Вірус

Передмова: мій твір розкриває життя в майбутньому, коли вірус забрав майже все людство і єдине, що може допомогти людям побороти його — це повернутися у часі до того, як він поширився та знайти ліки.

«Я — Нестор Сотник і це 04.03.3092. Я відчуваю перші симптоми. Я не зміг впоратись з цим. Мій шлях закінчується, а я навіть не зміг дати віру людям, які так потребують цього зараз.

Це мій останній запис у щоденнику.

Я — Нестор Сотник, і завтра мене не стане.»

Відклавши книгу, я хутко заховав її, щоби хтось, проходячи повз мого столу після смерті, не знайшов його занадто рано. Напевно, я все ще сподіваюсь, що хтось зможе винайти ліки та поверне світло у наш світ.

Одягнувши тонку жилетку, я, трохи подумавши про життя, яке я намагався тут побудувати, але згодом, відкинувши понурі думки, швидко вийшов з дому. Мої ноги самі повели мене по стежці, яку я знаю вже тридцять два роки. Саме за тією блакитно-сереблястою рікою, що перекривала мої нав'язливі думки кожного дня, поряд із галявиною, повною зеленню та живих дрібних тваринок, живе мій єдиний друг та найкращий колега — Остап Франко.

Оглянувши цю неймовірну красу, я набрав повні груди свіжого повітря, щоб насититись ним сповна, перед ти, як постукати у дерев'яні двері, вже навіть трохи прогинуті через мої нескінченні удари кожного ранку, дня, вечора, ночі. Завжди, коли я потрібен йому, або коли я потребую його допомоги, я завжди приходжу сюди.

Сьогодні я хочу лише попрощатися. Назавжди.

— Остапе? — одразу гукнув я, протираючи руку після декількосекундної сесії ударів кулаком о двері. Вже через секунду чорна шевелюра та завжди зацікавлені у чомусь золотисті очі виглянули з-під невеличкої купки барахла, що Остап завжди називав «смітником для сліпих, але скарбом для зрячих».

— Завжди готовий! Чого тобі, Несторе? Знову з'явилась ідея як подолати вірус? — з посмішкою, яку оточував пушок волосся, швидко промовив той.

«Якби ж то».

— Не сьогодні, — змучено зірвався мій хриплий голос. — Навпаки, хотів сказати, що, напевно, я більше не зможу сказати тобі мої нові ідеї. Або послухати твої, — мої очі, завжди повні яскравим зеленуватим світлом, тепер же повні пустоти, подивилися на Остапа, що трохи ніяково стояв на одному місці. Я знаю, що він хоче мене підтримати, але шляхів для цього через п'ять років вже закінчилися.

А мені цього й не треба було. Мені буде краще, якщо він буде просто мовчати, я би сказав.

— А от у мене гарні новини! — несподівано гучно та чітко вигукнув він. — Я хотів тобі показати це завтра, але якщо часу в нас не так багато, тому...

Не договоривши, він почав перебирати те лахміття, відкидаючи невеличкі деталі у різні кутки його багатогранного, але все ж таки маленького будинку. Одна навіть потрапила на шафу, де він хоронив свої начерки нових пристроїв. Остап був винахідником на рівні із Леонардо да Вінчі, тому за життя у нього назбиралося трохи свіжих ідей.

— Тож, що ти хотів мені... — почав говорити я, припиняючи розглядати кожну крихітну річ вдома друга. Не треба накручувати себе ще більше. Але, не давши мені договорити, він кинув мені ключі, вигукнувши «знайшов!», а вже через мить він схопив куртку та відкрив чорний вхід.

Змирившись, я, слідкуючи за ним, вийшов через запасний вихід, де у нього поєднувалась природа та техніка: це був той самий баланс, коли ніщо нікому не зважає, а лише насичує одне одного. Але все ж один момент вбився мені в очі, через що я не зміг далі розглянути його вишуканий сад.

— Що це таке? — поглядаючи то на Остапа, то на цю машину, яка була зросту як нас двоє разом взятих, спитав я. Винахідник, в свою чергу, трохи підстрибував від захоплення та посміхався так сильно, як тільки зміг, ніяк не контролюючи це.

— Це, мій любий друже, машина часу! — ще вище стрибнув він, розгортаючи руки на всю довжину, чим трохи зачепив гілочку дерева, але йому було все одно. Вся його увага була направлена на мою реакцію. А вона була. Остап будував цей пристрій протягом десяти років, майже стільки, скільки вони були знайомі, але я ніколи не міг навіть уявити такий стрибок у розвитку, що він зможе дійти до цього, але зараз саме ця машина часу стояла перед ним, гордо відблискуючи промені сонця.

— Це... О господи, це... Вау! — посміхався я, поки мої руки трошки тремтіли від передчуття того, на що них зараз чекає.

— Ти розумієш, що це означає? — з невеличким нервуванням в голосі промовив він.

— Ми відправляємося в часі, щоби...

— Щодо попередити наших предків про хворобу!

На очах виступили сльози. Я мріяв про це протягом всього життя, вдень і вночі мене не покидали думки про те, що одного разу ми зможемо зупинити хворобу, яка ще в минулому тисячолітті вбила нашу планету та майже всіх людей на ній.

Я пам'ятаю, як моя мати билась в конвульсіях, а після того самого останнього подиху я чув постріл батька, який вже через секунду лежав поряд із нею. Ця хвороба забрала життя моїх батьків і починає забирати і мене.

І тепер я зможу зупинити це.

Я не програю цього разу.

— Куди? — задумавшись, коротко запитав я, на що отримав посмішку друга:

— Точніше коли, — виправив він мене, встаючи поряд зі мною. — У дев'ятнадцяте сторіччя. Я підняв архіви та дізнався, що цю хворобу не змогли вирішити саме через недолік експериментів, а до сьогодні інформація усіх дослідів не дійшла. Але ми можемо взяти одну з пробірок, яку я вже взяв, і віднести одному вченому того часу.

— І хто ж цей видатний вчений, який зможе впоратись із цим у той час?

— Він українець, — почав він, хитро поглядаючи на мене. Україна вимерла в той час, коли я народився, тому вона цікавила мене все життя. — Володимир Вернадський.

— І як ми поширимо цю інформацію серед народу?

— О, друже, для цього у мене теж є кандидат. Точніше кандидатка.

— Я уважно тебе слухаю.

— Леся Українка.

***

Якби я знав як подорожі у часі виснажують, я б ніколи не зробив цього. Але ось він я, сиджу у багнюці разом зі своїм другом, знаючи, що через двадцять чотири години я помру, тому за цей час нам потрібно знайти якогось вченого та письменницю, які є нашим єдиним шансом для врятування нашої планети.

Звучить ідеально.

— Ітак, Шерлоку, який наш план дій? — запитав я Остапа.

— Все геніально та просто, Несторе. Я вже сказав, що дослідив старі архіви, тому для мене не виникло перешкоди відстежити місце проживання вченого та приблизний час приїзду Лесі до України. Нам залишилося лише вмовити їх.

— Звісно, такі крихітні справи, — закатив очі я, помахавши головую в різні сторони.

Остап трохи помовчав, але потім набрався сил і промови:

— Ти розумієш, що ти не прожив це життя надарма? Ти так багато всього винайшов, зміг встановити точний тест хвороби, знайти ліки, які можуть полегшити переживання та розбити своє життя хвороби на п'ять років! Ти розумієш це? Ти досяг того, чого не досяг ніхто. Це робить тебе тим Нестором, якого я знаю десять років і я не хочу, справді не хочу кінця твого життя, але я знаю, що ти залишиш людству достатньо інформації для наступного кроку. Я завжди в тебе вірив. І сьогодні, в твій останній день, ти можеш лише зробити останній крок і лише тобі вирішувати яким він буде. Але знай. Я поруч. Не дивлячись ні на що.

Після такої промови я ще трохи просидів, дивлячись у очі друга, потім, трохи невдало, але з усією любов'ю обійняв його, зробивши це так кріпко, наче це не він вмирає, а Остап.

— Тепер ми можемо хочаб подивитись на той світ? — тихо запитав Остап через декілька хвилин мовчання.

— Звісно, — різко відкинувся від нього я, швидко встаючи на ноги. За мною підтягнувся і друг, все ще пускаючи в мене понурі погляди, які водночас піднімали мені настрій.

Але після цього духовного штурму, на мене чекав ще один. Я побачив цей світ. Нарешті. Вперше за все моє життя. Світ, повний людей. Я бачив, як одна молода дівчина, трохи сором'язливо поправляючи волосся, спокійно пройшла мимо. Я бачив, як маленький хлопчик, тягнучи за собою свою невеличку родину, радісно щось ним розказує, вказуючи пальцем на щось, що було поза моїм поглядом. Я бачив жінок, які не були понурі через ще одну смерть, я бачив чоловіків, що гордовито йшли на роботу, на якій їм не прийдеться розказувати про нечисленні смерті товаришів, я бачив дітей, яких не намагаються захистити від цієї хвороби ціною власного життя.

Обернувшись до Остапа, я побачив ті самі емоції, що і у мене.

— Тож, це те, як люди жили раніше? — трохи невпевнено прошепотів він.

— Схоже на те, — посміхнувся я.

— Тоді нам потрібно вирушати! — вигукнув Остап, неакуратно виповзаючи з кільця невеличкого садочка, в який ми потрапили після переміщення. Потягнувшись за ним і, незважаючи на нестерпну біль хвороби, я пішов по вулиці, розглядаючи магазини та домівки людей.

— Тож давай шукати вченого? Леся під'їде під вечір, нам потрібно встигнути вмовити його приєднатись до нас до цього часу, — із вічною посмішкою промовив Остап.

— Так, куди нам йти? — кивнув я.

— Прямо і наліво, у нього окремий будинок, повинен бути там.

Вже через хвилину ми стояли навпроти дверей. Коли кожен із нас постукав, ми почали чекати на Володимира.

— Вам чимось допомогти? — роздавав голос позаду. Остап, трохи перепугавшись, різко обернувся на молоду людину, що тримала в руках зв'язку з тканини. Чоловік трохи здивовано дивився на нас, після чого продовжив. — Навіщо ви стояли перед моїм будинком?

Після цього ми з Остапом переглянулись, додавши два до двух.

— Ви — Володимир Вернадський? — несміливо спитав я, вказуючи на нього пальцем. Побачивши такий же невпевнений кивок, я продовжив. — Я Нестор, а це Остап, ми прийшли поговорити з Вами.

— Тоді проходьте, Двері відчинені! — доброзичливо сказав вчений, махаючи нам вільною рукою.

Відкривши двері, до нас залетів знайомий запах витав у моєму будинку. Навколо нас були стільці та столи, на яких лежали папірці зі швидким та незрозумілим почерком. Інше місце займали пробірки з речовинами та тканини.

Володимир, тихо вибачившись, швидко прибрав папірці, звільняючи стіл та три стільця для себе та гостей. Присівши, Остап почав розмову:

— Це буде звучати дуже дивно, але що ви знаєте про подорожі в часі?

— В часі? Я знаю лише те, що цього досягти майже неможливо. Я вирішив займатися лише тією наукою, в якій я можу бути впевненим.

— А що, якби ми сказали, що ми... Ну... З майбутнього? — так само невпевнено промовив я.

Але Володимир на це навіть не повів і брів'ю, лише уважніше нас роздивляючи. Він наче припустив цей варіант тоді, коди побачив нас біля дверей, наче саме тоді його шок спав.

— Якщо ви зможете довести це.

— У нас є із собою один вірус, через який і майбутньому ми всі помремо. Я вже помираю, мені залишилось недовго, можете провести огляд, щоб побачити, що ця хвороба вже декілька років повільно зжирає мої органи, — більш сміливо сказав я, не відриваючи свого погляду від вченого.

— Тоді що ви тут робите? Що ви хочете від мене? Я не хороший вчений, я всього лиш...

— Ви такий лише сьогодні. Повірте, лише ви та ваші знання зможуть дати нам змогу створити ліки. У Нестора із собою є усі необхідні записи для подолання хвороби. Сьогодні ми зустрінемо Лесю Українку та поговоримо з нею щодо поширення цієї інформації, щоби люди Вам повірили.

— Добре. Я спробую, але не зможу вам пообіцяти винайдення хвороби і не думаю, що зможу Вам допомогти, Несторе, — сумно зікняив розмову Володимир, беручи до рук вірус, який Остап вже дістав зі своєї сумки.

— Я розумію, — кивнув я.

***

Володимир дозволив нам залишитись у нього ненадовго, аби дочекатись Лесі і не попастися у цей час комусь, кому не варто впадати в очі.

Коли на вулиці вже почало заходити сонце, ми зрозуміли, що настав час на прощання.

— Тоді Удачі вам, Несторе та Остапе з майбутнього!

— і Вам, Володимире з минулого! — помахали ми йому рукою.

Трохи погулявши по місту, я намагався впіймати кожен погляд, кожну усмішку людей. Я не хотів помирати, але якщо це неможливо змінити, то я хотів би зробити це правильно. В колі добра.

— Тож, куди нам йти до Лесі? — запитав я.

— До вокзалу, піймаємо її одразу там, не будемо затягувати, я бачив, як ти мало їв у Володимира і в цілому постійно хапався за живіт. У нас мало часу? — занепокоєно спитав друг.

— Дві години.

— Тоді давай зробимо це, — впевнено промовив він.

Діставшись вокзалу, я почав очима перебирати людей в пошуку Лесі. Остап робив те саме, тому вже через кілька хвилин ми стояли біля неї.

Леся, ходячи по вокзалу, намагалася знайти вихід, очевидно, що вона пройшла немалий шлях по Україні, бо забула свою домівку.

— Лесе? — почав Остап, підходячи до письменниці.

— Ви мене гукаєте? — озирнулась дівчина вказуючи пальцем на себе. Після нашого кивку, вона спішно підійшла до нас, поправляючи костюм та перевіряючи свої блискучі прикраси на випадок їх викрадення або забруднення. — Хто ви?

— Я Нестор, а це Остап, він мій друг. Слухайте, у нас є погані новини, можемо ми відійти у якесь тихе місце для розмови?

— Так, звісно, за тією колоною якраз є місце, я там часто сиджу та пишу вірші.

Прийшовши до того місця, ми почали свою розповідь, яку розповіли Володимиру. Леся була дуже емоційною, тому на кожне наше речення вона або щиро лякалася, або зацікавлено охала.

— Тож, ви хочете, щоб я писала про цю хворобу для її поширення у суспільстві? Але чому я? Чому не хтось інший? — зі смутком в очах казала вона. — Тим паче, Несторе, ми, можна сказати, в одній і тій же ситуації, мені теж недовго залишилось, моє лікування не допомогло.

— Ми знаємо, Лесе, — заспокоїв її Остап, беручи її руки до своїх. — Але повірте. Там, звідки ми, Ви — найвидатніша письменниця з усіх, що знала Україна. Я впевнений, що ця хвороба не завадить Вам втілити ваші мрії та дати змогу прожити те життя, задля якого ви живете та мрієте.

Слухаючи це у мене самого ледь не полились сльози. А й справді. Я сам можу обирати як мені жити. Це мій вибір. І я не зможу його пропустити.

Леся Українка, молода письменниця, не стримала свої сльози, але в пазухах між гірьким риданням, вона все ж відповіла:

— Я... Зроблю все, щоб ніхто в цьому світі не зазнав тієї болі, яку зазнали ви і я... Люди не заслуговують на це. Це занадто жорстоко для них.

— Дякую, — витримавши паузу, сказав я. — Тоді, я гадаю, нам треба йти? Мені залишилось приблизно півтори години, хотілось би померти не в минулому, — з сумною посмішкою сказав я.

— Так, ходімо, бувайте, Лесе! — гукнув Остап, попрощавшись з письменницею. Після прощання, ми пішли до машини часу.

Вона стояла все там же, схована пристроєм-камуфляжем, створеним, по словам Остапа, саме для цього.

Озирнувшись на місто, я в останній раз оглянув його, а потім, глянувши на Остапа ми кивнули один одному і ввійшли в машину.

«Хай прийде майбутнє», — подумав я.

***

— Ми повернулись?

— Це точно наш світ? — не вірячи своїм очам, запитав я, оглянувши галявину, яка розквітла ще більше з моменту, коли ми почали подорож.

— Схоже на те, — підтвердив Остап. — Невже спрацювало?

— Не можу в це повірити, — нервово проговорив я, ледве знаходячи сили на подих, — ми зробили це!

Я пішов до виходу із саду, тягнучи за собою друга, який в цей час оглядав зелений сад.

Виглянувши на вулицю, я побачив... Я побачив те, що змусило моє серце розколотись на частини. Я побачив... Людей.

— Вірус зник, — видихнув Остап, також заворожений цим глядовищем.

Я заплакав. Я ридав, дивлячись на це. Це наче сон. Я обійняв свого друга, ридаючи в його плече від щастя, а він обійняв мене у відповідь, сміючись.

Я не знаю, скільки ми так простояли, але вже невдовзі ми знайшли в собі сили піти до мого будинку.

Я, беручи до рук щоденник, який вів всі ці роки страждань, відкрив його на тій сторінці, на якій був виден останній запис про мою смерть. Я брав його із собою в подорож, тому час не вплинув на нього.

Я хутко взяв ручку, відкрив щоденник і, дивлячись на друга, все ще з мокрими щоками, шепотячи, записав:

«Ми перемогли вірус.»

Звісно, це не означає, що я вилікувався. Але все ж, я зможу закінчити своє життя там, же хотів. З тим, з ким хотів. Легеньке тремтіння в грудях лише підказало мені, що це той самий час, коди я зрозумів.

«Я завершив свій шлях».