Перед лицем безсмертя

Десь поряд, у майбутньому...

Він рясно перебирав по велодоріжці ногами. Погляд линув крізь потужну вітрину на юрби людей та роботів, що снували по вулиці. Вони відкидали довгі тіні вранішнього сонця на світ бетону та металу. З приміщення ця мерехтлива метушня здавалась дітищем хаосу. І лише з висоти пташиного польоту відкривалась істина упорядкованого руху життя міста. Кожен перехожий був коліщатком великої машини суспільства розумних машин та людей. Себастіан спостерігав це дійство з прискіпливістю художника, котрий пише свою найголовнішу роботу життя. Відразу, по прибуттю на Землю, він влаштувався у систему правопорядку інспектором. Йому подобався лад — це надихало його та дарувало сенс кожному дню, що не минав без користі для суспільства. Його цінували за здібності, котрі проявлялись у кожному русі. За хист ладнати з оточенням та бути значущою ланкою у строю системи. Ще б пак, свого часу, в гонитві за надзвичайними здібностями він виклав на стіл певній прогресивній компанії усе, що зібрав за багато років. Ніякого шансу для будь-якого комплексу неповноцінності! Ніякого примирення чи прийняття.

Себастіан вже стояв під струменями води, що весело стікала по його розмальованому ледве помітними шрамами тілу. Прудка свіжість H2O вчергове лоскотала йому лице, затікала у вуха. Кружляла по підлозі. Він обтер сухим рушником голову. Вчергове намацав за вухом ямку, у котрій свого часу поселився імплантат. Кожна хвилина та навіть секунда були упорядковані і відповідали кожному руху. Себастіан покинув роздягальню. Перетнув залу пустого спортивного комплексу у бік виходу. Сріблястий гранований браслет на лівій руці сяйнув відблиском, коли той торкнувся дверей і опинився на вулиці. У кілька кроків, Себастіан влився у потік перехожих. Звичайне щоденне дійство — стати частиною юрби та зчитати первинну інформацію з високотехнологічних роботів та ідентифікаційні данні з браслетів людей. Його імплантати не лише дарували надзвичайні розумові здібності, що порівнювали його за рівнем знань зі штучним розумом, але і дозволяли верифікувати кожну людину, що було частиною його служби.

Кожен день поточного місяця був розпланований, упорядкований і не приносив ніяких значущих сюрпризів. Розмаїття приносили лише новини і поодинокі персони, котрі вирішили грати не по законах суспільства — порушники устрою, котрі вимкнули свої ідентифікатори, аби вибути зі строю, так мов не було їх.

Крокуючи у натовпі, він поперемінно під'єднувався до різних людиноподібних роботів, до нечастих людей, що також прямували по своїх справах, несучи користь суспільству.

До відділку було недалеко, тому він звично зазирнув своїм розумом по бездротовому зв'язку у голови машин, що крокували поряд. Новини були різні: планета, звідки він прибув терпіла катаклізми; міжзоряний човен “ЯН24МІ2” прибув на Землю з черговими біженцями; поряд відкривався торговельний цент; вода здешевшала на два відсотки; температура повітря сьогодні тепліша на +2 Цельсія. Наступні персони повідали схожу інформацію. Люди, котрих він зустрічав верифікувались відповідно базі без відхилень. Він перетнув проїзну частину, пропустивши повз себе вантажівку з ледве помітним написом на борту “ЯН6М12”. Вже з іншого боку дороги, Себастіан на мить пригальмував. Він повернув голову та провів поглядом напис, що впевнено зникав удалині потоку. “ - Нічого особливого. Просто схожість інформації у короткий проміжок часу.” - промайнула думка у голові Себастіана.

Він звично покрокував до напів-скляної алеї, що розділяла смуги руху. Два невисоких ряди квітастої липи з рідкими лавками подекуди, були його звичним маршрутом до відділку, двері котрого відчиняться перед ним за 12 хв. 23с. Дзвінке відлуння його кроків принишкло в обіймах зеленої алеї, щойно увійшов до неї. Аромат квітів торкнувся ніздрів, залоскотав солодким запахом короткої пори цих рідкісних істот, що звуться деревами. В усьому спостерігався лад і повний контроль. Себастіан, непомітно для себе, посміхнувся.

Попереду, за кільканадцять кроків, змалювався силует старого чоловіка, котрий сидів на лавці з палицею у руках і щось про себе мріяв. Себастіан минув його, лише на мить скосивши погляд на сріблястий браслет чоловіка. Думкою під'єднався до даних старого — відбулась верифікація. Особа відповідала дійсності. Чоловік навіть не дізнався, що поряд минув інспектор, і продовжував безтурботно відпочивати під кронами дерев.

Так Себастіан минув ще кілька осіб, виконуючи свою роботу і ні на мить не стривоживши їх.

Тендітна постать юної дівчини у білому сарафані нахилилась від лавочки і простягла руку до одного з листочків, що відірвався від гілля і впав до її ніг. Тепер вона вертіла листочок пальцями, розглядаючи, мов щось незвичне. Поряд з нею порівнялась постать. І дівчина підвела очі догори. Круглолиций юнак з маленькими вусиками промовив:

“ - Прошу пройти зі мною до відділку, тінь!”

Тінь — термін, що вживається по відношенню до людей, котрі приховали свої ідентифікаційні дані. Особи, котрі вийшли із системи, цим шляхом збурюючи встановлений порядок.

Дівчина не поворухнулась, лише поглядом вказала на лавку поряд з собою. Далі, вказала лівою рукою, немов запросивши до посиденьок.

— Будь ласка, прошу слідувати моїм вказівкам! - дотримувався інструкції Себастіан.

— Ви, мабуть, вже все прорахували, інспекторе? - на її обличчі ковзнула загадкова посмішка.

— Ваше ім'я, будь ласка... - рівно мовив Себастіан.

— Звертайтесь до мене — Ян-Мі. То, що? Не складете компанію?

— Ян-Мі? - здивовано перепитав молодик.

— Так. Щось здивувало?

— Нітрохи! Тінь Ян-Мі. - вдавано мовив інспектор, присів поряд з нею на лавку.

— Тінь? - перепитала дівчина та посміхнулась. Її погляд повернувся до листочка у руці.

— Ви самі обрали таку роль. Навіщо перепитуєте?

— Коли цей листочок зірвався з дерева — він продовжує залишатись листочком. Просто окремо... - дівчина підняла листка проти очей Себастіана і миловидно підморгнула.

Себастіан, якоїсь миті, усередині похитнувся від почутого. Чорноокий погляд Ян-Мі змусив перевести очі на листка. Він розумів, що вона намагається його переконати, та не міг спуститись до ролі порушника. Знав: за хвилину, роботизований патруль забере її у відділок. І милосердя тут ні до чого...

Інспектор крутнув головою у бік входу — там наближались роботизовані патрулі, обрамлені у чорну матову фарбу. Коли він повернувся лицем до співрозмовниці — її там не виявилось. На лавці, де вона сиділа поряд з ним, лежав листочок липи. Ян-Мі щезла, немов і не було її зовсім.

Вперше, за багато років, Себастіан почав день не за планом.

Наступного дня.

Ранок почався звично. Себастіан підвівся рано, як завжди. Звичні рухи, звичний розпорядок. Все впорядковано, прораховано. За учорашній день він піймав двох тіней. Крім цього, відправив п'ять роботів на профілактику та апгрейд. Ще, про всякий випадок пройшов діагностування імплантатів, що носив у собі — збоїв не спостерігалось. Зустріч з Ян-Мі похитнула впевненість у справності “аксесуарів”.

Невідомо яким чином, ця молода дівчина змогла розчинитися у повітрі. Її не було ніде. Ніхто її не бачив. Вона була присутня лише у вигляді його згадок та втраченому часі, що забрав діалог.

Це перший випадок талановитого переховування від закону.

“ Дуже мистецько...” - подумки протягнув Себастіан, поглянув на прив'ялий листок липи у долоні. Він прихопив його з собою як доказ. І цей доказ тихцем втрачав свої форми. Розрівняв листка та помістив між двох шматочків скла.

День минув вдало. Сьогодні він побував на зібранні інспекторів — обмінювались враженнями та досвідом. Промовчав за випадок з Ян-Мі. Приходило розуміння, що крізь усі стоси інструкцій можливо проникнути. Відшукати шпарину і зникнути непоміченим! Відпрацьовані алгоритми виявились не дієвими. Можливо зникнути не лише на папері, а й з поля зору під час розмови.

Себастіан повечеряв. Прийняв вечірні вітаміни, без котрих не міг відновлюватись з появою енерговитратних імплантатів у своєму житті. Сон прийшов швидко.

Себастіан швидко нісся крізь натовп навздогін за чоловіком — роботи виявили статус “тіні”. Він знав — у порушника жодного шансу уникнути верховенства закону. У той час, як порушник мусив оминати кожного окремо, щоразу зіштовхуючись плечима з перехожими, Себастіан прямував, мов стріла перед котрою розступаються перепони. Перехожі надавали інспектору коридор, а його відмінна фізична підготовка була запорукою успіху. Відстань стрімко скорочувалась. І вже за кілька кроків, інспектор протягнув руку аби ухопити втікача. Та цієї миті, боковим зором запримітив вже знайому постать у білому сарафані, що безтурботно прямувала у протилежну сторону обабіч нього. Він спинився. Юна невисока дівчина справді була Ян-Мі. Він не хотів втрачати її з поля зору, тому не зводячи з неї очей, попрямував у її бік. Утікач, тим часом, судячи по крокам, успішно зникав.

Себастіан наздогнав Ян-Мі, закрокував поряд. Вона його помітила відразу.

— Доброго дня, інспекторе! - мовила Ян-Мі та кліпнула очима до раптового компаньйона.

— Доброго, Ян-Мі. Моє ім'я Себастіан.

Вона мовчки поглянула на нього не збиваючи ходу.

— Кудись поспішаєте, Ян-Мі?

— Ні, просто хвилююсь...

— Адже, є причина. - він вже спробував відсканувати її особистість - марна справа. Вона досі залишалась у статусі “тіні”.

— Так. Я починаю злитись, коли мене примушують порівнятись до юрби. Мене це хвилює...

— Але не проти розчинитись у юрбі. Це лукавство, Ян-Мі.

— Самозахист! Ви могли б здогадатись, Себастіане.

— Бути частиною суспільства — це привілей. Що вас лякає?

— Відсутність унікальності. Гра за чужими правилами, Себастіане. Ви чули це багато разів від тіней.

— Так, чув. Але це нерозумно.

— Ви керуєтесь здоровим глуздом. Так можна і з глузду з'їхати! - вона розсміялась.

— Що у цьому смішного? - перепитав інспектор. Цим часом, їх вже довкола супроводжували поодинокі роботизовані патрулі.

— У вашому світі, Себастіане, здоровий глузд призводить до війн! Ваш здоровий глузд забирає волю та нищить особистість.

— Це пов'язано з безпекою. Довга розмова... Що у вашому світі, Ян-Мі?

— У моєму світі не існує меж. Ви у цьому переконались, адже так?

— Ви майстерно щезли минулого разу. Якщо ви про це...

— Про це. І ви не здивувались?

— Трішки здивувався. Як у вас це вийшло?

— Звичайна магія, Себастіане.

— Але ж перед вами не дитина, Ян-Мі.

— Ви мали відповісти, Себастіане, що магія — це закони фізики, котрі поки не відкриті. Ви ж комп'ютер!

— Вирішив це почути від вас. - Себастіан, врешті, посміхнувся.

— Аха, провели мене, значить. - посміхнулась дівчина.

— Я також людина, Ян-Мі. Розповісте про свою магію?

Дівчина уповільнила кроки, врешті зупинилась. Себастіан спинився слідом та повернувся до неї.

— Розумієте, Себастіан. Ви керуєтесь розумом. Я керуюсь серцем.

— Почуття для нас зовсім не чужі, Ян-Мі.

— Коли кажу, що серцем, то маю на увазі — любов. - вона підступила впритул до нього та взяла за долоню.

Від цього жесту, Себастіан дещо зніяковів. Уперше, порушниця закону сама торкнулась його руки та навіть не має наміру втекти. Він не зводив з неї очей - вже з іншої причини. Її м'який і водночас сміливий погляд зазирав йому не лише в очі, а й у саме серце. Подув вітерець, заграв її волоссям, виблискуючи у променях сонця.

— Ян-Мі, патруль задокументував твою присутність. Я вже нічого не вдію. Пробач!

— Дякую, Себастіане.

— За що?

— Що хочеш відпустити мене. - її голос був спокійний.

— Я щось вигадаю... - замислено мовив Себастіан та озирнувся у бік патруля, той стискав кільце.

— Вони мене не бачать, так само як ти. - її голос ніби понесло вітром.

— Що? - він озирнувся, але її вже не було.

Вісім патрульних роботів, що виринули з різних сторін до Себастіана не виявили поряд з ним Ян-Мі.

***

Молодий чоловік схилився над ліжком та вкрив ковдрою малого, котрий у ньому лежав.

— А тепер спати, Костю! Вже пізня пора.

— Ну, тато! Що було далі? - вередував малий.

— Наступного разу. На сьогодні досить...

— Я зрозумів! Бабця створила вірус, котрий робив її невидимою у світі машин.

— Тямущий ростеш.

— Продовження завтра?

— Завтра мамина черга вкладати тебе спати.

— Ну, тато!

— Гаразд. Гарних снів, Костю.

— Спокійної ночі, тато.

Чоловік причинив двері і тихо попрямував повз стіну зі світлинами. На одній з них виднілась юна постать Ян-Мі з дрібним підписом у кутку - “ Головний інженер - “Інститут Вивчення Квантових Технологій”. Поруч, під скельцем, виблискували її медалі.