Уявімо, що це стендап

Чесно кажучи, я взагалі не люблю стендапи. Але в якийсь момент, стоячі в душі. Одна рука лежить на животі, інша тримає лійку, гаряча вода обпікає тіло. А я стою дивлюся в стіну й уявляю, що виступаю на сцені зі своїм стендапом. Хм, на яку з тем почати? Що не згадай, то нормальна тема для стендапу. Може почати про роботу? Їх в мене було достатньо. Наприклад, почати з тієї історії, коли в мій перший робочий день директор прийшов обкурений та хлистав як навіжений воду з кулера? В мене не було робочого місця, робочого компа, я працювала в чужому офісі за чужим компом і майстерно намагалася в фотошопі прибрати з фото музичної колонки унітаз на задньому фоні. А може офіс який знаходився в будівлі за колючим дротом? Нудотний запах ковбаси збивав з ніг. В офісі були жінки та дуже дивакуватий директор. В цілому, не погано. Але працювати й блювати від такого смороду не дуже хотілося. Та й офіс, м'яко кажучи, не дуже. Ще було щось гірше в'язниці. В кожному кутку камери. Телефоном користуватися не можна, розмовляти можна лише по роботі, аби вийти в туалет треба підіймати руку й проситися. В туалет можна не більше ніж на 10 хв. Туалет до речі на два поверхи нижче. То ж працюй і молися, аби не обісратися чи то зі страху, що зараз підійде директор і буде дивитися як ти працюєш, чи то не встигнеш за 10 хв зробити всі свої справи. Пропрацювала я там три дні.

Не знаю, як у вас, але де б я не працювала, там завжди буде смердючка. Ось, наприклад, на одній роботі це був чоловік, який коли з'являвся в офісі, то або всю ніч працював, або після пиятики, завжди носив один і той же светр, та навряд чи кожного дня приймав душ. Йому було байдуже на думку інших. Тож порятунком було часте провітрювання офісу та вологі серветки, котрі я тримала коло носа. Мимоволі затримуєш дихання. Частіше виходиш з офісу. Вже тоді я зрозуміла, що треба декілька хвилин потерпіти, а потім звикаєш до всіляких запахів. Було б ще добре аби він не рухався. І мої часті думки «Якщо він зараз поворухнеться - я його приб'ю». Не прибила – звільнилася.

А потім був якийсь розрив шаблону. Все круто, ніяких смердючок, лише дивак, який на подвір'ї офісного центру обіймав дерево та розмовляв з ним. З ним ніхто не хотів спілкуватися, то ж мені стало його шкода. Я почала з ним розмову і що? Наступного дня він приперся до офісу штиняючи так, що очі хотіли повилазили й піти кудись. Напевно, він хотів мене вразити ароматом парфуму, смерділо як тройний одеколон прадіда. Довелося пересісти в інший кабінет. (Я просто змінила вид діяльності, тому перейшла в інший відділ). Та стійкий аромат просочувався навіть через довгий коридор та безліч стін, що нас відділяли.

Нова робота. Новий смердюк. Сморід як від стічної ями. Сидів праворуч від мене. По декілька разів на день, я протирала стіл вологими серветками іноді йшла на крайні міри, пшикарила край столу парфумами. А потім таки вирішили це питання. Бо керівництву теж смерділо, коли заходили до кабінету. Він перестав смердіти. Хз, може купатися почав. Але не все так просто. Директор вирішив підсилити до нас в кабінет свою 6-ку. А він виявився не просто мудило, що хотів забрати мою роботу, а смердючедло таке, що всі інші смердючки блякли поряд з ним. Здавалося, що він ніколи не прав свій одяг. На одязі виднілися плями від поту. А ще він їв пресовану коноплю та всілякі пресовані трави. (Нарік, чесне слово). Смерділо від нього як від обісцяного сіна (не знаю як воно смердить насправді, але думаю, що саме як він). Та цього було замало, тому, він ще й кросівки влітку знімав, напевно, хотів добити. Розмови з ним не дали результату. Я вирішила, що настав час змін в житті, то ж звільнилася.

Інша робота, інша смердючка. Спершу, я не розуміла, від чого йде сморід. Я думала, що є проблеми з каналізацією в офісі. Тож періодично навколо витав запах лайна. А потім виявилося, що це від чоловіка, що сидів напроти мене. Ховаючись за двома моніторами, я не помічала, що цей козел весь час ковиряється в носі та їсть свої козявки. Це просто дідько всім дідькам. Ок, ще можна витримати, те, що він дивився весь час смішні відоси на роботі та ніколи не вписувався в дедлайни через це. Ок, можна було витримати його садистські жарти. Але це вже занадто. Цей козьзавод одним своїм виглядом почав навертати на мене блювотний рефлекс. Я тоді ще й вагітна була. Трясця, 26 річний чоловік, з миленьким хлопчачим личком жере свої козюльки. Йобики бобики, як тепер далі жити? А ще він почав зустрічатися з дівчиною з офісу. Бідолашна перенесла ковід, та не відчувала запахи, як і половина офісу. Але за декілька тижнів вона його покинула. Чому саме – лише їм відомо.

Поки, що то була остання моя офлайн робота. Останній смердючка. Що буде далі - покаже час.