Зброя масового творення

Від крещендо до сфорцандо в алегро війни, адажіо, яке зривається до престо, форте, навіть фортіссімо, яке майже ніколи не закінчується піано — симфонія життя і смерті у всій своїй монструозності розігрується на полі бою. І хоча всі слухають її одночасно, останній акорд у кожного свій. Для когось вона закінчується на мажорній ноті життя, комусь обривається в мінорі з останнім видихом.

Закінчувався восьмий рік війни. Богдан Джура, колишній доброволець, а зараз кадровий молодший офіцер лежав в окопі на вогкій землі. Форму просякала волога, не тільки знизу, а й зверху. Просто з повітря, в якому висіли міріади заледве видимих колючих крапель. Небо затягнули чорно-сірі хмари з жовтуватими слідами інверсії від реактивних снарядів. В роті Богдан відчував неприємний солодкувато-металевий присмак, очі сльозились від гарі у повітрі, вуха немовби заткнуло багатошаровими ватяними пробками.

Тривала артпідготовка. Земля дзеленчала від безперервних вибухів, повітря раз у раз наїжачувалось вибуховими хвилями. Але тіло вже не реагувало на дискомфорт, м'язи за стільки років призвичаїлися до всього, мозок активно працював. Треба було вирахувати кожну дію, кожний рух своєї роти у попередньому наступі, щоб досягти успіху і зберегти хлопців.

Несподівано пролунав сигнал спецзв'язку. Командир наказав Богданові передати командування загоном помічникові й невідкладно з'явитись у штаб за новим призначенням. Богдан все виконав.

Коли він спустився до штабного бліндажу,  там на нього вже очікував сам командир полку.

— Слава Україні! — відсалютував Богдан.

— Героям слава! Я тут переглянув вашу особову справу. Бачу, до війни ви працювали в політехнічному інституті над розробкою нових систем озброєння на базі квантомеханічних ефектів. Зараз нам вкрай необхідні спеціалісти вашого профілю. Тому я вас відкомандировую до спеціального конструкторського бюро.

— Так достоту, — відповів Богдан і вийшов зі штабу.

Вже цієї ночі вони неслись на військовому джипі з шаленою швидкістю в сторону столиці. Водій якимось шостим чуттям вгадував, де на тому, що лишилось від колись гарного шосе, чатували особливо небезпечні воронки, і майстерно лавіював між ними. В одному місці вони натрапили на ворожу засідку й тільки завдяки його майстерності залишили вибухи гранат і зливу трасуючих пострілів далеко позаду. Богдан не забарився і передав координати засідки нашим. Ще кілька хвилин і з чергового звивину дороги вони побачили, як арта накрила ворога суцільним вогнем.

На світанку машина вже в'їжджала одеською трасою у Київ.

Контраст був разючий. Свідомість дуже важко перемикалась з апокаліптичного пейзажу зони боїв на спокійний виднокрай київських передмість. Це як мерехтлива межа сну і реальності. Замість обгорілих і розтрощених стовбурів дерев і заіржавілих остовів машин "зеленки", де тебе на кожному кроці чигає смертельна небезпека, — зелень та спокій придорожньої лісосмуги, замість почорнілих від кіптяви залишків стін з пустими очодолами завмерлих у німому крику — охайні будиночки, замість безупинної какофонії симфонії війни — тиша, в якій навіть каркання ворон сприймається, як спів райських пташок.

Все навкруги повнилось миром і затишком. Тільки дуже уважний спостерігач міг помітити військових з автоматами на КПП перед в'їздом до міста, розкидані де-не-де вздовж дороги протитанкові їжаки і зупинні стрічки, таблички з написом "Обережно, міни!", що стирчали обабіч в чагарнику, та скалки скла у порушених вікнах помешкань, з яких господарі виїхали і не повернулись.

Опинившись у Києві, вони доволі швидко доїхали до величезної, подібної до відкритої книги, будівлі колишнього Центру Космічних Досліджень, а зараз надсекретного об'єкта Міністерства Оборони. Богдан подякував водієві, забрав речі й піднявся на сьомий поверх, де знаходилось спеціальне конструкторське бюро під керівництвом Станіслава Юрковського. Бюро займало декілька приміщень, в одному з яких Богдан знайшов свого майбутнього керівника. На подив, Юрковський виявився тільки трохи старшим за Богдана. А ще більша несподіванка чекала на нього, коли йому представили третього члена команди. Це була Ліда Охрименко, з якою Богдан вчився в одній групі в університеті.

Юрковський зразу вирішив дещо прояснити:

— Ми тут всі спілкуємось на ти. Можеш називати мене Стасом. З Лідою ви вже знайомі. Твоя поява тут — з розряду невипадкових вірогідностей. Ми знали теми твоїх розробок. І знали, що в Україні вони унікальні. Нам обов'язково потрібен такий спеціаліст. Але зв'язок з тобою був втрачений. Ліда запропонувала знайти тебе. Тоді ми звернулись до Оборонпрому з необхідною заявкою. Як не дивно, це спрацювало. І ось ти тут. Тепер, не будемо гаяти час і перейдемо до справи, — вони повсідалися і Стас почав розповідати: — Наше завдання — створити абсолютно новий вид зброї, який докорінно змінить хід війни і збереже життя наших воїнів. Умовно назвемо її Зброя Масового Творення (ЗМТ або Заметіль). Вона повинна не знищувати, а перетворювати. Причому перетворювати вибірково тільки вибухові речовини: як ядерні заряди, так і боєві частини ракет, мін і снарядів, а також різні види пороху і палива. Для цього потрібно вирішити декілька проблем. Створити зброю, яка запускає процес перетворення ядерних боєголовок на каміння, наприклад граніти, а вибухівку і паливно-мастильні матеріали в мінеральні добрива, воду і в дещо дуже схоже на продукти життєдіяльності. А наступним кроком — знайти спосіб найбезпечнішої доставки і активації цієї зброї в заданий час у заданому місці. А тепер облаштовуйся тут і вже завтра починай працювати.

Щоб бути ближче до роботи завгосп надав Богданові місце в підсобному приміщенні. Там було все необхідне: стіл, стілець, ліжко й інтернет.

Ввечері Богдан запросив Ліду пройтись містом. Вони йшли тихими вуличками, потім сиділи у кафе. Розмовляли про те, що відбулось за ці роки і не могли наговоритись. Раніше Ліда була просто одною з одногрупниць. А зараз він ніби вперше її побачив. Ці заворожуючі темно-сірі очі з зеленкуватими вогниками-чортенятами, непокірне яскраво руде волосся, сонячні зайчики веснянок...

А Ліда все розповідала і розповідала. Виявляється, ще з першого курсу вона не могла спокійно дивитись на Богдана, ненавиділа себе за те, що не спромоглася йому про це сказати. А він поводився просто як добрий друг і спілкувався з нею так само спокійно, як з іншими, бо більше за все був закоханий в науку. А потім їх шляхи розійшлись і вона майже зовсім втратила надію його зустріти. Багато всього пронеслось, як в калейдоскопі: життєві події, війна... і ось зараз цей невірогідний-вірогідний випадок, єдиний на мільярд шанс щастя. Повертались вони, тримаючись за руки.

З наступного дня почалась робота. Працювали по чотирнадцять-шістнадцять годин на добу, з короткими перервами на їжу і каву, під час яких продовжували обговорювати подальші розробки. Ввечері кожен у себе продовжував обдумувати чергові проблеми, щоб потім зранку їх вирішувати мозковим штурмом. Часу лишалося обмаль. Всі розуміли, що кожна хвилина — це чиєсь втрачене життя. Богдан з Лідою тільки обмінювались потаємними поглядами і це наповнювало їхнє життя сенсом і надією.

Декілька разів ворог цілив в їхню будівлю ракетами, але безуспішно. А одного разу уламок ракети таки впав на сусідній експериментально-виробничий цех.

Розпочалась пожежа. Металеву фурнітуру на вікнах порозривало, наче папір, її уламки і скалки розбитого скла влітали в кімнати немов шрапнель. Богдан був поруч з Лідою і встиг закрити її своїм тілом.

Цього разу минулось. Дві скалки довелось витягати з плеча і руки. Нічого страшного. Головне — у Ліди не було жодної подряпини.

Дим від пожежі ще декілька годин чорною хмарою здіймався у небо. Обстріли міста частішали і відбувались з годинниковою регулярністю. Всі розуміли, що наступного разу може й не пощастити. Розробки форсувались. Люди падали з ніг від втоми, але це давало плоди.

Нарешті вони вирішили всі проблеми і спромоглися зібрати необхідне обладнання.

В експериментальному цеху виготовили декілька систем і встановили у найбезпечніших місцях країни. Кожну систему Ліда налаштувала на специфічне перетворення. В процесі тестування виявився дуже цікавий ефект післядії. Перше перетворення викликало нові потоки частинок, які ініціювали подальші перетворення суміжних об'єктів. І це, мов епідемія, розповсюджувалось на досить великі території у радіусі декількох кілометрів.

Кожна система представляла собою сітку, у вузлах якої знаходились несиметричні квантово-хвильові модулятори, які утворювали гравітаційні хвилі наднизької частоти у мільярдні долі герць. Для цього використовувалось електромагнітне поле надвисокої потужності, яке викликало асиметричну зміну спинів адронів, що призводило до часово-просторового стримінгу з утворенням гравітаційних хвиль. Ці хвилі завдяки ефекту інтерференції формували резонансний гравітаційно-хвильовий пакет. Бозонно-квантовий генератор утворював специфічні бозонні модулі, які в зв'язаному енергетичному стані розміщувались в цьому пакеті. В залежності від обраного типу завдання в потрібному місці ці бозони вивільнялись і або розривали слабку взаємодію з утворенням інших елементів, або ініціювали процес переналаштування хімічних зв'язків з утворенням нових речовин.

Перша реакція уподібнювалась до зворотнього термоядерного синтезу, але відбувалась значно повільніше і не призводила до вибухового виділення тепла.

При розкладі урану, плутонію і дейтерію утворювалась велика кількість таких інертних газів, як ксенон і криптон, які розривали оболонку ракети або бомби. Залишки ядерних зарядів у вигляді нерадіоактивного піску засмічували пускові установки і виводили їх з ладу.

Друга схема перетворення нагадувала дистанційно керований хімічний синтез. Оскільки майже всі види вибухівки, пороху, нафти і газу складаються з вуглецю, азоту, водню та кисню, то в результаті утворювалися азотні добрива, вода, кисень і рідка субстанція, яка за консистенцією, кольором та запахом дуже нагадувала відомий продукт відходів життєдіяльності.

Також вирішили і проблему доставки гравітаційного пакета в необхідну точку.ся азотні добрива, вода, кисень і рідка субстанція, яка за консистенцією, кольором та запахом дуже нагадувала відомий продукт відходів життєдіяльності.

Також вирішили і проблему доставки гравітаційного пакета в необхідну точку.

Спочатку Стас запропонував використовувати супутники на навколоземній орбіті. Але від цієї ідеї довелось відмовитись. Бо супутники можуть збиватись як звичайною лазерною, так і мікрохвильовою зброєю. Тим більше, що подібні розробки залюбки надаються китайськими колегами нашим ворогам.

Тому Богдан розробив метод тунелювання через темну матерію. Його переваги беззаперечні. Бо темна матерія — це якраз та зв'язка, у якій існує Всесвіт. При її використанні енергія не втрачається. З іншого боку, незважаючи на те, що вона складає приблизно вісімдесят відсотків всього сущого, зафіксувати її сучасними методами неможливо. А отже наша зброя так доставлятиметься до місця призначення абсолютно непомітно. Далі, коли вже розпочнеться процес перетворення речовини, ніхто нічого зробити не зможе.

Нарешті настав "момент істини". Стас надав команду і всі системи "Заметілі" запрацювали одночасно.

І все...

Для гравітаційних пакетів немає значення, що тисяча кілометрів, що десять тисяч. Наші "посилочки" відправилися у всі ключові, і не дуже ключові, але важливі, місця виготовлення, зберігання ворожої зброї та до всіх нафтогазових родовищ і переробних заводів.

Велике Перетворення розпочалось.

За декілька хвилин його наслідки відчули в багатьох куточках ворожої країни. Все, що накопичувалось роками для ведення війни і вбивства мирних людей "Заметіль" знищила практично миттєво. Нескінчені запаси озброєння перетворились на нікому не потрібний металобрухт, до якого навіть гидко було підійти. Обсяги перетворення були настільки величезні, що це навіть важко собі уявити.  Але тут лихий жарт з ворогами зіграла їх жага до надсекретності. Це, коли відстань за мапою шістдесят кілометров потяг на шаленій швидкості ледве долає за п'ять-шість годин. На шляху робить декілька зупинок у відкритому полі, під час яких вивантажуються-завантажуються незрозумілі вантажі під брезентом. При цьому супутникові знімки показують тільки ліси і поля без жодних ознак рукотворної діяльності. Це призвело до вельми несподіваного ефекту. Наша команда налаштовувала апаратуру на перетворення більшості вибухових і паливних речовин у тверді мінеральні добрива, які потім можна було б використовувати у сільському господарстві.  Це, можливо за декілька поколінь зменшило б ступінь ворожих зазіхань на здобутки сусідів, бо землероби здебільшого стають миролюбними. Але їх надсекретність призвела до того, що команда "Заметілі" прорахувалася з кількістю об'єктів для впливу. Тому потужності просто не вистачило на формування твердих добрив. В результаті

річки гною почали заливати нескінченими потоками територію цієї країни. Сибірські родовища продовжували фонтанувати, бо ніхто не знав, що з цим робити. Мільйони барелей гною  товстим шаром вічної мерзлоти вкрили тайгу. У густонаселеній частині було не краще. Сморід стояв нестерпний, машини зупинились, літаки не літали, електрика зникла.

Але "туземні" мешканці нічого не помічали. Поправляючи лучину і дивлячись у бік нерухомих авто, від яких тягнуло впізнаваним запахом, вони казали:

— Знову цей наш недолугий автопром.

Два дні Диктатор мовчав, а потім виступив з доповіддю. Її потім широко транслювали у медичних хроніках по усьому світові, а лікарі-психіатри дуже жваво обговорювали основні положення. Далі в перекладі на зрозумілу мову:

— Шановні громадяни. Прошу зберігати спокій. Кляті бендерівці так обісрали нашу країну, як це ще нікому не вдавалось. Але все йде згідно плану. Це просто наступний етап моєї багатоходівочки. Чим ми раніше користувались? Машинами та літаками, що виготовлені за західними технологіями з використанням західних деталей. Зараз саме час відкинути гнилий вплив заходу і пересісти на вози з тамбовськими рисаками. Нікому не дозволимо зазіхати на наші скрепи Руський мужик на возі — ось справжній символ сучасної країни! Щит і меч, які він буде тримати в своїх руках — запорука швидкої перемоги і взірець незламності руського духу! Недарма вони завжди були присутні на гербі тієї організації, яка мене виростила та ідеї якої я невпинно й наполегливо проводжу у життя!

Після цього виступу ту країну всі почали офіційно іменувати Гімняна країна, а абревіатуру РФ розшифровувати не інакше, як Рідкі Фекалії.

Першими, хто "перевзувся" були "пивці і пивиці" зі своїми невбиваними хітами всіх часів одного народу. Тексти миттєво переробив штучний інтелект з використанням усіх епітетів набутої реальності.

Не відставали від них також апологети "блакитного екрану" ,"блохери" і "коучі" всіх мастей. Звідусіль в черепні коробки сірої маси вмазуалось уявлення про те, яке лайно чудове, корисне і поживне. Нарід за декілька годин свято увірував, що це надбання стало можливим тільки завдяки мудрій і далекоглядній політиці Диктатора, який невтомно контролює добробут і здоров'я нації. Митці з нового матеріалу почали створювати скульптури Диктатора усіх форм та розмірів і мазати полотна, де зображували його в різних ракурсах на чолі "непереможного війська".

Тільки закордонні туристи, що необачно опинилися заручниками стану в тій країні, затискаючи носи, хоч на возах міжнародного сполучення, хоч пішки, намагались якнайшвидше її покинути. При цьому, дивлячись на банери з Диктатором, якими були заставлені всі вулиці, вони вигукували: "Тьху, тьху на тебе!"

Поки у ворога ще вистачало боєприпасів і пального у прифронтовій зоні війна продовжувалась. Але непомітно бойові дії ставали все більш млявими. Нарешті симфонія війни набула ознак піано і все "стухло", "здулось".

В незвичній тиші набирала силу інша музика — "Симфонія життя": спів пташок, стрекот цикадок, шум листя, плюскіт води в струмках і річках. І ще тисячі інших звуків, яких у мирному житті ми не помічаємо, але яких так не вистачає у часи війни.

Потім все йшло за канонами вже багато разів зіграного сценарію. Відбулись перемовини, на яких Диктатора, що враз перетворився на немічного старого, попід руки підвели до столу з актом капітуляції. Тремтячими руками він поставив під актом свою закорлючку.

Все, війна скінчилась!

Звісно, потім відбувся Міжнародний Трибунал. Як більшість диктаторів, цей також не дочекався вироку. Але це вже нікого не цікавило. Мабуть він відбуває покарання десь на задвірках потойбіччя, бо жоден поважний Чорт не допустить отаке у своє культурне Пекло.

Наші герої зустріли Перемогу на командному пункті, з якого вони керували всією операцією "Заметіль". Вони просто обійнялись втрьох і так стояли нерухомо не в змозі поворухнутись.

Сльози котились діамантовими крапельками з почервонілих від недосипу очей. І у Ліди, і у хлопців. Але ніхто їх не соромився.

То були гіркі сльози за втраченими друзями і водночас солоні сльози радості Перемоги. А потім Богдан трохи відсторонився і став перед Лідою на одне коліно.

— Лідо, я тебе дуже кохаю і хочу, щоб ми пройшли життя разом. Чи згодна ти стати моєю дружиною?

Ліда відповіла:

— Так.

Стас не забарився:

— Поки я ще командир, даною мені владою об'являю вас чоловіком і дружиною. Папери оформимо згодом, а тепер поцілуйтесь.

І Богдан з Лідою злились в ніжному цілунку.

Потім почалися роки відновлення, важкої, але такої приємної праці. У подружжя народилась донечка, яка росла у мирній, квітучій Україні. Але це вже зовсім інша історія.

PS. Будь-які алюзії з відомими Вам особами — невипадкові і мають під собою беззаперечне підгрунтя.