Місячне сяйво

Якось маленький Місяць бавився з веселими Зірочками, що виблискували, сяяли – тішили його та дарували усмішку. Вони гралися довго, загорнувшись у ковдру темно-синього кольору. Зірочки сміялися, наче дзвіночки, жартували, а Місяць разом із ними – він хотів бути як вони. Таким же крихіткним, здатним дарувати світло та тепло. Але він залишався холодним, не був здатний випромінювати світло.

Місяць ставав старшим, і з кожним днем сумні думки все частіше й частіше відвідували його. Невже він і справді зможе лише гратися із Зірочками й ніколи не стане як вони? Його це лякало. Він не хотів бути іншим. Не хотів бути неправильним.

Сховавшись у темно-синій ковдрі, що трохи припилилася, почорніла, Місяць заплакав. Зірочки більше не радували його, танці та пісні припинилися. Він плакав і повторював, що не хотів народитися таким.

Сльози лилися рясним дощем, допоки сон не огорнув Місяць.

Ковдра повільно спала, відкриваючи Місяць новому світу.

Раптово щось тепле, навіть гаряче, торкнулося його, приємна мелодія невідомої пісні розлилася навколо, пестила слух. Місяць усміхнувся, не розплющуючи очей. Він усе ще спав, але сльози відступали, дозволяючи усміхатися ширше. Це була лагідна усмішка, м’яка – вона, немов пелюстки троянди, торкнулася душі Сонця, що сиділо поруч.

Сонце торкалося ніжністю і ласкавістю. Воно обіймало промінцями, споглядаючи за сонним Місяцем, що спокійно й мирно сопів, кутаючись у теплоту. Сонце не хотіло йти, воно хотіло бути поруч – подарувати ще трохи часу усмішці Місяця. Але не могло. У нього є обов'язок - служити Землі та людям, що живуть на ній. Зігрівати їх, давати можливість жити. Сонце так не хотіло залишати Місяць. Залишати його в самоті. Воно хотіло дізнатися, що стало причиною сліз і смутку, не дозволяти їм заволодіти Місяцем ще раз.

Можливо, воно знайде спосіб допомогти, придумає, як можна підтримати. Адже дарувати надію, гарний настрій – частина роботи Сонця. Одна з найулюбленіших.

Але Сонце мало піти. Не всі бажання можна здійснити одразу. І сьогодні, під блакитною ковдрою, Сонце й Місяць не змогли поговорити.

Прокинувшись, Місяць згадував теплий дотик. Це було марення? Сновидіння? Чи реальність… Можливо просто уява?

Він не плакав, але й усмішка не торкалася губ. Місяць просто сидів. У небажанні танцювати й сміятися із Зірочками. Він більше не радів їхній компанії. Вони не розуміли його, не приймали, не підтримували. Були поблизу, але не були поруч. Місяць перестав з ними спілкуватися, віддалився, прогнав їх.

Місяць поринув у свої думки, він хотів знати, хто він такий, для чого живе, чому він народився сірим, твердим і холодним, коли навколо кружляють теплі та яскраві зірки.

Він кружляв, перебираючи ці питання, на які не міг знайти відповіді, та не помітив, як під ковдру забралася Маленька Принцеса. Вона сяяла щирою радістю. Яскрава усмішка прикрашала її маленьке кругле личко, засипане веснянками, а оченята, прикриті золотистими кучерями, горіли захопленням.

- Що ти тут робиш, Маленька Принцесо? Чому ти тут у такий час?

- Я бачила, як ти сяяв сьогодні! Я бачив твоє світло, воно, відлякуючи страшну темряву, провело мене додому. Ти такий казковий, Місяце. Такий прекрасний. Як би я хотіла бачити тебе частіше!

Місяць дивився на Маленьку Принцесу розгублено. Вона розповідала про довгу подорож додому, про те, як заблукала у лісі – переплутала стежку в бажанні наздогнати совеня – про те, як сонячне світло покинуло її дорогу і залишило наодинці з темрявою.

– Сонячне світло? – Місяць розгубився ще більше.

– Невже ти не знайомий із Сонцем? Сонце велике, жовте, а ще таке тепле-тепле! Воно приходить до нас, людей, кожного дня, але кожної ночі йде відпочивати. І стає страшно, бо в темряві ховаються Кошмари.

– О, Кошмари. Я знайомий з Кошмарами. Вони не погані. Хочеш, покажу?

Маленька Принцеса наполохано подивилася на Місяць. Вона боялася Кошмарів. Кожного разу, коли наставала ніч, коли Сонце лишало їх у темряві, Принцеса ховалася вдома, щоб не зустрітися з ними.

Але зараз, коли Місяць провів її до них, Кошмари здалися зовсім іншими. Сині, чорні, віолові, навіть помаранчеві – вони бігали галявиною, бавлячись одне з одним.

– Кошмарики дуже лякливі, якщо піймати їх за хвостик, вони ховаються.

– За хвостик?

– Он бачиш, наче тінь від полум’я пританцьовує за кожним.

Кошмари закружляли стрибками навколо Місяця й Принцеси. Вони радо вітали гостей, розповідаючи історії про те, що побачили під синьою ковдрою. Принцеса сміялася від лоскотливих дотиків їхніх примарних носиків. Біля Місяця вони зовсім не здавалися страшними.

– Уже скоро час, Місяце, – сумно промовив один із Кошмарів.

– Час?

– Час блакитній ковдрі огорнути Землю. А нам глибше сховатися в синій.

– Що це означає? – Місяць не знав про існування блакитної ковдри, він не розумів, чому має ховатися.

А Принцеса зрозуміла:

– Скоро настане день.

– А це означає…

– Що скоро повернеться Сонце.

Місяць відчув, як за спиною теплішало. Як навколо ставало світліше. На його обличчя наче вернувся дотик зі сну. Тоді, коли у маренні здалося, що щось тепле торкалося щок, щось лагідне огортало ніжністю.

– Сонце! – вигукнула Маленька Принцеса, і Сонце всміхнулося.

– Вітаю тебе, Принцесо. Що робиш тут? Чому не спиш удома?

– Тобі знайомий Місяць?

Сонце довго й м’яко дивилося на Місяць. Воно намагалося згадати, де ж бачило його раніше. Бо впевнено, що бачило. Бо знало, що вони вже знайомі.

– Я побачила, як гарно світиться Місяць уночі. Він допоміг мені дістатися дому. А ще врятував від Кошмарів. Уявляєш, вони зовсім не страшні, коли поруч Місяць.

Місяць зніяковіло відвів від Сонця погляд. Невже він зробив щось особливе, що Принц так радо розповідає Сонцю про нього? Невже Сонцю взагалі може бути цікаво слухати про Місяць?

Але Сонце слухало. Слухало з цікавістю, не зводячи ласкавого погляду.

– Ще зустрінемося, Місяце.

З тих пір Сонце та Місяць стрічалися в заграві, змінювали ковдри, розповідали про побачене за час від останньої зустрічі. Місяць завжди розповідав багато, а Сонце слухало. Слухало уважно, підтримувало Місяця, допомагало зрозуміти усі незнані до того речі.

– Знаєш, колись я танцював і співав із Зірками. Вони були такими гарними. Вони й досі гарні. Такі світлі та яскраві, наче найпрекрасніші створіння. Але вони ніколи не розуміли мене так, як розумієш ти.

Сонце усміхнено вкрило Місяць теплим промінням.

– Я теж зірка, Місяце.

Місяць здивовано поглянув на Сонце, не розуміючи, як можливо таке, щоб Сонце виявилося Зіркою. Адже Зірки вони легковажні, завжди веселі, танцюють і співають. А Сонце спокійне, віддане природі Землі, відповідальне й таке…добре.

– Ти не можеш бути зіркою.

– Але я зірка, – Сонце замріяно зітхнуло. – Колись я теж танцювало й співало з іншими зірками.

– Чому ти пішло від них?

– Моє місце тут.

– І ти не жалкуєш?

– Там було весело, але…у кожного своє місце.

Місяць замислився і збагнув. Він зрозумів, про що каже Сонце, бо теж відчув це. Відчував кожної зорі, коли зустрічався із Сонцем.

– Тобто моє місце теж тут?

– Не знаю, Місяце. Це можеш знати тільки ти. Тільки ти ладен зрозуміти, хто ти є насправді і чим маєш займатися. Біля тебе можуть бути зірки, що без перестану танцюють і співають, можуть бути принцеси, що лякаються темряви, або кошмари, що бояться бути пійманими за хвіст. Але ніхто з них не скаже, хто ти є насправді. Допоки ти сам не відчуєш власне сяйво.

– Я відчуваю сяйво, коли ходжу Землею, коли розмовляю з тваринами й рослинами, коли допомагаю людям не загубитися в темряві. І коли я поруч з тобою кожну заграву.

– Отже?

– Я знайшов своє місце. І своє сяйво.