Просторова агенція "Око"

Ми живемо у дивовижному світі. В ньому купа таємниць і найголовніша з них…

— Де вівця?! – гаркнув огрядний чолов’яга.

— Її… з’їли… – винувато сказав хлопець у добряче запилюженому чорному костюмі поверх білої сорочки з напіврозв’язаною краваткою та з кейсом в руках.

— Якого дідька?! – обличчя чолов’яги почало червоніти.

— Ми не знали, що там з’явиться гігантський вовк. – сказала дівчина у схожому одязі, але з трохи вільнішим трактуванням дрескоду агенції, що виражалося у відсутності піджака, закочених рукавах сорочки та повністю розв’язаній краватці, що висіла на шиї.

— У вас було просте завдання, перевезти вівцю з ферми за містом до нас в офіс, а ви примудрилися приманити до неї гігантського вовка!

— Це звичайна тупа вівця. – сказала дівчина, поки хлопець просто втупився в туфлі.

— Шерсть цієї вівці акумулює електричну енергію з енергетичних просторів поза нашим виміром! Від однієї стрижки можна заживити будинок! Це вже третє провалене завдання! Не кажучи вже про регулярні порушення протоколів, високу супутню шкоду і те, що один з членів команди взагалі не з’являється на завдання! Вас звільнено! … Хотів би я це сказати… але це питання вирішуватиметься на нараді. І повірте моєму слову, я зроблю все, щоб ці слова справдилися!

— Довбаний жиртрест. – сказала дівчина вже на вулиці, буцнувши банку з-під енергетика, яку кинув якийсь невіглас.

— І… Щ-що нам тепер робити? – сказав хлопчина, сидячи на лавці й обіймаючи кейс. Здавалося, що він ось-ось розплачеться.

— Я тепер переходжу на фриланс, правильно? – прозвучало через навушники.

— Дроне, де ти, трясця, взагалі був, коли нас відчитував той хрич? – вираз обличчя дівчини був достатньо виразний, аби якийсь чоловік, що проходив поруч, пришвидшив крок.

— Уважно все слухав і не втручався, Люкічко. За моїми даними, Романович вже спілкується телефоном з головною конторою. Воу… А він слів не добирає.

— Дідько. Останні 2 тижні наче прокляті.

— Ну а що, сприймай це, як початок чогось нового. Заведи собі гарного хлопця, змусь його на собі одружитися, влаштуй із ним сімейну ідилію, народи йому діточок… Чи, напевно, народжуватиме він.

— Стули свій писок, а то, клянуся, знайду твою хату і відірву тобі все, що більш-менш стирчить!

— Б-будь-ласка, не сваріться знову. – пискнув хлопчина.

Дівчина вже хотіла щось гаркнути, але, глянувши на нього, побоялася, що той зараз дійсно розплачеться.

— В дупу все. Звільнять, то звільнять. Тим паче, що з завданнями ми дійсно не впоралися.

Повз пролетіла з сиреною та блималкою машина Громадської охорони ДСНС.

— Підемо в ГО працювати. – продовжила дівчина – Якщо візьмуть, звісно.

— Злидні та інші паразити будуть лякатися тебе щойно побачать, тож робити взагалі нічого не доведеться. – почулося насмішкувате з рації.

— Стулися!

— А нашого Святика тамтешні чолов’яги задушать своєю маскулінністю. – продовжив Дрон.

Хлопчина нічого не сказав, а просто ще міцніше обійняв кейс.

— Дроне, що ти скажеш про хлопа на тому боці вулиці? – раптом спитала дівчина.

— О. То ти помітила? Бачу його вже втретє. Можливо, якщо передивитися записи, побачу його ще частіше. Конкретно на вас ніколи не дивиться, але завжди тримає в полі зору.

— Бляха, хто взагалі кинув тут цю банку?

Люкія взяла банку, яку до цього буцнула і попрямувала до смітника на іншому боці не широкої вулиці. Хлоп, якого було помічено, не видавав себе. Удавав, що переписується з кимось у телефоні. Проходячи повз нього, дівчина зробила різкий дивний виверт і опинилася прямісінько поруч із ним, поклавши руку йому на плечі. Той від несподіванки мало не впустив телефон, на екрані котрого замість нормального чату була якась нісенітниця, яку той друкував задля відводу очей.

— Не хочете познайомитися? Здається, вас зацікавила наша компанія, не хотіли б до неї долучитися?

— Не розумію, про що ви. Хто ви взагалі? – нервово намагався відбрехатися хлопець.

Зблизька він виявився доволі блідим. Явно не досипав.

— Не будь, як той в’юн. Слизу в тебе не вистачить, щоб від мене втекти. Ходім зі мною. – дівчина натиснула кнопку навушника – Святе, іди сюди.

Щойно хлопчина з кейсом перейшов дорогу, Люкія повела свою здобич в один із закапелків, де ніхто б не заважав.

— Тож, хто ти і навіщо за нами шпигуєш? Брехати не раджу.

— Добре. – сказав хлопець, намагаючись виборсатись зі сталевої хватки дівчини – Відпусти тільки, шию звернеш. Не втечу я. Фізично.

Тільки зараз Люкія звернула увагу, що дорогою сюди той шкутильгав. Замість правої ноги в нього протез. Не поганий. Але пошкоджений. Помітивши це, дівчина його відпустила.

— Ну?

— Десь із місяць тому на мене вийшов якийсь чолов’яга. Сказав періодично за вами слідкувати. І, якщо все буде в порядку, він дасть гроші на ремонт протеза.

— Невже він такий дорогий?

— Дорожчий, ніж я можу собі дозволити. Цей протез мені встановили за однією з програм допомоги постраждалим від війни. А в тролейбусі мене штовхнув якийсь придурок. Я за щось зачепився та ось результат. Ну і ще він казав, що додасть 20 000 гривень поверх того.

— Він казав, навіщо це треба?

— Ні. Лише щоб доповідав, що ви робите і куди направляєтеся.

— Це все?

— Ще, щоб приєднав ось цю штуку до того кейсу, коли цей малий його залишить без нагляду.

Хлопець передав річ з якогось білого металу, що за формою і розміром походила на свічку для аромалампи.

— Піднеси цю штуку ближче до камери. – сказав в навушник Дрон.

Дівчина піднесла руку з предметом до запанки на комірці сорочки. Тримала доти, доки голос на іншому боці не сповістив про результат огляду.

— Це схоже на таблетку.

— Серйозно? Типу я не бачу.

— Ні, ти не зрозуміла. Таблетка – це новий винахід, якщо можна це так назвати. Не знаю, як його назвали розробники, втім, і хто ці розробники, але всі називають таблеткою, бо виглядає так. Мікс технології та магії. З’явився на чорному ринку десь пів року тому. Доволі рідкісна фігня. Грець його зна, на що здатна, але основна функція – слідкування і створення перешкод. Ну а ще може жахнути невеличким ЕМІ, тож запакуйте цю штуку в той блискучий пакетик, який я змусив вас купити.

Люкія без зайвих слів виконала пораду.

— Що це була за людина?

— Та грець його зна. Він у масці був, як панк якийсь. Куртка шкіряна чорна, каптур.

— Зв’язатися з ним можеш?

— Можу.

Хлоп спробував зателефонувати, однак на тому боці трубку ніхто не взяв.

— Дивно. Зазвичай він одразу відповідав.

— Схоже, ти в нього був не один. Дроне, можеш якось відслідкувати по номеру?

— Я ж тобі не чарівник. Номер можна купити де завгодно, а, якщо зв’язок не встановлено, то і хрін я що визначу.

— Ну тоді хоч визнач, хто ще за нами шпигував.

— Вже в процесі.

— Н-навіщо комусь за нами слідкувати? – нарешті подав голос Свят.

— Гарне питання. Дізнаюся, хто, сама йому підрихтую фасад.

— То, може, я піду вже? – озвався хлоп.

— Як тебе звати?

— Нащо то вам?

— Ні грошей, ні ремонту ти вже не отримаєш. Пощастить, якщо по голові десь не стукнуть. А ти, як свідок, або співучасник, потрібний нам живий і неушкоджений… критично. Треба ж до тебе якось звертатися, поки зі справою не покінчимо.

— Ви що зібралися зі мною робити? – не на жарт налякавшись спитав хлоп.

— Та нічого ми з тобою не робитимемо, поки якоїсь дурні не утнеш. Побудеш у нас у безпеці про всяк випадок. То як звати?

— Сергій. – приречено здихнувши, мовив хлоп.

— Як нудно.

— Ну так, в наші часи рідко кого називають на честь одного з наймогутніших демонів пекла. – насмішкувато пролунало в навушниках.

— Ти чудово знаєш, що мене назвали не на його честь! Зустрінься ти мені, язика вирву!

— Вдачею ти точно в демона. – продовжив Дрон.

Сергій не чув, що каже Дрон, однак здогадувався, про що мова, тому непомітно видихнув, наче підтверджуючи його слова.

Скориставшись таксі, група прибула до гуртожитків Ока. Це був комплекс будівель на березі Дніпра поруч із мостом Преображенського, котрий є однією з візитівок Запоріжжя. Укупі з чудовим краєвидом на Хортицю, загальне вдале планування і наголос на озелененні, годі й казати про мальовничість місцини. Рослини є навіть на фасадах будинків.

Не зважаючи на те, що називається це все гуртожитками, по своїй суті це повноцінні квартири. Пропонуються вони агентам за принципом «бери, шо хош». Основна загогулинка питання в тому, що кожна квартира, залежно від розміру та особливостей, має свою ціну, яка вираховується із зарплатні агентів. Тож таким нехитрим способом і утримується баланс, аби всі одразу не розібрали найкращі та найбільші квартири.

Приблизно посередині комплексу знаходиться ставок. Зазвичай для створення такого доводиться винаймати землекопів з відповідною технікою. В цьому випадку на них трохи зекономили, адже їх роботу люб’язно виконала московитська ракета, принагідно пошкодивши фасади будівель навколо і вибивши вікна в усьому комплексі. Звісно, вирву трохи підрівняли, надали їй гарної форми та провели інші необхідні роботи. Тепер тут живуть гарні качечки, міцненькі черепашки та миленькі жабки, росте лататтячко, радуючи мешканців своїм цвітом. І навіть місцевий водяник, котрий лиш нещодавно перестав ображатися на містян за ДніпроГЕС, завітав було до цього ставка в подобі відгодованого селезня. Дуже вже символічним цей ставок став як для людей, так і для інших створінь.

Наша група зайшла в один з будинків коло цього ставка. Квартира їх на найвищому, п’ятому поверсі, куди вони дісталися ліфтом.

— Отже так, – мовила дівчина, відчинивши двері у квартиру і штовхнувши туди Сергія, – ночуватимеш ти у вітальні на дивані. Он там он моя кімната. Он там кімната Свята. Зайдеш в одну з них без запрошення, приб’ю на місці.

Поза та вираз дівчини чітко дали Сергію зрозуміти, що це було сказано зовсім не фігурально.

— Туалет і ванна кімната он там. – продовжила Люкія – На дверях таблички. Якщо написано «зайнято», заходити не раджу. Кухня оно.

Від вітальні кухня була відділена не високою стінкою, з котрої формувалася одна з робочих поверхонь. Тож фактично це все було одним приміщенням.

— Як хочеш чогось поїсти, продукти зазвичай є в достатку. Готувати вмієш?

— Так.

— Чудово. Значить, з голоду не помреш і сиру картоплю не жуватимеш. А тепер про безпекові питання. Хлопчик ти дорослий, думаю, знаєш, що двері незнайомцям відчиняти не можна. У твоєму випадку двері відчиняти не можна взагалі. У мене і Свята є ключі. Крім того, якщо що, може допомогти Дрон. Тож забудь, що ти вмієш відкривати вхідні двері. За свою безпеку можеш не хвилюватися, поки ти не за порогом цієї квартири. Агенція нашпигувала весь комплекс купою різного безпекового приладдя проти всякої нечисті. На людей воно теж не погано діє. Крім того, в нашій квартирі добре покопирсався Дрон. Ти тут, як діамант у сейфі. Все зрозумів?

— Так.

— Молодчинка.

— Може, по голівці його погладиш? – почувся голос, який лунав, здавалося, з усіх стін кімнати. Сергій навіть з неочікуваності почав роззиратися навколо.

— Я втомилася. Пошли себе сам.

— Ну так не цікаво. Сергію, я Дрон. Нам із тобою побесідувати не довелося.

— Угу… Приємно познайомитися. – не вигадавши нічого краще, виказав Сергій.

Люкія одразу завалилася спати, закрившись у кімнаті. Свят же допоміг Сергію трохи освоїтися у квартирі, знайшов для нього ковдру і подушку.

— Дозволь запитати, – прозвучало в кімнаті – коли ти отримував завдання на спостереження, ти думав про цілі цього?

— Ні. – коротко відрізав Сергій.

— Невже на стільки все погано?

— Так.

— Судячи з мішків у тебе під очима, ти не спав днів зо три. Доходиш до крайньої форми виснаження. Мозолі на руках, потерті нігті. Працюєш, як раб на галері?

— У спальнях ти теж усе бачиш у найменших деталях?

— Л-люкія заклеїла ізострічкою все, що більш-менш нагадувало камери. – озвався Свят.

— Жесть. А заснути я не через перепрацювання не можу. Просто безсоння.

Всі трохи помовчали. Сергій розмішував цукор у чашці, а Свят жував печивко.

— Хіба у вас в агенції нормально отак просто взяти та забрати злочинця до себе додому?

— Це звичайна практика. – мовив Дрон – Агенти періодично стикаються не тільки з нечистю. Деяким ворожкам, чаклунам і тому подібним персонажам інколи не подобається те, що ми псуємо їм ритуали, або просто крадемо клієнтів, котрих ті доїли на гроші. Тож, коли є якийсь свідок, що може свідчити, агенти можуть забрати його до себе, поки не отримають схвалення на захист свідка від агенції.

— Хіба не простіше доправляти свідків одразу в агенцію?

— І що вони там будуть робити? Агенції це не вигідно. Це ж не звичайне підприємство, котре наймає працівників і повністю ними опікується. Це щось на кшталт гільдії авантюристів з ігор, чи аніме. Звісно, Око надає необхідні матеріали, форму, допомагає в різних питаннях, але основні моменти залишаються на відповідальності агентів.

— А ще накидує купу правил, обмежень, вимог і скалок, на які ти з власної волі маєш сісти.

Люкія вийшла зі своєї кімнати у блакитній піжамці. На штанях були намальовані кошенята, а на майці на грудях розпласталася задоволена котяча моська.

— Що вирячився?! – гаркнула на Сергія.

— Нічого. – не відвертаючись сказав той.

— Трясця. Не можу заснути. Завари мені краще чаю. Святе, це кукурудзяне?

— Печиво? Т-так.

— Чудово. Сподіваюсь, завтрашній світлий ранок буде більш приємним, ніж сьогоднішній день.

Світлий ранок почався з того, що групі раптово повідомили про початок засідання щодо їх звільнення вже опівдні. Мало того, учасників групи на це засідання не запросили.

— Якого, бляха, дідька!

Люкія грюкнула по столу так, що Свят аж підскочив, а Сергій заледве встиг втримати чашку з кавою, аби її вміст не розлився. У топі та джинсових шортах вона виглядала, як Реві з "Чорної лагуни". Не вистачало тільки цигарки та двох пістолетів. Ну, може, ще татуювань і колір волосся в неї чорний, а не каштановий.

— Отака прутня, малята. – підтвердив Дрон.

— Вони ж зазвичай збираються, в кращому випадку, через тиждень після запиту. Який ґедзь їх вкусив, що в них така оперативність?

— Хотів би я знати, але на злам їх пристроїв, та ще й, щоб непомітно, піде багатенько часу.

— Ем… То що це значить? – наважився спитати Сергій.

— Що найближчим часом нас турнуть з агентства і цієї хати. І тебе теж. До речі, Дроне, що там по запиту на охорону свідка.

— А нічого. Він досі висить без відповіді.

— Це до холери дивно. Там прискорились, а тут навпаки, затягли. Так. Доїдаємо і збираємось. Ми їдемо до штабу.

У штабі підтвердили, що на засідання їм зась. Однак чекати поруч ніхто не забороняє. Керівництво почало збиратися. Поважні особи, що були членами Вищої Ради. Хоча бойовими заслугами у боротьбі за просторовий порядок могли похвалитися не всі з них, їх статус в Раді був рівноцінним, а пихатість окремо взятих персон просто дивувала. Від рішення та аргументації кожного з них залежало, чи буде звільнений, або прийнятий на службу агент, чи група агентів.

Серед цих людей був і безпосередній начальник Люкії, Свята та Дрона. Вайлуватий чоловік, котрого дехто порівнює з діжкою, котрий вчора горлав на Люкію зі Святом у себе в кабінеті за провалену місію, зараз гидко усміхався.

Аж ось до будівлі зайшов чоловік з цигаркою в зубах. Адміністраторка одразу зробила йому зауваження і змусила ту цигарку загасити. Зі щетиною, котра в різні дні то зникає повністю, то перетворюється вже на бороду, у білій незаправленій сорочці з закоченими рукавами, краваткою, що звисає на затискачі. Щойно помітивши, він одразу направився до нашої групи.

— Ну шо, встряли ви, народ. Це хто з вами?

— Це Сергій, – взяла слово Люкія – поки що свідок.

— А. Зрозуміло. Приємно познайомитися, Сергію, поки що свідку. Я Дмитро, вже колишній їх наставник.

Чоловік та хлоп потисли руки.

— Святе, як у тебе справи?

— Д-добре. – як завжди сором’язливо відповів хлопчина.

— Ну от і чудово. То що сталося? Давайте коротко.

— Якщо коротко, ми просрали три місії і тепер ми в сраці. – відповіла дівчина.

— Ну це я вже і без вас дізнався. Що то були за місії і чим завершилися?

— Першою було вигнання чорта з ферми. Чорт помітив нас раніше і розніс пів ферми. Після цього кудись зник. Другою був перелесник. Вірніше, це вже потім виявилося, що то був перелесник. Коротше, теж не вийшло, він спалив хату. Третім була вівця з шерстю, яка акумулювала електроенергію з інших вимірів. Її зжер велетенський вовк, що раптово налетів на нас. Навіть не знаємо, що це був за вовк. Ну а ще хтось встановив за нами спостереження. Ось він — махнула на Сергія — і був одним зі шпигунів. Мав підкласти в кейс Свята пристрій таблетку.

На кілька секунд чоловік задумався.

— Зрозуміло. Подивимось, що це буде. Раптом що, щось вигадаємо.

Засідання почалося. Хвилин 20 все було тихо, аж раптом почувся якийсь шум з боку, де знаходилась зала засідань. Ще хвилин через 10 двері з гуркотом розкрилися. У фойє в супроводі Дмитра вийшов чоловік в темно-зеленому готичному фраку, з аристократичною поставою і тростиною.

— Ви троє — чоловік вказав на Люкію, Свята і Сергія — йдете зі мною.

Всі троє глянули на Дмитра. Той схвально кивнув. У фойє з’явився діжко-начальник. На його обличчі вже не було тої гидкої посмішки. Він був злий, як той чорт з першого завдання і червоний, як помідор.

Група прибула до триповерхового особняка, поруч із яким знаходиться величезна будівля млина. Чоловік провів їх всіх усередину.

— Якщо хто не знає, це особняк Абрахама Копа. Доволі гарний був підприємець. Збудував пару машинобудівних заводів. І утримував психлікарню. Не питайте, чому. Його могилу знайшли лише у 2019-му. Більшовики замурували те все або з тупості, або спеціально. Моя сім’я була з ним гарно знайома. Тепер це мій особняк.

— Дозвольте запитати. — озвалася Люкія, оглядаючи чудове внутрішнє убрання.

— Питайте.

— Хто ви?

— Напевно, треба було одразу відрекомендуватися. Я граф Атанас Кропив’яний. Член Вищої Ради просторової агенції «Око». А ще в мене є радіо.

Про графа Кропив’яного присутні чули неодноразово. Дехто навіть слухає його радіо.

— Чому ви запросили нас сюди? — продовжила питати дівчина.

— Почнемо з самого початку. Ви двоє, — вказав на Люкію та Свята, — а також ваш мережевий дух Андрій, чи, краще все ж сказати, Дрон, не думали ж, що просто так провалюєте завдання, де, здавалося б, не мало виникнути значних проблем. Після цього дізнаєтесь про спостереження, та ще й питання вашого звільнення прискорюють. Не кажу вже про небажання розглядати заявку про захист свідка. До речі, свідок теж мав би запідозрити, що зламати гарний сталевий біонічний протез у тролейбусі не так вже й просто. Вас намагаються прибрати. Згадайте ваше найперше завдання.

— Нас відправили дізнатися причини дивних шумів та стогонів в закинутому ангарі на околиці міста. — відповіла Люкія — Виявилося, що то був невпокоєний. В процесі очищення ми знайшли сховок з якимись артефактами і зброєю.

— Ти трішечки применшила ваші заслуги. Ви змогли встановити контакт з невпокоєним, а вже він, перш ніж спробувати перетворити вас на таких самих, як він, вказав, де знаходиться все те добро. Без цього ніхто б нічого не знайшов. Дехто знайшов спосіб магічно приховувати речі за допомогою отаких от духів. Навіть, якщо його очистити, хованка все одно залишиться. Але вони не врахували, що хтось зможе з ним сконтактувати. І сильно налякалися, коли це вдалося вам.

— То нас хотіли відсторонити через це? — Люкія була щиро здивована і розлючена.

— Саме так. Подальший ланцюжок роздумів, думаю, ви і самі складете. Цей хтось із керівництва Ока. Сьогодні я зберіг за вами ваші позиції, однак за умови, що ви впораєтесь із наступним завданням. З яким саме, ніхто уточнювати не став, то це й добре. Ви маєте впіймати людей, котрі встановили канали контрабанди артефактів з іншого виміру.

— Що?!

— П-пане Кропив’яний, але ж, якщо це можливо, це вже не наша к-компетенція.

Сергій нічого не сказав. Просто роззявив рота. Причому не зрозуміло, це через слова графа, чи через те, що Свят раптово включився в розмову.

— Це можливо. І компетенція ваша. Хоч би й тому, що СБУ звернулася до мене, як до одного з керівників Ока з офіційним запитом. А вже я вільний обирати на цю справу будь-яких агентів, котрим довіряю. Той світ має з нашим багато чого спільного, але головна відмінність – прихованість того, що ми називаємо магією. Вона там на стільки слабко виражена, що ніхто не сприймає її, як щось існуюче. Тому і артефакти звідти значно сильніші, ніж у нашому світі, бо магія дуже гарно в них концентрується. І, наче без того проблем було мало, скоріш за все, до цієї справи причетні московити.

— Пане Кропив’яний, — оговталась Люкія, — ми дуже вдячні, що ви допомогли нам зберегтися в Оці, але ви впевнені, що ми впораємося із цим завданням? Це надто вже вирізняється з того, чим ми займаємось.

— Ви стали ціллю моїх ворогів, значить, я можу вам довіряти. А щодо ваших здібностей чудово може розповісти ваше перше ж завдання. Ну а ще ви отримали рекомендацію від Дмитра.

Люкія глянула на наставника, а той лиш підморгнув.

— Я сказав, що наш світ дуже схожий на той. Сергію, як ти втратив ногу?

— Через вибух ракети.

— Ракети, котра була запущена зі стратегічного бомбардувальника, чи не так?

— Так.

— В тому світі це так само. Московити вирішили вбивати нас одним із найпринизливіших способів. Зробили все, аби ми самі віддали їм свою зброю. А потім почали вбивати нею ж. І досі роблять це там. Там у людей немає ні магії, ні різних створінь, котрі б допомогли у боротьбі. Та ще й історія зсунулася на кілька років, бо Ісус народився пізніше. Їм ми поки не допоможемо, однак, якщо до рук кацапів потраплять артефакти з того світу, потужні самі по собі, та ще й підсилені негативними емоціями, допомагати треба буде вже нам. Ваші здібності дозволять уникнути небажаних наслідків. Паралельно ви знайдете зрадника в наших рядах, очистите свою репутацію і отримаєте надбавку до зарплатні. То що скажете?

— Мене цікавить, яким чином було встановлено зв’язок із іншим світом. — почулося з колонки, що стояла поруч.

— За допомогою квантових флуктуацій. Принаймні, саме так я зміг передавати в той світ записи своїх ефірів. Можливі і інші способи, але, я думаю, що вони не захотіли б вигадувати лісапед.

— Що таке ці ваші квантові флуктуації? Воно пов’язане з нечистю? — зацікавилась Люкія.

— Ні. Принаймні, саме явище. Квантові флуктуації – це квантово-механічні випадкові зміни в значеннях величин, таких, як енергія, кількість частинок або імпульс, які виникають у системах на мікроскопічному рівні. Винен у цьому принцип невизначеності Гейзенберга, який стверджує, що неможливо одночасно точно виміряти певні пари величин, такі як положення та імпульс частинки. Це призводить до випадкових коливань у значеннях цих величин навіть у вакуумі, де відсутні будь-які зовнішні впливи. В результаті квантових флуктуацій можуть виникати тимчасові зони низької енергії, які дозволяють об'єктам протунелювати через бар'єри простору-часу, що розділяють різні паралельні світи. Словом, формується дірка, через яку можна пройти. Довгий час підтвердити це експериментальним шляхом не вдавалося. Було навіть невідомо, скільки енергії для цього потрібно. В теорії таку штуку можна було б заживити від пальчикової батарейки. Або ж від вибуху наднової. На експерименти довелося витратити немало грошей за електроенергію. Один раз навіть трохи переборщили і весь район залишився без світла. Втім, зрештою, щоб передати 10 хвилин етеру, вистачило павербанку. З дотриманням відповідних умов середовища, звісно.

— Вони вже змогли перемістити щось?

— Не думаю. Для цього треба провести купу експериментів, в результаті яких було б зафіксовано підвищене споживання електрики і, можливо, від перевантажень десь щось би гигнуло. Можливе використання потужного генератора. Але знову ж, це можна було б відслідкувати.

— Слухайте, а ви точно впевнені, що ту вашу енерговівцю з’їли? — сказав Сергій і всі задумалися.

— Від неї не залишилося ні ріжок, ні ніжок. Не міг же ж той вовк проковтнути її цілком, а потім живою десь відригнути. — сказала Люкія, згадуючи вчорашнє завдання.

— Якщо це взагалі був вовк. — задумливо сказав граф.

— Що ви маєте на увазі?

— Дехто зі вчених проводили експерименти зі синестезією. Це було ще до повномасштабки. Їх мало не засудили за негуманні експерименти на живих людях. Врятувало їх тільки те, що ті люди офіційно не мали до них претензій, гарні адвокати і шестизначна сума на рахунку судді, який розглядав справу. Суть полягала у тому, щоб за допомогою певних звукових хвиль стимулювати людські органи чуття, аби ті бачили те, чого насправді немає.

— Ви зараз хочете сказати, що нас на… махали звуком? — Люкія в цей момент могла розкришити комусь череп.

— Але я не чув нічого, що б на це вказувало. — заперечив Дрон.

— Але ж і вовка ти не бачив, правильно?

— Сигнал із камер зник… Чи хтось зробив, щоб він зник.

— Дідько! Впевнена, що ця гора сала знала про це.

— То як? Ви приймете мою пропозицію?

Люкія глянула на Свята. Свят – на неї. Дрон мовчав.

— Добре. Повідриваємо сраки тим вилупкам.

— Чудово сказано. Ось це, — граф відкрив кейс, що весь час лежав на столику поруч, — гарнітури і камери, захищені від можливого зламу, чи виведення з ладу. Дроне, візьми ключі доступу на карті пам’яті колонки, до якої підключений.

Чоловік у зразковій формі Ока, в ідеально підігнаному чорному костюмі, з чорною краваткою, темних окулярах, з двома срібними запанками на комірцях, що зроблені у формі ока, символа агенції, приніс ще один кейс.

— А це новий біонічний протез. Допоможе тобі, Сергію, краще виконати завдання.

— Чекайте. Ви хочете, щоб я теж у це вліз?

— Нізащо! — гаркнула Люкія, кріплячи нову гарнітуру.

— Є альтернатива. Арешт за підозрою у незаконному стеженні та переслідуванні агентів Ока.

— Як закріпити?

— Ану припніть коняку! — не заспокоїлась Люкія. — Я не збираюся брати його на завдання. Ми з цим блаженним тільки вчора зустрілися. Хто зна, що він там викине. Та і в нього немає ніякої підготовки.

— Щодо підготовки можете не хвилюватися. – сказав граф, діставши звідкілясь планшет – Сергій Остапченко, один із найкращих курсантів 142 навчального центру Сил спеціальних операції. В день авіаудару був відпущений додому на вихідний, куди і прилетіла російська ракета Х-22. Після цього був звільнений за станом здоров’я.

— Ок. – опанувавши свою щелепу сказала Люкія. — Щодо підготовки я трохи погарячкувала.

Поки йшла розмова, Сергій з допомогою чоловіка вже вдягнув новий протез.

— І ось ще цяцька, аби не довелося відбиватися самим протезом. Трохи модифікований Форт-224. Думаю, з ССО ця штурмова гвинтівка тобі знайома. Чудово підійде для бою у тісній місцевості. Має спеціальні набої, що містять у собі, як срібло, так і залізо. Підійде проти більшості нечисті. Приціл особливий. Сповістить, якщо в темряві буде щось невідоме. Живе, чи не дуже. Але сповіщатиме про все, в чого немає маячка, тож рішення, стріляти, чи ні, залишається за тобою. З іншим ти знайомий.

— Так. Не тримав її в руках, здається… вічність.

— От і чудово. Удачі на завданні.

— Чекайте, куди… — Люкія не змогла договорити. Всіх трьох моментально перемістило до якоїсь закинутої будівлі. — …ми повинні… Стоп, шо?

— М-м-м-ми телепортувалися? — тихенько зойкнув Свят.

— Трясця… — тільки й промовив Сергій.

— Ем… Цей-во, народ, — почулося в навушниках, — я сам не викупаю, що сталося, але вас перемістило на “Дослідну станцію”.

— Тепер зрозуміла, що смердить. — скривилася Люкія.

Дослідною станцією в Запоріжжі названа зупинка на південній межі міста. Місцина славиться неприємним запахом через роботу очисних споруд, що фільтрують усю воду з лівого берега Запоріжжя.

— Дроне, як ми тут опинилися? – запитала дівчина, аби внести ще трохи ясності.

— Якщо коротко, це було магічне коло телепортації. Не буду вдаватися в подробиці, скажу тільки, що це до холери рідкісна втрачена магічна технологія. Але немагічну сферу вона теж зачіпає. Ця штука якось створює мікро червону діру, котра викривлює простір-час. Я взагалі не можу уявити, як вона…

— Стоп! Харе! Зупинись! — тихо заволала Люкія (що є таким же парадоксом, як і описана Дроном мікро червона діра), аби до них не збіглося все навколо. — Ти можеш розповідати про це годинами, а в нас взагалі-то якесь завдання.

— Вибач. Так от, за даними графа, пристрій телепортації з усіма даними десь у цій будівлі. Або під нею.

— Дуже гарне уточнення. Давно вже ми по данжам не лазили. Якась карта є?

— Є старий план будівлі, але її могли перебудувати. Згідно з планом, тут має бути старий совковий бункер. Доволі просторий. Від ядерного вибуху не врятує, але…

— Святе, зброю.

Свят моментально взявся виконувати команду. Він відкрив кейс, із якого, на диво Сергія, дістав кобуру з пістолетом Magnum Desert Eagle, сумкою з магазинами до нього та тактичний ніж SKIF «Хижак» зі сріблястим напиленням на лезі. Передав все Люкії і закрив кейс.

— Чому ви носите це там?

— Бо не дали дозвіл носити на собі. Я попереду, Свят за мною, Сергій прикриває.

— У Свята взагалі є зброя.

— Є. Але це крайній випадок. Вперед.

Старезні двері рипнули і це луною віддалося по порожнім, затхлим від вологи та забуття приміщенням. Спочатку все було спокійно. Однак, поступово просуваючись, ставало все холодніше. Група пройшла до сходів, де мав би бути вхід у бункер. Однак там їх вже чекало холодне синє мариво. Явище, що спотворювало реальність навколо себе, змінюючи сталі закони фізики на субатомному рівні. Мариво то пульсувало, то розпливалося, як пара. Подекуди воно приймало образ людини.

— Невпокоєний. — констатувала Люкія.

— Не бачу входу в сховище. — почулося в навушниках.

— Отже, нам треба, аби цей дух нам розповів, де він.

— Ти сказилася? — прошепотів Сергій?

Втім, Люкія вже ступила крок до невпокоєного. Свят тим часом дістав щось із кейсу. Дівчина сконцентрувалася на дусі, тримаючи при цьому руки вільно, не роблячи жодного різкого руху.

— Хто ти? — звернулася дівчина до духа.

Нічого не відбулося.

— Хто ти? — вже голосніше.

— Ар… — прозвучав, неначе шепіт вітру, — Агхххтугххх.

— Що?

— Агххххтугхххх…

— Артур?

— …аааакхх…

— Що з тобою сталося?

— …они… фбили…

— Хто?

— А… Ааа… ААААААА!

Сергій з переляку мало не випустив цілий магазин в цей згусток зміненої матерії, а Свят прийняв позу, наче зібрався бігти в неї.

— Спокійно. Ми тебе не скривдимо. Де знаходиться вхід у сховок?

— …ууут

Туман зібрався у трохи щільнішу купку. Купка пролетіла вздовж підлоги, де замість неї виявилися сходи, що вели до дверей.

— Вххх… Вбииии… йтхеее…

Туман розсіявся. Холод зник.

— Це… Все? — здивовано спитав Сергій.

— Якби ж то. — прозвучало в навушниках. — Якщо невпокоєний відкриває ничку, яку охороняє, він жадає за це плати. Той, з яким ми до цього стикнулись, захотів, аби Свят із Люкією до нього доєднались. Його прогнали, тож і проблем далі не було. А цей, схоже, захотів, щоб ви вбили того, хто вбив його. Якщо не зробите, він до вас прийде і явно не спитати, як у вас справи.

— Л-Люкіє, ти в нормі? — Свят підскочив до дівчини так швидко, що Сергій навіть оговтатись не встиг.

— Так. Пів хвилини… і йдемо далі.

— Що з нею? – зацікавився Сергій.

— К-коли хтось спілкується з невпокоєним, це забирає дуже багато ментальної енергії. Людина виснажується морально, психологічно і, як наслідок, фізично.

Люкії і справді було погано. Це було видно неозброєним оком. Завжди емоційна, з рум’янцем, зараз була бліда, наче готка в гримі. Втім, як і сказала, за пів хвилини вона вже була в нормі.

— Сергію, ти… навчався діяти в підземних приміщеннях?

— Так, звісно.

— Що ж, можливо, тобі варто піти вперед.

— Га? Чого це ти?

— Бо в тебе більше досвіду, бляха, не тупи! — Люкія ледве стрималася, аби не перейти на крик.

— Наша Люкічка — почулося в навушниках — дуже грізна і сильна, але цундере і завжди розподіляє ролі згідно з навичками. А через те, що вперта і не любить визнавати, що хтось сильніший, чи досвідченіший, видає отаке.

— Стули своє патякало, бо… — в дівчини піднялися руки, щоб задушити умовного Дрона, що умовно стояв перед нею.

— Ну, то… Ходімо? — Сергій стримався від коментарів ситуації, але в думках його було «Це найбільш дивакувата команда, яку я бачив».

Злочинці не потурбувалися закрити важезні сталеві двері, думаючи, що через невпокоєного ніхто не пройде. Однак, про всяк випадок виставили двох вартових. Обидва були озброєні, тож нічого не залишалося, крім як викрити себе і застрелити обох. З чим Сергій успішно впорався. Наступну секцію спробували закрити, однак уже Люкія зі свого Пустельного Орла пристрелила тих, хто намагався це зробити. Група опинилася в приміщенні, в центрі якого знаходився подіум, ізольований від навколишнього середовища міцним склом. Якийсь дядько нервово озирався на прибулих, продовжуючи натискати клавіші і перемикати якісь тумблери.

— Відійдіть від пульта! — загорлала Люкія, наставивши пістолет.

Раптом збоку ковзнула чорна тінь. Вона проминула дівчину, відкинувши в стіну Сергія. Тінь була злюча, за два з гаком метри зросту, вся покрита шерстю. Повернувши голову, тінь вишкірила на Люкію свою зубату пащу. Це був перевертень.

В такому тісному просторі зі створінням аж такої сили тягатися міг лише дуже досвідчений агент, або ж інше подібне створіння. Досвід же Люкії обмежувався п’ятьма місяцями роботи зі Святом та Дроном.

Лапа людини-вовка от-от мала б передерти своїми кігтями горлянку дівчини, однак в останній момент щось його налякало і він відскочив у бік. Страшненький смішок пролунав у залі сховища. Навіть дядько за пультом перелякано повернув голову та протер хусткою свого блискучого лоба. Мала фігура з тіні неосвітленого коридору штовхнула по підлозі у бік Люкії кейс. Дівчина схопила його і відскочила до стіни.

— Сергію, щоб не сталося, нічого не роби!

В цей момент фігурка стрімко ворухнулася і накинулася на перевертня. У світлі ламп стало видно пазуристі руки і висвітлене надприродною радістю обличчя Свята. Хлопчина зі спритністю хижака вхопився за перевертня. Перерізав сухожилля за колінами, через що той впав. Так само знерухомив його руки. Після цього схопив за голову і уп’явся в сонну артерію.

В цей момент Сергій, напевно, найчіткіше в житті виконав наказ командира. Дозволяв собі лише беззвучно дихати і інколи блимати. Маленький сором’язливий Свят походив зараз на маленького страшного диявола. Кілька днів після цього екс воїну ССО було ніяково залишатися з хлопчиною наодинці. Навіть, коли той дуже миленько сидів на стільці, обійнявши коліна, та хрумкав печивком, Сергій згадував, як Свят хрумкав кістки цього перевертня.

Дядько ж, хоч і був переляканим, справу не покинув. Всі звернули на нього увагу тільки тоді, коли машина почала голосно і загрозливо гудіти. Свят залишив вовче тіло і хотів було кинутись до чолов’яги, але Люкія гаркнула, аби той цього не робив. Хлопчина зупинився на місці, облизуючи залишки крові з губ. Секунда і от уже уламки міцного скла летять навсібіч. Ще секунда і здивованого дядьку закручує у спіраль. Ще секунда і від нього залишився лише гаманець, що вчасно випав зі штанів. Весь пристрій зайнявся іскрами, в залі засмерділо горілим. Місія виконана.

Коли останні іскри злітали з машини, підійшли інші агенти. Свят до того часу вже був звичайним Святом. Лише просякнутий багряною рідиною. Всім, хто вцілів (а їх було лише троє) надали необхідну допомогу.

Пізніше граф Кропив’яний пояснив, що при роботі з квантовими флуктуаціями можуть ставатися неприємні аварії. В цьому випадку вони змінили провідність напівпровідників, що були в машині. В результаті система втратила стабільність. На мить відбулося явище, що, можливо, було невдалим тунелюванням. А можливо, навіть мікроскопічною чорною дірою. За словами графа, його вчені створили багаторівневу систему безпеки проти таких проявів, а злочинці ж не змогли її відтворити, до того ж змінили купу параметрів.

Розслідування показало причетність ряду агентів Ока до витоку інформації про різні артефакти і допомоги злочинним формуванням з ціллю власної наживи. Кілька з них прокусили ампули з ціанідом під час арешту. Серед арештованих був також і начальник нашої групи. Він був пов’язаний з контрабандою та сприяв тому, аби вигнати Люкію, Свята та Дрона з агенції, бо ті загрожували успіху їхніх злочинів.

Сергій, як свідок, поки що залишився жити у квартирі Люкії та Свята. На наступний день після подій, він наважився в неї спитати.

— Що це було? Зі Святом.

— Він теоретичний вампір.

— Вибач, що?

— Це вид вампірів, котрі не підвладні типовим про них уявленням. Вони не горять на сонці, їм не треба харчуватися кров’ю взагалі. При цьому вони мають величезну силу і купу інших плюшок. Там багато чого цікавого.

— Чому теоретичні?

— Бо до появи Свята вони були лише в теорії.

З моменту завдання пройшов тиждень. У групи був вихідний. Люкія, прокинувшись, попрямувала на балкон, аби насолодитися свіжим ранковим повітрям. Позіхаючи, вона машинально натиснула кнопку відкриття жалюзей та відкрила двері на балкон.

— Привітики.

Дівчина розплющила очі і завмерла.

— Шо за конячий крилець? — тільки й мовила.

На неї лупав очима кінь. Однак незвичний (ще б пак, п’ятий поверх). Це був пегас. Чорний, як смола, з червоними очима. Верхи на ньому був граф Кропив’яний власною персоною.

— Добрий раночок. Збирайтесь. У мене для вас завдання.