Про метеликів

Він не розумів її — бачив, слухав, спостерігав, але ніяк не міг зрозуміти, що ж відбувається в її свідомості: іноді з властивою йому цинічністю підозрював, що нічого важливого і серйозного їй на думку спасти не може — думати про корисне, бачте, “так не по-дівочі”. Іноді вважав, що її думки схожі на її волосся — руді пасма були довгими, завитими й такими неслухняними, куйовдилися на голові від найменшого пориву вітру, так що здалеку вона була схожа на яскравий мініатюрний ураган; варто зауважити, що він завжди знаходив щось чарівне в цьому рудому хаосі, такому несхожому на все інше в цьому безбарвному світі.

Так, не розумів, не міг розібратися, але це було навіть потішно — стільки років поміркованості, емоційних кайданів, стільки обіцянок "не піддамся" і "не дозволю собі бути слабким", стільки ночей з думками про те, наскільки порожнє і безрадісне його життя — нехай і він знав, що така ціна за недоторкане серце,— і ось він дозволяє собі відволіктися на захопливу загадку, яка посміхається так, ніби все завжди буде добре, яка танцює на вулицях так, ніби законів тяжіння не існує, яка тримає його за руку так міцно, що, здається, ніколи не зможе відпустити.

Вона була найцікавішою загадкою — зберігала в собі стільки ж таємниць, скільки й Всесвіт, в душі такій же безмежній, як і космос, який вона абсолютно по-дитячому привласнила собі: "Це мій світ, я знаю, що я важлива його частина" — ця "важлива частина" просто марила тим незвіданим місцем, переконуючи його, що всі люди одного разу потраплять у кращий світ, і вона хоче опинитися там, серед зірок, хоче звільнитися і на власних крилах вирушити туди, де на неї завжди чекали. Було в цьому щось привабливе, і він вирішив змінити дещо для себе: "рудий хаос" перетворився на "мій космос".

"Його космос" любив помічати невеликі й зовсім незначні деталі та перетворювати їх на прекрасні мікроскопічні частинки чогось неосяжного і до божевілля красивого, "адже це ж так просто — знаходити досконалість у цьому світі", — не втомлювалася повторювати головна досконалість, яка видавалася йому такою метафоричною — маленький яскравий метелик, названий ним "вогняним", що раптово з'явився в сірому й тужливому весняному парку за їхньої першої зустрічі, був таким же незвичайним для того місця, як і "рудий космічний хаос" для його виваженого чорно-білого життя.

Йому подобалася ця метафора, адже вона була такою влучною для неї, але незабаром він пошкодував про те, що перетворив її на метелика — порівнюючи ці два яскраві, легкі й прекрасні створіння, він забув про те, що метелики ніколи довго не живуть; провини його в цьому не було, бо Всесвіт уже давно сам провів цю паралель, розгонистим почерком написавши поверх долі цього космічного метелика грізне і нещадне "саркома" — а хіба можуть беззахисні метелики протистояти Всесвіту, який одним смертним вироком замість одного зумів знищити цілих два життя: тієї, яка вважала буття подарунком космосу, і того, хто вперше за стільки років зміг це життя полюбити.

Все змінилося в один день, коли світ, який тільки нещодавно почав набувати фарб, знову став брудним і сірим, коли сонце перестало сліпити її величезні очі, а вітер перестав заплітати її неслухняні пасма в коси, коли люди з привітних і милих знову перетворилися на злих лицемірів, коли руки довелося ховати в кишені, адже нікому більше було взяти й зігріти їх теплом своїх, коли на тільки зціленому почуттям своєї важливості для когось серці з'явилися величезні тріщини, які загрожують його повністю знищити; все змінилося того дня, коли вогняний метелик назавжди покинув свій сад.

Непереборне бажання вирушити за нею вгамовувало лише одне — вона заслужила насолодитися цим сама, без нього; він був впевнений у неминучості цих дивних метаморфоз — нехай у метелика і невеликі крила, але вона зуміє долетіти так далеко, як хотіла все життя, до самого космосу, де вона перетвориться на ще одну зірку, що горітиме так само яскраво там, як і тут за життя — так його метелик назавжди стане щасливим, а він буде терпляче чекати їх зустрічі й витратить весь цей час на свою улюблену загадку. На це піде сила-силенна, ні, нескінченна кількість часу, адже у цієї загадки немає відповіді, але він зосередить на ній усі сили, за іронією долі перетворивши свою свідомість на плутанину нескінченних хаотичних думок, яка буде такою безглуздою для інших, і такою рідною, схожою на зачіску рудоволосої дівчини, для нього; якщо випадкова людина одного разу запитає, про що він увесь час думає, то він, нічого не приховуючи, відповість: "Про метеликів".