Життя триває

Лише три дні тому, важко зітхав на те, що мене загнали на роботі, наче того жеребчика. Керівництво вирішило, що я невмирущий рожевий поні й маю нескінченно виправдовувати гасло «один за всіх!»

Ввечері, зазирнувши у напівпорожній холодильник, планував наступного дня провести загарбницький рейд до магазину, виконавши операцію із наповнення поличок провіантом.

Але… Плани виявилися нездійсненними. Прокинувся від старшних звуків, неприємних звуків, звуків, які мали б назавжди полишитися у минулому, принаймі я щиро вірив, що більше ніколи їх не почую. Проте…

Було ще темно. Реакція, наслідок досвіду потойдешнього минулого, коли я прокидаюсь в одну мить без різних стимуляторів накшталт кави чи інших подібних засобів, як завжди не підвела.

За вікном небо, що сіро-блакитно висить над здоровенним житловим масивом. Й дим!

Всередині холод, серце наче схопило слоу-мо, повільно вибиваючи у скронях важкий ритм. В голові — сістем халтед.

Неймовірно довге зітхання. Блискавка.

«Та це ж дим з котельні, що під будинком!»

Серце виринуло із слоу-мо й почало прискорювати скорочення. Дихати стало набагато легше. Але порожнеча всередині нікуди не зникла.

А в квартирі всі солодко спали.

Ранок вибухнув новинами. Страшними новинами. Лякаючими новинами. Новинами, що здавалися флешбеком до червня сорок першого.

Першим на вайбер написав брат:

— Кірюха, ти як?

— Наче живий. Ти як?

— Та теж наче. Їдемо до Гнізда?

— Уся наша найгарніша половина сім'ї вже там. Як раз поїхали туди на початку тижня.

— А ти? Дід?

Я трохи поміркував.

— Діда спитаю, але я залишаюсь.

— Я спробую підзаправитись — в мене лише півбаку.

— Добре. А я поки кину гроші на карти нашим дівчаткам, накажу, щоб зняли стільки, скільки зможуть. Й скупилися, наскільки зможуть.

— Добре. Давай.

Насамкінець, уся наша чоловіча частина сім'ї вірішила залишатися там, де знаходиться.

Моторошно? Ні. Дуже знайомо. Дуже боляче. А зараз й дуже бездіяльно. Ми лише ляльки в руках провидіння. Всередині безодня. Апатія.

З якою насолодою я побіг би зараз на роботу. Догоджати чортякам-клієнтам, вирішувати нескінченні завдання, які накидує керівництво, комунікувати, навіть не зважаючи на проблеми із слухом…

Бігти? Куди? Навіщо?

А життя триває! Й про це мені нагадала вона, фіалка, яка несподівано розквітла, викинувши декілька бутонів.

Якщо я побіжу… хто її поливатиме?..