Повернути сонце

— От чорт! — вилаявся Демид, дочитавши послання із Документального центру. Датчик у формі гарнітури перед обличчям мʼяко блимнув зеленим світлом і подав звуковий сигнал. За ним пролунав механічний жіночий голос у вусі: «Контролюйте рівень споживання кисню. Ваш ліміт вдихування повітря на сьогодні може перевищити ваш виділений бюджет».

Демид тицьнув на кнопку із заспокійливою музикою і прикрив очі.

Люди в 6024-му році мають відстежувати свої емоції. Якщо вони нервують, починають частіше дихати, відповідно, споживати більше повітря. Чим більше споживають повітря, тим більшу суму знімає з їхнього рахунку програма в кінці доби. В інтересах влади було збільшення використання кисню, тому спортзали мають квоту на підняття цін, у парках простелені ідеальні доріжки, будуються стадіони для активних видів спорту. Поширюється це спонукання і на дрібниці. Наприклад, гарнітури обладнані різкими звуковими і світловими сигналами. Це вже Демид пом’якшив світло, щоб не било різко в очі й не лякало, пришвидшуючи серцевий ритм. І над звуком пошаманив. Безумовно, це було не зовсім законно, але хіба буде молодий хлопець втискатися в рамки, коли має достатньо знань, щоб обійти систему? Він і так у двадцять два роки почувався на всі сорок. Немитий рудий «їжак» на голові, відвислі пухкі щоки, помережане ластовинням тіло вагою під сто двадцять кілограмів за зростом один метр і сімдесят два сантиметри. Ще підлітком, коли мусив вибудовувати життя самостійно після смерті батьків, він усвідомив, у цій країні ти або багатий і здоровий, або проживеш до тридцяти п’яти максимум.

Шість років тому Демид був щасливим і рухливим хлопцем. Мама з татом мали хорошу роботу і величезний ліміт на повітря від держави як кращі інженери-електроніки. Але аварія обірвала не лише їхнє життя, а і зруйнувала Демидове. Влада країни швиденько анулювала рахунок батьків, прилаштувала хлопця на роботу, незважаючи на юний вік і натякнувши, що займеться ним після повноліття. Відсвяткувавши вісімнадцятиріччя Демид, про всяк випадок, попрощався з другом Оксеном, бо в будь-який момент міг опинитися в рандомному місті України. Та схоже, про нього забули — минуло уже чотири роки дорослого життя, а він досі слідкує за своїм шматком стіни на моніторі.

Після Четвертої світової війни устрій країн значно змінився. Хоча стверджувати, що відбувається за кордоном Демид не став би. Хто зна чи варто довіряти радіомарафону, де ненатурально привітні люди щебечуть щось у мікрофони у своїх, напевне задрипаних, однушках під дулом програми «Дерево життя», яка щовечора відправляє в Документальний центр їхні дані про споживання повітря. Україна ж точно відгородилася від сусідів муром, горішній край якого губиться ген-ген у хмарах, не впускаючи й не випускаючи нікого із цього імпровізованого острова. Розв’язуючи проблему працевлаштування, влада сама почала колись призначати громадян на посади на основі тестування здібностей та схильностей. Це настільки виправдало себе для верхівки, що вже й ніхто толком не скаже, коли було інакше. Демид тестування ще не проходив, тож працював «очима» на кордоні. Простіше кажучи дивився днями на монітор, де транслювалося зображення із кількох камер попри кілометри муру. Дільницю мав невелику, зарплату — теж, зважаючи на юний вік, коли дістав розпорядження щодо цієї роботи.

Саме тому мейл із Документального центру хлопця спершу схарапудив. Але і прочитання позитиву не додало — там йшлося про отримання спадщини від найближчого родича. Дядько Георгій вмудрився і після смерті завдати йому клопоту. Наче мало зіпсував життя в той день, коли сів за руль авто, а потім вижив у трощі, що забрала двоюрідного брата з дружиною та залишила Демида сиротою.

Демид зітхнув і перечитав список успадкованого: будиночок аж під Києвом, рахунок у банку з непоганими заощадженнями, декілька сертифікатів на оплату повітря і «особисті речі любому племіннику на пам’ять про родину». Останній пункт мав запах, якщо не проблем, то точно непотрібної Демиду мороки. Відмовитися не давали слова про родину. Бо ж раптом там щось і стосовно батьків буде? Якби не ця обмовка, чхати б він хотів на нажите Георгієм добро. Довелося замовляти доставку дроном і молитися, щоб там було якнайменше барахла.

Виявилося, що хвилювання щодо обʼєму вантажу були марними. Безпілотник придзижчав з однісінькою коробкою вже наступного дня. Пакування було примʼятим і з надірваним кутом, явно за щось ним зачепилися та смиконули. Настрій Демида одразу стрельнув угору. Не відкладаючи в довгий ящик, написав скаргу про посягання на особисті дані і спробу таємної перлюстрації — конфіденційність приватної інформації в їхні часи прирівнюється до вартості життя, а отже, можна стрясти добрячу компенсацію від влади — транспортна компанія бо державна!

І лише після цього й вирівнявши дихання, задоволений собою Демид, розпакував коробку. Зверху в ній лежав пошарпаний ноутбук із масними розводами від пальців. Під ним конверт і ще якийсь пакунок. Під останнім виявилися декілька обʼємних нотатників та тека — Демид розгорнув її — якісь креслення. «І навіщо мені це? — промурмотів впівголоса хлопець. — Дядько собі урну для власного праху з кондиціонером і світломузикою конструював чи що?». Відкинув кришку ноута, той запросив пароль. «Мусив би бути в конверті», — подумав Демид і потягся до біленького чотирикутника. Вийняв трохи готівки крупними купʼюрами й розгорнув листок паперу.

«Мій любий хлопчику! — писав дядько Георгій, — Хотів би я сказати, що ти — єдиний, хто залишився в мене з родини, але тебе я теж втратив того дня. Бо ти не горів бажанням зі мною спілкуватися (і я розумію це!), а я не знав, як показуватися тобі на очі. Хоч формально я не винен у аварії, та дотично… Саме я був за кермом тоді й ніколи собі не пробачу, що залишив тебе без рідних. Єдине чого я прагнув усі ці роки — повернути час та виправити найстрашнішу помилку мого нікчемного життя. І це не просто слова, побачиш сам. Адже, якщо ти читаєш ці рядки, мене вже немає. Але тобі передадуть мою працю, слідкуй, щоб вона не потрапила до рук влади. Всі відповіді в ноутбуку (пароль *************), кресленнях і моїх щоденниках (в них же віднайдеш список осіб із мого оточення, яким можна довіряти).

Я жодного дня не переставав любити тебе, Демидку. Надіюся, ти зможеш мене колись простити.

Завжди твій дядько Гоша».

— Нічого не розумію! — вигукнув у пустоту квартири Демид, — У Георгія почала кришечка з каструльки сповзати після аварії? Про що це він?

Ввів пароль, поклацав ярлики папок — наче нічого особливого. Розірвав малий пакунок, що лежав раніше на записниках, там виявилися невеликі дзеркала, дбайливо перекладені мʼякою тканиною, якісь провідки й лазерна указка. «Надіюся, хоч тут знайдуться пояснення для цього всього», — зітхнув Демид і взяв до рук щоденники покійного родича.

Це було бентежно, гортати сторінки чийогось особистого життя, чужих мрій і переживань. Демид нервово сковтував клубки в горлі, вчепившись спітнілими пальцями в обкладинку. Виходило, що Георгій почав писати через рік після похоронів родини. І якщо спершу це були ридання в буквах за тими, кого не повернути, то далі розмашистим почерком йшов запис: «Сьогодні в даркнеті натрапив на старі дослідження. Читав усю ніч. Якщо все вийде, я зможу все виправити! Повернути Демидку батьків і щасливе життя».

— Здурів, точно здурів! — прошепотів Демид. Під серцем закололо щось схоже на совість. Може треба було підтримувати зв’язок із дядьком? А він тоді так закрутився зі своїм непрожитим горем, роботою, зміною житла на менше, що й не думав більше ні про кого. Зрештою, він був ще дитиною, він не міг врахувати все! Чи міг?..

Демид утер кулаком мокрі від сліз щоки, поправив гарнітуру і вирішив читати далі — це єдине, що він міг зробити просто зараз для свого останнього, нині покійного і, як виявилось, божевільного родича.

Але чим далі він біг по рядках очима, тим більше упевнювався, що не все так просто. Дядько навіть пороздруковував ті самі древні статті й наукові роботи, що познаходив у глибинах мережі. І зрештою, таки зміг відтворити певний аналог інтерферометра Вайта в домашніх умовах. Цього Демид самостійно осягнути не міг. Не мізків бракувало, ні! Віри! Що це все відбувається насправді, що хлопець не поїхав дахом у чотирьох стінах. Він прожогом кинувся до свого компʼютера, щоб відправити одне-єдине повідомлення: «Приїдь до мене». Дійшов до ліжка, заледве переступаючи частини спадщини розкидані підлогою і впав без сил.

Таким розпластаним драглистим заливним його і знайшов пізніше Оксен.

***

Вони давно не ходили один до одного в гості. Оксен відімкнув двері своїм ключем, що зберігався в нього «про всяк випадок». Гінкий, веселий, чорнявий Авксентій і таким же, лишень рудим та білошкірим, був колись і Демид, до тієї злополучної аварії.

— Агов, друже! Де ти є? — гукнув гість і, не роззуваючись, почапав всередину квартири. Демид лежав на животі посеред ліжка.

— Ти живий хоч там? — поцікавився Оксен.

— Живий і здоровий, — буркнув той.

— Тоді лови! — вигукнув друг і стрибнув лежачому на спину.

— Ох, ти ж, всратий пень! — заволав Демид, рухаючи плечима, щоб скинути Оксена, але той уже вчепився руками за шию і затис ногами тлустенькі боки.

— Не смикайся! Бачиш, як я ідеально вписався? Ти мій млинець, а я грудка масла — ми ідеальна пара, — худорлявий друг розтікся максимально на спині хлопця.

— Ти шматок ідіота, — зітхнув Демид, переставши пручатися, — але я буду радий тебе бачити, якщо ти даси мені повернутися.

— Фу, таким бути, — скривився Оксен, — якщо я не маселко, то ти не млинець, а пампушок. Бе-бе-бе!

Він вщипнув хлопця за передпліччя і нарешті скотився із нього.

— Розказуй, навіщо я відпрошувався з роботи сьогодні? — посерйознішав друг після нормального привітання.

Коротко Демид обмалював ситуацію.

— Ти впевнений, що дядько Гоша елементарно не зійшов із розуму?

— Я ні в чому не впевнений. Але проглянув значну частину його записів, схоже, це може дійсно працювати, — Демид потер обличчя долонями, шумно видихнув! Гарнітура мигнула й механічний голос нагадав опанувати дихання.

— А це що? — підняв з підлоги пакунок із дзеркалами Оксен.

— Якщо вірити дядькові, це мініверсія інтерферометра Вайта.

— І що? За допомогою цього ін… фер… цієї штуки!.. ти можеш повернути час назад?

— Та ні… Не знаю насправді. По-перше, я ще не все прочитав…

— А по-друге, нам пора поїсти! Я замовлю довіз, — перебив його друг.

— В сенсі, замовиш?

— Який ще може бути сенс? Я залишаюся в тебе з ночівлею. Будемо розбиратися разом із твоїм крейзіспадком.

***

— Та не сюди, хи-хи-хи!

— Куди ти його ставиш? Воно має переломлювати світло.

— Навпіл?

— От тормоз, — зітхання.

— Ну, не всі з такими мізками, як у тебе народилися! Хтось має бути і вродливим, — пролунав тихий сміх Оксена (а це був він). На що Демид лише закотив очі.

— Поясни, що ми взагалі робимо? Запускаємо рефрижератор?

— Інтерферометр, телепню! Суто теоретично, якщо поставити ці два дзеркала ось так, то лінії від них утворять прямий кут. На нього кидаємо третє скельце, що буде переламувати світло лазерної указки. Он там зафіксуємо світло…

— І що? Полетимо в минуле??? — Оксен, здається, лише тепер почав розуміти, що це не іграшки.

— З глузду з’їхав? Яке «полетимо»? Дядько підшаманив технології, тому зараз будемо просто дивитися. А для нас треба більші дзеркала й потужніший промінь. Плюс, як ти зібрався здиміти? Дихати в «Дерево життя» хто буде за нашої відсутності?

— Тобто ти не плануєш виправляти минуле?

— Про це ще рано говорити. Та й не знаю щодо виправляти… Але пізніше спробую подивитися. Тільки ти ж усім мовчок.

— Ясно, що мовчок. Але я з тобою, друже. Відзавтра візьму на роботі відпустку.

Демид пильно глянув на співрозмовника (чи навіть співучасника, зважаючи на те, чим вони займалися). Зрештою кивнув:

— Добре. Будеш сидіти за детектором, керувати процесом, щоб у мене вийшло повернутися.

— Чуєш?.. А чому дядько Гоша сам усе не зробив?

— Судячи з того, як обриваються записи, просто не встиг.

— А зараз ми що й куди відправлятимемо? — не вгавав Оксен.

— Нічого й нікуди.

— Так, стоп! А навіщо ми тоді це робимо?

— Я глянув дядькові схеми й хочу спробувати одну теорію, на яку він не звернув уваги, бо прагнув іншого — викривлення простору для трансляції.

— Не зрозумів?

— Зараз побачиш. Скрути звук на ноутбуці відсотків до двадцяти і вистав мікрофон на максимум, — Демид відміряв від дзеркал відому тільки йому відстань і залишив там пристрій, схожий на приймач. Шнур від нього ввіткнув у лептоп, ввімкнув лазер, сам сів поруч з Оксеном. Дочекався завершення зʼєднання пристроїв, натиснув якусь кнопку.

— Дивись, дивись!

Бігунці в мейкері заворушилися, почувся тріск, шум. Пучок світла бив у дзеркала, а над коробкою між ними замигтіли плями, наче пейзаж зливається за вікном транспорту, коли їдеш на високій швидкості.

— Ет! — вигукнув Демид, зірвався з місця потупцяв на кухню. Повернувся зі склянкою, поставив її на пристрій між дзеркалами. Всівся за ноутбук, натис кілька кнопок. І раптом зображення над ретранслятором стало обʼємним. Почувся шум дерев, застрекотіла жаба. Візуал йшов, ніби зі склянки й розширювався догори, мов перевернута крапля води.

— Це що? — пошепки спиттав Оксен.

— Схоже на ліс чи парк… 2024 року.

— Ти впевнений?

— Ні, звичайно, — Демид розсміявся.

— Дуже весело! – набурмосився Оксен. – А чому так погано видно?

— На годинника глянь. За двадцять четверта ночі.

Із краплі почувся чийсь смішок і одразу інший голос:

— Чш-ш-ш. Не пались, зловлять у комендатську, нам тринда…

Хлопці затамували подих, вирячили очі в очікуванні, що буде далі, але склянка на трансляторі завібрувала й раптом вибухнула, вистрілюючи на всі боки осколками. Демид вдарив по клавіатурі, вимкнув указку й запустив робота-пилосмока.

Оксен нарешті відмер:

— Це що було?

Руки Демида мілко тряслися.

— Майже подорож у часі, мій друже. Майже подорож у часі…

***

Вранці наступного дня Демид ледве відліпив своє тіло від ліжка, а від тіла — Оксена, що вночі обхопив друга, як коала й пускав слину на плече. Спальне місце в квартирі було одне. На відміну від гостя, що вчора надіслав мейлом заяву на відгули, господаря дому чекала робота, тож мусив вмикати компʼютер.

Коли далеко після обіду прокинувся Оксен, Демид уже чаклував над черговим чудернацьким пристроєм, зробленим схоже із міхів акордеону. Чому хлопець подумав, що з акордеону? Клавіші валялися повсюди, а він сам уже скакав на одній нозі навколо Демида. Оксен чортихався, гарнітура блимала і волала, а рудий реготав, як коняка аж слина на всі боки розліталася.

— А ще друг називається, — насупився Оксен, виколупуючи клавішу зі своєї стопи, — вкалічію тут із тобою.

— Не перегинай. А щоб не вкалічіти, прибери тут.

— Дай хоч кави спершу, хлібобулочний диктаторе.

— Угу-у, — протяг Демид, повністю зосередившись на паянні провідців, — заодно й мені зроби.

— Тяжка ти людина, — зітхнув Оксен і попльонтав на кухню.

Коли кава була випита, а обломки інструментів прибрані, Демид нарешті підвів очі на друга:

— Бінго!

— Що там? — скинувся змаруджений Оксен. — Ти доробив свою машину часу й готовий втекти від мене в якесь позаминуле сторіччя? На кого ж ти мене покида-а-є-єш?..

Демид закотив очі під лоба:

— Паяц! Дивися… — він натис якийсь важіль у конструкції, загудів моторчик і міхи почали рівномірно підійматись і опускатися.

— І що це, о великий винахіднику? — скептично промовив Оксен.

— Це я.

Друг протер очі. Поглянув на пристрій. Перевів погляд на Демида.

— Може йди поспи ще трохи? — жалісливо промовив він. — Я не хочу втрачати свого солоденького млинця так рано. Ми ж домовлялися, що дурник у нашій дружбі — я.

— Та тю на тебе! — Демид зірвав із себе гарнітуру, почепив на пристрій. «Ви схвильовані, — промовила програма, — будь ласка, слідкуйте за своїм диханням або використайте сертифікат для оплати».

— Ну, тут ще треба підкоригувати, — підмітив Демид, чіпляючи гарнітуру назад перед своїм обличчям, — але, як бачиш, якийсь час можу бути відсутнім, щоби програма не зафіксувала мені зупинку дихання.

— Зроби ще один такий! — загорівся Оксен.

— Ти нікуди не підеш!

— Та про всяк випадок зроби, — хитро всміхнувся друг, — раптом вийде один із ладу, я ж не зможу у дві гарнітури сопіти.

— Резонно, — кивнув Демид після паузи, — зроблю.

***

Робота кипіла. За компенсацію надірваної посилки хлопці замовили запчастини для повноцінного й потужного інтерферометра. Демид вдосконалив імітацію дихання на двох пристоях і надіявся, що моторчики зі шкатулок із балеринами не підведуть. Оксен гадав, як не відпустити рудого одного у світи і, про всяк випадок, написав заповіт та прощальні листи, які передадуть рідним після його можливої пропажі. Отож кожен готувався, як міг.

Часом ікс вибрали вихідні Демида.

— Боїшся? — запитав Оксен.

— Млинці не бояться бути зʼїденими.

— О, ти жартуєш. Тобто справи зовсім погані.

— Досить розмов, — Демид прилаштував гарнітуру на міхи, — натиснеш ось тут рік, потім цю комбінацію клавіш, щоб мене відправити. Я налаштував повернення за пів години, але раптом не зʼявлюся, тицьнеш у червону кнопку на моніторі. Тримай напоготові запасний міх. Усе зрозумів?

Оксен кивнув, дочекався, коли друг відійде на місце відправки, ввімкнув світло, натис комбінацію клавіш. Відтак швиденько запустив другий міх, вчепив на них свою гарнітуру й у два стрибки опинився за спиною Демида.

— Що ти ро… — заволав той, але останні склади потонули у свисті повітря.

Зупинилися мандрівники в часі об лавочку. Оксен забив ліктя, Демид счесав коліна й долоні. Крекчучи й охаючи піднялися на ноги. Це була алея парку. Плакучі верби росли вздовж асфальтової стрічки.

— О, понапивалися вже! — почувся голос позаду хлопців. — Не встидно? Одні воюють, а інші сливку заливають попід лавкою.

— Отак усе — одні плачутʼ, другі скачутʼ, — пролунав другий осудливий голос і дві жінки середнього віку, пройшли мимо них далі, перемовляючись.

— Ти який рік поставив, малахольний? — просичав Демид.

— Як який? Я… Я… Ох, я, здається, не поставив. Тоді де ми?

— Схоже відправка відбулася за попередніми введеними даними. 2024-й ми начебто вчора дивилися?..

— І що робити?

— Протриматися пів години, а далі, якщо пощастить, повернемося. Давай сядемо. Ти як взагалі?

— Вуха трохи позакладало, а так нормально.

Хлопці вмостилися на лавицю. Демид важко дихав.

— Тобі погано, — сполохано нахилився до нього Оксен.

— Не те щоб… Засапався просто.

Мимо них пройшов зрілий сухорлявий чоловік, розмовляючи через телефонний пристрій. У їхній час такі вже були непопулярні, люди воліли листуватися е-мейлом — менше розмов, менше емоцій, менше тахікардії, менше… менше, власне, життя було у їхньому житті.

— В якийсь момент усе звернуло не туди, — кивнув Оксен, коли Демид поділився із ним цим спостереженням.

Чоловік із телефоном зайняв сусідню лавку, сховав до кишені пристрій і витяг із сумки через плече маленьку коробочку з написами та графічними візерунками. Хлопці спостерігали, як він відкрив її, дістав білу паличку і встромив до рота.

— Це що він їсть? — пошепки спитав Оксен.

— Уявлення не маю, — так само тихенько відповів Демид.

Тим часом чоловʼяга зробив якийсь рух рукою і ПІДПАЛИВ паличку в роті. Хлопці витріщили очі, а він затягся і смердючий дим поплив поміж вербами.

— Кха! Кхе-кхе! — зайшлися хлопці.

Зліва на алеї показалися ще двоє чоловіків. Сусід хлопців з лавочки зірвався на ноги й помахав їм рукою, ті пришвидшились. За мить уже обіймалися і плескали одне одного по плечах. Тоді ті, що підійшли теж дістали якісь палички і пристрої — диму стало більше, лише до нього домішувався вже фруктовий запах. Оксен із Демидом нашорошили вуха, прислухаючись до їхньої розмови.

— Надовго, хлопці?

— Як карта ляже. Ти як тут?

— Двісті дронів уже відправили вашим. Зараз збираємо на машину. Дасть Бог, до кінця вашої ротації вже на ній так і поїдете.

— Та ясно, бать, ми вдячні! Я про твої справи питав.

— Та як я… Ходив комуналку платити. Дорога холера! І напридумували: за воду заплати, скільки використав; за те, що вона до тебе трубами притекла теж заплати; і за те, як вона від тебе витекла заплати! Ну, не абсурд? Скоро вже будемо за повітря платити, їй Богу!

Демид з Оксеном переглянулися.

— Тобто можна було інакше?

— Ми якось цей момент взагалі не обдумали, коли переміщувалися. А якби тут теж гарнітура потрібна була?

— Ой-йо!

— А я про що.

Тим часом компанія поруч гомоніла.

— Дивись, бать, як ваші пташки працюють.

— Ти відео зняв?

— Аякже!

Один із молодших поклацав щось на телефонному апараті, дав старшому в руки. Із пристрою почулися дивні звуки, якесь бахкання, хтось говорив.

Оксен кивнув Демиду, вони піднялися з насидженого місця і потихеньку підійшли ближче до компанії. Скосивши очі, побачили на екрані апарату, як бігають люди, їздять громіздкі машини на гусеницях…

— Як він це назвав? — спитав Демид, коли вони повернулися і сіли знову.

— Відео. Пішли на точку, де приземлилися, уже майже тридцять хвилин минуло.

— Слухайте анекдот, — залунало з боку компанії чоловіків, — прилітають американці на Місяць. А там український ВОП. Ну все, як треба: прапор, бліндажі, помідорчики ростуть… «Е-е-е, звідки ви тут?», «Та ось, комбриг прислав», «На Місяць!!!», «Та який там місяць?! Уже пів року тут шаримось!»

— Ах-ха-ха!

— Бга-га-га!

— Зате перший приліт за пів року!

І знову вибух сміху.

Оксен із Демидом відійшли на кілька кроків від лавки, повітря забриніло, завібрувало і свист у вухах перекрив усі інші звуки, якщо вони навіть були.

***

Весь наступний день хлопці пролежали пластом в обіймах із їжею з довозу та пігулками від головного болю.

— В мене ниє кожна кісточка, — стогнав Оксен, — чуєш, там тістечка ще залишились?

— Які тобі тістечка? Ти ж луснеш.

— Зішкребеш зі стін та складеш заново. Якщо ти вже машину часу зробив, то й зі мною впораєшся. Головне, мізки всі збери.

— Не можна зібрати те, чого нема.

— З ким доводиться дружити?! — закотив очі Оксен. — А що ти там робиш?

— Шукаю в дядькових перевірених контактах когось, хто б зміг пояснити за «відео». Ага, ось він!

Едуард Миколайович із Георгієвого списку скинув детальну інструкцію, як зайти в даркнет і вже там надіслав кілька посилання на підбірку відео, статей та інших матеріалів, у тому числі й за 2024-й рік.

— Уяви собі, це — відео! — з благоговінням погладив клавіатуру Демид.

— Запускай уже, — нетерпляче хитнув головою Оксен.

Демид натиснув на «play». Картинка зарухалася, залунали дивні звуки, які за хвилю почали оформлятися в мелодію. Людина з екрану заспівала: «Українське сонце зійшло, хай яскраво світить воно…» (авторська примітка: рядки із пісні гурту KOZAK SYSTEM «Українське сонце», слова й музика — Сергій Соловій). Хлопці заворожено слухали. Ритм і голос зачаровували, вводили в транс, змушували хитати головами в такт. Із цього й почався їхній подальший марафон вивчення історії. Калейдоскопом мигтіли події, музика, меми, наукові роботи, цитати, витяги…

— Знаєш, що мене найбільше вражає? — сказав якоїсь миті Оксен, розтираючи затерплі ноги. — Чому вони, у стані війни, мають вигляд вільніший і щасливіший, ніж ми в мирний час?

— Сміємось, отже, не здаємось… — пролунало йому у відповідь із монітору.

— Схоже, українці в давні часи завжди сміялися і співали, — поставив чергове відео на паузу Демид.

— Але ж ми теж українці…

— Чекай, тут Едуард Миколайович щось пише знову.

— І що там?

— Питає, як нам нова інформація?

— Напиши, що я теж хочу вільно дихати, сміятись і співати.

— А я ж напишу!

— А ти напиши! Я не жартую.

Демид заклацав по клавіатурі. За мить розвернув екран до Оксена:

— Дивись! Він скинув посилання.

«Рух Повернути Україні Сонце (далі ПУС) вітає вас!

Хто ми? Осередок небайдужих громадян, що хочуть вільно жити у вільній країні.

Яка наша мета?

Мати доступ за мур. Фізичний та інформаційний.

Відміна оплати за повітря. Бо це шлях до повноцінного життя та здоров’я громадян.

Свобода вибору. Ми хочемо самі розпоряджатися власним життям щодо професії, стосунків, місця проживання.

Як ми плануємо вищенаписаного досягти? Для початку, згуртувати навколо себе однодумців».

— Галімий план, — хмикнув Оксен, — а так пафосно все починалося!

— Згоден, — кивнув Демид, — що скажеш? Ми в справі?

— Ми надто багато побачили, щоб забути все й жити, як жили.

— Тоді пропоную тобі ще одну пригоду.

— Оп-па, оп-па! Що маєш на увазі?

— Справа в тому, що бульбашка Алькубʼєрре дає змогу переміщуватися не лише в часі, а й у просторі.

— Що це за бульбашка така?

Демид звів очі до стелі і страдницьким голосом вимовив:

— За що?

Потім повернувся до Оксена:

— Поле, яке переносить нас крізь час, по суті. Ось ці всі предмети, — він махнув рукою в бік іншої кімнати, де стояли дзеркала і випромінювач, — формують бульбашку Алькубʼєрре. В усякому разі, так воно тисячі років тому називалося. І хоч ми з дядьком по черзі двигун переносу змінили та вдосконалили, але сам принцип залишився — створення руху зі швидкістю, що перевищує швидкість світла. Я придумав, як задати параметри на детекторі, щоби переміститися в іншу площину.

— І що?

Демид повторив рух з очима і стелею, але цього разу обійшовся без сакральних питань у нікуди.

— Ось вони тут пишуть, що хочуть знести мур. Але ми не знаємо, що за ним.

— Пропонуєш подивитися?

— Нарешті дійшло!

— Спитай спершу того Миколайовича, навіщо ця срана стіна взагалі?

— Що це? У твою голову прийшла світла думка? Авксентію, ви мене лякаєте!

— Не називай мене повним іменем! — скривився Оксен і вщипнув Демида за бочок.

— Ай! Все-все. Мовчу. Пишу.

***

Переписка Демида з Едуардом Миколайовичем.

Демид: «… Тобто ви вважаєте, що рішення прийняте Документальним центром дві тисячі років тому було неправильним?»

Едуард Миколайович: «Ну, чому ж? У той час, коли воно приймалося, воно було обґрунтованим і оптимальним. Але минуло багато часу. Усі рішення, хороші й погані, як і всі методи, мають термін придатності. Наразі потреба відмежуватися від інших країн уже втратила актуальність. Влада країни лише закручує гайки громадянам, попередньо ізолювавши їх. Особисто мене це не влаштовує. Хочу кращого майбутнього для своїх дітей. А чого хочеш ти, Демиде?»

Демид: «В мене є ідея, як можна вам допомогти. Мій покійний родич довіряв вам, тож ваша підозрілість щодо мене (в останньому реченні) зрозуміла, але вона невиправдана. Я ризикую не менше вас, якщо не більше. На цьому прощаюсь, поки що. Гарного вечора».

***

— У нас є план? — Оксен, незвично серйозний, пильно дивився Демиду в очі.

— Так собі, але є. Спершу зберемо інформацію. Подивимося, що там за муром, може воно й не варте того, щоб його зносити. Потім махнемо до посадовців у гості, можливо, побачимо щось цікаве. Якщо не спіймають, тоді будемо щось вирішувати. А вже тоді… — Демид зробив паузу. — Тоді скочу подивитися на маму з татом, хоч краєм ока.

— Млинець ти мій солоденький, не сумуй, ми все зробимо. Я з тобою, як завжди, — Оксен розумів, що не може зарадити горю Демида, залатати його серце. Тому ввімкнув режим «патетичне дурко», щоб розрядити наповнену непролитими слізьми атмосферу.

***

Перед мандрівкою за стіну хлопці були збентежені. Відповідальність, яку вони взяли на себе змушувала більше не сприймати переміщення, як веселу пригоду, це вже була місія.

— Все готово? — спитав Демид, стаючи на точку між дзеркалами.

— Параметри ти задав. Повернення заплановано за пʼятнадцять хвилин для першого разу. Мій порядок дій: міхи, бігунок, промінь і кулею до тебе.

Демид кивнув.Виконавши всі необхідні дії, Оксен стрибнув до нього на точку відправки і вчепився пальцями в полу сорочки. Задзвеніло у вухах. Світ мигнув, швидкість стисла тіла в лещатах. І різко все закінчилося. Цього разу опинилися біля смітника. Гупнулися спинами об нього — не найгірший варіант, порівняно з першою мандрівкою.

— Говоримо пошепки. А краще взагалі максимально мовчимо, — тихенько проказав Демид, — щоб не палитися акцентом, що ми не місцеві.

— Маладиє люді, — шикнув хтось з-за сміттєвого баку, — сігарєткі нє найдьотся?

Хлопці переглянулися. За баком зашаруділо відтак вилізло Щось. Сива запльонтана борода, велетенський ковтун на голові, у дранті і з пляшкою пива в руках — екземпляр із дитячих казок, де чудовисько викрадає неслухняних хлопчаків.

— Шо ви зєнкі вилупілі. Закуріть єсть?

Оксен із Демидом не дуже зрозуміли, про що мова, та про всяк випадок помотиляли головами зі сторони в сторону.

— Е-ех! — зітхнув бабайка. — Нічьо в етай маладьожі нєт — ні ума, ні культури, ні сіґарєт.

З-за рогу вигулькнув перехожий. Невисокий, вузькоокий, він щось наспівував невідомою мовою.

— То китаєць, — прошепотів на вухо другу Демид, — я читав.

— Так шо, маладьож, за курєвом мнє, знатоку і носітєлю вєлікой культури, кто мєтньотся? — підступив до них мужик з пивком, обдаючи запахом давно немитого тіла. Хлопці позадкували, не розуміючи, як їм себе поводити.

Аж тут втрутився китаєць, що надійшов ближче.

— Ти що тут робиш? — міжнародною мовою запитав він культурного знатока і, не дочекавшись відповіді, зарядив йому смачного підсрачника. — Пішов геть звідси!

Бабайка заскімів і змився, потираючи постраждале сідало. Китаєць кивнув хлопцям:

— Не бійтеся, більше не повернеться. Вони іноді забої дають з боліт, але це ненадовго.

— Спасибі, — з полегшенням видихнув Оксен і стрімко прикусив язика — домовлялися ж мовчати! Але чоловік лише усміхнувся і пішов далі у своїх справах. Хлопці відмерли.

— Перший висновок, — підсумував Демид, — люди за муром є і вони різні. Дихають без гарнітури. Можуть дозволити собі валятися по смітниках. Останнє досягнення сумнівне, та, тим не менш, у наявності. Ходімо, пройдемось, може ще у якусь халепу втрапимо.

— Дивися, — смикнув його за рукав Оксен. Поруч із баком лежав телефонний апарат — напевно випав із кишені китайця, коли той проганяв «знатока». Хлопці схопили гаджет і помчали в бік, куди пішов чоловік, але того не було видно вздовж вулиці. Очевидно, він зайшов у котрийсь будинок.

— Що робитимемо? — спитав Оксен, коли стало зрозуміло, що час закінчується, а із жодного підʼїзду «їхній» китаєць не вийшов.

— Повернемось назад. А апарат заберемо з собою, хай простить нас його власник, але в мене зʼявилася ідея.

Вихор часу захопив хлопців за хвилину. Демид затискав у руках пристрій. Ще вчора він думав, що телефон — пережиток минулих сторіч, а виявилося, що він досі у вжитку, просто не в Україні. Здається, владі пора задати декілька питань.

***

Вони планували сьогодні ввечері навідатися до можновладців. Аж Оксен застав Демида над ноутбуком із гримасою розпачу.

— Що трапилося? — бухнув він об стіл чаєм, який якраз приготував, що той вихлюпнувся. — Нас викрили?.. ПУС викрили?.. Щось зламалося?..

Демид лиш хитав головою, ні-ні-ні.

— Тоді що? Не мовчи!

— Заряду гелю для світла вистачить тільки на один раз…

— І? — перепитав було Оксен та раптом зрозумів: вибір стоїть між повернути другові найрідніших людей, або хоча б побачити їх краєм ока, чи пожертвувати цією зустріччю на благо країни.

— А купити?

— Другий раз підряд, без підозр, таку кількість? Нереально. Нас посадять. Він взагалі в промисловості використовується. Й один раз придбати було ризиковано, але ще якось можна було виправдатись. А тепер… — Демид розвів руками.

— Тоді в ліс той ПУС! Гайда в минуле.

— Ні, — стис губи Демид, — я вже все вирішив. Якщо можна щось робити для майбутнього, то минуле пора залишити в минулому.

Оксенові зашкребло в горлі, слова не проштовхувались, тому він просто кивнув.

— Я з тобою, друже… До речі, ти розібрався, як робити відео телефонним пристроєм?

— Авжеж! Тепер головне, щоб ми дісталися і повернулися непоміченими. Або просидимо за ґратами до пенсії.

— Тоді вперед?

— Тільки вперед!

***

— Ти точні дані ввів, млинчику? — прошепотів Оксен, потираючи гулю на потилиці.

— Зеленого поняття не маю! Едуард Миколайович дав приблизні координати містечка.

Вони сиділи на килимку в просторій ванній кімнаті. Постраждав лише Оксен, бо втулився головою об раковину. Думали вже, що всіх перебудили, але наче тихо.

— Вмикаємо камеру чи спробуємо вийти?

— Вмикай, якщо правильно втрапили, то я в житті такої розкоші не бачив ще.

Телефон поблимав трохи, фокусуючись у нічному режимі, Демид зафільмував усе навколо себе.

— Скільки в нас часу? — спитав Оксен.

— Близько години.

— Тоді не будемо його гаяти! Давай мені пристрій і чекай тут. Я швидший.

Демид на хвилю засумнівався, але все ж погодився — було б безглуздо завалити справу, бо неповороткий і засапався за дві хвилини. Віддав телефон і залишився гризти нігті від хвилювання за друга.

Ті сорок хвилин здалися йому вічністю. Нарешті Оксен прошмигнув у двері.

— Ну, що там? — кинувся до нього Демид.

— Дупа, друже! Вшиваймося. Вдома сам усе побачиш.

Уже звичний тиск на барабанні перетинки і вони опинилися вдома. Кут пристрою зрадливо блимав червоним, тому спершу перекинули матеріали на ноутбук, перш ніж телефон вмер остаточно. Коли минув перший шок, хлопці надіслали копію матеріалів Едуарду Миколайовичу. «Це бомба! — відписав він. — Тепер сидіть тихо, не висовуйтеся, займайтеся своїми справами, не привертайте увагу. Я знаю, що робити із цим матеріалом. Якщо не вийду на зв’язок через тиждень, видаліть усе, знищте пристрої. Єднаймося, браття!»

За сім днів Демид отримав повідомлення з одним-єдиним словом: «Завтра». Сидів перед монітором, повторював пошерхлими губами: «Завтра». Оксен побачив це і скипів:

— Надзвичайно інформативно! Завтра що? Небо на землю впаде? Нас арештовувати прийдуть? Хоч би якесь уточнення, бляха!

Демид радий був би посперечатися, але гарнітура й так блимала безперестанку. Та й упевненості в тому, що він правильно розуміє дядькового товариша теж не було. Залишалося обкусувати сухі губи, корчиться від спазмів у шлунку і свердлити червоними очима монітор, у надії, що там зʼявиться хоч щось, що прояснить ситуацію. Не зʼявилося. Так і задрімав на вечір змучений, з Оксеном під боком та ноутбуком на колінах.

А вранці їх розбудило якесь завивання. Звук мовби всверлювався в мозок, наростав і підкочував тривогу до горла стрімкою глевкою грудкою. Хлопці позривалися, вертіли головами в пошуку джерела виття, поки не зрозуміли, що це радіоприймач. Коліщатко регулювання гучності не допомогло її зменшити. Аж тут усе само собою припинилося натомість почувся голос: «Увага-увага! Попрокидалися? Вмикайте швидше свої компʼютери та лептопи. Зараз організація ПУС (Повернути Україні Сонце) буде вам показувати цікаве кіно про владу країни. Просто увімкніть свої пристрої, усе інше ми зробимо самі».

Демид вивів ноутбук зі сплячого режиму. Екран пішов брижжами, а далі зʼявилися кадри, що в останню просторову мандрівку назнімав Оксен. Ось глава держави дивиться телевізор. Демид навіть не знав, що це толком, вони тоді пів ночі після зйомки шукали, як це називається та працює. Ось дружина глави держави щебече щось у телефонний апарат на кухні розміром із невелике футбольне поле. Ось дочка цих двох дивиться китайське шоу з планшету, паралельно листуючись із кимось іноземною мовою в невідомому додатку. Усі герої відео сидять без гарнітури. «Якщо в ПУС сьогодні нічого не вийде, заради нас з Оксеном введуть смертну кару за те, що ми назнімали», — подумав Демид.

Далі пішли інші кадри, зняті, очевидно, із дрона. Величезні будинки і прибудинкові території можновладців. Купа авто й невідомі тварини на території. Паралельно зображенню лунав голос на фоні: «Стільки років влада брехала вам! Стільки ввела обмежень і правил. Стільки приховала. Єднаймося, браття, щоб жити по-людськи. Час згадати, чиї ми нащадки. Вставай-но, вільний народе вільної країни…» Далі йшла інформація про ПУС, їхні цілі та прагнення, заклики до конкретних дій…

— Як вони це зробили? — звернувся до Демида ошелешений Оксен

— Мали перевіреного хакера рівня Бог, імовірно…

Договорити не дали глухі удари. Демид кинувся до робочого компʼютера — стіна на моніторі злегка здригалася. Хлопці позривали із себе гарнітури, побігли на вулицю, там юрмилися жителі міста — кудлаті, заспані, розгублені, але з надією в очах. Звуки ударів стало чутно краще — тисячі людей на кордоні пробивали собі дорогу з ізоляції. Над ними знову сходило українське сонце.