Останнє слово козака Мамая

Козак Мамай устромив у землю списа з прапорцем та прив'язав до нього чорного, наче степова ніч, коня. Зняв зі спини вороного сумки та сів у тіні величного дубу. Дістав з-за поясу два кременевих пістоля та поклав поруч. Охайно розправив червону світку. Зняв шапку, пригладив оселедця, розправив довгі чорні вуса. І нарешті дістав із сумки кобзу. Вправні пальці майстра пробіглися по струнам, і полилася мов лагідний вітерець музика. Закружила голову, причарувала та полетіла далі.

– Пам'ятаймо люди, що життя скороминуще,

А козацька доля й поготів.

Бо чекає козака смерть у бою,

За жінку свою та діточок малих,

За батька з матусею,

За Україну вільну.

Не сьогодні, так завтра.

Не взимку, так літом,

– проспівав Мамай, кинув швидкий погляд навсібіч, немов видивлявся когось і додав:

Тож вип'ємо браття

Горілки п'янкої,

Поки жінка не бачить.

Він відклав кобзу, дістав із іншої сумки штоф із чарками і вузлик з хлібом, зеленим луком, сиром та салом. Швидко розлив напій по чаркам та запропонував гостям сідати. Туристи, які щойно знімали усе дійство на камери посідали на траву, розібрали чарки та закусь.

– Будьмо! – проголосив Мамай хильнув чарку, крякнув, поправив вуса та зажував салом.

Туристи радісно гаркнули "Будьмо!" так, що з дубу з криками злетіла стайка пернатих ящерів, і приклалися до чарок. Хтось закахикався.

– Та що ж ти, ірод вусатий, робиш! Замість того щоб співати, людей горілкою накачувати надумав! – почулося поруч.

– А ось і моя ластівка прилетіла, – сказав Мамай. – Хоча, яка там ластівка. Марічка-перехоплювач. Від домівки сюди через поле он скільки йти, а вона вже тут!

Маленька чорнява жіночка у вишиванці та червоній спідниці стала перед Мамаєм, вперла руки у боки та грізно насупивши брові виказала:

– Взявся, харцизяко співати, то ж співай! А не влаштовуй тут пиятику! Дивись у людини он очі вже зизом стали!

І показала рукою на волохатого гостя з планети Арагх, десятеро очей якого від народження дивилися у різні боки. Туристи із задоволенням спостерігали за цією сценою: стоячи жінка була не набагато вища за сидячого Мамая, але здоровий чолов'яга лише кумедно зітхав під її напором, наче завинила дитина.

– А ви гості дорогенькі, на псуйте собі апетиту, а коли цей розбишака наспівається, ласкаво прошу до нашої господи. Борщечка, варенічків, смаколиків різних скуштувати.

Вона схопила штофа і задравши носа до неба гордовито пішла геть. Туристи гучно зааплодували. Мамай посміхнувся, взяв до рук свою електрокобзу та заграв.

– Ох-ох-ох! Марічка моя розшумілася. Наче вона тут голова. А хто у домі голова? – звернувся він до гостей. – Чоловік у домі голова.

Потім підморгнув гарненькій оливошкірій мешканці планети Глоя та додав:

– А жінка – шия.

* * *

Коли на небі з'явився другий Місяць, у етнопоселенні вже було тихо. Галасливі туристи досхочу находилися його вулицями, помалювали картини та писанки, відкували собі сувеніри у коваля, наробили різнокольорових скляних фігурок у гутників та глечіків у гончарів, постріляли з гармат та пістолів, наїлись смаколиків, напились різних напоїв. Спробували ткати та орати землю, збирали із бортниками мед геномодифікованих бджіл, що не жалили. Танцювали на полях та каталися верхи. Ходили у ліс до мавок та лісовиків, літали у гори до віл. Вжахалися вовкулак, лісовиків, водяників та болотяників. Бігали від вередливих Злиднів та Блуда. Наробили світлин та селфі та накупили стільки сувенірів, що їх корабель повинен був сконати від перевантаження.

Зараз гості танцювали на берегу, де яскраво палали ватри, і гіди вже заморилися рятувати їх від русалок та лоскотяниць. Міфічні українські істоти хоч і були штучними біомеханічними створіннями, але їх штучні інтелекти іноді дозволяли собі зайвого.

Мугикаючи пісеньку Мамай шов вулицею освітленою сяйвом двох місяців та вів за повід коня, на спину якого посадив свого восьмирічного сина Микиту. Несподівано від паркану відділилася висока тінь і заступила йому дорогу.

– Доброго вечора, козаче, – сказав чоловік у жовтій сорочці з різнокольоровими квіточками, метеликами та пташками.

– Доброго вечора, добродію, – відповів Мамай.

– Дай Боже здоров'я! – крикнув Микита.

– Я кореспондент з планети Іе. Моє ім'я Грас. Чи можу я задати вам декілька запитань?

– Звісно, – відповів Мамай, – я ж для цього тут і знаходжусь.

Грас оглянув ряди вкритих соломою хат, дерев'яний частокіл з баштами, дерев'яну ж церкву і запитав:

– Скажіть навіщо ви живете тут, у таких диких, нецивілізованих умовах?

– Чому ж диких? – здивувався Мамай. – Так жили наші пращури в Україні на Матінці Землі.

– І ви вважаєте це гідним житлом?

– Це ж лише етнозаповідник. В інших місцях нашої планети люди користуються усіма благами цивілізації. А тут ми знайомимо туристів з нашою культурою, з нашою історію, українською душею.

– Невже блазнювання задля втіхи тупих туристів ви вважаєте справою гідною ваших предків? Невже про це вони мріяли?

– Вони мріяли жити у коханні та ростити дітей на своїй землі, – просто відповів Мамай. – Жити у мирі, вирощувати хліб, робити світ кращим своєю майстерністю, пізнавати його таємниці. Зрештою, досягнути зірок. Вони створили квітучу країну на квітучій планеті, а ми їх нащадки втілюємо їх мрії тут далеко від Землі. А наші діти підуть далі.

– Я полечу до зірок! – вигукнув Микита жбурляючи свого бриля у зоряне небо.

– Тобто ви вважаєте гідним жити простим фермером, щоб бути аграрним придатком до більш могутніх держав?

Мамай вже почав дивуватися із питань журналіста.

– Не тільки фермером. У нас є майстри, будівельники, інженери, лікарі вчителі, науковці. Та багато ще кого є. Ми торгуємо із половиною Галактики. Виробляємо не тільки сільгосппродукцію, а й різноманітну техніку. Розробляємо новітні технології. У наших вчених також багато наукових досягнень.

– І вам більше нічого не потрібно?

– А чого ще побажати? – здивувався Мамай. – Чи ж то лише одного. Щоб нас не чіпали. А все інше ми зробимо самі.

– Не чіпали? – перепитав Грас.

– Так, – відповів Мамай и широко посміхнувся. – Ще на Матері Землі в Древній Україні на початку двадцять першого сторіччя один видатний філософ так і виразив нашу національну ідею: "Відчепиться від нас".

* * *

Ударний флот Гонійської Імперії, який одразу після створення отримав почесні назви "Сталевий", "Титановий" та "Хромо-нікельовий", вискочив із "кротовини" і помчав до Нової України вишукавшись у штурмовий порядок – піраміду, вістря якої наче намагалося проштрикнути блакитно-зелену кульку, навколо якої оберталося два місяці. В середині піраміди летіла гордість імперського флоту, єдиний у Всесвіті руйнівник планет, Супер-Мега-Гіга-дредноут. На його побудову пішов річний бюджет не одної імперської провінції, чому їх жителі неймовірно раділи, бо обожнювали жити у найвеличнішій країні і готові були все віддати задля її величі.

На містку дредноута стояв Адмірал та пожирав очима майбутню здобич. Суворе обличчя космічного воїна було наче вирублено з каменю і не виражало жодних емоцій, але ад'ютант бачив в його очах задоволення від думки про паніку, що охопила мешканців планети при наближенні імперського флоту. Адмірал був вдягнений у парадний мундир та увішаний орденами та медалями, бо дипломатичні візити потрібно робити у парадних мундирах. За спиною Адмірала стояли пажі і тримали у руках червоні атласні подушки, де лежали ті ордени та медалі Адмірала, яким не знайшлося місця на його мундирі. Поруч відомий імперський художник-баталіст малював Адмірала у центрі епічної картини про мирне приєднання Нової України до Імперії, бо нащадків потрібно виховувати на епічних перемогах Імперських військ у боях за захист одвічних Імперських земель від диких місцевих жителів.

– Адмірале, з планети запитують хто ми та яка мета нашого візиту, – повідомив ад'ютант.

Загартований безліччю битв Адмирал був справжнім воїном, тож не розумів навіщо треба точити з кимось ляси перш ніж дати руйнівний залп з головного калібру. Тому на містку дредноуту увесь час швендяв щур з Міністерства закордонних справ Імперії, який допомагав забезпечувати законність військової операції. Ось і зараз він став навшпиньки і щось зашепотів Адміралу на вухо.

Адмірал навіть не кинув погляд на екран, де щось торохтів сполоханий чиновник з Міністерства зовнішніх справ Нової України, і наказав ад'ютанту:

– Я хочу розмовляти з Повелителем їхньої планети. Як вони його там називають?

– Гетьман, – відповів Грас.

Зараз замість сорочки з квіточками, метеликами та пташками він вдягнув сіру форму з нашивками начальника розвідки. Як справжній професіонал Грас знав, що перед тим, як завоювати планету, її треба ретельно дослідити. Тож свого часу він направляв під виглядом туристів своїх шпигунів на Нову Україну і неодноразово відвідував її особисто.

– Але він не повелитель цієї планети, – додав розвідник. – Мешканці цієї планети раз на п'ять років збираються на вибори, які вони називають "великі срачі", і призначають Гетьмана та Раду, які потім намагаються керувати планетою, але здебільшого вставляють кілки одне одному у сідниці. Та й населення відноситься до них без відповідної шани, яку воно повинно виказувати повелителям.

Адмірал примружив очі:

– Без шани, кажеш? Ну нічого, ми навчимо їх шанувати повелителя. Нашого Імператора. Бо не існує у Всесвіті іншого повелителя крім нього.

– Слава Імператору! – гаркнуло півсотні військових, що були на містку.

Адмірал зневажливо скосив очі на екран, на якому з'явився Гетьман і простягнув руку. Ад'ютант поклав до його долоні мікрофон.

– Послухайте ви… всі. Як вас там,.. Гетьман, Рада. Я простий солдат і не казатиму двічі, тому включить всепланетний зв'язок та транслюйте мої слова всім мешканцям планети.

– Всепланетний зв'язок включено, – доповів Грас.

Його дрони-шпигуни летіли поперед флоту і слідкували за тим, що відбувається на планеті. Тож всі на містку бачили на екранах, як люди зупинялись на вулицях та прислуховувались до радіо, прикипали в домах до екранів телевізорів та своїх гаджетів, з яких лунали надсадні звуки тривоги.

– Мерзенні негідники, – промовив Адмірал і його слова понеслися планетою, – тисячу років тому ви захопили цей райський куточок Імперії. Цим актом неприхованої агресії ви оголосили нам війну. Ви довго користувалися нашим миролюбством і віками загрожували нашій безпеці.

– Тисячу років тому, на цієй планеті не було ні плями зелені! – закричав Гетьман. – Тільки пісок, каміння та пустий океан. Ми відкрили її та перетворили на сад. До речі, Організація Об'єднаних Світів дозволила нам поселитися тут, і представник вашої Імперії не заперечував.

Щур з МЗС Імперії схвально кивнув і знов зашепотів на ухо Адміралу: видимість дискусії з представниками приреченої планети завжди видавалась за жест доброї волі зі сторони Імперії.

– Мовчи хробак! – гримнув Адмірал. – Всім відомо, що цю планету відкрив величний імперський планетовідкривач Віясья, який висадився на неї після дощику у четвер та написав на самій високій горяній верхівці: "Тут був Віясья". Тож настав час відновити історичну справедливість і повернути цю планету до материнського лона нашої Імперії. Саме із цим проханням до нас звернулися нащадки колишніх імперських громадян, яких ви підкорили та гнобили увесь цей час

Очі Гетьмана випали з очниць

– Коли ми прибули на цю планету, то була гола каменюка, на якій ніхто не жив. Тут немає нащадків імперських громадян.

– Ось ти і зізнався, злодію! – переможно вигукнув Адмірал. – Значить ви знищили імперських громадян, якщо їх тут більше нема, і тепер настав час вашої розплати за цей злочин.

Ад'ютант подав Адміралу кубок, той не відриваючи погляду від планеті на екрані випив та продовжив:

– Но ми миролюбна раса і не бажаємо кровопролиття, тож заради миру здавайтеся. Здавайтеся та займіть гідне вас місце.

– Це ще яке? – запитав Гетьман.

– Ви, хробаки, не маєте гідної національної ідеї. У вас немає ні сталевого характеру, ні титанових нервів, ні хромо-нікельових горіхів, ні палаючих плазмових сердець, як у нас. Тож ви гідні тільки плазувати та дякувати нам, що ми залишили вас у живих.

– А у вас, значить, є гідна національна ідея? – запитав ображений Гетьман.

Щур з МЗС знов щось зашепотів на вухо Адміралу. Адмірал вдоволено посміхнувся: йому й самому подобалось спостерігати, як безхребетні ліберальні керівники приречених планет намагаються перемогти його у суперечках так, наче це могло їх врятувати.

– Так! – голосно відповів Адмірал. – Ми несемо порядок, мир та благодать світам. І даруємо їм найголовніше, що може бути у Всесвіті – гордість від їх перебування у найвеличнішій країні. Нашій Імперії.

– Чим же вона велична? – спитав Гетьман.

– Вона велика і всі її бояться.

Гетьман зняв окуляри, гарячкувато потер лоба і сказав:

– Слухайте, відчепіться від нас. Всесвіт великий, хватить місця всім і, навіть, таким тупакам, як ви.

* * *

Мамай погладив коня і кинув повода Микиті.

– Сьогодні кататись не будемо. Біжи до мамки.

Він застібнув шкіряну куртку, надів шолом, стрибнув у сідло антигравітаційного байку і з місця розвинув шалену швидкість. Вискочивши на шосе він влився у потік автівок, що мчав до стартової площадки, де на них чекали зорельоти.

Щойно Микита привів коня додому, він побачив, що Марічка вже змінила своє етновбрання на більш практичний червоний комбінезон і вивела із підземного гаража антигравітаційний позашляховик з написами "Етнозаповідник" на бортах.

* * *

– Коли ми вийдемо на ударну позицію? – спитав Адмірал.

– Через п'ять годин, – доповів один із штурманів.

Адмірал повернувся до Граса:

– Що вони роблять?

– Рятуються втечею, – повідомив той. – Що й очікувано. Раса, яка не марить величними військовими завоюваннями, не може бути расою переможців.

Всі присутні на містку бачили на екранах, як по всій планеті з-під землі піднімалися стартові площадки із сріблястими зорельотами, борта яких прикрашали жовто-блакитні полоси. До них звідусіль неслися автівки, а небом летіли швидкі флаери. Люди залишали транспорт на стоянках під площадками і забігали у люки зорельотів. Завантажившись зорельоти піднімалися у небо. Тисячі зорельотів.

– Пошліть перехоплювачі, – наказав Адмірал.

Від ескадри відділилися чорні зграї надшвидких кораблів-перехоплювачів, які помчали назустріч сріблястим зорельотам, що вже піднімалися над атмосферою планети.

Проте, замість того, щоб ударитися навтікача сріблясті зорельоти розвертались назустріч перехоплювачам і вишукувались у бойові порядки. Жовто-блакитні полоси на їх бортах ставали червоно-чорними, а із корпусів висовувалися плазмові гармати та ракетні установки.

– Це що таке?! – вигукнув Адмірал. – Ті хробаки збираються чинити опір?!

Він бачив, як міста й села планети накривають захисні силові куполи, як слідом за зорельотами з-під землі піднімаються установки протикосмічної оборони.

– Нічого страшного, – доповів перший помічник. – Цих сил вистачить лише для того, щоб подовжити їх агонію. Вони не зможуть відбитися від нашої армади.

– Увага! Спостерігається збудження у часо-просторовому континуумі, – повідомив начальник служби спостереження. – Схоже, хтось виходить з підпростору у районі планети.

– Це неможливо, – заперечив Грас. – Наші спецкораблі блокують будь-які сигнали з Нової України. Вони не можуть покликати на допомогу.

Він показав рукою на екран, де навколо планети кружляли чорні зорельоти із великими антенами.

Але цієї ж миті за флотом Нової України з'явився флот майже таких, тільки білих, зорельотів із чорно-червоними полосами на бортах. Над північним полюсом планети зависла армада синіх зорельотів із золотими тризубами набортах, над південним – флот із зорельотів-двозубів сталевого кольору, а у фланг Імперському флоту вже заходили малинові зорельоти, схожі на триногих каракатиць. А далі все нові й нові флоти з кораблів різних форм та кольорів з'являлися над планетою і впевнено займали свої місця у гігантській лаві, наче робили це не в перший раз.

– Скажіть, начальнику розвідки, а скільки супутників у Нової України? – холодно запитав Адмірал.

– Д-два, – пробелькотів Грас.

– А чому я спостерігаю двадцять п'ять?! – прогарчав Адмірал.

Він тицьнув у зображення планети, навколо якої із космічної порожнечі з'являлися нові місяці. Деякі з них, мов дві краплі води, були схожі на рідні супутники Нової України, а деякі разюче від них відрізнялися.

Грас зніяковіло пересмикнув плечима: камери дронів–розвідників показали, як піднялася пилюка над найбільшими кратерами як старих, так і нових місяців, і з них висунулися хижі жерла гаубиць.

* * *

– Дякую, дякую вам усім, що прийшли нам на допомогу, ¬– казав Гетьман Нової України-8 і тиснув численні руки.

– Звісно, брате, – відізвався Кошовий Нової України-17.

– А чи могло бути інакше? – сказала Президентка Нової України-9.

– Ви ж також прийшли нам на допомогу, коли на нас напали, – зауважив Отаман Нової України-3.

– І нам, – підтвердив Голова Директорії Нової України-22.

– І нам, – кивнула Генеральний Секретар Нової України-11.

– Ми ж всі брати, – сказав Прем'єр Нової України-18.

– І сестри, – додала Отаманка Нової України-34.

Подальші слова десятків чоловік та жінок злилися у єдиний гомін. Гетьман Нової України-8 зламав вже треті окуляри, потягнувся за четвертими, і непомітно змахнув рукою з очей сльози радості та полегшення.

Тут на іншому краю Галактики поруч із жадібною Імперією важко знайти друзів. І далеко, дуже далеко до Матінки Землі. Так що підмога буде йти дуже-дуже довго. І це, якщо ще вдасться послати сигнал через перешкоди, що встановлюють ворожі кораблі. Але у нескінченому Мультивсесвіті багато нащадків українців з багатьох Земель багато разів колонізували Нову Україну. І вони знайшли один одного і домовилися допомагати один одному у біді. Бо підмога завжди буде швидшою, якщо не гукати через усю Галактику, а постукати до "сусіда" у "стінку". А для рідних людей жорстка перетинка підпростору між Усесвітами не є перешкодою.

– Ну що ж, – повільно сказав Президент Нової України-16, витягнувши люльку із рота, – бачу, що і тут Імперія така ж тупа та дика, як і всюди.

– Тож задаймо їм перцю! – примружила золоті очі Прем'єрка Нової України-29. – Як завжди!

* * *

Хитаючись, мов п'яні, побиті та пожмакані залишки кораблів Ударного флоту Гонійської Імперії тягнули на буксирі понівечений труп Супер-Мега-Гіга-дредноута, залишаючи по собі шлейф диму та космічного сміття.

Мамай прибрав руки з панелі лазерної гармати та набрав дружину. На екрані комунікатора з'явилося втомлене обличчя Марічки. Позаду неї стояв їх запилений позашляховик з блакитною шестипроменевою сніжинкою та написом "Евакуація поранених" на борту, з якого санітари вивантажували лікувальні капсули з пораненими бійцями.

– Я справи, люба? – запитав він.

– Все у порядку, – відповіла Марічка. – Поступає багато поранених та ми впораємося. Як ти?

– Трошки потрусило, але всі цілі.

За його спиною молодий сержант роздивлявся лахміття епічного полотна імперського художника-баталіста, яке вони підібрали серед залишків імперського флоту, та голосно дивувався:

– Я не розумію, невже ці йолопи дійсно вважали, що за тисячі років життя поруч із агресивними довбнями ми не навчимося себе захищати?!

– Вони чомусь, вирішили, що із нашим світоглядом ми будемо для них легкою здобиччю, – буркнув лейтенант. – Тепер вони зрозуміли, що це не так.

– А якщо не зрозуміли? – хвилювався сержант.

– Такий натяк і не зрозуміти! – хмикнув лейтенант, вказуючи на поховальну процесію кораблів Імперії, які намагалися доплентатись до своєї "кротовини", щоб повернутися додому.

– А якщо вони натяків не розуміють? – наполягав сержант.

– Я вже втретє воюю проти Імперії у різних Усесвітах, – відповів лейтенант, – і всюди вони все прекрасно розуміли, як тільки добряче отримували кулаком по макітрі.

– Зачекай, кохана, треба нашим гостям сказати останнє слово, бо іншого разу ми із ними й розмовляти не будемо, – сказав Мамай Марічці і повернувся до сержанта: – Зара ми зробимо так, щоб вони зрозуміли. Лейтенанте, а підлетіть-но он до того корита.

Смакуючи наперед майбутню розвагу лейтенант підігнав корабель до залишків Супер-Мега-Гіга-дредноута. Мамай включив лазерну гармату і величезними буквами вирізав на борту вже колишньої гордості Імперії національну ідею українського народу:

Від#@ться від нас!

Не то від#@бошемо!

Будь де! Будь коли!

P.S. До речі фраза "Велична, тому що велика і всі її бояться" – це цитата.