Доба руни

– То скільки ви за "іскру" хочете?

Мандрівний торговець без тіні емоції спокійно вказав пальцем на дерев'яну дощечку, на якій вугільцем було виведено: "Іскра - 6 сенів".

– І що, як воно, потужне? - Він чудово розумів що рунний пергамент з вартістю нижчою за рингіт ніяк не може бути сильнішим за закляття дурня якого виперли з магічної академії у перший рік навчання. Зазвичай мандрівні торговці саме рунітами таких недоучок і торгували, бо якщо працівник КОНАМАЗу(Комітет Нагляду за Магічними Злочинами) зустріне на вулиці торговця рунами з магічними здібностями, що не матиме дозволу на їх виготовлення, той отримає років 12 за ґратами, якщо пощастить. – Хоч метрів на 7 пробиває?

Кіт хоч і бачив цього торговця в місті вже не раз, ніколи не чув його голосу. Люди не часто ставили запитання, і уся взаємодія старого з покупцями зводилася до вказування на дерев'яні дощечки та обміну монетами. Торговець знизав плечима і тихим, але, як Коту здалося, занадто потужним як для людини похилого віку, голосом, відповів.

– Не знаю, чоловіче, я їх сам не випробовую, не моя це справа, але люди купують і не жаліються. Я не вперше в цьому місті, і можна сказати що є "постійні клієнти". - старий жартував, але його вкрите зморшками обличчя залишалось беземоційним.

“Звісно купують,” – промайнуло в голові у Кота. – “У міських лавках не знайти рунітів дешевше ніж 2-3 рингіти за штуку, і то, якість у них препаскудна”.

– Гаразд, переконали, дайте дві “іскри”.

Високий, вже трохи лисуватий чоловік із міцною статурою та огрубілою шкірою на руках дістав з кишені робочої роби пригорсть брудних мідяків і почав відраховувати дванадцять штук. Передаючии монети старому, Кіт торкнувся його руки правицею і використав продзвін. На мить йому здалося, що на обличчі діда промайнула посмішка, та коли він підняв голову, лице торговця як завжди зображало лише спокій та байдужість. Слабка магічна енергія повіяла лиш від невеликих, квадратних клаптів пергаменту, переданих йому старим, на яких тушшю були виведені рунічні символи “іскри”. Кіт перегорнув один із них.

– “Іскра”, – прочитав він подумки печатку. Тепер йому було очевидно, що пергамент виготовила людина без дозволу на це, бо з моменту його винайдення було заведено запечатувати руніти ім’ям мага, що його створив. На це було дві причини: по-перше – це надавало гарантію покупцю. Якщо маг не побоявся залишити своє ім’я на створеному пергаменті – він упевнений в його якості. А по-друге – це чудова реклама. Коли людина використовуючи руніт, що може зруйнувати цілий дім або спалити невелику ділянку лісу, викрикує твоє ім’я, ти точно не забаришся чекати нових клієнтів.

– До побачення, – промовив Кіт, розвертаючись, щоб піти й ховаючи клапті пергаменту у внутрішню кишеню роби.

– Хай щастить, юначе, – покупець, що вже здійняв ногу аби зробити крок від прилавка, встав як укопаний. Старий промовив це як завжди тихо і беземоційно. Його обличчя Кіт вже не бачив, але міг побитися об заклад, що воно залишалось таким же байдужим, яким він бачив його декілька секунд тому. Чоловік поборов бажання повернути голову щоб поглянути на старого, і швидко закрокував у тому напрямку, з якого прийшов.

Зайшовши за ріг і звернувши у безлюдний провулок Кіт зняв закляття маскування. Його зовнішність і одяг почали швидко змінюватись. Робочі роба та штані стали пошарпаною шкіряною курткою й звичайними брюками, він став трохи нижчим, коротке поріділе волосся перетворилося на густі каштанові пасма, що закривали вуха, а на обличчі розгладились зморшки і з’явився потворний шрам, що розрізав нижню губу трохи лівіше від середини і продовжувався до низу підборіддя. Молодий маг швидко обтрусився і, стираючи по дорозі бруд з обличчя, покрокував у бік шинку.

Над дверним проходом у заклад, якщо його можна так назвати, висіла дерев’яна табличка з гордо виведеною назвою “Лебедина ніч”, хоча в устах постояльців він давно скоротився до простого “НаНіч”, через невеличкі кімнати на другому поверсі шинку, які відвідувачі могли винайняти на одну ніч, чи навіть на декілька годин. В одній з таких кімнат і проживав Кіт.

Юнак зайшов до “НаНочі” і, швидко оминаючи юрбу піддатих міщан, одразу попрямував до сходів що вели на другий поверх. Кивком голови привітався з шинкарем і, залишивши на шинквасі 3 рингіти за місяць оренди кімнати піднявся сходами наверх.

На другому поверсі завжди смерділо перегаром та сечею, а з кімнат доносилися зітхання, стони та деколи крики. Кіт швидкою ходою дійшов кінця коридору і зупинився перед кімнатою номер одинадцять. Він сягнув рукою в кишеню аби перевірити чи на місті куплені десяттю хвилинами раніше руніти і, намацавши пальцями два квадратних клапті пергаменту, скривив гримасу і засунув їх поглибше. Кіт потягся лівою рукою до висячих на поясі ключей і машинально штовхнув двері вільною рукою. Вони прочинилися. Ця кімната нічим не відрізнялася від тих інших, які винаймали гультяї аби продовжити “спілкування” зі своїми дамами і була метрів чотири завдовжки і метри три завширшки. З меблів мала у собі вішак для верхнього одягу, невеликий круглий стіл, що годився хіба щоб на нього поставити пляшку прихоплену з першого поверху, два хитких дерев’яних стільці і ліжко, яке було непропорційно великим і займало ледь не третину кімнати. На ньому, власне, і спала, розкинувши руки й ноги в боки, худорлява світловолоса дівчинка.

Кіт причинив за собою двері, підійшов до ліжка і почав потихеньку трясти дівча за плече.

– Агов, Філ, просинайся, якого хріна ти знову спиш з незачиненними дверима?

– Що… Мхнмн, Кіт, ц ти? – ще не відійшовши від сну, ледве відкритими вустами промовила дівчина.

– На твоє щастя! Скільки я разів казав тобі замикати двері на ключ? – голос Кота вже не був таким спокійним, і з кожним словом набирав сили. – Ти сама знаєш скільки обгашених вилупків швендяє цими коридорами цілодобово!

– Вибач, Котику, я сильно заморилася і як зайшла у кімнату одразу звалилася з ніг і заснула, навіть не перевдяглася.

Кіт ненавидів коли сестра його так називає, і Філліпа це чудово знала, що злило брата ще більше. А втім, на ній справді був вуличний одяг, та і Кіт не міг довго сердитися на сестру, щойно він дивився у пару її великих, зелених як лісний мох раннім літом, очей, одразу заспокоювався.

– Ти ж знаєш, я дуже хвилююся за тебе, – хлопець відсунув постіль і всівся на оголений дерев’яний край ліжка. – То ти до Ініта сьогодні ходила? Як пройшло заняття?

– Ой, ти ж знаєш що від цих книжок і письма мені у голові паморочиться і нудить, – Філ вже остаточно прокинулася, сіла на ліжку підклавши під спину подушку, і, спершись на стіну, методично видобувала бруд з-під нігтів. – Я б краще увесь тиждень займалася з кинджалом, це в мене і виходить краще, і мізки не забиває.

– З кинджалом в тебе й так вже відмінні навички, а от граматику треба підтягнути, – широко всміхнувшись промовив Кіт, вертячи в руці дубову паличку зі скошеними краями, яку ще коли він був дитиною вирізав йому батько для тренування швидкості та точності рухів пальців. – Та й я не маю часу займатися з тобою кожного дня. Доречі про це, в мене на вечір знайшлася робота, я трохи посплю, розбудиш мене за дві години?

– Щось небезпечне чи розбійницьке? – з відтінком докору, та більше з насмішкою спитала Філ.

– І те і інше, – юнак постарався вкласти в ці слова якомога більше іронії.

Сестра подивилась на нього з-під лоба і закотивши очі спитала:

– Знов не збираєшся розповідати?

– Якщо розповім то попросишся зі мною.

Філліпа знала що переконувати брата безглуздо, тому ще декілька секунд пильно вдивлялася у його, як здавалося, завжди усміхнені очі і махнула рукою, мовляв, роби що хочеш, мені байдуже.

Кіт видохнув з полегшенням, зняв куртку і, відкинувши постільну білизну, влігся на бруднючу перину що востаннє чистили, напевне, ніколи.

Філ трохи забарилася, тому Кіт, закинувши у кишеню куртки два ламті хлібу, побіг до сховку навпростець перестрибуючи невисокі паркани. Він планував забігти на площу і ще раз поглянути на торговця, але часу вже не було. Слова старого не йшли йому з голови – не може бути щоб він розпізнав іллюзію, в ньому не відчувалася жодна магія, все що випромінювало енергію біля нього - ці срані папірці. Він зім’яв долонею у кишені руніти, і заспокоївши себе думкою, що для такого старигана усі хто молодше сорока років здаються малюками, побіг далі.

Котів схрон знаходився зовсім близько до узлісся, та єдине місце через яке його можно було дістатися, маг закрив маревом, створивши на проході величезний мурашник, яким бігали червоні, з яскраво-зеленими смугами мурахи величиною з пів мізинця. Навіть малечі відомо, що у дикій природі таке забарвлення явна ознака отруйності, тому за надійність сховку юнак не хвилювався. Хай навіть хтось наважиться підійти, мурахи не були простою оманою, вони нападали на особу яка підходила до місця їх перебування! Кіт зрозумів що може поєднувати два типи магії, коли щойно змарена оса болюче вжалила свого творця у передпліччя. Він ніколи не чув до цього про комбіновані закляття, і обґрунтовував таке диво цілковито своєю унікальністю.

Направивши правицю у бік мурашника Кіт зняв марево і чкурнув у чагарник. Пролізши крізь зарості, що навіть вглиб уходили метри на три, він вийшов на невелику галявину, де проводив більшу частину кожної доби вправляючись з магією. Не гаючи часу, хлоп дістав з кишені рунні пергаменти, і, скинувши куртку став перед деревом, кора якого була вже вугільно-чорною від усіх тортур яким недосвідчений маг піддав його тестуючи різні закляття.

Залишивши один з рунітів на пеньку, Кіт узяв інший у ліву долоню і, ставши десь у п’яти метрах від дерева, спрямував її на товстий стовбур. Трохи порозмисливши зробив ще 2 кроки уперед і зітхнув, – ненавиджу це.

– Іскра! – голосно промовив юнак тримаючи руніт прямо перед собою. Шматок пергаменту розсипався на очах, а з руки вирвалася стрічка вогню товщиною не більше ніж вказівний палець, що здолавши метри 2 і навіть не діставши дерева, різко обірвалася. Кіт стер піт із лоба і нервово всміхнувся, використовувати рунні пергаменти йому було психологічно важко. Сам він ведучою рукою міг створити іскру завширшки з зап’ястя і вдарити нею метрів на десять, а найпотужніша іскра яку він бачив мала діаметр з стегно дорослої людини.

Кіт вернувся до пенька і почав промацувати землю навколо нього. Зрештою його пальці знайшли ледь помітну шпарину, та видобули зі схованки невеликий предмет, який був обережно загорнутий в пергамент. Рідкісні сонячні проміні пробивалися крізь густу крону дерев і приємно відблискували на вмісті пакунку. Кіт запхнув порожню обгортку назад у шпарину і почав застібати на своїй шиї амулет - малий оброблений сапфір на срібному ланцюжку. Цю, по-справжньому дорогоцінну для себе річ, він отримав у свої сімнадцять років від бродяги, який певно зняв її із якогось необережного багатія, задрімавшого від хмільного у шинку. Хлопцю пощастило пройти біля безхатька поки він не встиг збути крадене, і хоч в нього не залишилося після цієї зустрічі ні сена, Кіт був надзвичайно радий, бо звідки бродязі знати що сапфір підсилює захисні закляття? А Кіт знав.

Він наклав панцир і взяв із пенька залишившийся рунний пергамент. Він підніс його лівою рукою майже впритул до зап’ястя правої і приготувався. Кіт знав що руніт такої сили не може сильно нашкодити йому навіть без сапфіру та захисного закляття, але щоразу як він дивився на цей клятий папірець, уся його голова вибухала спогадами. Тато з якимось чоловіком на вулиці навпроти їх будинку… слів не розібрати… вони сваряться… тато штовхає його у груди, і той поточившись падає у калюжу. З того моменту у голові спогади лише про того чоловіка, і кожна секунда розтягнута на годину. Неймовірна злоба, незнайомець швидко схоплюється на ноги, з кишені з’являється невеликий квадратний клапоть пергаменту, гучні два слова, промінь полум’я завширшки з стегно дорослої людини… і страх.

Чим довше він вдивлявся в цей папірець, тим більше його голова заповнювалася спогадами: будинок у вогні, плач Філ, крики людей і безпорушний батько з дірою у грудях, лежачий посеред вулиці.

Кіт струсонув головою, і швидко піднесши руніт до зап’ястя прокричав:

– ІСКРА!

Стрічка вогню зірвалася з його лівої руки і зіштовхнувшись з правою наче розтала в повітрі. Він нічого не відчув, та і на правому зап’ясті не лишилося ані темної цяточки від щойно спрямованого на неї закляття. Зітхнувши з полегшенням, він накинув на плечі куртку і, наклавши на сховок марево, попрямував до закинутої каменеломні, що у десяти хвилинах ходьби від південно-східного виходу з міста. Туди ніхто ніколи не ходив, бо там нічого не було, але за годину там мав з’явитися старий торговець рунітами.

Кіт вивчав ці ліси змалку, він втікав сюди ще коли його батьки були живі, і годинами блукав між дерев настільки часто, що там почали з’являтися його особисті стежки, у яких, власне, не було потреби. Після їх смерті, ліс став єдиним місцем де він забував про все що сталося і просто бездумно бігав, стрибав і лазив по деревах. До каменоломні лишалося близько десяти хвилин бігу, за його підрахунками торговець мав там з’явитися за пів години, часу вистачало.

Кіт не розумів чому цей старий приходить на каменоломню, але так було кожного разу: він торгував у місті, після заходу сонця приходив сюди, сідав на валун, яким завалили вхід у будівлю і сидів непорушно деякий час. Коли місяць вже відчутно наближався до зеніту, старий повертався до міста на ночівлю, і рано вранці уходив туди, звідки прийшов.

З-за дерев вже почали проглядатися прямокутні обриси старого будинку каменярів, і деякі, особливо великі камні, що залишилися там з часів функціонування каменоломні. За пів хвилини він вийшов до галявини, що була розташована на межі лісової та скелястої місцевості, яку жителі його міста кликали словом “гори”. Батько розповідав йому в дитинстві про Гори, і в цих голих бездушних каменців-переростків не було нічого спільного з тими, величними Горами.

На валуні біля входу до будівлі нікого не було, запізнитися він не міг, а отже прийшов вчасно. Кіт всівся на те місце, де зазвичай сидів торговець і приготувався чекати.

Довго чекати не довелось, обриси старого з’явилися на обрії вже за декілька хвилин. Кіт підвівся на ноги і зіскочів із каменю. Старий все наближався і Кіт потроху почав розбирати його обличчя. Він посміхався. Торговець зовсім не здивувався несподіваному молодику на зазвичай безлюдному місці, навпаки, здалося, що саме його він тут і чекав.

Старий зупинився у п’яти метрах від нього. Секунд із десять вони стояли непорушно дивлячись одне одному у вічі, і Кіт зрозумів що він не відчуває до нього ненависті. Він ненавидів усіх торговців рунітами і тих хто їх створює, але до цього похилого чоловіка він відчував зовсім інші емоції, які він не розумів. На подив Кота і відчуття старого, який зазвичай за емоційним спектром не ширший за камінь на якому він сидів, зчитувалися легко і зрозуміло. Він бачив в очах торговця радість від зустрічі, співчуття, і чомусь… провину.

Кіт відмахнувся від цих думок і, нагадуючи собі свою ж мету, швидко наклав панцир. В очах торговця з’явився вогник інтриги. Кіт здійняв правицю, і за мить до того як використати закляття почув шепіт, що лунав наче прямо у нього в голові: “Щасти, юначе”.

Він використав іскру. Струмінь вогню, напрямлений в торговця, прямо перед ним наче переломився і пролетів у сантиметрах від його лівого плеча. Стариган з неймовірною спритністю відскочів вбік і відкинувши поли плащу, дістав з-під них невеликий ручний арбалет, болт з якого полетів у сторону Кота. Він не встиг зреагувати і стріла влучила в стегно, на щастя, захищене панцирем, і хоч Кіт не був майстром захисних заклять, сапфір на шиї зробив свою справу, і снаряд застряг у згущеному повітрі, лиш кінчиком заціпивши його шкіру. Він зрозумів, що легкої перемоги не буде, і сконцентрував сили на тому, що в нього виходило найкраще. За пів секунди перед ним з’явилася пара великих вовків, що кинулися на торговця з двох боків. Вираз на обличчі старого змінився з спокою на подив, коли він, відкинувши одного з вовків поштовхом, відчув зуби іншого, що клацнули біля руки яка тримала арбалет, залишаючи подряпини на нижній частині долоні.

Кіт не хотів послаблювати натиску і знову взиваючи до магії креативу, створив перше що прийшло йому в голову. Великий мурашник, що виник між дуелянтами, почав вирувати, і комахи штабелями поповзли у бік супротивника. Торговець, що вже встиг розібратися з другим вовком, цього разу не став зволікати і, виставивши перед собою руку, швидко пробурмотів щось собі під носа. Перед його рукою зібралася вогняна куля, що за мить швидко полетіла у бік мурашника, спалюючи на шляху усіх мурах що наближалися. Ще до того як попереднє закляття влучило у ціль, з руки старого, яку він навіть не опускав, повалив густий, чорний дим. Об’єми диму були такими, що він швидко заповнив усю імпровізовану арену на якій знаходилися Кіт і сам торговець.

Дим був настільки густим і їдким, що навіть коли вдавалося на секунду розплющити очі, Кіт не бачив далі передпліччя витягнутої вперед руки. В надії хоч трохи розігнати чорну хмару, він використав поштовх, направляючи його приблизно у те місце, де востаннє стояв старий. Його там вже не було, а дим, що на декілька метрів розступився від поривів вітру, які спуроводжували закляття, знову став суцільною чорною стіною.

Раптом він відчув долоню на своєму плечі і враз все його тіло заклякло, він не міг поворушити ні пальцем. Окови, закляття яким досконало володіють конамазти, ідеальне закляття проти мага з лише одним недоліком. Для того щоб накласти окови потрібен фізичний контакт з ціллю, і Кіт його допустив.

Дим потроху розходився і вже перед його обличчям стояв торговець, але це був вже не той стариган із рідим сивим волоссям, це був високий чоловік середнього віку. Чорноволосий, з короткою зачіскою та охайною бородою. Він був на пів голови вищий за кота, та значно кремезніший. Він тихо крокував туди-сюди, заклавши руки за спину.

– Іллюзія що може фізично атакувати супротивника… І ти цьому навчився самотужки? – це не було питанням, чоловік просто промовляв сам до себе навіть не дивлячись на Кота. – Отже, це був твій перший двобій з магом, Ділане?

Його не називали справжнім ім’ям вже дев’ять років. Кіт не міг говорити, окови скували його повністю, можливість рухатися зберегли тільки очі.

– Не хвилюйся, я не з КОНАМАЗу, – наче читаючи думаки промовив чоловік. – Ти зможеш піти, щойно ми поговоримо, я просто хочу з тобою поспілкуватися.

Ділан щойно хотів про себе зауважити що навряд можна назвати спілкуванням ситуацію коли один із співрозмовників не може вимовити ні слова, та з подивом для себе помітив що може рухати головою і говорити.

– Хто ти? Звідки ти знав що я сюди прийду? Що ти від мене хочеш? – на одному диханні випалив він.

– Спокійно, мені від тебе нічого не потрібно, я просто маю до тебе одну розмову. Я знав що ми зустрінемось, я знав про це ще у той день, – незнайомець відповідав на питання у зворотньому порядку. – У той день, коли на вулиці міста моїм закляттям було вбито чоловіка, і заживо спалено у власному домі жінку, батьків одинадцятирічного хлопчика і шестирічної дівчинки.

– Ти… Це ти тоді використав іскру!

– Ні, це зробила людина, що викрала з моєї майстерні перший створений рунний пергамент, – маг говорив тихо і повільно. – Я - творець того руніту яким вбили твоїх батьків, і рунітів взагалі, Ільгір Вексаален. Той хто його використав давно мертвий.

В Кота запаморочилася голова, єдине, що його втримувало на ногах - це те, що він досі був скутий оковами, і усі м’язи в його тілі залишалися у тому самому положенні в якому вони були під час накладення закляття. За десять секунд він трохи отямився і важко рухаючи язиком сказав:

– Мертвий? Ти… його вбив?

– Ні, його вбив ти.

Ділан не міг повірити у те, що каже йому цей незнайомець.

– Як це я? Цього не може бути, мені було одинадцять!

– За секунду після того, як він використав іскру прокричавши моє ім’я, його відкинуло на декілька метрів назад. Я одразу підбіг до нього, його грудна клітина була просто розчавлена, під його шкірою було місиво з кісток і внутрішніх органів, наче все необережно напхали в мішок. А навпроти нього, в двадцяти метрах, стояв ти, з піднятою рукою, – Ільгір нервово тер одну долоню іншою, але при розповіді дивився котові прямо в очі. – Працівники КОНАМАЗу вирішили, що це сталося через те що він використав закляття, що потребує значної магічної сили, не будучи магом, і воно віддачею прикінчило його самого, але ж і мені, і тобі відомо, що руніти використовують лише силу закледену в нього, і ніяк не можуть нашкодити тому, хто його використовує.

– Я… Я не пам’ятаю… – Кіт не міг зібратися з думками, намагаючись переварити всю ту інформацію яка на нього вивалилась. Раптом він зачепився за один момент розповіді мага, – зачекай, тобто ти був там і ніяк йому не завадив? Ти все бачив і нічого не зробив!?

Ільгір опустив очі, та за секунду підвів їх і дивлячись прямо у зіниці Ділану відповів:

– Це був перший створений мною руніт, я не розумів як вони працюють, і заклав у цю іскру усю свою магічну силу, я не міг навіть накласти на себе маскування аби непоміченим прослідкувати за ним. Я був там, у десятку кроків від них, та нічим не міг завадити.

Вони мовчки дивился один на одного. Усі демони минулих років звалилися на Діланову голову в один момент і він просто не знав що сказати, чи які задати питання. У роздумах він і не помітив що окови з нього було знято і продовжував стояти з піднятою правицею начебто зараз скористається якимось закляттям.

Мовчання порушив знов Ільгір.

– Я ще тоді знав, що ми колись зустрінемось, бо я мав з тобою поговорити. Я не прошу в тебе вибачення за те, що зробив, і що не зробив. Я заслуговую на ненависть щонайменше через те, що я створив ці кляті папірці. Але я пропоную допомогу, в тебе неймовірні сили, та тренуючись один, ти ніколи не зможешь їх повністю розкрити. Ти ж не зареєстрований маг? конамазти тобі ніколи не повірять що ти відкрив магічні здібності лише зараз. Якщо ти не знайдеш собі вчителя, з такою силою ти можеш нашкодити не лише собі, а й близьким тобі людям, – маг побачив, що останніми словами влучив у саму ціль, Ділан відвів очі – Сестра знає що ти маг?

– Ні, я нічого їй не казав, не хочу її вплутувати у ці справи. – Коту здавалося що він говорить забагато, але він не міг, і щонайдивніше не хотів стримувати свої слова. – Я хочу щоб вона отримала освіту, дати їй надію на майбутнє, на нормальне життя, на все, чого не було в мене.

– Гм… Справді? – Ільгір задумливо кинув погляд у віддалену ділянку лісу. З чагарнику за ними спостерігала пара зелених, як лісний мох раннім літком, очей. – Я теж хочу дати тобі таке життя, життя, яке я в тебе забрав.