Бойовий голуб

…Встановлення енергетично-трансформічного ядра, розкриття, загрузка десять процентів, наявність працюючих датчиків п’ять...

Я усвідомив себе у густій, похмурій темряві де нічого не було, лише дзвінка тиша. Але по троху темрява розсіювалася, ставало більше світла, аж сліпило, а звуки та запахи нахлинули на мене, хотілося стиснутися в крапку, бо здавалося вони мене розчавлять.

Згодом відкрив очі, прокліпався, хоча це здавалося таким важким, наче мої повіки були кам'яні.

– О! Він приходить до тями! Як добре! – почув мелодичний голос.

– Так, я вже подумав що і цього разу ми зазнаємо поразки,– відповів другий голос, більш грубіший та скріпучий.

Я хотів подивитися в ту сторону, але не міг повернути голову, тільки очі.

Я побачив дівчину років двадцять три та середніх років чоловіка зі сивинкою на скронях. Вони посміхалися чогось.

Добре, хай там собі балакають, а мені треба зрозуміти чого я не можу рухатися.

Стривайте... Мене що встановити в органічний організм? Але з тою кількістю датчиків важко було зібрати достатньо даних. Але відчуваю як в грудях стукає серце, а по артеріях і венах циркулює кров, навіть працюють легені. Я подивився на ліву верхню кінцівку і побачив як до неї під’єднані трубки по яких лине кров.

А сам лежу на металевому предметі, де зафіксовані інші кінцівки.

Я ще раз глянув на тих двох, так, наче люди. Судячи з зовнішнього вигляду, вони з того періоду коли тільки відкрили нові технології, але не освоїли гену інженерію. Хоча цю версію треба ще перевірити.

– Вчасно! Бо генерал обіцяв забрати фінансування наших проектів, якщо ми не представимо йому свої здобутки в найближчі дні, – повідомила дівчина.

– Це так хвилююче!

Дівчина підійшла до мене і почала світити ліхтариком в очі. Це було неприємно, як люди взагалі живуть з такими вразливими сенсорами?

– Реакції, трохи підгальмовують, але це нічого, процес тільки розпочався і ще триває, – раділа дівчина, посміхнувшись, –Мене звуть Аніта, а це Віктор.

І дівчина показує на чоловіка, той посміхається та киває.

А...так…органічні люблять усьому давати імена... Нащо не зрозуміло, але поки прийму як факт, а потім розберуся. Головне вони знають, що мене встановити в цей шматок м'яса. Стоп, а чи не вони це зробили? Так виходить вони. А звідки вони дізналися як це зробити? І що вони знайшли мене на Місяці? Взагалі я то повинен там знаходитися в режимі гібернації і вийти тільки, якщо мене активують через программер. А не так через...через...людську купу кісток та м'яса. Це що мені перероблювати ці вуглеводні сполуки в щось пристойне? Де моє справжнє тіло? Поверніть мене назад, я не хочу бути слабким шматком м'яса!

В минулому тілі я не мав поняття що таке емоції, але мозок цього тіла познайомив мене з ними. Але я не знав як їх називати: для мене це була хвиля незрозумілих імпульсів.

– Що таке? Чого його показники життєдіяльності пішли вгору? – здивувався професор.

– Він наче нервує,– відповіла Аніта, – Чого ти? Все буде добре, ти в безпеці! Тебе ніхто не скривдить. Ти наш дуже важливий піддослідний! – і вона почала ніжно гладити мне по руці.

Що? Ти кого піддослідним назвала?! Це ви помилки дослідів!

Мої спогади ще далі розархівувалися і я згадав що, коли останній раз літав над Землею, то бачив родичів цієї органічної покритих шерстю та длубавших коріння з землі. А тепер вони мене, зразок вищої технології, називають піддослідним. Нічого, я вам покажу досліди! Дайте тільки зрозумію наскільки ви розвинуті технологічно! Бо поки що я бачу що так, вони розвинені, але не так щоб щось протиставити мені... якби я мав своє старе тіло. Добре, вичікуймо і придивляємося.

І коли я перестав смикатися, і взагалі став спокійним моє терпіння винагородилося: мені дозволи встати. Але тільки звівся на нижні кінцівки(люди ж їх використовують для пересування, дивлюсь на цих двох, так) як гепнувся, бо вони підкосилися. Ці два копачі корінців, що мене посадили в саме слабне тіло, яке знайшли? Вони що знущатися наді мною надумали?

– М’язова атрофія, це не дивно, бо ми ж встановити цефферат в тіло, яке надійшло через три години після смерті,– проговорила задумливо ця органічна та присіла до мене, обхопив за плечі, допомогла встати.

– Нічого, пройдеш курс реабілітації і все налагодиться! Який ти гарячий та недивно твоя температура тридцять вісім, організм мабуть все ще думає що живий, тож бореться з цеффератом, – добавила вона.

Мене відвели в сіру кімнатку де було одне ліжко та стіл з стільцем.

Наступного дня мене відвели знов на зняття показників, аналізів, різних дослідів.

Поки люди вивчали мене, я вивчав їх і своє нове тіло.

Органічних результати радували, мене ні. Бо якось я протестував міцність кінцівки, вдаривши по стіні, і що? Кістка тріснула, а удар був всього двадцять процентів потужності. Я таких поганих показників ще не бачив! Як ці органічні не розвалилися досі, при такої слабкості опорного апарату? Органічна, та що назвалась Анітой, гримала на мене, блідніючи, мов, як так можна, самому собі робити зле. А я не зле роблю, а краш тест, щоб зрозуміти, куди ви мене запхали і що мені з цим робити. Але тести були невтішні – тест на кислоти результат: враження верхніх та середніх тканин. Тест вогнем: опіки третьої ступені. А ще це тіло вирубає, якщо ушкодження були досить критичними. То як продовжувати виконувати свої завдання за таких умов? Як взагалі з людей є якась користь?

На додачу почали надходити у мозок сигнали при кожній травмі, аж починаються якійсь спазми в нього, що теж впливає на працездатність та швидкість обробки даних.

Звісно, що органічні намагалися перешкодити моїм дослідам, але я знаходив можливості продовжувати свої тести.

Але я зрозумів, що таке тіло мені зовсім не підходить, з ним не зможу досягти максимум продуктивності для якої мене створили.

Після тестів я зрозумів, якщо клітини мого нового кволого тіла пошкоджуються я можу їх замінити своїми…Так сталося з поламаною кінцівкою, тепер я дивлюся на нову, де замінилося усе: кістка, тканини, покриття. Нова витримувала усі краш тести. А ще мала вбудовану холодну зброю, поки що квартронну пушку неможливо встановити, бо модифікації тільки почалися. Але деяка чутливість на новій кінцівці залишилась, особливо на темному матеріалі, що став на заміну людській шкірі, але це не проблема. Можна зробити ще шар броні Хоча може треба прибрати цю непотрібну чутливость? Але якщо Система трансмодгенерації залишила цю функцію, то значить так потрібно, бо нову кінцівку я створював на основі клітин цього тіла, щоб краще адоптуватися до умов планети.

Подумаємо.

Ці двоє органічних вважають, що я якийсь невдаха, бо зі мною трапляються нещасні випадки, бо прикриваю ними свої краш тести. А ще треба робити модифікації непомітно для людей. Але все одно давати їм якийсь результат, та рівно такий, щоб вважатись безпечним.

Саме ще головне, це зрозуміти що там за стінами лабораторій.

…Загрузка сорок дев’ять процентів, кількість активних датчиків п’ятдесят, пасивних шістдесят, заміна кальція, фосфора т-нітами, встановлення процесора…

Коли було встановлено все необхідне, то зміг з’єднуватися з комп’ютерам лабораторії, звісно непомітно зламав їх захист. Це дозволило більше дізнатися інформацію про Землю і саму цивілізацію людей.

У висновку, добре поки що не показую справжні можливості, бо органічні досягли в даний проміжок історії рівня технологій якщо не знищити мене, то нанести шкоду, а особливо поки я не закінчив зміни цієї купи марних вуглеводів.

Але все ж треба віддати належне цим кволим органічним – вони змогли досягти неабияких успіхів в захоплені планети та знищені загроз, враховуючи недосконалість їх тіл.

В один з днів коли мене знов привели для дослідів, я почув.

– Гей, а ти що таке?

Я почав озиратися. Але органічні були зайняті дослідженнями результатів моїх показників. З живих істот я побачив лише гризуна у клітці, що дивився на мене уважним поглядом.

– Я тут, ти ж мене бачиш! – наче звук надходив від гризуна, але наскільки мені вдалося зібрати інформацію, про цей вид, вони не розмовляють.

Я нахилив голову на бік, намагають зрозуміти що це за збій в слухових сенсорах.

– Так, я тут у клітці, нероби вигляд, що не чуєш! – продовжив цей дивний гризун, ставши на задні лапки та помахав передньою.

– Але…як комунікуєшь зі мною? – замислися я, не відриваючи завороженого погляду від цієї крихітної істоти.

– А ти ще добре подумай і зрозумієш, – відповів пацюк.

І я ще раз детальніше його проскандував, і виявив що в ньому стоїть той же процесор, що і в мені, взагалі, в ньому були схожі технології на ті що були в мені.

– На тобі першому ставили досліди? – здогадався я.

– Так, тоді виходить, ти остаточний варіант, підсумок проекту, – зробив висновок гризун.

– Виходить так…вони знають що ти говориш? – перепитав я, киваючи на органічних.

– Звісно ні, ти перший з ким я вирішив поговорити за довгі роки. Бо якось самотньо. А тут з’явився ти, я аж не повірив в свою удачу, –повідомив пацюк.

– Виходить в тобі теж частина мене, – зробив висновок я.

– Гей, що ти несеш, збоченцю? І взагалі, може навпаки…це я неповторний оригінал, – з гордістю заявив пацюк і викотив пухкеньке пузко.

Я знов пішов у роздуми, гадав що зібрав всю інформацію про людей, але виявилося є ще схована. Ба більше люди підібралися до технологій моїх розробників. Погано. Тоді ще більше причин не показувати свої справжні можливості органічним.

Більше того, я бачив в Глобалнеті що люди робили з іншими видами. І роблять з собі подібними, тож не важко спрогнозувати, що вони зроблять зі мною, дізнаючись про мої справжні можливості.

Але люди не єдина проблема: цікаво скільки ще таких невдалих експериментів, як цей пацюк, органічні встигли провести? Бо без ядра, що в мене прототипи будуть не наділені розумом і стануть небезпекою не тільки для органічних, а для мене.

– Гей! Ти чого? Тобі погано? Ти образився? Я щось не те брякнув? Ти це… пробач якщо що…тільки не мовчи, поговори ще зі мною! – почав балакати жваво пацюк, стиснувши у лапках прути клітки.

Я ще раз уважно глянув на нього. Мені спало на думку, що він може бути пасткою органічних, щоб вивідати мої секрети. Не бачу причин так зненацька довіряти незнайомому щуру.

– Все добре, просто не бачу причин з тобою комунікувати, – відповів я.

– А чого? – перепитав щур.

– Бо ти тварина, в нас різні рівні розвитку, – відповів я.

– Ой, а ти загалі людина і чо? – бовкнув пацюк.

Мабуть, пацюк хотів мене цим образити, але мені було не до того, бо прийшли органічні.

Наступного разу, коли мене знов привели в лабораторію пацюк закомунікував зі мною, але я намагався його ігнорувати. Так цей шмат м’яса почав наспівувати сороміцькі пісні, а голос в нього був ще гірший, ніж слух. Може я можу бути терплячим, але це навіть для мене занадто! То ж я почав шукати, щоб в нього непомітно від органічних жбурнути. Нажаль, знайшлися тільки скріпки, але якщо їм надати пришвидшення, то вони гарно літали та вражали ціль, але ціль глумливо показувала язик, а іноді хвостату сраку, тож далі вже було діло принципу поцілити в цього...цього пацюка.

От мала спритна погань!

Та ось пролунав гуркіт і броньовані двері відлетіли геть, на порозі з’явилося якесь механізоване одоробло. А мені не пощастило знаходитися в цей час найближче до нього, тож воно атакувало мене.

Я тільки встиг дати стрікача з крісла де знаходися як його розрізало на шмаття.

Органічні верещали, забившись у кутку і трусячись від страху.

Я ж намагався зв’язатися з цією машиною вбивцею. Але воно було недосяжне, а ще я помітив на його зброї кров.

– Гей! Тікай! Інакше воно вб’є тебе! – давав очевидні коментарі пацюк.

Я кинув в його сторону вбивчий погляд, той злякано смикнувся.

Я виставив перед собою крісло, щоб воно прийняло удар робота. Він очікувано його розідрав, але я не сподівався на його захист, лише сповільнення робота, для того щоб зміг атакувати, пірнув під робота, вийшло лезо в передпліччя і вдарив позаду коленого вузла, робот нахилився на одну сторону і вже не так жваво рухався.

Я запізно помітив що в нього ще, вогнемет, він з нього випустив вогонь. Я вчасно пригнувся. І вогонь пролетів над мною. Але я запізно зрозумів, що в тій стороні знаходилася клітка того набридливого гризуна.

Я подився туди і побачив, як вона розплавилася і стікала на підлогу.

В мені щось неприємне ворухнулося, це нелогічно, бо цей пацюк тварина, але він розумний, та в ньому частина мене… Дивне відчуття появилося в грудині, наче щось там болить, хоча цього не повинно бути з об’єктивних причин.

Але я продовжив шукати спосіб зупинити робота, він мене ганяв, як павука у банці. Бо в нього була броня, а в мене тільки броня на руці та укріплений кістяк, а так поки що я вразливий, як органічні.

Та і робот потужніший за мене.

Я схопив банку з кислотою та жбурнув там де найтонша броня робота, вона почала проїдати діру, залишилося підібрати щоб вдарити і деактивувати це одоробло, але воно мене тримає на відстані.

Знайшов вогнегасник та жбурнув в нього, воно слухняно розчавило і повалив дим. Тож так я зміг опинитися біля потрібного місця на роботі, але в останню мить, коли моє лезо повинно було вгрузнути в ту дуру. Мене схопили, я почув вологий тріск, перед очима потемніло, я мотнув головою, і мене за жбурнули в стіну, тіло перестало рухатися, хоча я міг за всім спостерігати.

Я побачив як на мене навели вогнемет.

Тільки вже приготувався, до того як мене перетворять на розплавлене аби що, робот смикнувся, його червоні очі замерехтіли і згасли, а з під сегментів броні повалив дим і він безвольно опустив голову.

Я витріщив очі, нерозуміючі що сталося. А тут з діри з’явилася щаслива мармиза щура. Я відчув в грудині дивне лоскотне відчуття. А губи чогось розтягнулися.

– О, привіт! Не чекали? А я приперся! – радів щур.

– Я вважав, що тебе спалили! – не розумів я.

– Та я встиг в останню мить вигризти вихід з клітки, чого не зробиш коли налякан! – відмахнуся лапкою щур, – Ой…в тебе нутрощі з черева втікли!

– Так…є трохи,– відповів я та відчув слабкість, кінцівки зовсім перессали відчуватись.

Щур чкурнув з робота і примчав до мене та почав дубасити по лицю, волаючи:

– Гей! Не заплющуй очі! Зараз тобі допоможуть…

Але я вже чув його як наче через тунель. Бути людиною відстій, сраного робота і то не розвалити…

Коли темрява розійшлася я побачив, що знаходжуся в салоні швидкої, намагаюся надати першу допомогу бійцю. Він щось незрозуміле кричить, все в крові, машину трясе. І яскраво щось відчуваю…я відчуваю…страх…Але ж це не мої емоції. І до мене із запізненням дійшло – це спогади того тіла. Я чую музику, цей інший дивиться на смарт браслет, там висвітлюється фото дівчини. Він відповідає.

– Та все добре...та звичайний виклик, ага, – бреше нагло органічний.

Бо якби все було добре мене тут не було.

– Вибач не можу говорити…– і тут салон прошиває метал, той інший відчуває пекучу біль, дякую, тепер і я теж. А потім грянув вибух і наступила темрява.

…Загрузка 80 процентів, пробний запуск ядра…

В якийсь момент мене накрило незвичною хвилею відчуттів, назву яким я не міг дати, бо до того не відчував. Мабуть наші розуми з минулим господарем тіла змішалися. Дзвінка темрява розсіялася.

Я почав оглядатися. І зрозумів що знаходжуся не в лабораторії чи в кімнаті, а десь біля будинку.

– Гей! Ти як? – спитав мене щур, якого я побачив на своїх колінах.

Я роздивився тіло на предмет ран і побачив що таких не знайшлося.

– Відчуваю себе задовільно, – відповів я,– А ми де?

– Я сподіваюсь ти поясниш. Бо ти втратив свідомість, вже під тобою утворилося море крові, а нутрощі береги, як твоє тіло почало затягувати поранення. Я такого не бачив, наче сталеві нитки зашили всі рани. В потім ти почав провалюватися крізь підлогу. Ну я стрибнув на тебе. Потім була темрява, а потім ми опинилися тут,– доповів пацюк.

Так я ж досяг вісімдесят процентів трансгенерації, а при таких показниках я можу регентувати! Що звісно техніка людей не може.

– Я просто самовідновлювана техніка. А от темрява...схоже я поновив нову функцію: переміщення в просторі, але нажаль не в часі, і на малу дальність, – відповів я.

– В сенсі?! Ти міг весь час звалити від людей, але терпів усі їх досліди над собою? – здивувався щур.

– Ні, переміщуватися крізь простір можу тільки зараз. Це не так просто вимагає багато енергії та технічної оснащеності. Я вперше перемістив ще когось крім себе ще органічного. Ти ризикував, тебе могло розпорошити на атоми, – повідомив я щуру.

У пацюка і так був довгий писок, а після моїх слів ще продовжився і очі чогось вилізли на лоба.

– А чого ти раніше не попередив про це? Хоч би табличку повісив на собі: "Обережно! Не влізай розітне на порох!» – жахнувся той.

– Так ти і не питав, – відповів я знизав плечима та відчув якусь важкість в руці перевів на неї погляд і побачив, що рука того... інтегрувалася в будинок.

– Ну ось доведеться різати, а тільки ж полагодився, – з жалем сказав я.

Пацюк побачивши мою руку чогось впав без тями, здригнувсь задньою лапкою.

Добре, нічого різати не прийшлося, я просто спробував виправити помилки, які виникли при введені данних, і знов повторити процес. Але виявилося що потім кудись ділася нога...ну на спробу п'яту вдалося підлагодити процес переміщення без втрати кінцівок, а до того часу пацюк прийшов до тями.

– О, добре що ти оклигав, я до речі зрозумів де ми,– сказав я.

– І де?

– Це колишнє місце проживання мого тіла, – доповів я.

– Е...– якось підозріло на мене подивився щур, з таким виглядом, наче хотів викликати швидку допомогу психіатричного профілю.

– Люди запхали мене в мертвого органічного. І ось коли процеси трансінтергації дійшли до мозку, наші свідомості почали поєднуватися, і я отримав його спогади, ось...і випадково виставив координати цього будинку, при спонтанному переміщенні, мабуть стався якийсь збій, – сказав я.

– Але ж… мертві не оживають…я думав ти людна напхана металобрухтом, як зазвичай, – здивувався гризун.

– Ну пробач, але це не так, – відповів я.

Пацюк дав вперше гарну рекомендацію, передягтися, бо мій одяг був у крові.

Тож довелося заглянути в дім цього тіла, там і знайшовся одяг потрібного розміру, а ще голографія його дівчини.

Але довго ми там не затрималися.

Ми вийшли до парку де проходила ярмарка, я хотів піти, але погляд притягнули різні предмети мистецтва, наче звичайні лінії та крапки, але це притягувало погляд та зачаровувало. Я хотів досліджувати їх. Розписані яйця, предмети одягу, особливо сподобався вишитий одяг. Наче машини можуть теж так, навіть повторити послідовність шляху ниток, але було в тому що виходило з-під рук людини незвичайне. А на деяких предметах мистецтва, я помітив знаки схожі з тими, що використовували мої творці. Це мене здивувало.

Та ось прогулюючись рядами помітив і партнерку того в кому мені доведеться тепер жити.

Я схиливши голову на бік, не міг відвести очі від неї, відчув дивне відчуття у грудині, наче щось тяжке там було, а потім порожнечу.

– Ти чого? – перепитав пацюк.

Я мовчки кивнув куди дивлюся.

– А…зрозумів, – він теж побачив хто мене так сильно зацікавив, – Але ж ти ж наполягав, що ти не той бідолашний?

– Не той, але дивлячись на неї відчуваю те що не можу пояснити…– відповів я.

– А може це саме тіло, тобто серце пам’ятає своє кохання? – з романтичним тоном допустив пацюк.

Я закотив очі, бо його версія була дурнею.

– Максимум на що я погоджуюсь, це впив гормонів, але коли закінчу зміни з тілом, то це пропаде, – був упевнений я.

– Так-так, – не вірив щур.

Але ось я почув гул та в будівлі поряд прилетіло щось, грянув вибух, що розірвав повітря, та підняв куряву та уламки вверх. Почали кричати люди та метушитися, штовхонися.

Ми сховалися за укриття.

– Що відбувається?! – злякався пацюк.

– Дрони, вони атакують місто, – повідомив я, дивлячись по внутрішньому екрану інформацію і відео, зі зламаних каналів зв’язку місцевих захисників.

– А як же захист? Це як його…ПВО? – перепитав щур.

– Хтось його і РЕБ деактивував, тепер тільки мобільні групи відстрілюють дрони, – сказав я.

– А ну добре…– зрадів щур, мабуть вважав що мобільні групи справляться самі, але було одне але…дронів було занадто багато і я бачив як самі захисники ставали жертвами.

Я побачив як та дівчина замість того, щоб як всі нормальні органічні тікати, ризикуючи життям, почала допомагати іншим добігти до безпечного місця. От дурне!

Та ось побачив, що один з дронів прямує до цієї навіженої.

Це не моя справа…мені треба не висовуватися, ці органічні мені ніхто.

Але ж…колись такі як я теж вставали на крило, щоб захищати тих хто цього потребує. Але один за одним мені подібні були деінтегровані.

Корабель з тією кого мені треба було захищати було знищено. А коли не стало господарки, то сенсу продовжувати битву не було, тож довелося знайти тихе місце та піти в гібернацію.

…Час підльоту три хвилин...дві...одна...

Я зриваюся з того місця де знаходився і опиняюся біля дівчини.

– Ти що робиш? – здвинувся щур.

Але на балачки не було часу, бо дрон вже випустив автоматну чергу, я запустив ядро, воно почало нагнітати частки, і перед нами з’явився щит з викривленого простору, куди потрапили кулі, а приземлялися вони на того дрона, він вибухнув і розвалився, десь у парку рухнув.

Я подивився на щурика, той відкрив рота та вирячив оченята.

– В тебе завдання, допоможи панянці дістатися безпечного місця, вас поки прикриє щит, – попрохав я щурика.

– А ти? – злякався він.

– А мені треба на полювання, – відповів я, знімаючи пацюка з плеча.

– Пані, пригляньте будь ласка, за моїм другом, – звернувся я до розгубленої дівчини, сподіваюся через маску вона не пізнає мене.

– А? Добре, – погодилася вона, пригортаючи обуреного щурика.

Коли я опинився як на далі від органічних, щоб їх не зачепити, то почав запускати бойовий режим, розгорнулися крила, почалася робота двигунів, я зміг злетіти вверх.

Я чкурнув у відкриту просторову кишеню, перед очима вже була карта знаходження всіх дронів.

Я з’явився позаду другого та на швидкості розрізав на дві частини крилами.

До мене прив’язалися його побратими, почати обстріл, але чкурнув знов в міжпростір. Одне дурко запізно загальмувало і розбилося о недобудову, та вибухнув, другий дрон я добив з’явившись позаду з міжпростору з ефтронних гармат, що були вбудовані в руки.

Зелені крапки на карті стали червоними.

Деякі люди самі успішно «фарбували» червоним.

Тож мені залишився сектор де групи бійців були винищені.

Паралельно я слідкував як справи у щурика, вони зараз опинилися в укритті.

А тепер мені цікаво було провести один дослід, я зламав дані одного з дронів, знайшов місце відправки і відчинивши міжпросторовий перехід повернув відправнику, можна звісно і своїм ходом пустити, але його можуть збити, а я хотів щоб він дістався цілий. Тож дрон гарно так вибухово привітався з відправником.

От бідосі три кольорні, поки вони керуючись програмою намагаються рознести місто з мирними жителями, я знищую їх. Спочатку працював більш обережно, гадав що вони такі ж розумні як і я, але ні, в них є ШІ, але до мого рівня їм далеко.

Тож вони те що треба для налагодження прицільності пострілів, чи випробування озброєння. Бо воно змінилося від того було.

Так платомірно, але швидко я прибрав все гудуче сміття зі свого неба. Бо тут тільки мені шниряти.

Я прямував до укриття де був щурик. Але відчув як по мені чимось доволі вбивчим гатили, бо крило знесло прямо з двигунами. Тож пікірував я з іскрами, курявою та пропахав асфальт – зробив заготовку під майбутній струмок достатку.

Я відчув його важкі кроки, він був у екзоскелеті, чую як скріплять рухомі частини, і гвинтики.

З куряви з’явився вогник червоного ока. А після з’явився він: високий, широкоплечій, з лисою говорю яку прикрашав чуб, вусами, він пихтів трубкою, прищурив кібер око, пускаючи клуби диму, а на плечі тримав величезну рушницю з прицілом.

Я ще раз подивився на те місце де було крило, але воно досі проплавлялося і розтікалося рідким металом. То ж ця рушниця ще одна річ, що може мені нашкодити.

– Все, долітався, соколику, – насмішило проговорив цей…цей...да Чорна діра його знає хто.

Він подивився на мою броню на груді, там був тризуб з серцем і мечем, але під певним кутом він походив на священну пташку Ісшаль, яка пікірує на здобич. Це покреативили з маркою мені подібних розробники.

– І звідки ти до нас прилетів, га? – почав допитувати цей незнайомий кіборг.

Так, злетіти я не зможу з одним крилом, але можу ним пожертвувати, щоб атакувати противника. Але якщо він пальне хоча б раз зі своєї рушниці і попаде по мені, то… та і є можливість, що він попаде по сховищу, а там щурик і та дівчина.

Я не маю право на помилку. На всяк випадок переспрямую луч в підпростір.

Тож крило відділилося та полетіло на противника, а я вирішив напасти з іншої сторони, поки він відволікся і дивиться в іншу сторону. Але коли я вже націливсь з гармат, різко вся електроника відмовила, гуркіт у гармат затих, а світло згасло і я втратив керування над тілом, рухнув як купка металобрухту.

А противник знищив крило та криво посміхнувся.

– О! Та ти ще при тямі! Дивно, я думав ти вирубишся, це навіть добре! А ти хитренький, але таке ще дурне, – бовкнув незнайомець підійшовши до мене, він при підняв мою голову дулом гармати, і почав роздивлятись.

– Дивно розпізнавальні знаки наші, навіть синьо-жовтий колір співпадає, це єдина причина чого ти живе, але чиє ти, ми взаємо, так пташко? – проговорив незнайомець та підморгнув і я побачив на його шевронах теж тризуб і ці ж кольори, тільки його тризуб був трохи інший.