У полоні скверни

Покинутий храм, під сяйвом місяця.

Стоїть, занурившись у вічну скорботу.

Навіть омелюх не співає.

На пагорбі височіє одинокий храм, сильно зруйнований. Не чутно ні птахів, ні тварин, ні комах– вся камі, божественна сутність, зникла. Вона просто вимерла. Будівля стоїть одиноко та гордо, вселяючи страх перехожим. Її огорнув морок такий глухий та моторошний. Тіні танцюють на покинутих мурах. Вони хочуть поглинути святе місце, але воно не зійде зі свого шляху. Храм чекає, жевріючи надією на їхнє повернення.

Збоку тече струмок, їдкий та липкий туман розповсюджуючи. Славетно стоять сосни, розпустивши могутні та жадні гілки, наче руки зла. Пускаючи тінь на територію храму, возвеличують своє існування їхні крони. Вони також уже не живі, але не такі слабкі, щоб не пристосуватись. Кинули, забули та відступили, прийнявши темряву у своє серце.

Тепер це не місце єднання з природою, а лише притулок для зла. Колись живий та наповнений відвідувачами храм вітав кожного: людину, духа чи бога. Подарувавши заспокоєння та благодать, зараз він ладний нагородити одинокою загибеллю. Всі забули про нього, а він про всіх, закриваючись надовго у своїй свідомості.

Одинокий Ронін йде по дорозі.

Дві пари очей сміливо споглядають.

Замислив щось неладне?

Холодний місяць осяює богами забуту дорогу, а й дійсно забуту. Давно вони не звертали увагу на країну восьми островів. Втрачена, відчужена та кинута напризволяще: тепер її існування виглядає саме так.

Однак життя продовжується. Воно існує: повинне існувати. Бореться зі злом або стає на його сторону. Інстинкти велять йому, що робити, а він не в силі їм суперечити. Не вдається до жалюгідних спроб боротись, аби продовжити своє жалюгідне життя, хоча б на мить.

Один з них Ронін. Відступник. Проте кому зараз є діло до чинів та станів. Чи боги знають чому ? А чи ще живі вони? Питання летить у глуху пітьму. Можливо, колись на нього дадуть відповідь. Теперішнє таке, що всі стали рівними перед нею. Воїн не зупиняється і подорожує далі, ним рухає ціль. Яка ж вона?

Дві золоті пари очей все бачать, вони винирюють на мить з імли й слідкують. Нечастий гість у цих землях дивує спостерігачів. Він цікавить та заворожує їх. Його ароматний запах приворожує, адже воїн не забуває про очищення, ритуал порятунку від злої енергії. Вони відчувають Воїна, жага переповнює їх. У пітьму занурений світ, тому чоловіка відчутно на декілька миль. Слина скочується по підборіддю, але вони чекають.

Один невірний крок– і зарослі папороті видають незваних гостей. Зачарований меч летить у їхню сторону. Мить– він проходить наскрізь: там нікого чи нічого немає. Зброя, просякнута темрявою, повертається бумерангом у піхви. Людина йде далі, адже час не стоїть. Храм, напружено чекаючи, готовий зустрітися з відступником. Лише зараз видно, що навколо чоловіка чорна аура. Вона палає, огортаючи його, як вогонь. Проте це не той, що гріє, а той, що вб’є.

Зруйновані торі задумливо похилились,

Стрічаючи мандрівника гулкою тишею.

– Відкрийте йому шлях в інший світ!

Залишивши вірного скакуна поблизу хякудо ісі, каменю сотого разу, він заходить у середину. Це місце просякнуте злом. Торі, могутні ворота у світ інший, пускають його, як свого. Легке марево з камі, залишків колишньої могутності, пронизує Воїна. Увійшовши у божественний простір, нічого не відчуває. Зникло все, місця живому тут немає. Тепер ніщо не належить Храму, все піддалось її впливу. Споруда не задоволена тим, що він прийшов сюди. Відступний сповідувач шляху порочного, Ронін не має права знаходитись на священній території. Проте вона вже не та, якою була колись. Храм мовчить, йому більше нічого сказати.

Місце кишить тінями, які жадають загибелі воїна. Однак веде його стежка та торо, ліхтарі, які сяють зеленим. На обличчі жодної емоції, воно звикло до таких пейзажів. Тіні не здаються, вдаючись до жалюгідних спроб його підкорити. Мускули мовчать, обличчя– його маска.

Все-таки дещо живе ще не покинуло це місце. Темідзу, дім омовіння з проточною водою, стійко стоїть, чекаючи на відвідувачів. Живильна рідина рухається, не здається до останнього, поки все інше скам’яніло у вічних муках. Він не забуває правил: омивається, як належно. Рухається далі– перед ним постає хонся, колись головна, велична та незрівнянна споруда комплексу. Дах розходиться хвилями на чотири сторони світу, елегантна покрівля сяє під пильним поглядом місяця, але жорстоку правду не приховати. Великі проріхи покривають будівлю зверху. Вони знеславлюють історію священного місця, як чиїсь підлі удари, нанесені за допомогою танто– короткий колючий меч.

Мстива богиня йде на сонце за своїм.

Задумала владу вернути.

Військо скверни повсюдно булькоче.

Колись процвітаюча країна восьми островів заливалася сміхом та радістю її жителів: людей, духів та богів– усього, в чому тече камі. Не знали вони ні горя, ні смути, поки природу поважали та очищались від скверни. Повноводні річки завжди кишіли рибою. Височезні гори, які розрізали небо своїми верхівками, наповнені різною живністю. Поля рису наче засніжені пагорби, всіяні щедрими врожаями. Усі люди проживали мирно, уникаючи розбрату та воєн. Богам було в радість щедро обдаровувати своїх підданих. Якщо щасливі вони, то і всі будуть такі.

Незважаючи на це, у пам’яті однієї богині росла та поширювалась злоба та ненависть до свого чоловіка. Ідзанамі, богиня творення та смерті, покинута у країні Жовтих Вод братом-чоловіком своїм. Як священне божество могло перетворитись з творця у вбивцю? Ця думка ніколи не зникали з її голови, вона вкорінилась там настільки, що засліпила здоровий погляд.

Найрідніший та милий, він змушував народжувати більше і більше дітей, щоб заповнити щойно створену країну. А вона слухалась і робила все, щоб він був щасливий. Часи минали, принісши горе у їх союз. Богиня, народжуючи, відійшла у світ інший. Кінцем її стала кохана дитина, така яскрава та тепла, як вогонь. Проте і за нею прийшов палач, люблячий Ідзанагі, бог творець та брат-чоловік богині. Спочатку, вірний та чуйний, побіг повернути її додому. Він міг покаятися, все виправити, але не осилив зустрітись з гидкою правдою. Побачивши спотворений богині лик, жалюгідно втік. Залишивши на самоті ту, яка готова була віддати життя за нього.

Ненависть заповнила її єство. Тепер їй було замало місця у країні Темряви. Ідзанамі жадала вирватись на волю та знищити те, що так старанно створив її чоловік. Коханий, люблячий та найрідніший Ідзанагі, забувши про її існування, дав життя новим богам. Прийшов час помінятись їм місцями та відчути горе покинутої усіма.

Звідусіль неслась хмара нечисті, сповна налита скверною та злістю. Вбачаючи його камі у всьому, вона руйнувала те, що знаходилось на її шляху. Заповнювала кожен куточок, проникала у глибини живих істот, поїдаючи ненависну камі. Спотворювала їх, руйнуючи тіло та душу до кінця. Виживали лише ті, хто був сильний духом, хто не піддавався на прохання тіней піти на поталу богині у солодкі муки.

Дійшла пора і до богів. Одні захищали свій люд, храми чи дорогі серцю місця. Тяжка доля їх чекала: бути живцем з’їденим скверною, яку несли проповідники нового порядку. Нікому не вдалось сховатися від її кровожерливих рук. Що могли зробити ті, хто був сплетений зі світлої камі, проти їхньої прямої загибелі. Богиня сонця Аматерасу нагально скликала міріади богів та направила їх у священну небесну печеру, де сама колись переховувалась. Однак брати, не прислухавшись до неї, вирішили обороняти землі своїх підданих. Залишивши їх на цій справі, богиня, неспроможна до битви, закрилась з усіма іншими у сховищі. Землю накрив морок. Після цього вона більше не побачить сонця.

Цукуйомі, захисне місячне сяйво, та Сусаноо, доблесний воїн, встали проти армії погані. Об’єднавши сили, вони захистили всі місця, куди потрапляв взір місяця. Це були їхні останні спроби залишити хоч щось до кращих часів. До них приєднався Ватацумі, дракон-володар вод морських, який не міг залишити свою країну. Так три мужні воїни почали вести столітню боротьбу за мир у всіх трьох світах: Цукойомі на небесах, Сусаноо у піднебесній та Ватацумі у водних просторах.

Люди вірили у них, своїх величних богів, тому молились у храмах, щоб надати силу їм. Однак могутня Ідзанамі, захопивши трон небесний, бачила кожного. Вона наказала своїм сателітам знищувати усі сінтаї, земні тіла божеств, у храмах. Серця священних споруд руйнувалися, відлунюючись нестерпним болем у тих, хто ще був живий. Їхній плач та крики було чутно у піднебесній. Не вщухав смертельний хаос, поки останнє тіло божества не пішло попелом. Тепер у них не було зв'язку з людьми, не було звідки набратись сил фізичних та духовних. Як тепер рятувати себе і підданих вірних? Храми почали зникати один за одним. Все живе вимирати. Люди ж безцільно блукають світом, зануреним у війну, темряву та ненависть, поширену тінями.

Воїн сидить навколо руїн.

Тіні у божевільному танці несуться навколо.

Прийшов їх час.

Він– гора, яка возвеличується над жалюгідними маріонетками богині. Статуя, яку не зможе зрушити ніщо. Палач душ, налитих скверною. Воїн сидить, схиливши коліна у молебній позі. Ноги його відчувають, як тече енергія у надрах землі. Утробний, гучний та глибокий голос виривається з його вуст. Він скандує лише одну йому відому мелодію. Руки складаються у паси, вимальовуючи чудернацькі фігури. Кожен рух має значення, яке він наголошує своєю присутністю.

Тіні б’ються в агонії, вони– пацюки, які лізуть зі шкіри, щоб вижити. Страшні муки поглинають їх, ламаючи примарні кістки, органи та осколки душ. Проте вони не здаються, водячи божевільні хороводи навколо відступника. Істоти пітьми не дозволять йому їх знищити, адже він ніхто на противагу ним. Приспішники злої богині, її армія, яку ніхто не зможе подолати. Які ж вони простодушні! Роніну вистачає одного легкого руху, щоб камі вирвалась з його душі та розкидала набридливі створіння.

Золоті очі відкрились у здивуванні, вони ще досі у кущах. Вони дивляться одне на одного, переповнені збентеженням. На їхній подив, цей чоловік володіє як і світлою камі, так і темною скверною.

Істина.

Мандрівник, який володіє двома шляхами, чи не бездоганне створіння Янь, холодної та темної, та Їнь, теплої та світлої енергій? Він утримує в собі два початки, дві кардинально різні сили, але тримає між ними баланс. Баланс… Який колись був у країні вранішнього сонця. У цю трагічну мить від нього нічого не залишилось. Тепер істоти побачили істину, яка відкрилась для них неочікуваним першим снігом на завершення осені.

Ритуал не стоїть на місці, він сколихує територію храму, нагадуючи йому минулу велич. Здіймається дикий вітер, виспівуючи свою поминальну пісню на паростках бамбуку. Його голос звучить, як останні крики жертви, перед її неминучою смертю. Туман зникає, показавши сховану віками територію невблаганному місяцю, останньому їхньому захиснику. Давно мертва камі починає повзти до живильного світла, як паростки молодої сосни, пробиваючись з надр землі.

Воїн тримає очі закритими, він нічого не бачить. Вуха його нічого не чують. Ніс нічого не відчуває, проте зачуває тіло. Воно резонує з оскверненною природою, вона тягнеться до воїна. Відчуває у ньому порятунок? Вмить– і душа Роніна розкрита, готуючись прийняти віковий біль, але ще не час. Храму є що йому показати.

Ясний розум відступника поглинається останніми подихами храму. Вони, як туман, покривають чоловіка, заносячи його у славетні далі минулого. Він відкритий до цього, він чекав…

Люди, духи та боги разом.

Мацурі, величне свято, у розпалі.

Веселяться, не знаючи біди.

Святкова процесія рухається вуличками мирного містечка, святкуючи. Безліч літ тому кохане подружжя Ідзанамі та Ідзанагі породили їхню країну. За нею прийшли у світ боги, духи та люди. Вони почали існувати, підтримувати всесвітню гармонію. Тут все трималось у божественному балансі.

Кожен несе подарунки у храм, ніхто не сміє їх перелічити, адже там міріади славних речей. Дорогі одежі любим богам, обожнювані страви та речі, милі серцю– усе, щоб ощасливити їх. Острів Авадзі торжествує, він– місце, куди вступили перші боги. Скільки ж прибуло! Маленьке містечко не годне втримати таку кількість дорогих гостей.

Ось за рогом ховається йокай, істота з надприродною силою. Він теж хоче принести подарунок богам. З іншого боку вулиці йдуть три брати. Хто б міг здогадатись, що це триєдиний бог Суміное? І навіть ця маленька дівчина теж не залишилась осторонь. Вона купує триколірне данго, як свій подарунок. Тримає за пазухою інший– маленьке віяло. Чоловіки випивають, дозволишви собі трішки перебрати. Жінки наряджаються у блискучі шати, такі розкішні. Багато з них уже побували у храмі, але інші ще тільки починають свою дорогу туди.

Дівчинка не зупиняється. Вона йде за своїми батьками, несучи дар у маленьких руках. Сьогодні знову відвідає храм, відчує його магічну атмосферу та, привітавши богів, попросить у них щось навзаєм. Вуличками міста лунають дивакуваті мелодії, вони заворожують та водночас лякають. Інструменти звучать по-різному, але, об'єднуючись у неймовірну мелодію, захоплюють слухача у свої тенета.

Зустрічають її могутні Торі, височіючи багряними стовбурами. Пройшовша крізь них, вона відчуває себе по-іншому. Тепер тіло переповнює божественна камі окрилюючи. Маленькі вогники грайливо виблискують у торо, вітаючи кожного. Звивиста стежка, як повзуча змія, веде маленьку вірянку у своє лігво. Все навколо просякнуте енергією світлою та темною. Кожна річ, будівля та рослина жива, адже дихає, харчується та обертає камі.

Дівчинка омиває руки, поки ноги бурхливо тупають по землі: вона не може дочекатись. Повз проходять люди, які лишень хочуть ними здаватись. Ніхто не знає, що приховане за їхньою личиною. Проте не слід перейматися: тут усі зібрались святкувати. Навіть сюди доноситься веселий гомін людей з міста, наповнюючи безгоміння священного місця.

Нарешті вона підійшла до хайдену, молитовного павільйону. Десь глибоко всередині неї з’являються дивовижні відчуття, наче душа її з’єдналась з цим місцем. Поклавши данго на спеціальне підвищення, вона каже молитву. Однак одна сумна думка підкрадається до неї непомітно:

– Я загубила віяло…

Дитячий плач, схвильовані батьки та Храм, оповитий ніжністю до відданої вірянки. Світ починає руйнуватись, люди зникають одне за одним. Голова розколюється від колючого болю: Ронін достатньо побачив у спогадах, йому потрібно повертатись.

Душа летить у прірву.

Гримуча темрява та безмовність навколо.

Він йде завершити почате.

Пейзаж незмінний: тіні хороводи водять та вітри листя зносять. Розум воїна чистий, його не спантеличило видіння. Утробний голос волає, закликаючи, тіні здайтесь! Вони ж у відповідь лише сильніше здіймаються. Купол з божественної камі береже воїна, не даючи темним ударам пройти наскрізь. Він брижами розходиться по усій своїй площі, але не піддається.

Золоті очі, уже втративши надію, знову звертаються на вельми цікаву картину. Чоловік не здається, борючись далі. Непохитний та могутній, він не зупиняється ні на хвилину. Воронка на його грудях знову розширюється, щоб врешті-решт розчахнути та поглинути невгамовну скверну. Погань голосить неймовірним болем, спочатку здається, що це справжні невинні душі. Проте не слід піддаватись її жалюгідній виставі. Біда чекала тих, хто йшов їй на зустріч і давав обвести себе навколо пальця. Вони ставали частиною темної енергії, поглинаючись нею повністю. Відтепер нещасні були у полоні скверни.

На щастя, наш воїн уже дивився у вічі цій глибокій темряві. Його не зупинить ніщо. Він– володар цієї ситуації. Величезний вирій злого туману височіє над крихким людським тілом, яке на противагу цьому має сильний дух. Це те, що допоможе йому здолати всесвітнє зло.

Воїн не здався, він знайшов свій шлях порятунку. Не тільки себе, а й інших. Храми стали підпільними, а люди масово почали вчитися магії, щоб врятувати свою країну. Тепер ті, кого раніше зневажали, стали рятівниками та месіями. Контроль над скверною був єдиним шансом на перемогу. Коли божественна камі настільки ослабла, іншого виходу не існувало. Вона немов мілководна річка, яка пересохла у своїх протоках,– дно виднілось досконало. Прихильники темного шляху стали на воротах захисту інших.

Сильні жили тріснули, розчавлені волею Роніна. Крики почали затухати. Могутня скверна полилась у середину нього, як потік ревучого водоспаду не пручаючись. Гнітючість місця зникає, тепер його огортає лише тиша. Такий бажаний та довгоочікуваний спокій. Храм пробудиться, але ще не скоро. Місяць осяює його простори, дивлячись по-іншому. Завдяки хороброму воїну це місце тепер стало під захистом Цукуйомі.

Воїн не чекає подяки, вона йому ні до чого. Шляхи його безкінечні, вони просякнуті визначною метою: повернути країну враннішнього сонця до життя. На нього чекає ще безліч випробувань, але він їх усіх непохитно пройде. Висока статура здіймається та рушає до виходу. Раптово з неба спускається щось незначне. Можливо, Воїн і не помітив би цього, проте невідома сила велить йому:

– Повернись!

Він торкається невідомої речі– тепер усе стало на свої місця. Віяло, загублене у століттях, маленької дівчинки дало про себе знати. Часи не пожаліли його: дерево потріскалось, а сяюча тканина у проріхах. Однак не зовнішній вигляд його головний, а зміст глибокий, який несе він у собі. Було життя колись, є воно зараз, буде і навіки.

Рушає воїн у невідомі далі.

Тендітна стокротка розцвіла.

Надія завжди живе у серцях.

Нарешті Кіцуне й Танукі винирюють зі свого сховища. Вони крадькома наближаються до храму. Їх переповнює цікавість: що ж насправді там трапилось. Жінка-лисиця грайливо проходить повз зруйновані торі. Її подвійний хвіст ненароком торкається всього, що бачить вона. Допитливу натуру ніщо не зупинить. Накидує на свого друга та себе маленьку ілюзію: ніхто не повинен їх бачити. Він ж несеться за нею на коротких ногах. Громістке тіло не дозволяє йому бути таким граційним, як подруга. Однак Танукі, єнота-перевертеня, це не хвилює.

Торо на цей раз уже не сяють: витівка вдалась! Вони повільно, але вірно рухаються усередину. Їхній чутливий ніс вловлює коливання камі: вона оживає. Правила їм не писані, тому вони пропускають омивання. Те, що їх чекає далі, набагато цікавіше. Ось їхні ступні уже перед дорогоцінним скарбом. Квітка чарівної вдачі проросла у давно мертвій землі. Хоча ніщо у цьому світі не може бути цілком мертвим, просто їм потрібен цілющий напій, що оживить. Як вода живильна для рослини, став наш Воїн панацеєю.

Хитра золота пара очей споглядає за юним створінням. Стокротка хилиться від одинокого пориву вітру, але не здається. Вона символ надії та віри на відродження. Ця картина вражає йокаїв. Уже забувши, що впустили свою жертву, приділяють увагу чомусь такому чистому, новому та живому, що народилось вперше за століття.

Кіцуне й Танукі весело танцюють.

Квітка в такт хилиться.

Знайшли привід для радощів.