Мій суджений - Володар Океану

***

Наш корабель уже кілька днів боровся з могутніми хвилями та сильним вітром. Виблискували блискавки, йшов проливний дощ та гуркотів грім.

Вже почало сутеніти, коли я знову піднялася на верхню палубу, вдивляючись у далечінь, сподіваючись побачити злощасний берег. Але марно. У цих місцях немає жодного острова, навіть найменшого, а до найближчого континенту, якщо вірити системам навігації, ще п'ять днів шляху, і це за хорошої погоди! І треба ж нам було потрапити в бурю та збитися з наміченого курсу. Тьху! Я все ще не вірила у затримку. Мене завжди злило, коли через примхи погоди, ми приходили із запізненням. Час – це гроші.

Я з народження ходжу в моря-океани, я дихаю цим повітрям, я не можу жити без океану. Здається, я вся просочена ним до кінчиків пальців. Ні, бурі не лякають мене – я давно звикла до них, змирилася з непостійністю водної стихії. Але гладка поверхня океану, наче дзеркало, подобалася мені більше. Я могла спостерігати за дивними рибками різних кольорів, за граціозними дельфінами, що супроводжують наш корабель.

Я зітхнувши опустила підзорну трубу.

– Ілланіє! – вигукнув старий морський вовк Рудольф, капітан нашого торгового судна «Феєрія», що курсує навколо всього Рілейфа. Три континенти та два десятки островів, пов'язаних між собою морськими шляхами, якими курсували великі та малі торгові судна та яхти на електромагнітних двигунах, здійснювалися пасажирські перевезення на величезних лайнерах і навіть поліцейські кораблі, які оберігали Світовий Океан від внутрішніх заворушень та захищали від набігів любителів легкої наживи. Пірати не гидували ні чим, тому й було ухвалено рішення про охорону акваторії Рілейфа. Всім мандрівникам хотілося почуватися у безпеці.

– Швидко всередину, застудишся ще, ти дивися, що коїться! – Рудольф надривався, намагаючись перекричати вітер й шум хвиль.

Він замінив мені батька та матір, яких я ніколи не знала. Саме він виростив мене, виховав та привчив до морського життя, навчив усім хитрощам й тонкощам у торгівлі, а коли мені виповнилося десять років, вперше взяв у похід. Його судно займалося перевезенням товарів через увесь Рілейф. Торгівля тканинами, винами, дорогоцінними прикрасами, кухонним начинням була дуже вигідною і приносила пристойний дохід. Команда із двадцяти матросів справно супроводжувала його вже багато років.

– Ще п'ять хвилин! – крикнула я.

– Ось відчайдушна! – прокричав він і закашлявся. Останнім часом йому важко давалися переходи на великі відстані. Він застуджувався і поки відлежувався з високою температурою, я брала в руки управління судном, переглядала карти та системи навігації, незважаючи на вітер, одяг, що промокав до нитки, розпатлане волосся, я стояла на містку, вдивлялася в горизонт, ловила солоні бризки та кайфувала від величі Океану. 

Потужна стихія зачаровувала, манила мене, часом мені й самій хотілося опинитися серед бурхливих хвиль, стати міфічною русалкою, дістати до самого дна, вивчити всі його таємниці! Але, на жаль, людський організм не пристосований до підводного життя без спеціального обладнання та і його не вистачить надовго.

Старий морський вовк знав про цю мою слабкість і лише посміхався в вуса, розповідаючи все нові казки та легенди про Володаря Океану, про його розкішний підводний замок, русалок і прекрасних німф.

Я спустилася до кают-компанії.

– Ну нарешті! Слава Володарю, не захопив він тебе у свої володіння! – Рудольф сидів за столом та смакував гарячий глінтвейн. – Сідай скоріше, я і тобі приготував.

– Тільки переодягнуся, я миттю! – прошмигнувши у свою каюту, розташовану на цій же палубі, скинула мокрі штани та светр, одягла спортивний костюм, висушила волосся феном і повернулася до Рудольфа.

– Ілланіє, дівчинко моя, що ти там виглядаєш, на палубі?

– Берег, – чесно відповіла я.

– Навіщо? – щиро здивувався Рудольф. – Ти не з тих, хто опускає руки перед стихією, хоч ти і єдина дівчина на цьому судні, що є велика рідкість сьогодні. Дівчата вважають за краще подорожувати на лайнері, а не працювати.

– Я з раннього дитинства на судах. І взагалі, схоже, перестала асоціювати себе з жінкою, – посміхнулася я, роблячи ковток напою, що обпалює горло.

– Нічого, знайдеться й на тебе управа, – посміхаючись, відповів старий морський вовк.

– Мені все одно, – я знизала плечима. – Мені ніхто не потрібен. Жоден чоловік не витримає дружини-морячки, а без моря я не зможу жити. Ти ж знаєш. Хіба що сам Володар Океану... – я посміхнулася, чудово розуміючи, що жодного володаря не існує насправді. Це лише красиві казки.

– Ну-ну, – прохрипів Рудольф. – Я ще в твоєму дитинстві зрозумів, що ти – непроста дитина. І з кожним роком ти лише доводиш свій неординарний розум, спритність та сильний характер. Мої хлопці люблять і поважають тебе... Кхм-кхм, – він знову закашлявся.

– Вони всі мені як брати, – знизала я плечима.

– Ілланіє, Ілланіє, – похитав головою бувалий моряк. – Гаразд, піду, приляжу, до вечері поклич.

– Добре, Рудольфе, не хвилюйся.

Він пішов, а я деякий час ще посиділа за столом, допиваючи терпкуватий напій, потім знову вийшла на палубу, загорнувшись у плащ.

Хвилі, як і раніше, билися о борт нашого корабля, а ось гроза трохи вщухла. Якийсь час я просто вдивлялася в далечінь морських просторів, але те, що сталося далі, я довго не могла пояснити навіть собі.

***

Мене раптом підхопило величезною хвилею, що наринула на палубу, і потягло на самісіньке дно, але я навіть злякатися не встигла, як хвилі несподівано розступилися самі собою, відкриваючи мені можливість розглянути мешканців морських глибин. Білі та кольорові корали, цілі кущі та навіть сади з водоростей та іншої морської рослинності, дрібні молюски, рапани та мідії, рибки різних розмірів і кольорів оточили мене з усіх боків. Я ясно й чітко бачила всіх живих та неживих істот, що мешкали на самому дні, я могла вільно дихати, хоча глибина була дуже пристойна, не менше трьох тисяч метрів.

Я не могла повірити тому, що побачила перед собою наступної миті. Це просто не вкладалося в голові, я мусила померти від нестачі кисню, але я справді стояла зараз на дні океану, а навпроти мене сидів на плоскому камені дуже привабливий чоловік та уважно мене розглядав. У нього було чорне коротке волосся, очі кольору морської хвилі так й манили потонути та розчинитися в них, а на сильному бронзовому тілі грали красиві м'язи. Та й одягненим його важко було назвати. На ньому була тільки пов'язка на стегнах, прикрашена дрібними мушлями, а голову вінчала діадема, усипана перлинами.

– Привіт, – вирішила розпочати розмову я, з цікавістю розглядаючи його. Моє серце забилося в божевільному ритмі. – А ти хто такий будеш? – Запитала я, скромно відводячи погляд убік.

– І тобі привіт! – Відповів він і дуже широко посміхнувся. – Давно я спостерігаю за тобою, Ілланіє. Дуже давно, – у його голосі чулася легка іронія. Він підвівся мені назустріч. – Клич мене Дамір. Ходімо, я покажу тобі свої володіння, – його низький оксамитовий голос зводив мене з розуму, змушуючи забути про всі правила пристойності та власні принципи.

– Ти хто? – Запитала я, проігнорувавши простягнуту їм руку, і навіть позадкувала назад.

Він лише променисто посміхнувся.

– Я – Володар Океану, моя люба. А ти моя гостя. Ходімо ж! Сміливіше!

– Хто? – лише перепитала я, не вірячи своїм вухам.

– Володар Океану, – повторив він. – Ти не таким мене уявляла, чи не так? – Він посміхнувся.

– Ні-і, – похитала я головою. – А де хвіст? А тризуб? – Запитала я, згадуючи всі легенди, які я знала.

Він голосно засміявся.

– Ось вони – чутки та плітки! І чого тільки люди не вигадують про те, чого не знають насправді.

– А часто ти ось так ось показуєшся цим людям? – Запитала я.

– Майже ніколи. Це їм не до чого. Та й нам також.

– Ось тому вони й не знають, як виглядає Володар Океану, – передражнила його я. – І все це вважають лише казками.

– А мені й не треба, щоб знали, Ілланіє, – м'яко відповів він й наблизився до мене майже впритул. – Мої піддані цілком мене влаштовують... І іноді навіть їх буває надто багато, – він нахилився так близько до мого обличчя, що мене кинуло в жар. – Ти так мило соромишся, крихітко, – прошепотів він та обережно провів великим пальцем по моїй щоці.

А потім він мовчки взяв мене за руку та повів дном, м'яко ступаючи по білому піску. Ми прогулялися цілим садом, де зростали водорості неймовірних райдужних кольорів та розмірів, утворюючи своїми переплетеннями небачені досі квіти й дерева. Потім побували на коралових рифах, де я розглядала нарости химерної форми, що нагадували іноді завмерлих тварин, тільки набагато менших розмірів, знаходила черепки та дрібні перлини, збираючи ці дари в невелику кишеню мого плаща. Мій супутник лише посміхався, спостерігаючи за мною.

Дамір показав мені цілі гроти й навіть досить глибокі та довгі печери, складені з каміння, вапняку та коралів. Повз нас раз у раз снували дрібні й великі різнокольорові рибки, черепахи, молюски та рачки, морські коники та медузи.

Ми зайшли в один із гротів і зупинилися біля невеликого, але досить потужного та дуже гарного водоспаду.

Вода з шумом скидалася з високого каменю в невелике озерце.

– Ну як? – спитав сиплим від хвилювання Володар.

– Чудово, – відповіла я.

У мене дух захоплював від краси морських глибин.

– А де ти живеш?

– Ти справді хочеш побачити? – у його голосі пролунала надія.

– Звісно. Мені дуже цікаво, як виглядає замок підводного керманича, – не стала лукавити я.

– Тоді ходімо далі, тут недалеко, – він міцніше стиснув мою руку.

Ми пройшли зовсім небагато, коли водорості розступилися перед нами, ніби відчиняючи ворота, і з'явився величезний замок, висотою в п'ять поверхів, із зеленого каменю, дві вежі якого вінчали справжні смарагди. Вікна були відчинені й через них вільно переміщалися мешканці цього незвичайного палацу – русалки, восьминоги у фраках, дельфіни… Дверей взагалі не було. Уздовж доріжки, що веде до нього, росли троянди. Так, дуже схожі на справжні квіти, тільки розглянувши їх уважно, я побачила, що це особливий вид червоно-зелених водоростей, які химерно перепліталися стеблами та видавали дуже тонкий запашний аромат.

– Вау! – Видихнула я. Володар, схоже, насолоджувався моєю реакцією.

– Я знав, що ти оціниш, – прошепотів він.

– А як ми всередину потрапимо?

– Як і всі мої піддані – через вікно. Мої кімнати на третьому поверсі.

– Але я не зможу піднятися... – сказала я, оцінюючи висоту вікна і свої можливості в плаванні.

– Я допоможу тобі.

– А що скажуть твої, е-е-м, слуги?

– Не забивай собі голову подібною нісенітницею, – він скривився. – Я не збираюся перед ними звітуватися. А вони не будуть пліткувати – це в нас неприйнятно.

Він легко підхопив мене на руки й помчав до замку. Мені було затишно і тепло в його обіймах. Наче так завжди було. Він і я. Єдине ціле. Дві рідні істоти, які багато років живуть разом…

Я зніяковіла від своїх думок та почуттів, які раптово наринули й накрили мене з головою.

Та що зі мною таке? Я багато років проводжу час у чоловічих компаніях, звикла до їхньої уваги, турботи, але щоб ось так реагувати… Не було такого. Ніколи! Не виникало й думок про близькість хоч з одним із них, а зараз… Я навіть не знаю, як пояснити цю божевільну пристрасть, що виникла між нами. Я чомусь була впевнена, що він відчуває те саме.

Тим часом Дамір легко відштовхнувся ногами від дна і поплив угору, до розчиненого навстіж вікна третього поверху.

Нас проводжали зацікавлені погляди русалок – напівоголених красунь з різнокольоровими хвостами та довгим зеленим волоссям.

Ми опинилися у розкішній спальні. Тут все було смарагдового кольору – широке ліжко було вкрите легким простирадлом, поверх якого лежали дві великі зелені подушки. Стіни, тумбочки, навіть величезний плазмовий екран на всю стіну, на якому зараз показували стародавній корабель, що затонув – все було в смарагдово-зелених відтінках. Тільки-но Дамір поставив мене на ноги, він зачинив вікно, засунув клямку і знову повернувся до мене.

– Тепер нам ніхто не заважатиме, дівчинко моя. І, не давши мені схаменутися, сильно притиснув до себе і поцілував.

Спочатку обережно, немов питаючи мого дозволу, а потім все впевненіше, спекотніше, змітаючи на своєму шляху всі мої страхи та даруючи справжню насолоду.

Злегка паморочилося в голові, а плащ здавався мені вже зайвим, і поспішила його позбутися, сильніше притискаючись до чоловіка і зариваючись у його волосся.

– Ілланіє, ти – моє безумство! – Прохрипів він, перериваючи поцілунок.

– А ти – моє, – відповіла я…

***

– Ілланіє, Ілланіє, дочко! Як же так! Не додивився, старий чурбан! – над тілом дівчини, яке щойно дістав з води один із матросів «Феєрії», схилився Рудольф.

Вона лежала на ліжку у своїй каюті бліда, як полотно. Її золотисте волосся розтріпане, одяг вимок наскрізь, але груди постійно підіймалися, що говорило про те, що вона дихає. Встигли!

– Рудольфе, вона жива, не хвилюйся, – сказав бортовий лікар Антоній, перебираючи препарати у своїй валізці, – їй потрібен спокій та сухий одяг.

– Так, звісно. Зараз, – прошепотів капітан судна.

Рудольф підійшов до шафи та знайшов чисту футболку, допоміг лікарю зняти з дівчини одяг, що вимок до нитки, й переодягнути її в сухе. Потім укутав теплою ковдрою та сів поруч, взявши за руку.

– Я не піду, поки вона не прокинеться, – на мовчазне запитання лікаря, відповів Рудольф. – Я потрібний їй.

– Як знаєш, Рудольфе. – Вона буде спати до ранку, я зробив їй укол. Сподіватимемося, обійдеться без серйозних наслідків.

– Я впевнений, що все буде гаразд.

– На добраніч, капітане, – відповів лікар і вийшов з каюти.

– Володар помилував тебе й цього разу, Ілланіє. Коли ж ти вже перестанеш бути такою безтурботною та самовпевненою?

***

– Ілланіє! – хтось кликав мене. Але голос лунав немов через товщу води.

– Даміре? – Здивовано запитала я. Але мені ніхто не відповів.

– Ілланіє, повертайся, будь ласка, – повторив той самий голос.

Я нічого не могла зрозуміти. Що зі мною? Що сталося? Де Дамір? Чому він зник? Невже я його просто вигадала? Чи це мені наснилося? Але чому тоді так спекотно й на губах ще залишився присмак найпершого та найсолодшого поцілунку в моєму житті?

Я спробувала зібрати всі свої сили й розплющити очі, які наче свинцем налилися.

– Ілланіє, дівчинко моя, – знову той самий голос.

– Рудольфе? – я нарешті впізнала в ньому названого батька. – А куди він мене кличе? Що сталося? Де я взагалі?

Я нічого не розуміла. Геть нічого.

Насилу розплющивши очі, зрозуміла, що я лежу у своїй каюті на кораблі. Поруч сидить Рудольф, він дуже наляканий і, мабуть, просидів тут усю ніч, а може й не одну. О, сили небесні, що сталося?

– Ілланіє! Жива! – Вигукнув Рудольф, помітивши, що я прокинулася. Він міцно обійняв мене, цілуючи обидві щоки. – Як же ти налякала всіх нас!

– Що трапилося? – тихо спитала я. – І де Дамір?

– Хто? – не зрозумів Рудольф. – Тебе вчора знесло хвилею у море. Добре, що в цей момент Алекс піднявся на палубу для вечірнього обходу і кинувся тебе рятувати. Але ти встигла наковтатися води, знепритомніла, ми все зробили, щоб повернути тебе до життя... Я радий, що ти прокинулася. І хлопці дуже на це чекають, – по його щоці скотилася сльоза. А в мене все всередині защеміло від болю. Невже все мені примарилося й не було ніякого Даміра, прогулянки дном океану, не було й того дивовижного поцілунку?

– Вибач, що змусила вас хвилюватися. Я погано пам'ятаю, що сталося… – прошепотіла я.

– Не варто, дівчинко моя. Відпочивай. Може, ти голодна? Принести тобі гарячий бульйон?

– Так, дякую, було б чудово, – погодилася я, раптово відчувши напад голоду.

– Я зараз, зараз, – заметушився морський вовк, прокашлявся і вийшов з каюти, залишивши мене одну.

– Невже й справді мені все це наснилося? – Вголос сказала я. – Тоді це зовсім не діло. Мав рацію Рудольф, треба терміново шукати собі пару, раз вже сни такі відверті стали снитися.

Тут у моє вікно постукали, я обернулася й мало не заверещала від жаху, що охопив мене. На мене дивився Дамір. Його очі були сумними та трохи винуватими.

– Дочекайся ночі... – одними губами промовив він.

Я лише розгублено дивилася на нього, потім протерла очі й знову глянула у вікно – за ним був лише океан. Шторм закінчився, і лише гладка поверхня океану простягалася вдалечінь, наскільки вистачало очей.

– Що відбувається? – пробурмотіла я.

– Ілланіє, ось й обід, – повернувся Рудольф з повною тацею їжі.

– Дякую, – відповіла я, підводячись.

Рудольф допоміг мені влаштуватися на ліжку зручніше, обклав подушками та поставив на мої коліна тацю. Тут був гарячий курячий бульйон з грінками, обліпиховий чай та мої улюблені круасани.

– Їж. Тобі потрібні сили, – сказав капітан і сів поруч зі мною на стілець. – І чого тебе понесло вчора на ту палубу? Ти ж знаєш, що як берег не виглядай, поки не підійдемо близько, не побачиш…

– Знаю, – зітхнувши, відповіла я. – Але мені так хотілося його знайти вчора.

– Ілланіє, ти невиправна, – похитав головою бувалий моряк.

– Рудольфе, а ким були мої батьки? – Запитала я, несподівано для себе. Мене з недавніх пір мучило це питання, але випадку запитати про це не було.

– Не знаю, Ілланіє, – він зітхнув. – Я не знаю ні хто вони, ні що з ними сталося. Тебе знайшли у дерев'яному човні посеред моря. Немовля, дбайливо закутане в рожеву ковдру, надривалося від плачу, відчайдушно кликало на допомогу. При тобі була лише записка: «Її звуть Ілланія. Будь ласка, подбайте про нашу дівчинку». На вигляд тобі було два-три місяці від народження. Я вирішив взяти тебе до себе. За рік до цього моя дружина померла від запалення легень, так й не встигнувши народити мені сина. Ти замінила мені обох. Я виростив та виховав тебе, але ніколи не приховував того, що ти мені не рідна дочка… Я все чекав, що тебе шукатимуть твої справжні батьки, але досі так ніхто цього не зробив. Я й сам хотів би знати, що тоді сталося…

Я не змогла стримати сліз, слухаючи його розповідь. Обійняла старого за шию і прошепотіла:

– Дякую тобі за все! Дякую, батьку! – я зрідка називала його так останніми роками. Все частіше на ім'я, щоб не бентежити його, та й себе, перед членами команди нашого судна.

– Дитинко, це тобі спасибі, за те, що ти в мене є.

Якийсь час ми просто сиділи мовчки, обнявшись.

– Рудольфе, а як ти думаєш, Володар океану, він існує? – Порушивши тишу, задала я ще одне питання, що не давало мені спокою.

– То ти за цим в океан стрибнула? Побачити його хотіла? – Старий відсахнувся від мене й примружився. В його очах затанцювали задерикуваті іскорки.

– Ні, звичайно, ні! – відповіла я. – То що, ти відповіси? – Я схилила голову на бік і подивилася на нього.

– Ілланіє, – він погладив мене по голові, мов у дитинстві, знову притиснув до своїх грудей і заговорив:

– Є давня легенда, що океаном і всім підводним багатством володіє цілий рід сильних та могутніх Володарів. Усі чоловіки цього роду надзвичайно красиві та дуже привабливі. Тільки ось у коханні їм не щастить. Не кожному вдається зустріти ту, що буде мила його серцю, та й вибір красунь у підводному царстві скупий. Подейкують навіть, що вони ночами здатні виходити на сушу, дихати киснем й шукати юних незаміжніх дівчат, спокушати їх та забирати в своє царство, роблячи своїми дружинами. Підступні вони у цьому плані. А дівчата здатні закохатися та втратити голову лише від одного погляду на них. Потрапивши у підводне царство, дівчина забуває своє колишнє життя та служить Володарю, народжує спадкоємця.

– Тобто володарі таки існують, – повільно сказала я.

– Думаю, так. Хоча ніколи з ними не зустрічався. Чому ти про це заговорила?

– Та таке, дрібниці, – відмахнулася я, вирішивши поки що нічого не розповідати Рудольфу. – Цікаво стало.

– Гаразд, Ілланіє, відпочивай, – він допоміг мені лягти та вкрив ковдрою.

– Спасибі. Ти теж відпочинь, адже всю ніч поруч просидів.

– І то правда, дякую тобі за турботу, дівчинко моя.

Він крекчучи підвівся з ліжка та попрямував до виходу.

А я все лежала і думала про нічну пригоду, зіставляючи її з розповіддю морського вовка. Невже, правда? Я лише іграшка в руках Даміра? Від однієї думки про це моє серце болісно стислося.

Я насилу дочекалася ночі. На палубу мене не пускали, хоча шторм вже припинився, і місяць яскраво освітлював наш шлях. Списали все на слабкість, напоїли солодким узваром і знову наказали йти спати.

Дбайлива у нашого корабля команда, але я так утомилася лежати! Не можу я проводити час без діла. Нині ж вибору мені не залишили. Довелося зайняти себе читанням книги. На нашому судні була невелика бібліотека. Книга виявилася про морські пригоди на підводному човні. Вона захопила мене настільки, що голос Даміра, який повернув мене в реальність, змусив підстрибнути на ліжку:

– Доброї ночі, Ілланія!

– Даміре? – я захлопнула книгу та подивилася на нічного гостя. Він стояв на порозі моєї каюти, вдягнений у джинси та футболку, але обідок з перлинами, як і раніше, вінчав його голову.

– Я ж обіцяв...

– Як ти потрапив сюди?

– Я знаю, де твоя каюта, Ілланіє. Це зовсім не важко було зробити.

– Я не про це. Як ти зміг вийти на поверхню? Я думала, це неможливо.

– Дивно, що ти про це питаєш, – повільно відповів він та присів на край мого ліжка. – Ти ж не питала, як ти змогла гуляти дном океану та спокійно дихати.

– Точно. Як це відбулося? – відразу запитала я, оскільки саме на це запитання мені так й не вдалося знайти відповідь.

– Ілланіє, – зі стогоном промовив він.

– Я чекаю на відповідь, – відповіла я, сильніше загортаючись у ковдру. На мені була тільки одна футболка, і мені поки що зовсім не хотілося, щоб він бачив мене в такому вигляді.

– Мій організм влаштований так, що я можу вільно дихати й довго перебувати під водою, але водночас у мене є легені, які дозволяють дихати киснем, повітрям, яким дихаєш ти.

– Ти – амфібія ... – сказала я, вже не дивуючись такому простому й навіть банальному поясненню. Чому мені раніше це не спало на думку?

– Так, люба моя. У науці це називають саме так.

– А як же я? Адже я не амфібія…

– Помиляєшся, Ілланіє... Помиляєшся... – Він замовк й довгий час дивився у вікно.

– Але чому? – нарешті запитала я.

Він знову зволікав, зітхав, дивився на мене дуже ніжним та проникливим поглядом. Так на мене ніхто ніколи не дивився. Від нього віяло теплом та турботою. Але була в його поведінці і якась напруженість, тривога. І я не могла зрозуміти, що це означає.

– Ти була народжена в океані... – нарешті тихо промовив він.

– Що? – від подиву я сіла на ліжку та на всі очі дивилася на Даміра.

– Так, Ілланіє. Твій рідний дім – океан. Це твоя стихія, твоя сутність… Ти – дочка прекрасної німфи Ізабелли, яка всім серцем полюбила відважного моряка Стефана, але біда була в тому, що він був простою людиною. Вони не могли бути разом, хоч і він відповідав їй взаємністю, втративши голову від краси морської діви. Як вони зустрілися й де мені невідомо. Але їхнє кохання було таким сильним та гарячим, що його результатом стала ти... Твоє народження багато хто в підводному світі вважав не інакше як дивом. Раділи за Ізабеллу, а вона весь час плакала. Тужила за коханим, бачити якого могла лише вночі, коли її сутність дозволяла їй вийти на поверхню й кілька годин дихати киснем… Німфи не можуть постійно жити на суші, а люди не здатні дихати під водою. Це було нестерпно для обох. Вони згасали на очах, і після твого народження душі їх обох забрав до себе Володар Світу Мрій. Не витримавши розлуки в цьому світі, вони покинули його, залишивши нам усім лише тебе... Крихітне немовля, народження якого для всіх було шоком, дивом, ознакою нового етапу в розвитку підводного світу.

Проте, нам із батьком, який у ті часи був Володарем, довелося ухвалити вольове рішення – ти мала вирости далеко від підводного світу, на суші, серед людей. Ми вважали, що так буде правильно. І так усім буде найкраще. Тоді ми й знайшли Рудольфа та його судно, довідалися про його горе і підкинули йому човен із немовлям. Він впорався з покладеним завданням – ти виросла сильною, витривалою та відважною морячкою... А ще дуже гарною дівчиною.

Я слухала його розповідь із завмиранням серця, по щоках текли сльози. У горлі застрягла зрадлива грудка, і я не могла нічого сказати у відповідь. Було дуже боляче та сумно від тієї правди мого народження, якої ні я, ні Рудольф ніколи не знали. Дамір помітив це, сів ближче та обережно погладив по щоці. Взяв мене за руки й продовжив:

– Ти – унікальна, Ілланіє. Я був ще зовсім юним підлітком, коли ти з'явилася на світ, але вже тоді лише від одного погляду на тебе, моє серце завмирало, в ньому оселилося світле почуття, яке багато років не дає мені спокою. Я спостерігав за тим, як ти ростеш, завжди був поряд із судном, на якому ти працювала. І мені шалено хотілося, щоб ти одного разу побачила свій рідний світ... Я чекав на тебе... Понад двадцять років. Чекав, поки ти підростеш.

Він замовк. Я теж не знала, що сказати, не знала, чи варто йому вірити. Голова кружляла, а моє серце радісно билося в грудях від одного погляду на нього. Невже я здатна на такі почуття? Адже я зовсім не знаю його!

– Я хочу запропонувати тобі свою дружбу і себе, – тихо сказав він. – Я хочу бути поряд з тобою. Допомагати. Ілланіє, я буду дуже щасливий, якщо ти знову погодишся на прогулянку моїми володіннями.

Я несподівано для себе скинула ковдру й обняла його. Він теж притиснув мене до своїх грудей.

– Я згодна… – сказала у відповідь.

– Дівчинко моя, – його голос здригнувся. – Спасибі.

– Даміре... – тихо промовила я.

– М-м?

– Поцілуй мене…

– Що? – здивувався морський Володар. – У сенсі, ти певна? – прошепотів він, нахилившись надто близько, чому мене кинуло в жар.

– Так. Хочу переконатися, що ти справжній, – тихо відповіла я. Всередині мене вирували змішані почуття.

Він не став зволікати, обійняв руками моє обличчя та обережно доторкнувся до моїх губ, поступово поглиблюючи поцілунок, змушуючи мене вигинатися йому назустріч. Я занурилася руками в його волосся, з азартом відповідаючи йому, відчуваючи, як усередині мене підіймається тепла хвиля радості, ніжності, щастя, як мене охоплює пристрасть, виникає бажання сильніше притиснутись до нього, злитися з ним в одне ціле…

– Він справжній! Справжній! – щось стукає молоточком у моїй голові.

– Ну як? – спитав Дамір, відсторонившись і щасливо посміхаючись, дивлячись мені прямо в очі. – Переконалася?

– Так, – кивнула я, важко дихаючи, – це чарівно. Мене ніхто й ніколи ще не цілував. – Я зніяковіла та подивилася у вікно. Було трохи ніяково від тих думок, що оселились у мене в голові.

– Смішна наївна дівчинко, – Володар Океану стиснув мою руку, – ти готова до нової прогулянки?

– Зараз? – Здивувалася я і знову подивилася на нього.

– Так, зараз, – твердо відповів він.

– Мене можуть шукати… – відповіла я, все ще не вірячи в реальність того, що відбувається.

– Вночі усі нормальні люди сплять. Я впевнений, що ніхто не помітить твоєї відсутності.

– Я згодна, – прошепотіла я, поборовши в собі страхи й невпевненість. Я довірилася йому, тому, хто змусив моє серце битися швидше, змусив відчути себе потрібною.

Він підхопив мене на руки, відчинив вікно й стрибнув у безодню океану. Я ж не встигла одягнутися! Втім, мене це більше не бентежило. Поруч із ним мені було зручно навіть у такому вбранні.

Ми м'яко торкнулися дна, ноги Даміра утопали в піску, він обережно поставив мене поряд і, обійнявши за талію, притягнув до себе. Його одяг тут зник, немов за помахом чарівної палички, залишивши лише ту саму пов'язку на стегнах.

– Хочу, щоб усі знали, що ти моя, – пояснив він на невисловлене мною запитання.

– Чи не зарано? – Вразилася я його впевненості та нахабству.

– Самий час. Я надто довго чекав, Ілланіє, – відповів він. – Ходімо.

І ми пішли дном океану, до рифів, де мені так сподобалося минулого разу. Сьогодні я вже звертала увагу й на мешканців підводного світу, намагаючись їх розглянути та вивчити ретельніше. Усі вони проводжали нас захопленим поглядом.

– Чому всі на нас так дивляться? – Запитала я, втомившись від пильної уваги до моєї скромної персони.

– Як так? – не зрозумів Володар.

– Уважно та з цікавістю, – пояснила я, влаштувавшись на одному з рифів, покритому товстим шаром коричневих водоростей – м'яких, але слизьких. Він сів поруч і обійняв мене, притиснувши до своїх грудей.

– Вони радіють, що їхній Володар нарешті знайшов свою пару. І хочуть подивитись на майбутню Володарку, яка продовжить рід володарів, подарувавши нашому світові спадкоємця.

– Ого, які у тебе плани, – награно жахнулася я.

– Ти проти? – стурбувався він.

– Ти квапиш події, – спробувала захиститися я.

– Ні. Для нас це нормально. Володарі відчувають тих, хто має стати його другою половинкою. Десь на підсвідомому рівні. І ніколи не помиляються.

– У людей все по-іншому, – зітхнула я.

– Ти – не людина, – нагадав мені Дамір. – Ти теж частина океану. І частина мене, Ілланіє. Я не зможу жити без тебе. – Він підхопив мене і посадив собі на коліна, віч-на-віч. Так близько, що мені все складніше приховувати свої справжні бажання.

Він притиснув мене до своїх грудей та накрив мої губи своїми в дивовижному поцілунку. Його руки погладжували мою спину, лише загострюючи мої почуття.

– Дамі-і-ір-е! – Сказала я зі стогоном.

– Що? – прохрипів він.

– Це безумство, – відповіла йому.

– Згоден. Справжнє божевілля. Пішли до мене, – скоріше ствердно, ніж запитально, сказав він.

– Так, – тихо відповіла я.

Я не могла і не хотіла більше чинити опір своєму бажанню. Його ласки та поцілунки позбавляли мене розуму, мені хотілося тільки одного – розчинитися в ньому, подарувати йому всю себе без залишку.

Він клацнув пальцями, і в ту ж мить нас підхопило хвилею й перемістило в його спальню. Він обережно опустив мене на широке ліжко та навис наді мною.

– Ілланіє... Кохана моя дівчинко, – хрипко промовив він та знову вп'явся в мої губи пристрасним поцілунком, спритно стягуючи з мене футболку й починаючи подорож по моєму тілу, пестячи мене та доводячи мої почуття до межі, викликаючи в мені бурю емоцій та насолоди! Коли він різким поштовхом увійшов у мене, я не змогла стримати стогін задоволення, відчуваючи, як ми вдвох зливаємося в одне ціле в стародавньому, як сам світ, танці кохання, поєднуючи наші душі й тіла в тандемі пристрасті, бажання, ніжності.

Через деякий час я засинала на його грудях під тихий плескіт води за вікном його замку. Я була щаслива як ніколи раніше.

***

Так минув місяць. Цілий місяць наших з Даміром таємних зустрічей, романтичних прогулянок, поцілунків на морському дні під водоспадом і сповнених ніжності та пристрасті ночей кохання.

За цей час ми здійснили два кругові рейси материками Рілейфа. Далі судно вставало на ремонт на цілих два місяці – починався сезон штормів й курсувати морем на «Феєрії» було небезпечно. Усіх нас Рудольф зазвичай відпускав у відпустки. І якщо раніше я сприймала цю новину, як можливість подивитися околиці та помандрувати суходолом, то зараз моє серце стискалося від болю.

Я не могла стримати сліз, розповідаючи про це коханому під час чергового побачення. То був останній день останнього рейсу. Завтра пізно ввечері ми мали зайти в порт нашого містечка.

– Ілланіє, не хвилюйся. Я знаю, як вирішити цю проблему. Настав час для вирішальних дій.

– Про що ти? – Насторожилася я.

– Про нас, люба моя. Про нас, – він притиснув мене до себе, закопавшись носом у моє волосся. – Чекай на мене завтра на вечерю. Я прийду до Рудольфа просити твоєї руки.

– ЩО? – Здивувалася я.

– Я кохаю тебе, моя дівчинко. І я дуже хочу, щоб ти стала моєю дружиною, Ілланіє, – повторив він. – Ти ж згодна?

Я розгубилася. Це так несподівано. Я не знала, що відповісти, хоча в глибині душі вже давно мріяла про це.

– Ілланіє? – повторив він, порушивши тишу, що повисла, – ти згодна стати моєю дружиною і розділити своє життя зі мною, Володарем Океану, стати законною Володаркою?

– Так, – відповіла йому й кинулася на його шию, – так, – я не могла стримати сліз. – Я теж кохаю тебе, Даміре. З першого погляду...

– Дівчинко моя, ти чого плачеш? – з ніжністю в голосі спитав він.

– Я не вірю, що це все відбувається насправді. Скажи мені, що це не казка, Даміре!

– Це реальність. Справжнісінька, найдивовижніша й щаслива реальність, кохання моє! – Він міцно мене обійняв, а потім зняв зі своєї руки одну з обручок – тонкий сріблястий обідок, усипаний перлинами – тепер вона твоя, – він одягнув обручку на безіменний палець лівої руки, – прийми її на знак моєї любові та вірності.

І він знову мене поцілував, переконуючи у серйозності своїх намірів.

***

Час до вечері тягнувся дуже повільно. Я нікому на «Феєрії» не говорила про гостя, що мав прийти до нас. Про мою обручку ніхто не питав – чи не помітили, чи просто вдавали, що не помітили.

Я вдяглася до вечері, і вперше замість штанів та сорочок, обрала легку ніжно-рожеву сукню, довжиною до коліна. Волосся уклала гарними кучерями.

– Ілланіє, вечеря накрита, – у мою кімнату зазирнув Рудольф. – Ого! – Вигукнув він, побачивши мене. – А ти в мене красуня! Для кого так причепурилася? Невже в моїй команді нарешті знайшовся той, хто підкорив твоє серце?

Я лише посміхнулася й обійняла старого.

– Дякую! Так, знайшовся, тату! Тільки не в команді.

– Дівчинко моя! Я дуже радий за тебе! – Він погладив мене по спині. – Тільки як це – не в команді? Хто він? – здивовано спитав він.

– Невдовзі дізнаєшся! – Усміхнулася я та вибігла з каюти.

– Пустунка! – беззлобно промовив старий Рудольф і пішов слідом.

***

У кают-компанії було галасливо. Але тільки-но я з'явилася на порозі, всі замовкли і, як один, дивилися на мене.

– Ілланіє? – промовили хлопці.

– Так, це я, – посміхнулася я.

– З якого приводу свято?

– Можна я відповім? – я відчула, як на мої плечі лягли Дамірові руки.

– Ви хто, юначе і як опинилися тут, серед океану, на моєму судні? – до нас підійшов Рудольф, невдоволено хмуривши брови.

– Дозвольте представитися, – сказав мій коханий, – мене звати Дамір, і я – Володар Океану.

Дамір сьогодні також причепурився. На ньому були чорні штани та біла сорочка. У руках він тримав букет червоних троянд, який одразу вручив мені, й пляшку шампанського, яку передав батькові.

– Що? – перепитав Рудольф. Всі матроси перезирнулись та дивилися на нас. – Ілланіє, що це за розіграш?

– Батьку, це не розіграш, це правда, – я взяла Даміра за руку, і ми разом зробили крок уперед, до нього. – Це мій наречений. Дамір. Ми познайомилися місяць тому, коли мене змило хвилею під час шторму. Пам'ятаєш? – Рудольф повільно кивнув, потім сів на стілець, переводячи подих.

– Так це правда... – тихо промовив він. – Я завжди вважав вигадкою всі розповіді про Володарів.

– Це правда. Але все не так, як розповідають у ваших легендах, – відповів Дамір.

– Це вже неважливо. Чого Ви хочете? Навіщо Ви прийшли? – спитав Рудольф, глянувши на Даміра.

– Я прийшов просити руки вашої дочки Ілланії. Я готовий піклуватися про неї все своє життя, дарувати їй своє кохання та ласку.

– Але це неможливо! – Заперечив Рудольф. – Як ви собі це уявляєте? Вона ж проста людина! Вона не зможе жити у підводному світі! О, сили небесні, що я взагалі говорю! – здається, Рудольф не вірив у те, що відбувається, а ще боявся. Боявся за мене та моє життя. Я це відчувала.

– Дозвольте я вам все розповім, – попросив Дамір. – Я знаю більше, ніж відомо вам про Ілланію та її долю…

– Про що ти говориш? – насторожився Рудольф.

– Розказуй, нам теж цікаво! – підтримали решта хлопців.

– Слухайте, – Дамір почав розповідь із того, як я з'явилася на світ, і закінчив нашою останньою зустріччю минулої ночі, коли я погодилася стати його дружиною.

У кают-компанії зависла тиша. Вечеря давно охолола, та й, здавалося, всі про неї просто забули. Не кожен день випадає можливість побачити Володаря Океану на власні очі. Та й історія, яку він розповів, більше була схожа на казку. Казку, що на їхніх очах стала реальністю.

– А ми не проти! – Раптом сказав старший механік, – так, мужики? Ілланія давно заслуговує на щастя!

– Звісно! – підтримали його решта. – Ми люди прості, але багато що бачили, цілком віримо тобі, Даміре. Ми віримо в тебе та твої наміри. Бережи її! – Підтримав його наш кок.

– Я навіть подумати про таке не міг, моя дівчинко, – очі Рудольфа були сповнені сльозами. – Як же так? Ти добре подумала? – Він підійшов до нас й взяв мене за руки. – Ти впевнена?

– Так, я впевнена. Я щаслива. По-справжньому щаслива, тату! – Я радісно посміхалася.

– Як цікаво буває в житті... – сказав він, обіймаючи мене. – Що ж, я не буду тобі перешкоджати. Ти – доросла дівчинка, і тобі давно настав час влаштовувати своє життя, а не борсатися хвилями в пошуках себе в цьому складному та тяжкому житті. Я відпускаю тебе. Настав час, хоч й це зовсім несподівано для мене.

– Що? Правда? – я не могла повірити, що він так легко погодився та відпустив мене.

– Правда, дитинко моя, правда, – запевнив він мене. – А ви, юначе, головою відповідаєте за її життя та здоров'я. Інакше я й на морському дні вас дістану! – Пригрозив він Дамір цілком серйозно.

– Я обіцяю вам, що ніколи жодна сльозинка не впаде з її очей, – Володар міцніше стиснув мою руку. Здавалося, він теж не вірив, що все пройшло так легко.

– І коли ви покинете нас? – Уточнив Рудольф. – Вирішили вже?

– Сьогодні, – спокійно, але твердо відповів Дамір, – якщо ви не проти, звісно.

– А як же весілля? – Знову старший механік подав голос.

– Яке весілля? – перепитала я.

– Весілля буде обов'язково, у підводному світі, так само як і посвята у Володарки. Такі наші звичаї, – відповів Дамір, заспокоюючи мене. – А для вас, якщо хочете, можемо влаштувати церемонію хоч зараз, так, кохана?

Я не встигла відповісти.

– Хочемо! – Вигукнули хлопці.

– Тихіше! – втрутився Рудольф. – Весілля – це таїнство для двох. Нема чого втручатися. Нехай буде так, як молоді хочуть. А ось шампанського за їхнє щастя та здоров'я, випити не грішно. Наливай, Даміре!

Він слухняно відкоркував пляшку та розлив шиплячий напій по келихах.

– За вас, молодь! – відсалютував Рудольф.

А я тримала свій келих й все ще не вірила у реальність того, що відбувається. Не вірила, що через кілька хвилин я назавжди покину «Феєрію», залишу Рудольфа, весь світ Рілейф, щоб поринути у вир океану та опинитися на морському дні, в підводному світі Даміра, щоб стати його половинкою, його дружиною, Володаркою океану.

Він попередив мене, що опустившись з ним на дно океану, пройшовши ритуал посвяти та заручини з ним, я не зможу більше проводити на поверхні стільки часу, скільки захочу. У моєму розпорядженні буде лише пара годин ночами. І це не кожну. Але я готова була до цього, готова була відмовитись від усіх благ, заради свого особистого щастя, заради Даміра, без якого я не уявляю свого життя!

Я готова до цього, хоча це рішення далося мені насилу. Я глибоко зітхнула й посміхнулася всім присутнім.

– Дякую, хлопці! Ви – найкраща команда! – я обійняла кожного по черзі, вже не стримуючи сліз та емоцій.

– Ілланіє, будь щаслива, дівчинко, – останнім мене знову обійняв Рудольф й крадькома витер сльози. – Не забувай старого та відвідуй хоч зрідка. Двері мого будинку завжди відчинені для вас.

– Час! – сказав Дамір. – Нам час йти… – він стиснув мою руку.

– Прощавайте, хлопці! Я вас усіх дуже люблю! – Крикнула я, посилаючи всім повітряний поцілунок.

А потім Дамір підхопив мене на руки й під оглушливі оплески та свист усієї команди «Феєрії» виніс з кают-компанії на палубу, звідки ми стрибнули в безодню океану.

Ми легко опустилися на дно, потопаючи в піску.

– Ласкаво просимо додому, Ілланіє! Моє кохання, Володарка океану та мого серця! – І він поцілував мене, закружлявши у вирі пристрасті, ніжності та кохання!

Анітка Санніфео (Anitka SunnyFeo)

3 жовтня – 5 листопада 2017 р.

Переклад українською 12-20 листопада 2021р.