ОСА – КУСА

...американцю, який точно знає, як треба танцювати під "Гей Джуд"...

Середина літа.

Сонце шкварило людей, як м'ясо на мангалі. Голуби й ті розімлілися на сонечку, що й літати лінувалися, бігали по розпеченому асфальту, з роззявленими дзьобами, під ногами перехожих.

Сергій Валерійович, – чоловічок років сорока п'яти,–з невеличким випнутим черевцем, модною борідкою, коротко стрижений, з такими тонюнькими смужечками, наче курочка лапкою погребла, вибритими над вухами: такий собі живчик,– йшов вельми швидко, трохи випнувши вперед шию і плечі, ніби хотів йти ще швидше. Легка тілесного кольору теніска вилізла з чи

то довгих шортів, чи коротких штанів темно жовтого кольору ...

(продавчиня в крамниці сказала "мокрий пісок", жінка дома гиденько хіхікнула: "колір дитячих какашок")...

Як же ж вона любить псувати настрій...

... і надулася на спині як вітрило.

Він запізнювався на зустріч, а запізнюватися він не любив. Та як на зло сервісний центр підвів, він прийшов забрати автівку з ремонту, а вона не готова.

В кишені пілікнула мобілка, звичайна мелодія, нічого особливого, просто:

ля...ля...ля...

Він не терпіти не міг не різні прибамбаси...

Все має бути максимально просто, зручно і зі смаком...

– Алло... А ... Угу...Ок... Домовилися....

Відбій. Можна не поспішати: клієнт запізнювався.

Це дратувало, він терпіти не міг непунктуальності, але що ж робити, в реелторському бізнесі таке повсякчас: чекати, підлаштовуватися під клієнта, ну що ж...

Хто платить той і музичку замовляє...

— Доречно! – Сергій саме підійшов до бару...

Як же притиснутися на вулиці, то можна і в холодочку, під кондьором почекати. Та й бокальчик холодненького пивасика не завадить...

Смикнув ручку, двері відчинилися. Чоловік зник у барі ...

Всередині його дійсно огорнула прохолода, як в погребі, різкий запах цвілі і вогкості вдарив ту ніздрі. Після сонячного дня вулиці, глибока темрява ледь не збила його з ніг, аж в голові запаморочилося...

Трохи розблимався, розгледівся – цілком пристойний заклад: шинквас, невеличка естрада, танцпол з десяток кругленьких охайних столиків довкола за кількома куняли відвідувачі, очевидечки добренько п'яненькі.

Запах, що спочатку причудився йому, як запах цвілі, насправді виявився досить приємним ароматом суміші дорогого віскі, жіночих парфумів і ще чогось солоденького.

Сергій Валерійович попрямував прямісінько до барної стійки. Бариста, красивий мулат, зустрів його посмішкою на всі тридцять два

– Вітаю у нашому закладі! Сьогодні ваш щасливий день! Кожен другий напій за рахунок закладу!

Бажаєте щось замовити?

– У вас пиво холодненьке?

– Звісно.

– Тоді пивка бокальчик.

– Як скажете. Всі задоволення для вас

– Е.... А курити у вас можна?

– Звичайно. Мулат посміхнувся ще ширше.

...Ну прям тобі чеширський кіт...пля...

– Що, реально можна курити?...

– Так, звичайно. Можливо кальян бажаєте?

– Ні, це я не люблю.

– Спробуйте. В житті все треба спробувати.

– Та, ні, дякую.

– Можна й щось суттєвіше.

– Та, ні, я просто сигаретку.

– Ну, як бажаєте.

– А курить в залі, чи на вулиці?

– В залі. На жаль ми не маємо літнього майданчика.

– І що, мене не оштрафують, якшо-шо?

– Ну що ви? Задоволення клієнтів для нас закон.

– Точно? Реально?... І вас не штрафонуть? Якшо-шо...

– Ну, що ви? Хто ж нас може оштрафувати?

– А! Поняв, – Сергій по - змовницьки підморгнув: мовляв, все схвалено...

Крутий власник

Барник посміхнувся і підморгнув у відповідь.

Сергій Валерійович дістав з пачки "куріння вбиває" сигаретку.

–Точно? Реально можна?

– Так, звісно.

Постукав цигаркою об кришку шинквасу...

– То...я курю?

_ Так, звичайно.

– Без проблем?

– Без проблем.

– Ну, ок.

Закурив.

Глибоко затягнувся.

Повільно видихнув дим.

Пустив дракончика: видихнувши дим крізь ніздрі.

Реально: так було круто

Так круто давно вже не було..

Дві пишнотілі офіціантки погоджувалися в такт легкому блюзу, що линув з дінаміка. Вони обережно проходили між столиками, вихляючи бедрами. Поновлювали випивку клієнтам, ті й оком не встигали повести...

будь...будь...

... вам новенького.

"Хороша обслуга тут"..

... Чорнява й білява.

Сергію більше подобалися чорняві, але по життю перепадали білявки.

І дружина завжди фарбувалася в білий, він вже й не пам'ятав природній колір її волосся...

Курка крашена...

...і помічниця на роботі білява. Нічого особливого між ними не було, так, трохи флірту. Ну, ще пара знайомих кубіт і ті біляві.

Його, маленького, пухкенького з залисинами, не дуже то й шанувало жіноцтво. А він любив попускати слинку і поганяти лисого і не тільки в порнохаб, а й на фейсбучних подружок...

Дружину воно не дуже гребло, тій курці аби гроші давав, та побільше...

Чого - чого, а грошей йому хватало .

Справи йшли не погано, навіть дуже непогано, навіть добре. Алкаші і наріки різні продавали свої квартири за безцінь. Стількох він потім на смітнику під баком бачив! Розлупить очі на суховій морді, побачить його і радіє як мале:

– Валерійович! Здрастє! Як житуха?!

Він ніколи не зазнавався і не гидував ручкатися з ними

" Не плюй в криницю: ще питимеш водицю", – ще одне життєве кредо Валерійовича.

– Нічого, потихеньку. Не скаржуся.

Ти як, Вася?

– Всьо путьом! – великий палець до гори, либа на пів мармизи.

А там дивишся і через пів року Вася ще клієнта до Валерійовича веде.

Бізнес процвітає!

Бармен підсунув попільничку саме тоді, коли Сергій Валерійович збирався потушити цигарку.

В напівтемряві мулат мерехтів як привід, реально тобі чеширський кіт...

Бачив я барменів без посмішки, а от посмішку без барменів ще не бачив...

Юнак ніби прочитав його думки і усміхнувся ще ширше.

– Пройдіть за столик, там вам буде зручніше. Зараз подадуть пиво.

– Та я на п'ять хвилин заскочив. Ну, трохи посиджу.

Сергій Валерійович попрямував до вільного столика, розмашистою ходою: я володар світу...пальці віялом...зварений у круту перець...

Сів за столик, ближче до центру зали, дістав айфона.

– Альо... Степанрвич, це я. Так. Так. Чекаю. У бар зайшов, жарко на вулиці... Ага... Так.. Душогубка... Так що давай, підгрібай сюди... Пивка вип'ємо...Пригощаю... Через дорогу, біля Метро. Називається?

– "Оса",– офіціантка, що саме підійшла до столика мала приємний низький голос...

Не те що у дружини, не говорить, а повизкує...

... Очевидечки, добряче прокурений...

– "Оса"... Ага, давай. Чекаю. Що?...Що?!...

В телефоні квакнуло кілька разів і зв'язок обірвався.

– У нас тут поганий зв'язок.

...чорнява...

Офіціантка схилившись над столиком, драяла його моцно, як моряк палубу.

Вигідний огляд: повна пазуха цицьок, – вони аж дихали чоловікові в обличчя.

Не те що прищики в дружини, як кажуть: у жінки має бути грудь така, щоб вміщалася чоловікові в долоні.То моя мала вийти заміж за безрукого,– реготнув з власного дотепу і, ніби не навмисно, зазирнув у розчепирену пазуху, глянув ззаду...

та й бампер ні - в - року...

– Прошу, –золотий коньячок переливався в чарочці.

– Я замовляв пиво.

– Пригощайтеся. За рахунок закладу.

– Тоді, дяки... Наталі, – він прочитав ім'я на бейджі, що звабливо тіліпався на грудях, синенька мотузочка застрягла в щілинці, аж кортіло поправити.

– У мене тут ділова зустріч. Ну, та одну чарочку можна пропустити, біди не буде.

– Не буде. Пригощайтеся на здоров'ячко, – Наталі поколихала кавунуцямм у нього перед носом, змовницьки підморгнула і відійшла.

Життя прекрасне!...

Підкупив...

До коньячку саме те...

Наталі подала пиво і поставила на стіл попільничку.

Допив коньяк. Пркуштував пиво: смачне! Таке смачне бувало хіба що в дитинстві, коли батя дозволяв відсьорбнути зі свого гранчака.

Наталі підсунула нову чарочку з коньячком.

– Я не замовляв.

– Від друга.

- Який друг? Де він? За яким столиком?

– Просили не називати.

Роздивився.

Ніби нікого знайомого...

...Але, чорт його знає, робота така, що кожна собака тебе знає..

– Ну, то дякую! А пивка ще можна? Ох і добрезне воно у вас!

– Звичайно.

– А жива музика буде?

– Жива? – офіціантка розглянула на нього спантеличено.

– Музиканти.

– А! ... Пізніше.

- Шкода, я ще хвилин тридцять посиджу і відчалюю. Може іншим разом затримаюся довше, на вечір.

– Так, вночі у нас особливо цікаво.

– Ви і вночі працюєте?

– Звичайно.

– Ну, сонечко, іншим разом.

– Будемо чекати, – вона звабливо усміхнулася і подивилася йому просто в очі.

Ух і очиська чорні, аж випікає...

_ Слухай, Наташа, а ти зміну коли закінчуєш? Може я тачку підгоню і додому тебе підкину?

– Можливо, вона грайливо поправила прядку волосся і відійшла.

– Е... так коли?! Ну нехай, потім домовимося.

Оце я щось розійшовся...

Він і замолоду був сором"язливий, побоювався жінок. Довго ходив біля майбутньої дружини, що вже їй набридло: "Хоча б в кіно мене запросив, чи що?"

По підвищенню сцени поповз

рожевий димок, дві напіводягнені красуні випливли з нього.

Наталі обновила бокал з пивом.

Котрий вже?...

Степановича все не було.

Йти не хотілося, але треба.

– Наталі, неси мені вже рахунок. Треба йти. Справи.

– Вам у нас не сподобалося? – вона ображено надула губки.

– Та ти що, сонце?! Тепер я ваш постійний клієнт. Треба йти, робота.

Він ще якийсь час спостерігав за вихилясами задів і трясінням цицьок на сцені, аж задзвонив телефон

– Степанович! Де тебе носить?! Та ж чекаю тебе...Що?!... Як це де? Я ж сказав! Я ж просив не пити зранку... Ну, добре, добре... Вірю!... Я ж сказав, бар "Оса" навпроти метро... Не працює? Зачинений? Що ти мелеш? Та я тут вже добрих пару годин сиджу. Так... Просто зайди... Не відчиняються? Двері зачинені?... Оренда?... Що ти мелеш?... Так, "Оса"... Зараз я розрахуюся і...

піііі...

Розмова обірвалася, спробував перенабрати, марно.

– Гей, друг, можна від вас якось подзвонити? У мене сигнал не ловить.

– На жаль, ні. Тут таке часто.

– Чому? Якого хріна?

– Це через розлом.

– Який ще розлом?

– В земній корі. Тому і відвідувачів мало, всі люблять WiFi, а у нас не ловить.

– Ну, то нехай. Дайте мені рахунок.

Залишайтеся. Скоро музиканти прийдуть, буде весело Замовите свою улюблену пісню.

– Друг, ти розумієш, що у чоловіка можуть бути справи?

– Я розумію,– бармен повернувся до нього спиною і заходився витирати бокали. Піднімав до світла, роздивлявся чи не залишилися плями на шклі.

– Ти мене почув? Я говорю: дайте мені рахунок!

– Я цим не займаюся, у мене свої справи, – він похекав на бокал і ще раз протер

– Гей, Наташо, давай рахунок!

Вона ніби й не чула. Натомість підійшла білявка і крикнула так,що аж сонні відвідувачі здригнулися.

– Чоловіче! Чого кричимо?! Ви нам останніх клієнтів тут розлякаєте!

Насправді жоден з клієнтів навіть не озирнувся в їхній бік, навіть ті, які здригнулися на голос офіціантки , знову куняли.

– Дайте мені рахунок!

– Не дозволено!

–Що?...

– Ви наш особливий відвідувач сьогодні, власник особисто розпорядився що до вас.

– Що?!

– Власник розпорядився, щоб ви лишалися до кінця програми.

– Що?! Якого хріна?!

– Він забажав особисто познайомитися з вами.

– Що?! Навіщо?! Що за чортівня?!

– Ну, от!... Чому зразу чортівня?! У нас пристойний заклад,– вона сердито пхикнула і відійшла.

На сцену вийшли музиканти. Піаніст вмостився за інструментом, підняв кришку, стукнув пальцями по клавішах, зробив програш : піаніно розладжене, одна з клавіш западала і грюкала, як молоток по дереву...

...не грає, а кришку гроба забиває...

Скрипаль потягнув противну, скрипучу ноту...

.. звук як з фільму жахів, про Фреді Крюгера... Наче не смичком по струнах, а кігтями по стіні шкряботить...

...кишш...кишш...

Саксофоніст видобув довгий, болісний плач зі свого блискучого інструмента. Тілесиста арфістка випхалася в центр сцени. Нагнала танцівниць, дівчата набурмосилися і потрюхикали у віддалений кінець сцени.

Мулат з іншим чолов'ягою, Сергій Валерійович бачив його вперше, напевно кухар, бо мав білий фартух заляпаний рудими плямами...

...борщ, чи іржа...

Витягнули слідом за дебелою панією її арфу.

Загальна какафонія поступово змінилася злагодженим звучанням, чимось середнім між блюзом і джазом . Арфістка красиво перебирала струни довгими, повними пальцями, тихенько підспівувала в такт музиці. Її голос, спочатку зовсім тихий, майже шепіт, заколисував, поступово наростав і дзвенів у вухах як сирена. Біла нога жінки оголилася аж по стегно в розрізі оксамитової сукні чи-то рожевого, чи червоного кольору. Груди як дві гори підіймалися і опускалися

...нічьо сє: більші як у Вєркі Сердючки...

– Все це добре, але треба йти.

Голосно:

– Рахунок! Будь ласка, – його крик залишився непочутим.

Приторний запах подужчав. Щось він нагадував, щось далеке з дитинства.

– Рахунок

То не іржа і не борщ на фартуху у кухаря.... То кров!...

...Ну, так: кров. І що?... Це ж бар. Мабуть і шашлики подають...

"Ну, все!" – Сергій схопився на ноги, відштовхнув стільця, той гупнувся об підлогу, , по приміщення луною пішов подзвін.гепнув як церковний дзвін.

"А, пофіг!" – Сергій кинувся до виходу.

Здоровенний мужичара заступив собою двері:

– Куди?!

Охоронець - вишибайло поклав велитенські ручища йому на плечі відштовхнув назад:

– А платити хто буде?Наташа?

– Я заплачу! Не проблема, друг, – він аж поменшав і голос став писклявий і жалюгідний.

– Не пускай його! Він не заплатив!

...Наташка...

– Я заплачу! Я ж не відмовляюся. Скільки? Ось візьміть! – рука пірнула до кишені.

Здоровань склав руки на грудях і похитав головою:

– За столик.

– Та зрозумійте, я не маю часу.

– Тут ваш час в безпеці. Тут ніхто нікуди не поспішає. Тут багато часу .

– Сергій Валерійович поплентався до свого столика, опустивши плечі.

Бариста все ще протирав шклянки, його темна шкіра в новому освітленні здавалася геть чорною.

Обвугленою...

Сергій Валерійович проблимався.

Шкіра клаптями звисала з обличчя . І зовсім він не усміхався, він шкірився, опік на обличчі розтягнув його губи в страшний вишкір. Бармен втупився в нього очима, два чорних жука коперсалися в його зінницях.

Сергій відчув як в паху по правій нозі розповзається тепло .

Білобриса офіціантка пирснула сміхом. Натомість чорнява глянула на неї засудливо і хитнула головою. Вона підхопила його під руку і всадила за столик. Заговорила мило як з дитиною, чи з песиком, чи з психом:

– Ну, нічого. З чоловіками таке постійно трапляється. Я тобі зараз повитераю, щоб плям не було, бозна звідки у неї в руці опинилася жменя солі.

– Зараз все затремо,– вона сипнула сіль чоловікові на мокру мотню і заходилася її розтерти ганчіркою. Її груди тіліпалися в пазусі як підтанувший холодець , аж зі щілини між грудей випнулрся щось чорненьке . Сергій Валерійович подумав, що то гроші. Та воно шивелилося, вилазило, аж доки жмут червей вивалився йому на штвнину. Чоловік зойкнув і випустив ще струмінь сечі.

Офіціантка спокійно, професійним рухом, скинула клубок червей ганчіркою на долівку, так буденно, неначе змела крихти зі столу.

– Не треба! Не чепайте мене! Відійдіть!!! – Валерійович верещав як недорізане порося, пронизливо писклявим голосом.

– Що? Тобі не подобається? Побачив іншу і все: пройшла любов, зів'яли помідори? Всі ви чоловіки однакові! Чоловіки люблять білявок!

– Наташ! Підміни мене, це твій клієнт! – вона розлючено кинула ганчирку на стіл.

– Наташа? Я думав ти Наташа.

– Я Наташа. Вона Наташа. Ми всі тут Наташі.

Вона форкнула як коняка і повихляла бедрами геть

Він мимохідь оглянув залу: всі жінки подивилися на нього і кокетливо помахали, навіть тілесиста арфістка звабливо підморгнула йому і підняла руку, великий жирний опариш вислизнув з-під її довгого червоного нігтя на вказівному пальці і впав під ноги. Вона делікатно підняла лічинку двома пальцями і вкинула собі до рота. Рот при цьому розкрився як у мультяшного Лускуньчика. Жінка обсмоктала з прицмоком пальці, хтиво всміхнуласяі і послала йому повітряного цілунка.

Він перевів погляд на арфу. Закліпав очима. Не допомогло: основа інструмента складалася з випотрошеного жіночого тіла, замість струн натягнуті жили. Жінка ще жива, видно було як вона дихає і водить очними яблуками, вона подивилася на нього з благанням і він був певен, якби не кляп у роті, то він почув би її душуроздираючий крик.

Дурна думка спала в голову:

Їй затулили рота, щоб не заважала слухати музику.

Піаніст підсунувся ближче до мікрофона:

– Сьогодні у нас новий гість!– Він вказав пальцем на Сергія,– Друзі і колеги, давайте привітаємо новенького в наших пенатах!

– Уууу!!!! – оплески і крики радості заповнили залу.

За інших обставин це потішило б самолюбством Сергія Валерійовича, але зараз він волів би залишатися непоміченим, і щоб цей дурдом поскоріше закінчився, але він не закінчувався.

Піаніст від'єднав мікрофона від підставки, покрутив його в пальцях. Тепер Сергій виразно бачив, що то зовсім не мікрофон, а людське око на паличці. Музикант облизав його як чупа - чупс і запхнув собі за щоку. Тепер він чітко роздивився і піаніно: купа людських тіл, перемішаних зі старими кістками, деякі тіла ворушилися, інші розкладалися і мухи купами клубочилися над ними

Піаніст завзято тарабанив пальцями по білих кістках і зубах.

Немовля, яке спочатку здалося Сергію саксофоном, звивалося в руках зубатого саксофоніста, воно кричало з вереском, коли зуби як у акули вгризалися в його ніжку.

Сергій Валерійович відвернувся, він не міг більше бачити це. Природною реакцією було б виблювати, але блювати не хотілося.

Що за хрінь? Чи я на сонці перегрівся? Чи мені ці падлюки щось у пиво підсипали? Так і є.... Наташка, сучка клофеліну, чи ще чогось там підмішала. Ото воно і добре таке було. Напився дурнячка...

Стало трохи спокійніше від такої думки, але не на багато.

– Щось замовляти будемо? Може ще пивка, чи щось міцніше?

– А?...Ага...так...А де тут у вас туалет?

Ага...так вона мені і скаже...

– Прямо й на ліво.

Він похитуючись пішов у вказаному напрямку.

– Раніше треба було до туалету йти! От мудак! – білявка взяла ганчирку і брезгливо протерла мокрий від сечі стілець, лічинки жуків і черви ворушилися у неї за пазухою.

Заледве тримаючись на ногах, Сергій Валерійович дочвалав до дверей з позначкою "WC"..

. Ліворуч від вбиральні він запримітив ще одні двері, зовсім вузенькі з табличкою "Небезпечно" і перехрещеним черепом

Може там сокира, чи молоток. Чи електричний щиток...

В електриці він добре шарив. Ще з дитинства возився з різними дротиками і лампочками. Мати ще в бурсу хотіла запхнути на електрика: іди синку буде хліб і до хліба. Ну, хоч електриком він так і не став, а влаштувати коротке замикання цим подлюкам таки зможе.

В середині було темно і вогко. Підвал. А раптом там чорний вхід?

Так, точно. Це чорний вхід.

Він потихеньку просунув черевце в прохід, причинив за собою двері, легенько, щоб не грюкнули.

Темрява не лякала його, він тільки прислухався до звуків позаду: віддалений сміх і музика. Хоча, все здавалося, що зараз відчиняться двері і прогуркоче голос Наташки.

Він наважився і зробив крок вперед. Тримався за вологу стіну і потихеньку просувався вперед.

Солодкуватий запах тут був просто нестерпний. Нестерпний блювотний запах. Чоловік намагався втримати блювання. Спробував затулити носа рукою, але тепер і шкіра на руці просяклася цим солодкавим запахом...

Тепер він згадав цей запах.

Він не втримався, нахилився вперед і виблюював...

Хоч би не на черевики...

Хоч би не на черевики...

Зробив ширший крок, щоб не впасти у власне блювотіння.

Він був певен, що зараз послизнеться і впаде...

Але ні

Він йшов обережно, поволі, щоб не переселитися ні через що, просував ноги, як на лижах.

Гомін позаду затихав, віддалявся, врешті зовсім стих. Чоловік пішов сміливіше.

Замріяв вогник попереду, Сергій не стримався – побіг.

Вулиця...

Попереду шум вулиці!

Швидше!

Швидше...

Ближче!

Ближче...

Вискочив з підвалу крізь відчинені двері.

Мляве світло...

Запах ..

Запах крові...

Витер вологі руки об сорочку. На білій сорочці залишилися широкі руді смуги. Підняв п'ятерні до світла: долоні запацкані кров'ю. Та волога на стінах ніщо інше як кров.

Знову подумав про галюцинації.

Дзвін посуду. Регіт.

Сергій Валерійович обхватив обличчя руками. Потім безсило опустив руки, залишаючи криваві плями на обличчі. Байдуже витер очі рукавом, тепер він більше не боявся забруднитися. Такий чепурун з дитинства: висякався собі в долоню і просто витер руки об одяг.

Вся компашка тепер зібралася довкола піаніно, як мила сімейка.

Піаніст весело грюкав по клавішах і всі хором вигукували щось безладне...здається:

Гей Джуд...

Сергій Валерійович згадав як слухав в юнацтві Бітлз, не те щоб кайфувати, але всі слухали і він слухав, але ця пісня йому реально подобалася

Гей! Джуууд....

І лише відвідувачі продовжували сидіти за своїми столиками. Тепер вони не здавалися йому п'яненькими, чи причмеленими, навіть байдужими вони не були. Приреченими: всі вони були якимись приреченими.

Сергій Валерійович сів за свій столик.

– Це вам за рахунок закладу.

Він випив залпом чарку коньяку.

– От і правильно! Не беріть важкого в руки, а дурного в голову,– бармен підсунув ближче до нього попільничку і відійшов.

Кафе - бар "Оса" побудували досить швидко. Будівля незвичайної форми привертала увагу перехожих: велитенська оса з вікнами як складені крильця, вимощена маленькими квадратиками чорної і жовтогарячої мозаїки.

Місце вигідне, але люди а бар не пішли. То ж вже до кінця року на одному з вікон з'явилося оголошення про аренду. Але арендувати дивакувату споруду бажаючих не було: приходили, дивилися і йшли.

Вже й мозаїка почала обсипатися і вікна вкрив шар пилу і кіптяви з дороги. Та ніхто не обмальовував стіни, як це буває зазвичай, не бив вікна, не намагався вдертися в пустуючий бар і дітлашня і безхатьки обходили його стороною, навіть лусочку мозаїки цікаві не намагалися підняти з дороги, чи буцнути носаком черевика. Навіть п'янички поночі сторонилися його: зазвичай...

Поступово довкола бару піднялися дерева і тільки люди які спускалися з пригорка, прямуючи до метро іноді дивувалися на велитенська осу, що неначе причаїлися на дорозі.

– Оса - куса, - маленька дівчинка міцніше обхопила кулачком татовий вказівний палець, а правицею тицьнула вбік.

– Ні, доню. Це не... – батько поглянув на закинутий бар і здригнувся.

– Так, оса -куса.

червень - серпень 2022