Там, де добре

Раніше вони не були такими. Мої батьки. Добрі тепер такі, годі й казати. А раніше знаєте які були? Ага, дратували страшно! Повчали завжди. Ну правда! Особливо мати: «Так не можна казати! Скільки можна їсти? Іди купайся! Зріж ти вже ті вуса!» А люди, між іншим, казали, що з вусами я на Шевченка схожий! І очі в мене такі ж великі, і чоло високе. А вона – зріж! Словом, задовбували страшно. І що ти їм скажеш? Махнеш бувало рукою матері: «Сидите ото, й сидіть!». Та і все.

А батько? Усе в нього було: і машина, і мотоцикл, і мопед. І що, можна мені було їх брати? Ні! «Не трогай!» - тільки й усього. А як зламається там що, то тільки й сидів у гаражі, а мені – зась! А я б підказав, притримав би, де треба, прикрутив. То ж не велика наука! Але ні, не можна було.

Зате як кози пасти або картоплю копати, то я! А як же! Хто ж іще? А воно, як картопля дрібна вродила, то її й копати не цікаво і нудно! Хай самі той дріб’язок длубають! Тоді вже й сестра з племінниками підключалися, онуки. А я бувало тільки вийду та попідказую, як треба копати. А вони ні, щоб слухатися, то ще й сміялися!

Та я їх люблю. Шкода, що не приходять вже. Тато каже, що прийде час, і побачимося. Але коли ще той час прийде. А так гарно було б, як раніше, наварити картоплі, яєць, ковбаски порізати, оселедець, ще й цибульки. Накрити стіл, і сидіти отак, і слухати, як вони балакають, як розповідають про всяке, сміятися разом. А потім мати б чайник поставила. А я б такий перед цим би цукерок накупляв, а потім виніс би, отако, як сюрприз. Усі б раділи і дякували б. Добре би було.

Трохи сумно тут без них усіх. Але хоч робити можна, що хочеш. От, наприклад, дрова возити досхочу – це я люблю! Раніше за них мені ще й як люди дякували! Опалення дороге яке – пічки рятували. А в батьків гроші були! Я сам бачив, як вони їх ховали! То й платили самі за все, я не докладав. Скільки там тої моєї пенсії?! А воно ж і шоколадку хочеться, і морозива, ковбаса теж дорога.

Тож так і жили, доки не пішов батько. Тоді усе й почало мінятися. Мати плакала часто, ночами не спала. Переживала, як ми будемо тепер. А як? Нормально! Головне було усе господарство втримати! А то почали тут було господарювати усі! Сестра та щодня приходила. Понасаджувала всяких будяків. Я їй казав, що воно все ненужне!

Та й то налагодилося якось. Жили собі й жили потихеньку, вистачало. Мати правда дратувала часом: «Дивись, - казала, - вчись економити. Що ж ти будеш робити, як мене не стане?» Ет! Не стане! «Ой, ма, де б Ви ділися?! Сидите ото, й сидіть!» - махав на неї рукою. Дуже то дратувало!

А потім одного ранку її таки не стало… Я подзвонив сестрі, вона прибігла, плакала. А я тримався. Це ж тепер усе мало на мені триматися. Усе ж!

У хаті зробилося тихо. Трохи й страшно, бо вночі часом здавалося, що я чую матір. Сестра поночувала трохи, та я їй сказав, щоб додому йшла. Я впораюся! Я знаю, як треба! Газом топити не буду. То ж дорого! Ото повимикаю усе! Де я їм візьму стільки? Світло теж можна не вмикати. Нащо? Телевізор тільки. А їсти? А їсти й не хотілося наче.

Нічого не хотілося, навіть з хати виходити. Вийдеш було – сусіди одразу: «Ну як ти? Ну як?» Та як, як?! Нормально! Ото й не виходив. У ліжку було найзручніше. Отак було накриюся ковдрою з головою, і так тепло і добре стає, затишно. Сестра прийде: «Ти їв? Ти пив? Ти чуєш мене?» А я чув. Але нащо було відповідати? Нащо було вставати? Який смисл?

Пам’ятаю, одного дня ще один голос приєднався до сестриного: «Це може бути депресія». А що воно? Та й не цікаво було. Того ж вечора мені стало так приємно і легко, що й не передати. І навколо все зробилося таким біли-білим. І задзвеніло, як ото у церкві на Великдень, тільки тихо так, наче здалека. І я, мабуть, заснув.

Коли розплющив очі, батьки стояли поруч! Я думав, то просто сон! Вони були усміхнені, а вся хата сяяла світлом.

- Уставай, сину, вже все, досить тобі лежати, - мовив тато.

- Ми тепер будемо тут, з тобою, - сказала мама.

Я знаю, що я помер, я ж не дурний. Але мені все одно. Я вдома, де мені нарешті добре.