Мене звати Вікторія...

Десь у селі під Києвом.

- Вікторіє, ти де, йди додому, вже пізно. - Це кричить моя мама.

Мені скоро шість і мене звати Вікторія. Тато з мамою кажуть, що я " кмітлива і швидко розвиваюся" ... Зараз ми за містом у своєму маленькому будинку, куди приїхали, як каже тато, "трохи відпочити від міського галасу і заспокоїти нерви". Насправді ми другий день сидимо в гостях по сусідству, де наші з Вовкою батьки, хильнувши, знову обговорюють "і наших, і ваших". А нам наливають сік або м'ятний, прямо з грядки, чай і балують усілякими, як ми любимо, солодощами.

... Вовці вісім, і він мій друг. Він вже добре знає карту і показував: де ми, де вороги, а де ті, що "ні риба ні м'ясо". Він краще за мене знає, що таке війна, і розповідає про неї не як, наприклад, тато: незадоволено зітхнувши, складними словами й так, наче я йому заважаю виконувати важливу роботу. Вовка, він знає хто і як напав, скільки було їх і скільки наших, де ми відступали, а де ми їм "давали прикурити".

Він тямущий, як каже його дідусь, який живе тут у кінці вулиці. Щоправда, Вовчині батьки не дуже хочуть його кликати, бо, якщо вип'є, починає матюкатися на всіх, зокрема й на наших татусів, за те, що тільки й роблять, що обговорюють когось, а самі "не на що не здатні". Не знаю, достеменно, про що то він, але батьки, які з ним схоже спочатку згодні, потім раптом починають виправдовуватися, що вони "донатять армії", і що "підуть самі, якщо буде треба"... Але ми з Вовкою, хоч і не розуміємо його до кінця, відчуваємо, що він правий, і підтримуємо. І ще мені здається, що, ставши стареньким, він тепер думає, як люди у дитинстві й тому перестає розуміти наших батьків, як часом і ми.

Ми довго не витримуємо їхніх розмов про те, хто правий і що треба робити, і часто виходимо прогулятися. Користі від цих розмов? Ну ось іде війна, другий рік уже йде, а дорослі все кажуть і кажуть, а війна все не закінчується... У світі теж усі про неї говорять, щоправда, по-різному: здебільшого за нас, звісно (на нас же напали!), але є й такі, хто не розуміє і говорить проти. Ну, як можна так плутатися в найпростіших питаннях?!

Я не дуже розуміюся на війні, але знаю (всі про це говорять) - щодня через неї гине багато людей. І в чому тоді сенс цих розмов? Чому просто не припинити війну...

Десь у Пентагоні (США).

- ... Так, усе гаразд, Гленне... - як обіцяли, увесь перелік отримаєте через... три, максимум чотири дні. Так, усе правильно... спочатку ракети "земля-повітря" і снаряди. Літаки вже виділили, чекаємо транспорт для перевезення...

Двері зачинилися сильніше, ніж зазвичай. На порозі стояв скуйовджений і нервовий начальник.

- Почекай, перервись…, нехай повисить на телефоні... - сказав полковник і за сумісництвом друг Стіва. І вже зовсім тихо на вухо: "Вимкни поки що мікрофон"...

- А в чому справа? - відповів той, попередньо натиснувши на потрібну кнопку.

- Був на закритій нараді..., наказали "не поспішати"…

- Що значить... "не поспішати"? По-перше, ми обіцяли..., а по-друге, там люди гинуть, Майкл! Знову нехай чекають? Як так можна?! Чого вони цим домагаються?

- В мене теж є питання, повір... Але, таких, як ми, розумників одразу ставлять на місце: переводять зі зниженням або в тил... рахувати картоплю і простирадла... Ні... буде набагато краще, якщо тут залишимося саме ми, щоб робити максимум для цих хлопців з України. - І вже зовсім тихо:

- ... Тим більше, Стіве, у нас вже є досвід як оминати окремі накази цих засранців нагорі - підморгнув Майкл.

- Гаразд... із цим згоден... Треба обговорити... скажімо сьогодні ввечері за пивом... - уже спокійніше сказав Стів.

- Але... що придумати цього разу? Яку чергову маячню? Краще напишу - сказав він, повністю відключаючи зв'язок...

Десь на базі НАТО в Європі.

Департамент контролю за постачанням зброї в Україну був створений від початку війни, але, попри його значущість і офіційність, складався лише з двох офіцерів, яких розташували в маленькому, не затишному кабінеті.

- ... Вони там охрініли зовсім чи що...?!

- Ти про що, Гленне? - запитав "бос", що сидів навпроти.

- Та, ось... спілкуюся із Стівом з Пентагону - він показав на екран монітора, - ... Відправлення знову переноситься, знайшли якісь проблеми в пускових механізмах ракет... і всю партію, - включаючи чомусь снаряди до гаубиць, які тут взагалі ні до чого, - залишають на складах... Що тепер говорити тим хлопцям з України?

- Так... все... Вони дістали..., іду до генерала! Я бойовий офіцер і для мене ці їхні штабні ігри, як кістка в горлі. Як на мене, то краще послати їх усіх... і поїхати самому до них на передову…

- А ти пам'ятаєш, як тиждень тому, на нараді раптом піднявся Річард і висловив усе, що думає про департамент постачання Пентагона?

- Так..., він сміливо вчинив, і я навіть аплодував йому...

- Так, я пам'ятаю... так само те, як на тебе потім зиркнув генерал... Але я не про це... Його "прибрали" - перевели з пониженням...

- Що ти хочеш цим сказати?

- Гадаю, ти сам розумієш, що на нас чекає, якщо поводитися так само? І взагалі, я нещодавно спілкувався зі знайомою дівчиною з комплектування... - ми з тобою тут вже п'яті за півтора року!.. Тобі це про щось каже?

- Так, цілком..., на жаль, - задумливо промовив той, - Але з мене досить, Гленне... Нехай котяться під три чорти!..

Десь у Міністерстві оборони Китаю.

- Донг, зайди, - якщо генерал підійшов і особисто покликав, це свідчило багато про що...

Полковник тут же підвівся і, сховавши документи в сейф, поспішив до кабінету начальника.

- ... Дозволите?.. - звернувся він з порогу, але генерал вже стояв у дверях і, мовчки вказавши рукою напрямок, вийшов. Йдучи, на відстані, вони так дійшли до паркінгу і, сівши в машину, поїхали...

Генерал в особливих випадках виносив розмови з заступником за межі міністерства в "чисте" перевірене місце, де міг спокійно вислухати його думку і порівняти, можливо, зі своєю.

- Втомився я трохи... - видихнув він, сідаючи в крісло. - ... Втомився від невизначеності. Війна з Україною триває вже понад півтора року, а ми, все ще сподіваючись на обіцянки Кремля ось-ось закінчити війну перемогою, ні на крок не просунулися у розв'язанні питання стосовно Тайваню. Мав рацію Лао Дзи: "Хто багато обіцяє, той не заслуговує на довіру", - він поглянув кудись у далечінь, наче маючи намір ще глибше зрозуміти значення цих слів...

- ... У нас зв'язані руки. Вторгнення на острів після невдалої спроби Москви нав'язати свою волю Києву, світ не схвалить. А слабка, через війну, Росія нам зараз не помічник... Що думаєш? - тільки тут він вирішив поставити питання.

- Шановний генерале, з попередньої розмови я зрозумів, що ми не повинні поспішати, не дочекавшись перемоги Москви. Але якщо ви почали цю розмову, мабуть, настав час подивитись на проблему під іншим кутом. - Розумні очі генерала говорили, що він не помилився в призначенні Донга своїм заступником. - Але, враховуючи, що відтоді минуло чимало часу, я смію припустити, що ця війна може затягнутися або взагалі закінчиться поразкою Кремля. І настав час перегляду нашої офіційної доктрини й зробити ставку на сильнішого. Я маю на увазі "дядька Сема", - іронічно додав він...

- Якби ти це сказав на нараді, тебе б щонайменше заарештували..., а мене передали в руки внутрішньої безпеки... Але я тобі довіряю, - як сподіваюся і ти мені, - і тому дякую за щирість.

Донг, роблячи ковток за ковтком улюбленого і найдорожчого чаю "Да Хун Пао", схвально кивав головою. Він не перебивав, попри те, що мав, - з дозволу генерала, - на це цілковите право. Донг насправді думав так само.

- Не треба також забувати про можливі залаштункові переговори Москви з Вашингтоном, - продовжував генерал. - Загнаний у кут Кремль для виживання буде готовий піти на жертву і не дай боже, якщо цією жертвою будуть наші з ним домовленості. І тоді вже точно буде пізно жертвувати Кремлем на догоду Білому дому для вирішення наших задач... Тож зволікати не можна...

Він на мить задумався і наостанок знову процитував слова улюбленого філософа: "Лише той, хто має силу, може давати її іншим". Тепер він був повністю готовий до завтрашньої доповіді вищому керівництву.

Десь на дачі під Москвою.

- ... Цей ... ідеаліст-маразматик, який живе лише завдяки шаманам цього "оленяра" Кужугетовича, ніяк не відмовиться від сценарію відродження Союзу, який веде до повного розвалу економіки та втрати наших мільярдів. - Огрядний чоловік говорив упевненим голосом. Він вже давно починав ці зустрічі, демонструючи перевагу над рештою, хто сидів так само, за круглим столом. Зробивши великий ковток віскі і димлячи цигаркою, він продовжив:

- Крім цього, мені стало відомо, що зріє народне обурення в деяких Далеко Східних регіонах. Там от-от не витримають і візьмуться за зброю, яка дедалі більше осідає в руках тих, хто повернувся з війни. - Він пітнів, мимоволі бризкав слиною і часто тягнувся за серветками.

- ... Питання його заміни на надійного "чоловічка" назріло давно, і ми говорили вже про це... - він зробив паузу і, витерши серветкою пухкі, вологі губи, продовжив. - Але треба розуміти, що наш варіант зміни влади декому не сподобається: Вашингтон усе робить, виходячи виключно зі своїх інтересів. Тому важливо уникнути витоку інформації і привести до влади того, хто потрібен НАМ, а не отримати цього... карлика-п’яницю, на якого так розраховують ВОНИ.

Поки він підливав собі віскі, паузою, що виникла, вирішив скористатися високий і стрункий представник розвідки.

- Це все правильно... Але до його усунення, нам треба вирішити проблему "оприлюднення" компромату на всіх нас після його смерті, напевно ним заготовленого. А для цього треба розгадати рівняння з кількома невідомими: знайти основні фігури в цій "страхувальній" схемі і визначити серед них ключову. Говорячи мовою шахів, окрім нейтралізації в цій схемі "ладей", "слонів" і "коней", - яких ми вже шукаємо, - нам належить відшукати й "ферзя"; яким, до речі, може виявитися... і його друг дитинства, і дочка, і коханка, ... і навіть позашлюбна доросла дитина... І тому, я вважаю... - тут він, піднявши підборіддя, мав намір показати значущість своїх наступних слів, але його обірвав усе той самий огрядний "головуючий".

- Так-так, усе вірно, читаєте мої думки... - і зручніше вмостившись у кріслі - ... нам потрібні тямущі люди, - і краще ті, на кого вже є компромат, - із силових структур та уряду, які будуть на нас працювати, використовуючи ресурси своїх відомств. Головним завданням для них, як вже сказали, буде знайти больові точки цього згасаючого "короля" ... - і не даючи нікому вставити свою думку, відразу продовжив:

- Але не можна забувати, що проти нас грають ЦРУ, МІ-6 і Моссад, які з важливих питань об'єднують зусилля. Тому, доведеться працювати, я б сказав, ювелірно... І тут я дуже розраховую на ваш досвід, - він трохи усміхнувся на адресу нещодавно зупиненого ним "розвідника".

Всміхнувшись і навіть кивнувши йому у відповідь, той зловтішно подумав: "Нічого-нічого... недовго тобі, старий боров, залишилося тут сидіти...".

Десь на яхті в Атлантиці.

- Ми обговорили всі важливі питання, панове, але ось що мені ще спало на думку. - Підтягнутий, випещений, з Аскотом жовтого кольору на шиї чоловік, димлячи цигаркою, дав зрозуміти, що основну частину ще не завершено.

Ніхто з присутніх не знав напевно, яким чином йому дісталося право їх збирати, - як зараз, посередині Атлантики, чи в інших місцях Земної кулі, - а також починати й закінчувати подібні наради. Усі вони були дуже богами та впливовими людьми, поруч із якими навіть президенти без дозволу не могли відкрити рота. Але перед цією людиною всі вони відчували свою вразливість і часом навіть жах.

- … Аж якось надто довго в нас усе спокійно на Близькому Сході. Ізраїль навіть намагається допомагати Україні... То може настав час пожвавити там трохи ситуацію? - і, обернувшись до чоловіка східної зовнішності, одягненого в традиційний білий дишдаш і куфію, промовив:

- Чим там зараз займається ХАМАС? Якщо все ще спить, то треба будити й нагадати, що Ізраїль їх все ще ненавидить, жадає помсти... щось на кшталт цього... Думаю, самі придумаєте... Заодно, після того, як вони прокинуться..., ну, потім уже... Тель-Авів, сподіваюся, схаменеться і повернеться на "шлях істинний", - на його обличчі виникла широка й божевільна усмішка.

- Якраз хотів про це сказати, - зорієнтувався чоловік, схожий на шейха, - не даремно ми створювали в 1947-му цю державу Ізраїль, і досі не дали Палестині мати свою. Тиша в цьому регіоні нам ніяк не на користь...

P.S. За тиждень, 7 жовтня 2023 року, на Ізраїль з території сектору Газа, підконтрольного бойовикам ХАМАС, полетіло одразу 2200 ракет, несучи смерті сотням людей. Заморожений на кілька років конфлікт спалахнув із новою силою...

Десь у Міністерстві оборони України.

- Твою ж мати!.. Гленн, з їхньої бази в Європі, передав, що відправку ракет і снарядів знову відклали... - нібито проблема в якомусь механізмі... Тільки по одній цій партії - вже третє перенесення! Що думаєш?

- Думаю те саме, що й ти... Але цим хлопцям, Гленну і ще Майклу з Пентагону, я довіряю - спілкувався якось на зустрічах в Рамштайн. Вони роблять, що можуть...

- Слухай, але що робити нам?! Міністр і Президент, впевнений, давно знають... – бо від нас ідуть постійні доповіді...

- Наше з тобою завдання - працювати на максимумі можливостей, уявляючи перед очима хлопців, які зараз в окопах... Думаю, Міністр оборони та Президент міркують приблизно так само... Вважаю, від нашого Президента, на жаль, теж мало що залежить. - І додав:

- Ми з початку війни вже стільки пережили, через стільки пройшли, - включаючи обман і продажність окремих партнерів, - що тепер ми витримаємо все. Без нормального постачання озброєння нам дуже важко, але хлопці навчилися воювати тим, що є під рукою... навіть "позичаючи" деколи техніку у ворога... І якщо хтось думає, що ми ось-ось здамося, то глибоко помиляються. Ми встоїмо ... в нас немає альтернативи. І рано чи пізно переможемо.

Десь на передовій в Україні.

- Незабаром знову підуть, - дивлячись у бінокль, сказав молодий капітан.

- Гей, Френку... ти "спікаєш", що я кажу? - капітан злегка посміхнувся, оголивши два зламані в рукопашному бою зуби.

- What is "speakayesh"? - запитав той натякаючи, що не зрозумів.

- Я хотів сказати, - він перейшов на ламану англійську, - ...що вони скоро полізуть знову і треба приготуватися. Передай своїм легіонерам. - І потім вже своїм:

- Командирів взводів - до мене!..

- ... Підтверджено п'ять танків і кілька БМП..., тому буде гаряче! - почав він, коли взводні увійшли в бліндаж і присіли хто де. - У нас для них майже не залишилося "подарунків": тільки сім зарядів для старих гранатометів і десь двадцять снарядів для гармат і мінометів. Гранати берегти на крайній випадок!..

І далі:

- Від роти із сотні бійців залишилося... тридцять вісім... разом із пораненими. У них, - якщо вірити аеророзвідці, - не менше дев'яноста морд. Причому другий день там ротація і, судячи з екіпіровки, всі нові - досвідчені... падлюки.

- Словом... В атаку не ходити... берегти патрони. Для кулеметів... кожні п'ять хвилин зміна позиції... І маскування-маскування, матір вашу! - скільки говорити?... - втрачаємо хлопців через це!.. - прокричав він у серцях, але, швидко заспокоївшись, продовжив:

- І зважте, "Петлі" буде найважче за всіх: по-перше, командує тільки зранку... після загибелі його колишнього взводного, і, по-друге, він - по центру. А значить що?.. - правильно - всі йому допомагаємо!.. Питання є? - і тут же сам собі, - питань немає... Так... і ще... вивезти поранених, самі бачите, поки що не можемо - поле під прицілом їх гранатометів і снайперів... Ну... тепер, начебто все… По місцях! - і посадивши на місце "Петлю", що схопився, додав, - А ти поки що на місці...

Запалюючи другу з початку наради цигарку, капітан продовжив:

- ... Реально страхувати тебе вони не зможуть, їм фланги треба тримати... Це тільки в кіно чи книжках усе так просто... Чим зможу, допоможу особисто... Уперед, і вдачі тобі,… взводний…

Проводивши поглядом "Петлю", капітан увімкнув рацію і, нібито продовжуючи нараду, промовив:

- Знаю, що в тебе жопа зі снарядами, але будь готовий, зараз почнеться. Постав до прицілів свої найкращі "очі" ... Обіцяли вранці підвезти сотень п'ять для гаубиць. Треба, отже,... - він глянув на годинник, - ...десь годин п'ять протриматися...

- Які п'ять сотень?! - одразу завівся командир батареї, - мені їх вистачить тільки на дві години! Вони там що ох...їли?! Ти то хоч ... дай їм там... просратися... та так, щоб швидше дійшло!!

- Я-то дам..., знаєш, як я можу з полковником... - мені нічого втрачати... Але, якби це допомагало..., - зітхнув він. - Гаразд - будь... Вже полізли... Зустрічай!..

І знову десь у селі під Києвом.

Мама каже, що "війни потрібні багатим і впливовим людям, щоб було легше керувати іншими". Так вони зможуть заробити ще більше своїх грошей і купувати нове золото і там... діаманти всілякі. Не зрозумію тільки навіщо їм стільки? Адже коли людей ховають, їм у труну ж нічого не кладуть..., ну... туди, із собою... Багаті кажуть, що дбають так про своїх дітей і онуків, а ті, дорослішаючи, кажуть так само. Але мені от, наприклад, - та й Вовці, думаю, - нам не потрібні гроші чи там золото батьків або бабусь із дідусями. Нам подобається: гратися, малювати, дивитися різні мультики, ще годувати маленьких котиків і собак, купатися, ходити по гриби... А вони все збирають і збирають ці гроші - вони що, дурні чи, може, хворі? Але тоді чому їх не лікують? - он скільки є різних лікарів... А може вони, як стали дорослими, просто забули чого хотіли в дитинстві?

... А може треба помолитися? Мама казала, що "щире звернення до бога завжди допомагає". Але церква, як вона вважає, "не найкраще місце для спілкування з богом", і що "віра має бути в серці й в душі"... Я навіть пробувала молитися вдома, в тиші, коли ніхто не заважає... ну, поговорити з богом. І мені здалося, що він був зовсім поруч і зрозумів мене: я відчула його важкий подих і тепле, чисте дихання. Але потім, уже вранці, я зрозуміла, що нічого не змінилося... І я подумала: "А якщо, як і я, йому моляться і діти тих, хто воює проти нас? Адже бог любить УСІХ дітей, - вони ж не винні, що дорослі вбивають одне одного"...

То що ж тоді ще робити? Доведеться йти знову до Вовки... - він точно знає... Але навіть якщо ні, ... я й сама вже розумію, що перемога зовсім поруч. А помилятися я не можу, адже я - Вікторія, а це значить - "Перемога" ...