного порогу, уважно розглядаючи двері.

- А ну його,- від того крику, я сам, чесно кажучи, трохи перелякався і тепер настрою у мене зовсім не було.

Хоча, незважаючи на мій переляк - добре, що цей вереск виявився не криком жертви, а всього лише п'яною верескотнею.

Я намагався щось розпитати у п'яниць, але ті у відповідь почали лише сміятись і врешті завели п'яну пісню, лишивши свою подругу у калюжі.

- Пішли далі,- сказав я і пішов геть.

Ми повернули праворуч і покрокували вузькою вуличкою у бік міського муру. Дійшовши до валів, ми знову повернули праворуч і далі вже йшли вздовж стіни у бік сторожової башти, яку через зливу і темряву зовсім не було видно.

- Треба мені коня припнути, - вимовив Славко.

- Що? - не одразу зрозумів я, перебуваючи у свої думках.

- Мій міхур ось-ось лопне,- відповів Славко,- потримайте ліхтар.

Він передав мені ліхтар, а сам пішов у біг заростей бузку, які вже зазеленіли, але все ніяк не могли зацвісти.

Я лишив Славка і повільно пішов далі. Не буду йому заважати, хай робить свої справи.

Коли я дійшов до башти, то почув цокіт копит. Я обернувся. З того боку, звідки ми щойно прийшли, до нас повільно наближався візок. На кутку візку похитувався ліхтар. Я повернув назад і пішов назустріч візку. Він проїхав поруч з тим місцем, де стояв Славко і їхав прямо на мене.

- Що за чортівня,- почув я здивований голос свого напарника.

І тут я зрозумів, чого саме здивувався Славко. На візку не було візниці.

Я підняв ліхтар вище, щоб краще роздивитись таке диво.

Коли кінь порівнявся зі мною, я схопив мокрі холодні віжці, що тягнулись по землі. І тут підбіг Славко і схопив руками за край невеликою халабуди, що прикривала возик від дощу. Кінь зупинився і покосився на мене.

- А де....,- тільки і промовив Славко, заскочивши на возик, але раптом слова так і застигли у його роті.

- Господи помилуй!

- Що? Що сталося?

Я побачив як Славко раптом зіскочив з візку, зробив кілька кроків назад і повільно підняв долоні до свого обличчя. На долонях була темна кров.

Я швидко зазирнув під халабуду. Тепер я знав, куди дівся візниця. Чоловік лежав на дерев'яній вузькій лаві. Голова його була закинута назад. Каптан на грудях був залитий кров'ю. Я торкнувся долоні небіжчика - вона була мокрою, але на диво ще теплою.

- Візок приїхав з того місця, звідки ми щойно прийшли,- вголос подумав я.

І ніби прокинувшись, я стрімко витягнув шаблю і кинувся назад до шинку.

- За мною! - крикнув я Славкові.

- А як же віз?

- Куди він дінеться? Мерщій за мною!

Мені здалось, що на перехресті коло шинка я опинився за кілька миттєвостей. Лише серце вискакувало з грудей. А ще по дорозі я ледь не впав, послизнувшись на мокрій бруківці. Та все ж зміг втриматись на ногах, балансуючи шаблею в одній руці і ліхтарем у другій.

Я підбіг до того місця, де ми кілька хвилин тому бачили п'яниць. І вони, здається, все ще були на місці. Та жінка, яка стояла рачки у калюжі, тепер сиділа на лаві, опершись спиною на білену стіну хати і ховаючись від дощу під невеликим навісом. Уся з голови до ніг вона була мокра, як рибина. Один з чоловіків - високий і молодий лежав поруч на лаві, поклавши голову жінці на коліна і сопів у вві сні. Інший чоловік сидів коло жінки з іншого боку і, опустивши голову собі на груди, дрімав.

А ось другої жінки, у якої обличчя було перемащене багнюкою не було.

Я просвітив праворуч і ліворуч, шукаючи жінку, але її ніде не було.

- Де вона? - крикнув я, смикаючи п'яну за рукав свитки.

Вона скривилась від світла ліхтаря, яке світило їй прямо у очі і почала сипати такими чортами, що не всякий чоботар такі слова знає.

- Де вона? - спитав я Славка, який у цей час вже встиг підбігти до мене і стояв поруч, важко дихаючи.

- Хто?

- Друга жінка! Була ось тут, із закаляним обличчям!

- Немає?

- Куди ділась твоя товаришка? Відповідай! - Славко і собі почав смикати жінку але вона і його добре висповідала, при цьому нічого не відповівши на запитання.

А чоловіків тепер нічого було і питати - вони навіть не прокинулись від галасу і далі продовжували спати.

- Ти запам'ятав її? - спитав я у Славка.

- У неї уся пика була у гижі.

- Це я і сам бачив. Може ще щось?

Славко потиснув плечима.

- Свисти. А цих у буцегарню до ранку. Проспляться - розпитаємо.

Славко засвистів, викликаючи підмогу.

Але до ранку все змінилося.

На мурах тривожно загуділи труби. Татарське військо підійшло з південного заходу і розтікалося навколо стін міста, як потік. Під ранок почали лунати поодинокі гарматні постріли. Ядра кілька раз просвистіли над головами, але, здається, поки що не завдали ніякої шкоди.

Коли затриманих п'яниць відвели до в'язниці, ми кілька разів прочесали вулиці поруч з шинком, але тієї жінки і слід простив.

Я розумів, що з моїх рук вислизнула якщо не вбивця, то точно та, яка має відношення до смерті візниці.

Коли я оглядав нещасного, то одразу побачив на шиї ті самі рани - два рівні надрізи, ніби його хтось вкусив. Але ті поранення були не дуже глибокі, а ось у грудях з лівого боку була велика ножова ураза. Удар прийшовся прямо у серце. Увесь візок був залитий кров'ю. А ще чомусь у покійника були стягнуті до самих чобіт шаровари. Все це було дивно і водночас страшно.

Я, було, сунувся під ранок до пана війта, але у магістраті таке робилося, що я одразу зрозумів - тут тепер не до мене. Як почало розвиднятися - гарматні постріли почастішали. Тепер і наші гармаші почали відповідати. Стан супротивника заволокло сизим димом. Постріли із замку і міських мурів не давали можливості ворогу наблизитись впритул до стін Кам'янця. Крім того наші інженери закрили шлюзи і рівень води у Смотричі різко піднявся. Тепер у самому каньйоні пройти було неможливо. Над головою час від часу свистіли ядра і за свистом одразу було чутно гучні розриви.

На кілька хвилин я забіг додому. Іванка зустріла мене з переляканими очима. Дочка була у неї на руках.

Я швиденько переодягнувся у суху одежину і як міг намагався заспокоїти дружину. У нашу сторону міста ядра поки що не долітали, але я наказав Іванці триматися далі від вікон і перейти у ту частину будинку, яка примикала до скелі.

- Мені треба йти,- сказав я і поспіхом поцілував дружину і маленьку донечку.

- Яка ти холодна,- сказав я, вже виходячи за двері і відчуваючи на губах прохолоду шкіри Іванки. Дружина хрестила мене у слід.

- Не хвилюйся, люба - все буде добре. Як зможу - заскочу додому.

Я швидким кроком направився у бік казарм. Треба було якнайшвидше вчиняти допит. Затриманих я почав допитувати по черзі. Спочатку жінка, а потім чоловіки. Орися - так звали ту жінку, яка вчора немов качка бовталась у калюжі, тепер стояла переді мною і плакала. Щоб заспокоїти її, я кілька разів прикрикнув, але замовкла вона лише тоді, коли я пригрозив батогами.

- Мар'ян пригощав мене вчора,- схлипуючи розповідала Орися, розчісуючи на блідій щоці заскорузлу шкірку засохлої багнюки.

- А що в цьому такого? Я - вдова. Може мені і повечеряти немає за що! А Мар'ян - він хороший. Не зобижає мене. Потім і Охрім зайшов у шинок. Став в'юном крутися коло нас. Теж, ледащо, захотів випити за рахунок Мар'яна. У нього ніколи немає монет. А більше нікого з нами не було! Яка жінка? Ніякої жінки не було! Ось, можу побожитися. Богом клянуся!

Вона дивилася на мене спочатку перелякано, а потім, здається трохи заспокоїлась.

- Якби хто був зі мною, то хіба я вам, пане, не сказала? Чого мені приховувати? А у шинку усілякі ходять. Ховаються від зливи, гріються. Хіба усіх запам'ятаєш?

І два чоловіка, яких привели вже після Орисі нічого цікавого не розповіли. Вони протверезіли і тепер перелякано дивилися на мене, як кіт на собаку.

Ніякої другої жінки по їх словам, окрім Орисі, з ними не було.

Коли було чутно розриви ядер, що один, що другий боязливо втискали голови у плечі і хрестились. Орися, виходить, сміливіша за цих горе-залицяльників.

Я наказав Славкові піти з ними і перевірити де вони мешкають. На всякий випадок. Але я добре розумів, що це все без толку - не такі людей зі світу зводять. Вони хіба що самим собі шкоду можуть зробити.

Коли, нарешті, у казармі стало тихо, я став ходити від стіни до стіни і думати.

У своїх думках я намагався, як то кажуть "розкласти по поличкам" усі факти. Можливо щось таке, чого до цієї пори я не бачу - намалюється.

Виходить, сьогодні вночі була убита ще одна людина. Звичайний візниця. Я посилав Стеця додому до того нещасного усе взнати.

Їхав чолов'яга собі по нічному місту, повертався з роботи, поки хтось не всадив йому ножа у серце, не вкусив за шию, як і інших жертв. А шаровари чого зняв? Незрозуміло...

Але парубка вірменина вбили ударом по голові, а не ножем. А першу жертву - юродивого, скинули зі скелі...

Але в усіх є на шиї характерна рана!

У сьогоднішньому випадку є підозрювана. Жінка.

Я закрив очі і став згадувати, що саме я тоді бачив коло шинку.

Та жінка стояла трохи осторонь від інших. Вона мені здалася дуже п'яною. Тому що хиталась і спиралась на стіну хати. Обличчя було вимащене багнюкою. Ще була ніч. І дощ періщив.

Мені тоді здалось, що вона впала у калюжу як і Орися... Але свитка у неї не була брудною! Лише обличчя! Тобто вона спеціально намастила себе багном, щоб ми не впізнали її!

А що ще я запам'ятав?

Хустки на голові не було і волосся стирчало, мов віник в усі боки. Руде чи якесь біляве волосся.

То що ми маємо тут?

Жінка з рудим чи білявим волоссям.

Я зітхнув і пішов далі по кімнаті. На вибухи, які чулися за стінами казарми я не звертав уваги.

...А ось Сурен. Вірменин. Тут також є дівчина. Він був на побаченні з якоюсь дівчиною, якої ніхто не знає. Знову дівчина. Єх, погано, що її ніхто не бачив!

Тобто виходить, що у нас є підозрювана. Худорлява молода жінка, з рудим чи білявим волоссям. Вона нападає вночі на чоловіків, вбиває їх, а потім п'є кров. Господи, нісенітниця якась! Може насправді який упир. Але це точно не проклятий монах Авель.

Від усіх тих думок у мене вже голова починала боліти.

Щоб якось розвіятись, а ще відігнати сон після нічних пригод, я привів одежу до ладу, вичистив чоботи і направився до пана війта. Треба було доповісти про ситуацію і отримати накази для подальших дій.

Хлопцям наказав нікуди не відлучатися, а коли Славко повернеться - чекати мене.

Я накинув плащ і вийшов на двір. Мжичка не припинялась. Струмки з шумом текли по вулиці, утворюючи край дороги невеликі рівчаки. Дощ перетворився на липку завись, схожу на туман. Людей на вулицях міста майже не було. Напевно усі ховалися від обстрілів артилерії. Лише час від часу на конях проносилися посильні, а ще тарахтали навантажені військовими вантажами вози. То тут, то там чулися гарматні постріли і свист ядер.

Я швидким кроком направився до магістрату, намагаючись йти ближче до стін будинків. Не хотілось отримати уламок ядра чи каменю від випадкового пострілу.

Магістрат, як я і здогадувався, був набитий людьми, неначе оселедцями у бочці. На вході мене зупинили вартові, але коли я показав печатку - козирнули і пропустили мене безперешкодно.

Серед люду я помітив худу, мов палиця, фігуру пана Лукерція - особистого секретаря пана війта і одразу направився до нього. Якщо я і зможу потрапити на аудієнцію до свого хрещеного, то тільки через ось цього, схожого на криву тростину, старигана.

- Добридень, пан Лукерцій! - привітався я, посміхаючись якомога привітніше.

Старий здивовано подивився на мене. Потім, впізнавши, скривився.

- Ви все ніяк не припините ті безчинства у місті,- голос його деренчав мов старий віз.

- Тільки про те і говорять у Кам'янці. Люди бояться вийти на вулицю. Місто в осаді. Городяни думають знайти захист всередині стін. А знаходять що? Вбивства! Страшні дивні вбивства. Ось-ось може початися паніка. Ви цього бажаєте? Пан війт дуже вами незадоволений. Дуже!

- Пане Лукерцій, чи можу я побачити пана війта?

- Він зайнятий! У нас війна!

- Але мені потрібно доповісти пану війту про стан справ.

- Кажу вам - пан війт зайнятий. Йому тепер не до вас.

- Три хвилини! Є дещо у справі убивств.

Сиві брови старого піднялись на мить угору. В очах пана Лукерція з'явилось здивування. Але лише на мить. Потім обличчя знову стало непроникним.

- Ну добре. Але тільки одну хвилину! Чекайте мене тут, нікуди не йдіть. Я вас покличу.

- Красно дякую вам, пане Лукерцій!

Через п'ять хвилин я вже стояв перед паном війтом. Він дивився на мене з під густих немов нестрижені кущі, брів і я бачив незадоволені іскри в його червоних від безсоння очах.

- Є підозрювана!- одразу сказав я і якомога стисло розповів про жінку.

- П'яна жебрачка? Вже добре, що ти мені не розповідаєш про містику. Бо у місті тепер тільки і чути то про якихось проклятих монахів, то про упирів, які п'ють кров нещасних християн. Нам під час осади тільки паніки не вистачало.

- Знаємо кого шукати. І обов'язково знайдемо вбивцю.

Я намагався говорити впевнено, але сам розумів, що шукати ту жінку буде не просто. Майже неможливо.

- Добре. Я тепер дуже зайнятий. Йди. Як буде результат - одразу до мене. Зрозумів?

- Точно так. Зрозумів,- я витягнувся у струну.

- Ну тепер йди. З Богом!

Пан війт перехрестив мене. Повна рука з золотими перснями на коротких пальцях зморено накреслила хрест услід мені. Я поклонився і вийшов.

Під вечір ми сиділи зі Славком у тому самому шинку, коло якого вночі трапилась пригода. На столі перед нами поруч зі свічкою стояли келихи з пивом. Окрім нас, відвідувачів майже не було. Кілька разів до шинку заходили солдати, випивали по чарці горілки і йшли далі.

Я вирішив - у цю ніч будемо патрулювати місто по черзі - півночі одні, а півночі інші хлопці. Славкові випала друга половина ночі і він повинен був відпочивати, але Славко напросився зі мною у шинок. І тепер ми сиділи за келихами холодного пива і тихо розмовляли.

Я був не проти його компанії. Мені треба було з кимось поговорити. Але розмовляти про справу мені не хотілося. Просто я намагався привести думки до порядку. І я знав себе - треба було на деякий час відсторонитися і не думати про цю справу. І тоді, з часом усе стане на місце. Якимось чином прийде і рішення, що ж мені робити далі.

Славко все намагався розпитати мене про мою розмову з паном війтом. А я лише відмахувався і повільно тягнув пиво.

- Ти краще розкажи про себе,- відповів я йому.

- Як це так, що про тебе кілька років було зовсім не чутно. Люди говорили, що ти в турецькій неволі, на галерах.

- Полюбляють люди підпустити москаля,- засміявся Славко. Його кривий передній зуб блимнув у світлі свічки.

- Коли я повернувся з Січі, то оселився на тому боці Дністра. Недалеко від Хотина. Гарний у мене був баштан. І садочок гарний. А яке вино у мене було! У всій Валахії такого не знайти! Ехх... Жив собі, як усі люди живуть. Але коли почала татарва лізти, то ось довелося поспіхом тікати сюди. Але бачу і тут кляті нехристі мене дістали. Тепер вже і Кам'янець в облозі.

- І на кого ти лишив своє господарство?

- Є у мене надійний козак. Правда вже зовсім старий дід. Не знаю тепер, чи живий він. І що там з моїм садочком.

Славко узяв келих і зробив кілька довгих ковтків. Тільки тепер я звернув увагу на його руки. Червоні, неначе ошпарені окропом, вкриті товстими старими мозолями.

Підійшов шинкар і запитав, чи принести ще пива. Я відмовився - мені ще треба було усю ніч перевіряти сторожу. У цей час за вікном знову загримів постріл, неначе грім. Але мені здалося, що пострілів під вечір стало значно менше. Якщо раніше ядра прилітали ледь не кожну хвилину, то тепер - якби один постріл за чверть години.

- Напевно підмок порох у татарви, - ніби прочитавши мої думки, сказав шинкар.

- Стріляють вже не так часто. Ось наш дощ усі лаяли, а це напевно Господь допомагає нам захистити наше місто від супостата. Там, за стінами тепер такі потоки. Дивись, позмиває усе татарське військо разом з обозом і гарматами.

- Мало у вас сьогодні відвідувачів,- сказав я, допиваючи пиво.

- Так,- зітхнув шинкар,- бояться люди. Війна.

Але саме в цей час скрипнули двері і до шинку зайшли два молоденьких офіцера. Запахло дощем і димом. Шинкар кинув швидкий погляд, посміхнувся беззубим ротом і вибачившись, пішов до гостей.

Нам уже був час йти. Славкові відпочивати, а мені перевіряти вартових.

Нічне місто накрила тиша. Лише було чутно, як краплі дощу шелестять по каменю, дахам будинків і бруківці. Вітер майже стих. Десь далеко, за мурами у небі рожевіла заграва - низькі хмари відбивали вогні неприятельського стану. Час від часу було чутно свист ядер і короткі розриви. На нічних вулицях не було видно ні городян, ні солдатів. Навіть вікна будинків заволокло чорнотою. Лише деінде мерехтіли неяскраві ніби чужі вогники. Я повільно йшов у бік Руської брами і намагався йти так, що не було чутно моїх кроків.

Я вже встиг перевірити одну пару - старого Квача і Капусту, які патрулювали коло польського цвинтаря, а тепер крокував у південну частину міста, туди, де патрулювали два товариша - Слимак і Стець.

У мене в голові крутилася одна думка. Мені все здавалось, що я чогось не бачу - якоїсь головної нитки у цьому спутаному клубку фактів. Щось ніби було у мене перед очима, але я його не бачив. Я ще раз почав прокручувати усе, що знав.

Юродивий Шеверлабий. Скинули вниз з муру. Свідків там не було. Але рани такі як і у інших. Тому це справа тих самих рук. Вірменський хлопець Сурен. Ті самі сліди зубів на шиї. Був у дівчини, яку ніхто не знає. Свідків немає. Візниця... Стоп. Назад. Микита Карась і Соломій Капуста говорили, що під час прочісування вулиць після смерті Сурена, вони знайшли у кущах якусь п'яницю. Жінку. Вона спала у кропиві. Жінку. Жінку. Жінку! Яку жінку? Я намагався пригадати, що саме вони говорили. П'яна повія спала у кропиві, замотавшись плащем. Від неї тхнуло. А ще руді патли. Руді патли!

Від хвилювання я навіть зупинився.

Невже то була та сама жінка, яку я бачив коло шинку з багнюкою на обличчі. Від тої також тхнуло чи то перегаром, чи то рибою. І також руде волосся! Це була одна ї та сама жінка! Це була вбивця! Чорт забирай! Обидва рази вбивця була в наших руках і обидва рази ми не звертали на неї уваги! Оце я дурень! Оце я телепень! Мені не вбивць і упирів ловити, а бикам хвости крутити!

Я у серцях плюнув у калюжу і застогнав від досади.

Повернувши праворуч я зайшов у вузький провулок, що вів до мурів. Десь там внизу, у темряві знаходились війська неприятеля. Тепер нас окрім ночі, розділяв товстенний кам'яний мур, провалля каньйону і річка Смотрич, яка після закриття шлюзів і дощів стала повноводною і широкою. Знову над головою просвистіло ядро і через кілька секунд я почув короткий розрив десь зі сторони руських фільварків. Я підняв очі і подивився туди, де пролунав вибух. І раптом я побачив ледь помітний вогник попереду. Спочатку мені здалося, що усе те мені ввижається. Було таке відчуття, що вогник горить десь у повітрі, за муром. Я протер очі, але тьмяне світло не щезло. Що це таке? Мені треба було підійти ближче, щоб краще роздивитись і побачити, що є джерелом цього світла. Я повернув за кут і деякий час мені довелося йти вузьким провулком. Та коли я знову опинився на відкритій місцевості - вогника вже не було.

Може мені те все здалося? Я продовжив повільно йти. Дощ заливав очі, але я не звертав на те уваги. Я оминув кілька старих темних будинків. Дорога вивела мене до самого муру. Десь недалеко розірвалось ядро. На коротку мить все навкруги освітилось і я побачив попереду силует башти і чорні тіні будинків ліворуч. А ще я побачив попереду, на мурі фігуру людини. Лише на дуже коротку мить. Може то було дерево? Може то вартовий стояв на мурі? Серце моє заколотилося від хвилювання. Я сам зупинився і завмер, прислухаючись. Десь тут повинні були патрулювати Стець і Слимак. Де вони блукають?

Я повільно рушив у темряві до того місця, де я побачив силует. Я знав цю місцевість добре. Тут мусили бути кам'яні сходи, які вели на мури і далі у сторожову башту. Ось вони. Я намацав рукою стіну і почав підійматись нагору. Одна сходинка, друга, третя. Я почув шурхіт. Ледь чутний. Десь попереду і зовсім поруч. Я завмер. І тут від стіни відокремився тінь і рушила мені назустріч. Я притиснувся до стіни.

Це була людина. Вона йшла прямо до мене. У руках незнайомця тихо дзенькнув ланцюжок ліхтаря. Я знав цей звук.

- Стій! - крикнув я.

- Хто такий? Фігура завмерла.

- Відповідай, бо застосую зброю!

- Хто тут? - почув я жіночий голос.

- Варта! - відповів я і голос мій став ніби чужим.

Знову дзенькнув ланцюжок. Фігура зробила крок у мій бік. І саме в цю мить мені на голову зі страшною силою опустилось щось важке. Іскри розірвались у моїх очах. Я втратив рівновагу і покотився вниз по сходах. Світ ніби перекинувся догори дригом. Страшний удар прийшовся прямо по маківці.

Я зупинився лише внизу. Пістоль вилетів кудись у темряву. Але ножі і шабля були все ще зі мною. Голова дуже гуділа, але свідомість я не втратив. Від вірної смерті мене врятувала батькова місюрка, яку я носив під шапкою. Незнайомка згори кинулась до мене, але хоч у мене в голові і гуділо, немов у вулику з бджолами, я все ж встиг відкотитись у бік. Дзенькнула шабля, яку я дістав з піхов. Незнайомка на мить завмерла, а потім рішуче кинулась геть, у темряву. Я відчув якийсь неприємний дух, який повіяв від незнайомки - щось гниле, ніби від силосної ями.

- Стій! Стій! - в усю горлянку закричав я.

Я намагався встати, але світ поплив у мене перед очима, так, що мені довелось триматися за стіну. І тут я почув свист. А потім гуркіт чобіт. Це був свист моїх хлопців. Нарешті!

- Тримайте її! - знову закричав я і послизнувшись на мокрій бруківці, розтягнувся

прямо серед дороги. Я добряче гепнувся місцем, яке трохи нижче спини, але на диво, від цього падіння у моїй голові трохи прояснилося.

Я швидко піднявся і побіг слідом за незнайомкою. І хоч толком я її не розгледів, а лише чув голос - я не сумнівався, що це і була вона - та, яку я шукав. Вбивця.

Я бачив її темну фігуру попереду. Вона намагалась втекти. А ще чув свист своїх дружинників десь ліворуч.

Стець і Слимак вискочили з-за повороту одночасно і збили незнайомку з ніг. Вона покотилася по бруківці. Стець - його довгоногу фігуру я впізнав одразу, кинувся до жінки, намагаючись схопити її.

- Обережно! - тільки і встиг я крикнути, попереджаючи про небезпеку.

Але в той самий момент, коли його руки торкнулись незнайомки, я почув глухий звук удару і далі страшний нелюдський крик. Стець захитався і завалився на бруківку. Тим часом жінка вже схопилась на ноги.

Слимак кинувся на неї збоку.

Почалась боротьба. Я біг і чув, стогін жінки і лайку Слимака.

Мені лишалося кроків п'ятдесят до них, коли незнайомка вдарила Слимака. Він здивовано ойкнув і одразу відпустив її.

- От стерво,- тихо і здивовано сказав Слимак.

- Стій! Стій! - знову закричав я.

Але незнайомка повернула ліворуч і щезла за поворотом.

- Ти як? - я підбіг до Слимака, який вже опустився на землю і тримався долонями за лівий бік.

- Вона мене зарізала,- спокійно відповів він мені.

Я хотів кинутись услід за незнайомкою, але побачивши нерухоме тіло Стеця і пораненого Слимака, не став цього робити. Я щодуху засвистів у свисток.

Вже у казармі Слимака перев'язував лікар. Ножова рана виявилась досить серйозною, але не смертельною.

- Тут головне - встигнути зупинити кровотечу,- говорив сонний лікар з розпатланою сивою головою і дивовижно білими зубами.

- І здається, життєво важливі органи не зачепило. Ти друже, щасливець!

Слимак у відповідь лише скреготав зубами і такими кучерявими словами псячив незнайомку, що хлопці у казармі лишень мовчки посміювались у вуса.

Я мовчки стояв і дивився на рану, яку лікар обмивав, а потім туго перемотав чистою лляною тканиною.

На лівому боці Слимака було два однакові глибокі порізи. Такі самі, як на шиї Сурена і візниці.

- Чим це було нанесено удар? - спитав я пана лікаря.

- Дивна зброя. Ви також помітили? Я спочатку думав, що пораненому зробили два удари. Але ось він заперечив - каже, що його вдарили лише один раз. Але ж на тілі не одна, а дві рани! Напевно це якийсь такий ніж з подвійним лезом. Ніколи ще такого не бачив.

Якщо зі Слимаком все більш-менш було нормально, то ось його побратимові Стецю повезло значно менше. Тепер він нерухомо лежав на лежанці, покритий з головою мішковиною. Удар прийшовся йому у ліву скроню. Кістки черепа були проламані. Стець помер миттєво. Вбивця завдала йому удару тим самим обшуком, яким била і мене.

Але мене врятувала батьківська місюрка. Я вже встиг зняти її і розглядав доволі велику вм'ятину на верхній частині місюрки. От так батько з того світу врятував мені життя.

Я зібрав усіх хлопців, які були в цей час у казармі і відпочивали від патрулювання. Я розповів їм, кого треба шукати.

- Жінка. Молода, худорлява. З довгим рудим волоссям. Вона дуже небезпечна, хитра, як диявол. І озброєна. Знайдіть її. Живу чи мертву.

Коли усі пішли, я ще деякий час мовчки стояв і дивився на накрийте тіло Стеця.

Слимак випив горілки для знеболення і вже спав у своєму кутку, важко дихаючи.

Я думав. Думав. Думав. Голова у мене гуділа і від тих думок і від удару.

Треба було мені якось знайти вбивцю.

Що вона робила на мурі? Кому світила? Татарам?

Вона тепер десь ховається. Напевно вона перелякалася. Вона ж звичайна людина. Не упир, яким її вважають городяни.

Тепер я знаю - то сліди не від зубів, а від такого хитрого ножа.

Вона просто хотіла налякати людей? Так! Налякати!

Вірно говорив пан війт - ті вбивства сіють паніку у Кам'янці.

Я встав і почав повільно ходити по казармі вперед і назад. Коли я ходив - мені якось легше думалось.

Як же їх знайти? Де вона може ховатись?

Я намагався пригадати, як вона виглядала. Обличчя її я не бачив толком у сутінках. А ще цей клятий дощ.

Невисока. Міцна. Худорлява. І дуже спритна. Темна свитка. Волосся... Господи, від неї несло якоюсь тухлятиною. Коли вона пробігла повз мене, повіяло таким духом...

Чим це так смерділо? Якимось силосом чи квашеною капустою?

Ні! Це так смердить тухла риба. Точно. Риба.

Я підійшов до каміну і підкинув дрова. Вони одразу весело зайнялися і тихо почали потріскувати.

Чому вона смердить рибою?

Так! Карась і Капуста тоді говорили, що від п'янички, яку вони знайшли у кропиві, також тхнуло чимось. Ну звичайно! Тухлою рибою і тхнуло!

А де у Кам'янці є тухла риба?

Чорт забирай!

Я розреготався в усе горло.

Чорт забирай! Так! У Кам'янці є таке місце!

Старий закинутий льодовник коло Руської брами! Зовсім недалеко звідси. Десять хвилин ходу. Це безлюдне місце, яке городяни оминають десятою дорогою. Де ще ховатись вбивці?! Ідеальне місце!

Тепер я знав де шукати вбивцю.

Я зарядив пістоль, знову одягнув місюрку, перевірив ножі і шаблю. А потім тихо вийшов у ніч.

Злива не стихала. Важкі льодяні краплі били по каменю, по стінам будинків. Я тихо крокував вулицею, тримаючись ближче до стін і шум дощу приховував шум від моїх кроків. Подекуди у небі розривалися ядра і спалахи на мить освітлювали нічне місто. Через кілька секунд після спалаху я чув звук пострілу. Це було схоже на майський грім і блискавку.

В один з таких спалахів, коли до льодовника лишалося зовсім трохи, попереду я побачив фігуру людини. Спалах на мить освітив силует у довгому плащі.

Незнайомець був попереду мене на відстані не більше тридцяти кроків і швидко йшов прямо до закинутого льодовника.

І це точно був чоловік, а не жінка.

- Що він тут робить? - іскрою пронеслось у моїй голові.

Я притиснувся до стіни будинку і завмер.

Ось знову короткий спалах. І тепер темна фігура вже знаходиться коло поламаних воріт.

Я торкнувся рукояті шаблі під плащем - це мене завжди заспокоювало. Заспокоїло і цього разу.

Я повільно пішов слідом.

Ось і ворота. Я обережно зазирнув всередину.

Знову короткий спалах. Попереду невеликий двір, а далі кам'яні сходи і чорне провалля входу без дверей. А ще вікна. У незнайомця був лише один шлях - всередину старого будинку, який колись служив льодовником.

Я підкрався до вікна. І одразу відчув той самий дух тухлої риби.

Ось це місце!

Я завмер і прислухався.

Спочатку було тихо. Але потім я почув шурхіт. Хтось повільно йшов всередині будинку і під його ногами хрустіло каміння.

- Ти тут? - почув я тихий, але чіткий чоловічий голос.

Спочатку відповіді не було - лише шурхіт крапель дощу. Але через мить я все ж почув відповідь.

- Так. Я тут.

Це був жіночий голос.

Мені стало важко дихати від хвилювання. Я впізнав перший, чоловічий голос!

- Яно, з тобою все гаразд?

- Мене ледь не спіймали.

Господи! Чоловічий голос належав Славкові! Славкові Олійнику - моєму вірному помічникові!

- Але я змогла вислизнути! А де ти був, чорт тебе забирай?!

- Тихо. Не репетуй. Тебе можуть почути.

- Я була над тунелем. І в цей час він з'явився. Твій чортяка Легкоступ. Він підкрався, як кіт - тихо. Але я зуміла попасти йому у голову.

- Ти попала не в голову, а у сталеву місюрку. Хлопці сказали, що він живесенький.

- Я знаю. Він погнався за мною. А потім ті двоє вискочили. Але як бачиш - я тут.

- Одному кінець. А інший живий. Поки що.

Я слухав. Серце у грудях колотилось зі страшною силою. Думки спалахували у голові немов блискавиці. Про який тунель вона говорить?

- Тобі тепер треба затаїтись. Він знає про тебе!

- Ну і що? Вже скоро тут будуть наші. Тепер головне - тунель.

- Так. Вся надія на тунель. Бо через цей клятий дощ майже увесь порох намок. Чуєш, вони ледве стріляють.

- Головне, щоб у тунелі порох був сухий.

- На, тримай. Я приніс тобі пиріг з капустою. І ще трохи пива.

- У мене від духу у цьому клятому льодовнику вже кишки так скрутило. І їсти я не можу. А пиво давай.

Тим часом я обережно підповз до входу і дістав пістоль.

- Всім залишатись на місці!

Я вклав у крик майже усю свою силу. Я хотів злякати зрадників. І це мені вдалось. Вони застигли на місці. В очах Славка я побачив страх. А ось у очах рудої була лише ненависть.

- Пане Андрію...- Славко намагався щось сказати, та я перебив його.

- Вам обом кінець. Я усе чув. Я згадав твої руки, зрадник. Ти ж був на галерах? Так! Такі руки лише у тих, хто був на галерах! А звідти нікого просто так не відпускають.

- Так. Так. Був! Розумний ти. Здогадався.

- Мовчи! - зло прошипіла, немов змія, руда жінка.

Але він її не слухав і далі продовжив говорити.

- Мені довелося погодитись ні їх пропозицію. Я бачив свою смерть! Усі полонені вмирали по черзі. А я вирвався з рук смерті. Так. Я став мусульманином. Але це все пусте. Головне - я вирвався з рук смерті.

- А що ти тут робиш, зраднику? - тихо спитав я.

- За все треба платити. І за життя тим більше. Вони послали мене разом з Янкою.

- Мовчи, дурень !

- ...Ми прийшли під виглядом біженців. Добре, що ти попався мені. Знайомий. Побратим.

- Який ти мені побратим? Ти чорту лисому побратим.

І тут раптом руда бестія кинулась на мене. В руці її щось блимнуло. Відстань між нами була не більше семи кроків.

Я, не думаючи, натиснув на гачок. Пістоль був направлений на Славка. Пролунав гучний постріл. Куля влучила Славкові у груди. Він похитнувся і став осідати. І саме у цей момент спритна руда відьма вдарила мене своїм ножем прямо у серце. Удар був дуже сильним. Мене відкинуло назад.

Але я втримався на ногах. Я відчув тупий біль у грудях. Але я знову був цілий. Цього разу мене врятувала кольчуга.

Я кинув пістоль і діставши шаблю, косо рубанув нею.

Руда заверещала, як недорізана свиня.

Вронивши свого довгого ножа, вона впала на битий камінь і стала крутитись на ньому з відчайдушними криками, немов монета на столі розкручена пальцями.

Вже під самий ранок наші солдати зробили швидку і блискавичну вилазку за місто у короткий час перебили усіх копачів коло тунелю. У цей час гармаші прицільно стріляли гарматами, не підпускаючи татар, які намагались прийти копачам на допомогу. Тунель швидко був завалений.

А коли розвиднилося, знайшли другу частину тунелю - вже всередині міста. Він знаходився як раз під тим місцем, де я вночі застав руду Янку з ліхтарем у руках.

Славко виявився живучим. Моя куля пройшла наскрізь вище серця, але не змогла вбити зрадника. Його лікували і одночасно допитували.

А ось руда вбивця не дожила до ранку.

Я взяв собі як трофей її дивний довгий ніж з двома лезами, яким вона сіяла паніку у місті.

Завернувши у рушник, я приніс того ножа до магістрату - показати своєму хрещеному батькові і пану війту.

Татари вже зовсім перестали стріляти зі своїх гармат. Дійсно - усі їх пороха понамокали від дивного небаченого дощу.

А вже через три дні війська супротивника зняли облогу і пішли у бік Дністра - зализувати свої рани.

Ось так закінчилась ця війна.

А через дев'ять днів перестав лити дощ.

З заходу прийшов теплий вітер. Небо розвиднилося. Заспівали пташки.

Розпустився бузок і його солодкий аромат наповнив вулиці Кам'янця. Люди виходили на площі, сміялись і раділи. Раділи кінцю облоги і прийдешній весні.

Пан війт усе хотів мене нагородити.

Говорив - проси, що побажаєш. Нічого для тебе не пожалкую.

А я попросив його лишень про одне - відпустити мене зі служби на мій хутір.

Він насупив свої косматі брови. Я вже готувався до найгіршого. Але згодом пан війт посміхнувся і сказав:

- Добре. Їдь. Відпускаю тебе, сину. Але не на завжди. Знай це. Відпускаю тебе до пори. Бо ти мені ще будеш потрібен. Знаєш, як важно з вірними людьми. Які не зрадять.

Це я добре знав.

І він стримав своє слово.

Ось так історія сталася зі мною у ті далекі часи. Про що вона? Багато про що.

Про молодість, силу. Про кмітливість і вдачу. А ще про любов батьків, яка перемагає навіть смерть. Якби не батько – не слухали б ви цю давню оповідку.

А ще діти мої любі знайте - хто хоч одного разу зрадить, того Господь покарає. Як колись покарав Каїна, як покарав проклятого Юду.

Ось так. Ех...