Зміст
  • Глава 1. Чаклунська зустріч
  • Глава 2. Маєток Гардіан
  • Глава 3. Загадки навкруги
  • Глава 4. Хижі тіні
  • Глава 5. Таємниці «забутих» домів
  • Глава 6. Чалкунка-травниця
  • Глава 7. Гості старого дому
  • Глава 8. Давні друзі
  • Глава 9. Закон проти нас
  • Глава 10. Творець суккубів
  • Глава 11. Ласкаво просимо до «Лілії»
  • Глава 12. Шаман-безумець
  • Глава 13. Директорське доручення
  • Глава 14. Палаючий бог
  • Глава 15. Дві гільдії: Джарет
  • Глава 16. Дві гільдії: Дітер
  • Глава 17. Протистояння
  • Глава 18. Дуель
  • Глава 19. Особливе замовлення
  • Глава 20. День факультету
  • Глава 21. Пір’я падає з неба
  • Глава 22. Схованка за ширмою
  • Глава 23. Суккуб для імператора
  • Глава 24. «Золотий дракон»
  • Глава 25. Отрута в моїх руках
  • Глава 26. Арджі
  • Глава 27. Померти і встати
  • Глава 28. Подорож до лігва алхіміків
  • Глава 29. З найкращими побажаннями…
  • Глава 30. Слідами вітру
  • Глава 31. Навздогін вітру
  • Глава 32. Стара нова лабораторія
  • Додаток
  • Глава 12. Шаман-безумець

    **Травниця""

    — Міклош, у тебе все в порядку?

    — Так. А що?

    Чоловік обернувся до травниці і здивовано на неї подивився. По його підборіддю текла кров з рота, але він, здається, цього не помічав.

    — Знову в тебе напад ясновидіння. Говорив про якогось Сема.

    — Не знаю, про що ти, — знизав плечима шаман.

    Крістіана гмикнула і простягла хлопцеві хустку. У «Лілії» на свій будинок їй, звичайно, не вистачило, довелося знову ділити житло з Міклошем і його другом-бабієм. Ларрен вічно пропадав на побаченнях, і за ті кілька днів, що дівчина провела в фортеці, вдома він майже не з’являвся. Не те щоб Крісс це турбувало, але няньчитися з марячим шаманом наодинці їй не подобалося.

    Дівчина стояла біля вікна і дивилася, як по стовбуру дерева дереться руда білка. Людей звірок зовсім не боявся і милостиво дозволяв травниці спостерігати за собою. Міклош закашлявся, пригладив розпатлану шевелюру.

    — Знаєш, якщо білка зістрибне з дерева, вона не розіб’ється ... — сказав він.

    — Правда? Навіть з самої верхівки?

    — Ну, з верхівки, напевно, ні... Дивись, як вмію!

    Шаман вдав, що жонглює предметами і в якийсь момент в повітрі дійсно здалися контури жовтобоких яблук. Травниця розсміялася і поцілувала провидця в неголену щоку.

    — Мені час іти. Пан ді Арро просив заглянути до нього з приводу роботи. А коли повернуся, ти навчиш мене цього трюку.

    Міклош серйозно кивнув і обіцяв травниці показати всі фокуси, які тільки знав. А дівчина, пов’язавши білий пояс поверх зеленої робочої форми, випурхнула з дому. Часті припадки і розповіді про мандрівника Сема починали її стомлювати.

    З директором вона зустрілася біля теплиці. Високий, прямий і худий, як жердина сивочолий чоловік чекав її, розглядаючи щось за склом. Ймовірно, в молодості Норліз був красенем, але роки і зверхній вираз обличчя наклали на нього неприємну маску. Директор елегантно одягався, всіляко підкреслюючи статус, вішав на шию амулети, захоплювався магічними перснями. Крістіані подобався його голос — добре поставлений баритон, що був ледь зачеплений віковою хрипою. Такий голос був у її дідуся.

    — О, ви саме вчасно, — сказав директор. — Зараз з лялечки буде вилуплюватися метелик. Подивіться, який цікавий.

    — Він буде пом’ятий і мокрий, — знизала плечима дівчина.

    Комахи її мало цікавили, більше травницю займали думки про роботу. Але пан ді Арро не поспішав говорити про справи. Помітивши когось вдалечінь, він помахав рукою, закликаючи до себе.

    — Як вам перший день? — спитав директор в незнайомця.

    Чоловік середніх років у супроводі білошкірого юнака ледь розчепив зуби для відповіді. На його одязі красувалася нашивка некроманта, а в очах танцювали фіолетові іскри.

    «Іди, куди йшов. Будь такий ласкавий», — подумки зойкнула травниця. І чоловік раптово послухався.

    — Так ось, про метеликів, пані Ілліне. Або мені вас Крістіаной краще називати? — продовжував безглузду балаканину Норліз.

    Дівчина його майже не слухала. Уже здалеку до неї долинув голос хлопця: «Як завжди привітний із людьми. Впізнаю дядька Веддена». Крісс стрималася, щоб не фиркнути від сміху. Ді Арро нічого не почув. Він усе ж згадав, навіщо покликав на зустріч травницю і, віддавши їй зошит із записами, відправив готувати компоненти для лабораторії.

    — Що з них має вийти? — запитала Крісс.

    — А чи не все одно? — безтурботно сказав Норліз і відвернувся до своїх метеликів.

    Дівчина хмикнула. У гільдії її вчили не ставити зайві питання, отже саме так вона і збиралася вчинити. У цій співпраці її цікавила тільки фінансова частина, а любов до трав і зіль можна було відкласти на потім. Крісс подякувала директору і пішла в оранжерею. Їй потрібно було вивчити весь зошит із записами, перш ніж братися за роботу.

    **Директор ді Арро**

    — Притулок магів.... Будинок-фортеця. Найбезпечніше, матері твоєї хиря, місце для магів в імперії!

    Норліз ді Арро поставив келих на стіл, так і не доторкнувшись до напою. Коньяк виблискував бурштином в світлі десятка свічок, але чоловіка більше цікавив апетитний шматок м’яса в соусі. Жир стікав по його руках, і директор витирав пальці об камзол з дорогої парчі.

    Співрозмовник Норліза ліниво копирсався ложкою в густому грибному супі. Він навмисно сутулився і підтискав губи, проте пасмо яскраво-рудого волосся вибивалося з-під капелюха. Звичайно, з етикету слід було знімати рукавички і головний убір, але гостя це не турбувало.

    — Проникнути сюди було просто, — сказав він. — Ваші стражники справжні ледарі. Їх міг би обдурити будь-який злодій. У фортеці ніхто не запитав, хто я, немов тут кожного дня серед магів розгулює вампір. Я запросто змішався зі шкільним натовпом.

    — Охоронні артефакти засікли чужинця.

    — Але ніхто не звернув на це уваги, так?

    — Угу. Але коменданта фортеці немає вже кілька місяців, а магістр ордена Мисливців шукає місце прояву нової Брами-у-нікуди. Не можу ж я — директор школи — займатися безпекою всієї «Лілії». Давайте краще перейдемо до справи. Ви ж не за балачками і супом сюди прийшли?

    — Точно, — кивнув хлопець. — Я залишив посилку тут, неподалік від навчальних класів. Доведеться її пошукати, не хотілося, щоб хтось випадково на неї натрапив.

    Гість посміхнувся і встав, ніяково перекинувши стілець. Директор здивовано подивився на нього.

    — Це жарт? Пропонуєте перевернути півшколи в пошуках пачки паперів?

    — Ні. За вас це акуратно зробить травниця, якій ви знайшли неправильне застосування. Дівчина талановита... у багатьох справах. І дуже наївна. Знайдете спосіб нею керувати — отримаєте відмінного союзника. А мені пора попрощатися. Я все зробив, що мене просили.

    Хлопець поправив стілець і розвернувся. Згадавши про щось, він обернувся через плече і сказав:

    — Єдине дійсно захищене місце у фортеці, це вежа демонологів. Беріть з неї приклад.

    Норліз гмикнув і помахав гостю рукою на прощання. Свічки погасли, і кімната занурилася в морок. Око статуї маленького великоголового виродка з червоної глини яскраво блиснуло рубіновим світлом, видаючи своє становище. Статую Норліз приклеїв до дерев’яної панелі під стелею, і тепер та злобно виблискувала очима, контролюючи слуг-гомункулів. Директор задоволено потер долоні і, подумки наказавши канделяброві знову запалитися, продовжив вечеряти.

    **Шаман вітру**

    Міклош уважно вдивлявся в димчасті літери. Одна за одною вони спливали на поверхні води в широкій чаші. Над нею височів дерев’яний ідол, біля підніжжя якого диміли пір’я і букет трав. Жертовне блюдо шаман запозичив у Крістіани, в ньому дівчина зазвичай готувала вечерю. Міклош сподівався відмити його до приходу чаклунки, але проклятий ідол не поспішав.

    З роззявленої пащі випливав дим, потихеньку заповнюючи кімнату. Глухий нелюдський голос хрипів щось про астральні смерті. Міклош осудливо подивився на дерев’яну статую. Примхливий ідол . Шаман насилу підібрав для нього безкровну жертву, довго готувався, вичікував поки друзі підуть.

    Його мучили передбачення, що приходили невиразними образами чи не щоночі. Ларрен лаявся, просив розібратися зі своєю «маячнею», Крістіана погрожувала з’їхати до більш тихих сусідів. Міклошу цього не хотілося.

    Уранці, як правило, він не міг згадати подробиць нічних видінь, тому ідея штучно викликати пророцтво здавалася порятунком. Але Міклош все одно відчував себе жахливо, він нервово смикав підборіддя, хоча бороди там давно не було, і совався на місці.

    — Ну ж бо, давай… — бурмотів він упівголоса.

    І немов почувши благання шамана, літери, нарешті, прояснилися. Міклош схилився над чашею і став читати вголос:

    Ти самотньо у світі блукав,

    І в пророцтвах не зміг розібратись.

    З-поміж масок облич не шукав,

    Та підказкам волів підкорятись,

    Та відкрий ці двері таємні!

    Поза ними багатств без міри!

    Таємниці усі даремні,

    Зорі сяють тому, хто вірить!

    І слова на уламках тих,

    Що лишились з часів стародавніх,

    Розлетяться, немов горіх,

    Проростуть деревами й травами.

    Зцілимо усі твої рани ми,

    А минуле звіється, мов зола —

    Вітерець не слухай оманливий:

    В твого друга завзяття в очах пала.

    На воді знамення побачиш ти,

    І зітхнеш, тремтячи, немов листок:

    Ти зумій його розтлумачити —

    Швидкоплинне щастя, немов струмок!

    Тож зірви ці коштовні маски!

    Не заводь себе у оману!

    Чи повір в мерехтливі казки,

    Що сліпі співають султану.

    Тож розбий стекло цих кривих дзеркал —

    Онде світ, прозорий, наскрізь чіткий!

    Спокій знайдеш, крихкий, мов скляний бокал,

    І на шлях свій ступиш — мерщій, мерщій!

    Не кляни цей запис квапливий,

    Зупинись, посміхнися вдячно:

    Я гадаю, ти нелякливий,

    Та ж не йди вперед необачно!

    Щойно остання фраза зірвалася з губ шамана, слова на поверхні чаші розпливлися і змазалися.

    — Гей почекай! Що за туманні віршики? Де нормальне пророцтво? — обурився Міклош.

    Але ідол не відповідав. Дим повільними клубами плавав над підлогою, тліло пір’я в жертовнику. Шаман скочив на ноги з метою гарненько копнути вперту штукенцію... І побачив, як його власне тіло залишилося сидіти.

    — А це халепа, — пробурмотів Міклош.

    Його рука пройшла крізь матеріальну плоть. Чоловік обернувся, шукаючи хоч якусь підтримку — він виявився на кордоні астрального світу без духа-провідника. Кімната невловимим чином змінилася, обросла чудернацькими деталями. Частини примарних предметів зливалися з їх фізичним втіленням, утворюючи дивні, сюрреалістичні подібності самих себе.

    Ліжка висіло в декількох сантиметрах від підлоги, зі стін виростали незнайомі обличчя, сильно змінився дерев’яний ідол. Тепер він невідривно стежив за шаманом очима-рубінами, ворушив хвостами і крилами, перекочував затиснуту в пащі чашу-жертовник. Складно було сказати, на що він був схожий, Міклош не міг порівняти цей образ з чимось живим і звичайним. Шаману стало тривожно під цим поглядом, він позадкував і вийшов з кімнати, опинившись раптом не в сусідньому приміщенні, а на доріжці з гравію, що вела до палісадника.

    «Цікаво, куди вона мене приведе», — подумав Міклош і вигнув гнучку спину.

    Рожевим язиком він діставав до носа. Чуйні вуха ловили кожен звук. Під лапами відчувалося тепло землі і вібрація чужих кроків. Шаман повернув голову, глянув на пухнастий білий хвіст, на довгу шерсть, перемішану з пір’ям, і чхнув.

    «Непогано», — подумав він і потрусив уперед по дорозі.

    Палісадник здавався нестерпно знайомим. Тут Ларрен часто відпочивав у компанії гарненьких дівчат. Втовкмачував їм щось про зірки і троянди, робив відчужений вигляд, зустрівшись випадково з Міклошем. Звичайно, він потім вибачався за грубість, пригощав шамана випивкою в галасливій таверні, грав з ним в «настільний стакановипивач». Міклош не ображався, та й гуляти до ранку не любив.

    Але сьогодні для шамана світ навколо прояснився. Йому хотілося промчати по лісі, встромити ікла в ніжне м’ясо здобичі, відчути п’янке полювання. Але тверда людська воля не дозволяла вирватися вовчій натурі. Він йшов крізь зарості, коли щось змусило його зупинитися і прислухатися. Десь неподалік чітко пролунав дитячий сміх.

    «Донечко», — з ніжністю подумав Міклош і обережно рушив уперед, опустивши ніс до землі.

    Сліди вивели його до відкритого майданчику, але туди вовк не ризикнув вийти. Він ліг під рожевим кущем — шипи його тепер не хвилювали, — і опустив голову на лапи. Всього в декількох метрах від нього грала світловолоса дівчинка.

    Дора була одягнена в чорно-золоту форму заклинателя-демонолога. Міклошу це забарвлення не подобалося, але він не міг не визнавати, що дочка в цім одязі виглядала чарівно. За той час, поки чоловік не бачив Дору, вона сильно підросла, їй можна було дати вже років одинадцять.

    Дівчинка сиділа одна, в стороні від інших дітей. Вона розмовляла з байдужими квітами і хрущем, який з басовитим дзижчанням плюхнувся до неї на накидку. Дора посадила його на долоню, зашепотіла жуку дитячу приказку.

    Міклош притиснув вуха до голови. До учнів вийшла немолода наставниця, нагадала про початок занять. Залишивши ігри, діти юрбою кинулися до башти. Туди ж поспішив і шаман. Але пройшовши крізь двері, він раптом відчув подих вітру на шкурі. Міклош стрепенувся, вигнув спину, дозволив вовку насолодитися останніми митями, а потім прогнав його на глибокий астральний рівень.

    Чоловік примружився, потер очі долонями, відняв руки від обличчя і пару секунд уважно розглядав звичайні людські пальці. Зір насилу адаптувався після перетворення, і відсутність хвоста дивним чином дошкуляла.

    — Бувало й гірше, — прокашлявся Міклош і озирнувся.

    Він сидів на вкритій тріщинами підлозі біля підніжжя зруйнованої драбини. Навколо жодної душі. На стінах виднілися вм’ятини, хрустіла під підошвою кам’яна крихта. Міклош переступив через уламки мармуру і розщеплених колод, щоб підібратися ближче до руїн. Але взявшись за покручені перила, шаман раптом почув чиїсь голоси. Він не міг розібрати слів, тільки крики, вони доносилися зверху, куди чоловік не міг дістатися.

    Міклош відступив назад і налетів на тьмяну тінь. Вицвіла людська фігура, не відчувши зіткнення, продовжила крастися вздовж стіни і незабаром зникла. Шаман підбіг до того місця, де вона стояла хвилину назад, і побачив кілька глибоких відколів у камені.

    — Що тут сталося? — прошепотів він.

    Немов у відповідь за його спиною щось зашипіло, Міклош обернувся й одразу прикрив рукою очі, рятуючись від спалаху світла. Яскрава хвиля прокотилася по нижньому ярусу вежі, спопеляючи тьмяні тіні. Лише на мить вона виловила з плутанини кілька дитячих фігур, а потім розчинилася в повній темряві.

    Шаман відчув, як втрачає зв’язок із власним тілом. Темрява рухалася навколо нього, стягувалася кудись до центру, Міклош притулив долоню до стіни і повільно пішов уперед в надії наштовхнутися на двері. А темрява продовжувала сповзатися і скочуватися в грудки, все щільніше і щільніше збиватися в єдине місиво, зростаюче над поваленими тінями.

    Рука Міклоша провалилася в порожнечу, він обернувся, щоб поглянути на знахідку і в посірілому від спалаху просторі виявив ледь помітну дверну ручку.

    Тріск!

    Під тиском темряви повітря не витримало і розійшлося так, немов лопнув шов. Чийсь погляд — неживий і огидний — опік Міклоша крізь прорив в просторі. Шаман відчайдушно смикнув ручку на себе...

    ...І опинився посеред осіннього лісу. Його оточували палаючі дерева і тонучі в грязі солдати. Кінь, що впав, хрипів і бив копитами, не в силах піднятися, під ним розтікалася червона калюжа, несамовито кричав придавлений вершник.

    — Я не розумію, що відбувається, — прошепотів Міклош.

    Мари ніколи не були настільки реальними. Шаман йшов уперед, відчуваючи жар і бризки крові на щоках. Ноги тонули по щиколотку, а вода заповнювала взуття, противно плямкаючи з кожним кроком. Крізь ліс тягнулася широка просіка вирубки. Переможені солдати відступали по ній в гущавину, де їх не можна було дістати. Але один чоловік не рухався з місця. Він не був поранений, він просто сидів на землі, колисаючи на колінах голову зовсім молодого юнака.

    Хлопець в забрудненій чорно-золотий формі лежав на спині і дивився в небо широко розкритими очима. Його рука досі стискала тліючий жезл. Чоловік гладив його по волоссю, залишаючи на блідій шкірі відбитки поранених пальців.

    Міклош опустився поруч, загреб жменю попелу, що залишилася від нижньої частини тіла юнака. І лише потім глянув в обличчя чоловіка.

    — Здрастуй, Ведден.

    Некромант виглядав постарілим. Виснаженим. Він не бачив Міклоша, не чув його слів, він продовжував тримати хлопчика, що розпадався на пластівці зернистого попелу, так сильно стискаючи щелепу, що здавалося — ще трохи і зуби лопнуть від тиску.

    Міклош обернувся. Худий чорнявий хлопчик не старший п’ятнадцяти років, стояв позаду нього, досі тримаючи в руках чаклунський жезл.

    — Ти приходив до мене у видіннях. Ти Семюель, так?

    — Я помер? — розгублено запитав він.

    — Так.

    Шаман піднявся і простягнув йому долоню:

    — Ходімо. Доведеться тобі ще дещо зробити, перш ніж ти остаточно...

    Міклош замовк. Він витягнув з волосся біле пір’я і заправив його хлопцеві за вухо. В ту ж секунду з землі зметнувся попіл, немов його підняв ураганний порив. Пластівці закружляли вихором, нагадуючи легкий пташиний пух. Шаман штовхнув у нього Семюеля, і тіло хлопця сховалося за сірим маревом.

    Міклош залишився один. Осінній ліс зник разом із тією жахливою битвою, що розігралася на його території. Шаман стояв посеред пустки, відчуваючи подих вітру, що пестив його пальцями.

    — Ти виведеш мене звідси? — запитав він.

    Дух вітру беззвучно розсміявся і потягнув чоловіка за собою.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.