Андроїд

Жінка у білій нічній сорочці тримала на руках немовля. Кажуть, що переживання старить. Але глянувши на цю втомлену людину, навряд чи багато хто сказав би, що їй немає тридцяти. За ці кілька днів, що пройшли у реанімації перинатального центру, вона постаршала на кілька десятків років. Її раніше пухкі щоки впали в середину, а у очах проглядалися лише біль та втома.

Дитина саме заснула, але мати не наважувалася покласти його у ліжечко.

В цей момент, намагаючись зайвий раз не шуміти, до палати зайшов лікар у сліпуче білому халаті.

“Можливо я померла, і це ангел?” — подумала жінка, перш ніж лікар встиг щось сказати.

— Вітаю Вас, пані Лідіє, — сказав чоловік і спішно простягнув їй руку. — Мене звати Едуард Борейко і я маю до вас пропозицію, яка може врятувати вашого сина.

Лідія, здавалося, ось-ось впаде, тому лікар швидко підійшов ближче та став поруч з нею. Хоча, чи лікар він насправді? Жінка мала сумніви що до цього. Але він вселив надію на порятунок немовляти.

“Це точно ангел,” — знову подумала Лідія, після чого нарешті перевела погляд з чоловіка на малюка, на руках. Такий малий і спокійний. Він мусив отримати шанс на життя.

— Так, я згодна. Робіть те, що потрібно, — рішуче відповіла жінка.

— І ви навіть не запитаєте, що я хочу зробити?

— Якщо ви врятуєте сина, то мені байдуже. Нехай заради цього ви уб'єте всіх решту дітей у цьому бісовому центрі!

Лікар, навіть не мав що сказати, тож просто протягнув Лідії ручку та папери на підпис.

Палата, що іще кілька хвилин тому пахнула для жінки безвихіддю та смертю, раптом сповнилася надією.

***

Лідія стояла перед великим екраном. Перед її очима була майже ідеально білосніжна операційна кімната. Лише медичні інструменти виблискували у світлі ламп.

Дитину завезли в спеціальному боксі. Його маленьке тільце, здавалося, було наскрізь пронизаним десятками трубочок. Він був таким малим та беззахисним. Її синочок. Той, кого вона чекала ще відчайдушніше, після смерті чоловіка.

"Якщо він не виживе, я вкорочу собі віку. Немає сенсу жити, коли поряд не лишилося нікого з близьких людей."

— Все буде добре, — сказала позаду одна з лікарок, ніби прочитавши думки Лідії. Але жінці було абсолютно байдуже на ті слова. Вона навіть не оглянулася в її бік. Вся увага була прикута до двох роботизованих рук що під керівництвом лікаря Едуарда Борейко, почали операцію. Коли дивитися на сина вчора надто боляче, жінка переводила погляд на нього, того, який вчора з'явився у її палаті та подарував цей промінчик надії, у вигляді операції по вживленню модифікаційного мікрочіпа, що зможе повністю відновити мозкову активність, та дозволить її сину жити.

У голові Лідія все ще прокручувала застереження лікаря:

"Ми ще не знаємо, як це впливатиме на функціонування людини, — говорив він максимально впевнено. Лідія навіть замислилася, чи не завчив він цю промову заздалегідь. — Це технологія, що була винайдена під час першої квантової революції. Пройшла всі випробування на біосиліконових моделях та на поранених військових. Нещодавня друга квантова революція... Кгм, — лікар відкашлявся. — Вибачте. Не дуже подобається коли це називають революцією. Мені більше до вподоби слово "прорив". Так ось, цей прорив дозволив нам розробити такі чіпи, які теоретично можна ставити навіть новонародженим. Фактично, ваш син буде біомодифікованим. Але про це знатимемо лише Ви, я і дві мої асистентки."

Він ще багато чого говорив перш ніж забрати сина від неї. Сказав і про те, що ймовірність успіху оцінююється приблизно у сімдесят відсотків, і що у тварин часто з’являється інертність після "біомодифікацій", як вони це називали.

"Фактично, ми хакнемо йому мозок, що дозволить йому працювати краще. А, у вашому випадку, він просто буде працювати, як у звичайного хлопця."

Ось одна роботизована рука зробила надріз, а друга почала вживляти заздалегідь підготовлений мікрочіп.

У цей момент Лідія не витримала та розплакалася. Напевно вперше, за всі ці дні, вона не змогла стримувати емоції. Всередині вона плекала надію, що операція пройде успішно і син житиме.

«Як там прийнято називати таких дітей? Як його взагалі варто назвати? Богдан? А може Андрій? Чи Орест? Тепер можна нарешті назвати сина, адже він житиме далі...»

***

— У нашому університеті ніколи не навчатиметься якесь біосміття! — репетував старий професор у сірому піджаку. Він з таким завзяттям гупнув кулаком по столу, що навіть вуса, здавалося, піднялися в емоційному пориві.

— Послухайте, пане... — намагався заперечити асистент, молодий чоловік, років двадцять п'яти, котрий мав "допомагати приймати правильні рішення". Принаймні, так йому сказали у відділі кадрів.

— Ніякого біосміття! Це кафедра анатомії! Я не дозволю!

Старий глянув на стіну позаду себе, де поміж плакатами із будовою людського тіла, по самому центру, висів синьо-жовтий стяг. Він рішуче тицьнув пальцем в прапор України та продовжив:

— Ось! Мій дід та батько воювали проти москальської навали не для того, щоб ми прогнулися під якихось мутантів!

— Він не мутант... — знову безрезультатно намагався вклинитись у монолог асистент.

— Сьогодні ці андроїди, а завтра що? Роботи керуватимуть світом, а люди працюватимуть в шахтах?

Декан встав зі свого крісла, розгладив піджак та очікувально глянув на свого асистента. Дивлячись кілька секунд на червоного, як буряк, чоловіка, професор заспокоївся та уже тихцем запитав:

— Ну що там? Який у нього взагалі бал?

Прокашлявшись, асистент діловито витяг кілька заготовлених документів з папки і розклав їх навпроти викладача. Той прискіпливо пробігся змістом зупинившись на одному конкретному рядку. Молодик заметушився, не розуміючи за що встиг зачепитись старий. Професор вказав пальцем на бал з української мови й задумливо протягнув:

— У нас в країні навіть клятий робот знає рідну мову краще за більшість країни…

Асистент полегшено зітхнув. Особисто попередньо перевіряв все і на державних сайтах і навіть особисто дзвонив до приймальної комісії. Але середній бал і справді становив 195. А саме 198 з української мови, 195 з біології й, як не дивно найнижчий показник – математика з 193 балом.

— Слухай, а є його атестат? — уперся професор.

— Валерій Юрієвич!

Чоловік сперся руками на стіл привертаючи нарешті увагу до своєї персони. Викладач неохоче підняв погляд.

— Зарахування до вузу – це не питання симпатії. У кінці кінців, подумайте, як це відобразиться на репутації вузу. Що скажуть наші західні колеги?

— А я під європейські цінності прогинатись не збираюсь! — схрестивши руки на грудях апелював декан.

Асистент відчув як до горла підступає ком, що от-от вирветься криком на недохідливого старигана, але знав це не допомогло б. Тож зробивши глибокий вдих він продовжив вже м’якше.

— Та ж вас ніхто і не силує його плекати. Вчіть його як інших, оцінюйте як інших... — побачивши у відповідь лише глузливий скептицизм, йому лишалося тільки поставити ультиматум, — Або самі пояснюватимете своє рішення директору, коли на наш університет прилетить повістка до суду.

***

У будь-якому громадському місці до Андрія завжди було прикуто безліч поглядів. Одні – приязні або зацікавлені, а інші – злісні. Батьки одно із студентів, що не зміг вступити до Медичної Академії, ледь не накинулися на декана — старого буркотуна з пишними вусами та затурканим поглядом. Проходячи повз, він намагався не вслухуватись у їх слова.

— Краще би тут вчилася людина, а не якийсь бот, — верещала наштукатурена пані, тицяючи пальцем в Андрія, що був неподалік.

— Я розумію ваше обурення, — намагався якось пом'якшити ситуацію декан.

— Ніхріна ви не розумієте! У вас, певне, і власних дітей немає! — не вгавала жінка.

— Ой, дарма вона це… — проговорив хтось за Андрієвою спиною.

Це виявився молодий чоловік, котрий до того сидів за особистим столом у кабінеті декана. Він не мав марних сподівань на цю ситуацію, але і втручатися не поспішав.

— Послухайте мене, — процідив крізь зуби декан. Було помітно, що він ледь стримувався, — Цей студент має високі бали, і має повне право на своє місце. Якби ваш син мав такий самий прохідний бал, то він також би отримав шанс навчатися у нашому закладі.

— Це буде на вашій совісті, якщо цей бот потім когось приріже!

Чоловік, що мить тому був поруч із Андрієм, уже чимдуж мчав до декана, зі словами: "Пане професор", але той навіть не глянув у його бік.

— Значить так! — прокричав декан. — Я поняття не маю, хто ти така. Але хочеш знати про відповідальність? Це коли моїй вагітній дружині робили екстрений кесарів розтин, але після операції я залишився і без дружини і без дитини. А робив ту операцію мій колишній студент!

Жінка позадкувала, а асистент спробував стати між нею та професором, але той відсунув чоловіка вбік, наче манекен.

— Не повіриш, він був людиною! Тому я чудово знаю, що таке відповідальність за тих, кого навчаю!

Андрію здалося, що навіть через багато шарів косметики, він бачив як її щоки стали багряними, коли жінка розвернулася до виходу з вереском: "Я буду скаржитися!".

— Як ви, Валерій Юрійович? — запитав асистент у декана.

— Я в нормі, — відповів декан, після чого перевів погляд на Андрія, що і далі отетерілий стояв в іншому кінці зали. — А ти не підведи мене.

Хлопець таки спромігся невпевнено кивнути, але професор вже відвернувся занурившись у заготовлені матеріали вступної лекції на презентації.

Андрій пройшовся до гальорки в бажанні загубитись поміж силуетів інших студентів, що тільки-но приходили. Хоча не так. Вони заповзали до аудиторії як мухи після довгого анабіозу, один за одним заповнюючи вільні місця. Хоча інколи хлопу і справді було шкода, що втома і сонливість для нього лише наукові поняття. Можливо, тоді він би розумів звичайних людей набагато краще.

Гучний дзвінок з коридору розвіяв лінивий гомін і першокурсники розсілись по місцях. Асистент бився над підключенням проектора, що висів акурат біля Андрія до ноутбука. Але той, натомість, лиш презирливо миготів, а за мить взагалі потух.

— Тц, технології... — мляво посміхнувшись підсумував професор в спину помічнику, що таки поплентався налаштовувати техніку на інший край аудиторії.

Викладач поки підвівся й гучно постукав по столу, нагадуючи тим небагатьом галасливим студентам де вони знаходяться.

— Вітаю всіх присутніх на кафедрі анатомії, оперативної хірургії та топографічної анатомії. Я Литвиненко Валерій Юрійович, завідуючий кафедри і, за сумісництвом, декан вашого факультету.

Асистент дійшов до останнього ряду і став на парту поряд з Андрієм пораючись з приладом. Кілька разів понажимав на кнопку включення і з третього разу тьмяне розмите зображення вивелось на дошку позаду професора. Розмашисто заїхавши по нещасному проектору він ще раз подивився що вийшло. На трансльований презентації різкість навелась до читабельної, на що чоловік задоволено усміхнувся й почапав назад. Першокурснику навіть стало трохи шкода бідосю-проектор, але все одно став старанно занотовувати весь не числений текст.

— О, ну нарешті. — і собі порадів Валерій Юрійович. — Тепер почнемо: якщо ви вважаєте, що в еру технологій знання анатомії людини вам не знадобляться, то розчарую. Це база для будь-якої медичної спеціальності й, на мою суб'єктивну думку, найцікавіша частина курсу. На сьогоднішній вступній лекції ми почнемо з основ – історії виникнення цієї науки.

***

— Ха, ти глянь на нього! — хлопчик у чорній шапці схопив його за рукав пальта. — Тебе назвали Андрій, бо ти андроїд! Ти не людина!

Перестрічна компанія хлопчаків знайшлася реготом.

Андрієві хотілося якнайшвидше піти додому, але Степан, а саме так звали того хлопця у сірій шапці, продовжував тримати його. Вони скупчилися навколо нього, а ватажок продовжував глузувати, дивлячись, як Андрій закривав обличчя руками.

— Ти навіть заплакати як людина не можеш...

***

Дракони на стінах кабінету ніби разом з маленьким хлопчиком та його матір'ю слухали, про що каже лікар.

— Він ніколи не заплаче, — говорив круглолиций чоловік у білому халаті, дивлячись як Андрієва мати витирає сльози.

— Зате буде справжнім чоловіком, — усміхнулася вона, куйовдивши дитяче волосся.

— А я хочу плакати.

***

— Ану заплач! — прокричав йому у вухо хлопчик.

— Ти сраний робот! — додав інший.

— Тобі не місце серед людей!

— Давай ключ, зараз розберемо його на запчастини! — захлинався зі сміху хтось з групи.

Чоловічий голос різко обірвав знущання:

— Степанко, ану відстань від хлопця, бо зателефоную твоєму татові! — й загрозливо дістав телефон.

Коли інші дітлахи розбіглися, Андрій підняв голову та глянув на свого рятівника. Той заховав мобільник у кишеню.

— Ти як, хлопче?

***

Пролунав дзвінок.

— Отже підсумуємо! — прикрикнув професор до першокурсників, які вже безсоромно збирали речі.

Його вже ніхто не слухав. Асистент сумно зітхнув, першим зрозумівши наскільки марна ця ідея. Нахмуреним Валерій Юрійович всівся за стіл і перевів погляд на Андрія. Хлопець на хвилину випав з реальності заглибившись у неприємні спогади. Помітив, як зупинився над монотонним записуванням останньої з названих тем, загальноприйнятої анатомічної термінології, й сам став поспіхом збиратись.

Хлопець намагався пройти повз декана якомога скоріше кинувши коротке «до побачення». Він швидко влився у поток інших студентів на коридорі й пішов шукати кабінет неврології та психіатрії, де проходила наступна версія.

— Ось бачите, Валерій Юрійович: звичайнісінький студент. Що думаєте? — звернувся асистент впевнившись, що Андрій пішов.

— На сесії видно буде. Яка там в них тема? — вирішив той заодно перевірити пам’ять помічника.

Чоловік почав шукати на ноутбуці наступну презентацію паралельно згадуючи.

— А, будова скелета!

Викладач кивнув і, відкинувшись на спинку крісла, трохи задрімав.

***

Наступні дві пари пройшли набагато швидше, ніж Андрій уявляв. І ось, вже стоячи перед гуртожитком, що більше нагадував звичайнісінький під’їзд в спальних районах міста, думки його не полишав декан. На нього все життя покладали сподівання. Батьки, вчителі, вчені. Але це було дещо іншим. Тепер вже дорослим хлопець мав шанс довести щось і собі. Стати чимось більшим ніж лабораторним пацюком. І саме на це, схоже, також сподівався викладач.

Проходячі повз студенти косились на нього як на блаженного та просто проходили повз шепочучись між собою. Андрій закинув рюкзак вище на плече і пішов до будівлі.

Електронний турнікет схвально пікнув і пропустив хлопця, коли той підніс до нього пропуск. Весь час після заселення він проживав разом з батьками й навіть мигцем не бачив нового сусіда. Але у разі чого домівка знаходилась на іншому краю міста, а грошей на оренду квартири не вистачило б. Тож тут Андрій покладався лише на везіння.

Блукаючи заплутаними коридорами хлопець вишукував кімнату номер 136, бо, як і минулого разу, забувся сфотографувати план будівлі при вході. За черговим поворотом він натрапив на групу курців-старшокурсників і наважився спитати чи правильно він йде.

— Та-та, йдеш далі і там во за поворотом перша зліва твоя. Там на ній ще номера нема, не пропустиш.

Андрій подякував і, за вказівками, таки знайшов між 135 і 137 пусті дешевенькі двері. Вони насилу піддались. За одною з двох бічних кімнат почувся шум, а за ним невдоволений жіночий голос:

— Віталік! Скіки можна? Ще раз припрешся без стуку – я тебе помножу на ну… Ой!

З-за дверей шарудячи пачкою чіпсів показався невисокий силует. Хрумкаючи черговим снеком дівчина винувато дивилась на хлопця.

— Ти, мабуть, Адрій?

Він розгублено кивнув і почав роззуватись.

— А чого я тебе на посвяті не бачила? — поцікавилась вона і жестом запросила сісти за маленький стіл коло вікна кухні-вітальні, до якого сама прослідувала.

Андрій відгукнувся на пропозицію, але насправді не зовсім зрозумів запитання, бо на посвяті першокурсників він як раз був. Сусідка закотила очі та почала розтлумачувати:

— Ну бухіч, алко-посвята. Називай як хочеш.

— А, ні. Я одразу після офіційної частини пішов.

Дівчина знуджено сперлась на руку, а іншою підсунула пачку крабових чіпсів першокурснику. Той ввічливо відмовив і вона продовжила:

— Дарма. Ваші потім ще в клуб поїхали… Ну та кожному своє. Я Віра, третій курс, стоматологія. — представилась нова знайома простягнувши руку, що перед тим витерла об кофту.

Хлопець ніяково потиснув запропоновану руку. Принаймні вона не здавалась йому вороже налаштованою. Заводити розмову безсумнівно йому давалось складно. Тому Андрій запитав перше, що спало на думку:

— Слухай, Віро, ти знаєш Литвиненко Вале…

— Валерія Юрійовича? Ще б пак! — перебила Андрія дівчина, — Та нас вся група його «обожнює». Хоча я йому тільки з недавніх пір в немилість впала, чого мені... — знизала сама до себе сусідка, — Бачте, плакат не хотіла малювати! Горе яке.

У двері гучно постукали.

— Віталя! — радісно скрикнула Віра.

До кімнати зайшов високий заклопотаний молодик з термосумкою служби доставки. Він пройшовся прямо у взутті й, поклавши її поряд з дівчиною, змучено сперся на стіну позаду Андрія. Та, в свою чергу, одразу припала до наповнення сумки Віра переможно дістала з пакету «Сільпо» замовлений контейнер.

— Знайомся, малеча, це – лох, який вилетів з універу. А ще за сумісництвом мій колишній сусід по кімнаті. — не відволікаючись представила та.

Віталік мляво перевів презирливий погляд на подругу.

— Від дотепності твоїх підколів консьєржка відкинулась. Чув, ви Литвиненку кістки перемивали?

Дівчина кивнула не лишаючи спроб обережно розкрити той клятий судочок з пюре і двома котлетами по-київськи. Андрій обернувся до чоловіка.

— То, певне, кожен універ такого викладача має. Злий дід, який всіх підряд валить, думаєш? Але насправді мужик він нормальний. На життя ображений просто.

— Ну психолог, ну експерт!

Пластик під пальцями дівчини репнув і по дну пішла велика тріщина, але сам контейнер так і не відкрився. Віра безсило кліпала оченятами на пюрешку, що вже збиралась навтьоки.

— Ах ти свинотінь… — зітхнув Віталік і пішов витягувати з маленької прибитої до стелі шафи одноразову тарілку.

Дівчина з надією передала йому судок, який він хвацько відкрив і вивалив на посудину вміст. з тої ж сумки вона витягла виделку і серветочки й почала нещадно колупати нещасну страву.

— Нє, ну за таке мистецтво я теж готова цю шарагу кинути й в кур’єри податись. — вже менш в’їдливо додала та.

— Чого ж так одразу? А хто тоді при медичній освіті всяким фетишистам тварин з цицьками малюватиме?

—М?! — обурилась Віра з повним ротом, — Це фурі! Бидло…

Андрій мовчки зачаровано спостерігав за сценою. Стільки експресії він бачив хіба в фільмах, але ще ніколи так близько. Ще ніколи хлопець не відчував себе залученим у це. Люди такі живі зблизька й разом з ними він також врешті почувався живим. Йому хотілося стрибати від радощів, що його вважають за рівного. Проте, Андрій і надалі просто спостерігав за цими людьми, наче хлопець, якого мати не випускає на вулицю, дивиться як його однолітки ганяють у футбол.

Чоловік підняв термосумку з підлоги й перед тим як піти обернувся до першокурсника.

— Так от, якщо хочеш сподобатись нашому Валерію Юрійовичу – вчись собі й ініціативи по-більше виявляй. Якщо що поряд Вірка, поможе.

Вона схвально закивала.

— Треба буде допомога з соціально-гуманітаркою або психологію, то я в сусідньому блоці. Поможу чим зможу. Ну все, пішов я, начальство сьогодні й без того злюче. Мені грошей не вистачить ті штрафні віддати.

Віталік було вийшов за поріг, як тут дещо зрозумів. Його карі очі розплющились в усвідомленні.

— Йой, так це ти той біомодернізований?

— Так… — невпевнено підтвердив Андрій.

— Нарефті! — вигукнула Віра і проковтнувши черговий шматочок котлети продовжила, — Вже боялась нову сєлєбу не признаєш.

— Тоді, сподіваюсь, тобі вистачить нервів першим вступити до наших лав.

Чоловік підбадьорливо усміхнувся і зачинив за собою двері.

— Я йому коли за тебе вперше розказала, то він доказував, що приїде якийсь Шварцнеггер. Ну то шо поробиш, як в нас люди дурники необізнані. — розвела руками дівчина, — Ну все-все, йди давай обживайся. Уроки, митись і спать.

Хлопець видав тихе, але щире «ха-ха», встав з-за столу, подякував і пішов до своєї невеличкої кімнати. По душі розливалось тепло. Хоча з-зовні він ледь тримав кутки губ піднятими – зсередини він весь світився.

***

В аудиторії панувала тиша. Андрій добре знав предмет, та нерви брали своє. А раптом він запнеться під час відповіді? А раптом просто забуде? Віра та Віталік добре натренували його питаннями. А те, як чоловік зображав Валерія Юрійовича, варто було знімати на камеру. Він начепив собі вуса, запхнув подушку під футболку зі Спанч Бобом та ходив весь набурмосаний.

— І так, яка це кістка? — питав він, тицяючи в зображення у посібнику. При тому, другою рукою Віталік намагався назад приліпити вуса, що вперто відвалювались. Від цього голос набував тих ноток нетерплячості, що й у професора. Андрій сміявся.

Він любив цей стан легкості та невисушеності, який так рідко можна було відчувати. Іноді ловив себе на думці, до саме це і є щастя — могти просто віддатися емоціям. І нехай йому недоступні були сльози, байдуже від щастя чи від горя, та радість він відчував на рівні з усіма іншими людьми.

"Але чи дійсно я відчуваю радість так, як й інші люди?"

Сьогодні це не мало значення. Як і екзамен завтрашній, він теж нічого не значив. У компанії цього молодика, що колись теж навчався в їх університеті, та надзвичайно емоційної й гучної третьокурсниці, Андрій справді відчував себе людиною. Людиною!

Їм було байдуже на його біомодифікований організм. Навіть коли більшість навколо була відверто скептично налаштована, Віра та Віталій прийняли його у свою компанію відлюдників. І це посприяло й іншим з університету почати спілкуватися з ним. З однією дівчинкою з паралелі навіть вдалось стати ближче.

Дехто примудрявся запитувати, а що саме за модифікації у ньому і чим він схожий з нормальними людьми. Це питання, було образливим у своєму контексті, але куди приємніше ніж постійні крики дітей у школі: "Дивіться, он біосміття ходить!" чи "А ти можеш перетворитися на слиз? Дам штуку гривень".

Не бракувало, проте, Андрію і відповідальності. Він вивчив всі питання. Нехай це йому коштувало більше зусиль, ніж іншим людям в силу деяких особливостей мозку.

***

— Хочете знати, чому всі називають мене мутантом? — запитав він якось своїх друзів.

— Ну, того шо ти пробірочний? — з удаваною легковажністю відповіла Віра, хоча було помітно що їй дуже цікаво.

Андрій глянув на Віталія. Той мовчки очікував на розповідь.

— При народженні я мав недорозвинений мозок. Лікарі лише прогнозували: «Йому ніколи не вдасться не те що говорити – він навіть думати не зможе». Не уявляю, що мама переживала, але тоді до неї звернулись якісь серйозні дядьки, розповіли дещо про експеримент, який нещодавно проводився. Тоді ще був скандал про вирощування солдат в біолабораторіях. На щастя, війну ми виграли ще до того, як експерименти були готові, адже доктор наук, який її розробив, ледь все не попалив, здавши голодним до сенсацій репортерам місце цього "інкубатора". Але загалом я не про те. Ось той чоловік і запропонував моїй мамі вихід: вони модифікують мій мозок, і я цілком ймовірно зможу навіть ходити. Про навчання ніхто не казав. Ризикнувши мама погодилась. Результати з'явилися не одразу. Перші дні вона боялася, що операція пройшла безуспішно. Але через деякий час мозок таки "запустився". Лише у п'ять років я зробив перші кроки. А у сім — почав ходити в школу.

— Тобто, тебе називають мутантом, а ти насправді інакше не стояв би тут? — перепитав вражений Віталій.

— Так. Певне я б давно вже був мертвий.

***

— Ну що, хто готовий відповідати? — запитав професор відкашлявшись. Він виглядав дещо втомленим, та все ще намагався триматися. — Є сміливці вийти першими?

— Я готовий, — сказав Андрій. Він все ще згадував вчорашній вечір. І, чого кривити душею, ніч коли Оленка, чорнява дівчина із дуже виразним поглядом і надзвичайно ніжними вустами, преміюючи за кожну правильну відповідь цілувала його спершу у щічку, а потім в губи.

***

— Розумний хлопчик, — проговорювала вона, посадивши Андрія на ліжко, застелене простим сірим простирадлом, а сама сівши йому на коліна. — Ти заслужив на цей поцілунок.

Андрій із захопленням ловив кожен її подих, кожен дотик ніжних дівчачих вуст до своїх. "Невже це і є кохання?" — закрадалися думки в його голову, коли він цілував її шию, опускаючись все нижче.

— Ох, ти і справді людина, — простогнала Олена, знявши бюстгальтер та дозволивши його вустам торкнутися своїх сосків, що почали називатися бурштином від пестощів. — Та ще й яка людина.

Глухий стукіт в сусідню стінку. Це була дуже-дуже зла Віра.

— Отже слухайте уважно, сучі діти: якщо завтра я не здам кляту лабораторку, то жертвами моєї передчасної практики станете саме ви! Або стогніть тихіше, або купіть мені окрему хату!

Закохані переглянулись і тихенько засміялись. Вони тоді і справді були тихіше. Хіба перед яскравим фіналом процесу почуття стали занадто сильними, щоб синхронно не зриватися з їх вуст. Ще секунда і… все закінчилось. Солодкий присмак оргазму жаром розтікався тілами обох.

— Я кохаю тебе, — прошепотів їй на вушко.

— І я тебе, — відповіла дівчина. — З першої ж нашої зустрічі.

***

— Хороша відповідь, — похвалив його професор, протягуючи заліковку із оцінкою "Відмінно". — Помітно що ти добре підготувався до екзамену.

***

Віра та Віталік зустріли Андрія під дверима аудиторії одразу після екзамену.

— Ну що? Здав?

— На Відмінно, — похвастався хлопець.

— Ну, одразу видно – геній! — похвалила Віра, стукаючи його по плечу.

Андрій був цілком щасливий. Щойно завершився останній у семестрі екзамен. І він міг, нарешті, поїхати на свята додому. Перед носом уже гуляв запах святкової вечері, яку мати приготує. Крім того, він уже приїде не сам, а з Оленкою. Це вперше, хлопець познайомить матір зі своєю дівчиною. Та і взагалі, у нього багато чого сталося вперше, за ці пів року. Але найголовніше, нарешті він вперше відчував себе щасливим. До нього ставилися, саме як до людини. Нехай багато хто все ще кидав на Андрія криві погляди, та після виступу Литвиненка на його боці, всі в університеті прийняли хлопця, нехай і з модифікованим мозком за рівного собі.

— Андрію, я хотів би щоб ти затримався на кілька хвилин. Пан професор хоче з тобою поговорити, — почувся за спиною окрик. Це був асистент Валерія Юрійовича. — Я нічого поганого не робив, — відповів Андрій, не розуміючи, що від нього хочуть.

— Ти неправильно зрозумів, — засміявся асистент. — Мені здається, Валерій Юрійович хоче запропонувати тобі щось цікаве.

— Отакої. То ми водимося з любимчиком Литвиненка, — гучно заявила Віра, та тицьнула пальцем в бік Віталія. — Замовиш там і за цього бевзя слівце? Можливо його поновлять все ж.

— Гаразд, — із серйозним виглядом відповів Андрій. — Зроблю все, що можу, для цього бевзя.

Віталік лиш закотив очі.

***

Андрій дивився на прапор України, що висів на стіні професорського кабінету. В голові було безліч різних думок, та червоною ниткою все одно проходила думка:

«Що професор хоче від мене? Я не зробив нічого поганого.»

Валерій Юрійович зайшов через кілька хвилин і поспіхом сів за свій стіл. Асистент забіг слідом, як вірний пес за господарем. Молодий чоловік тримав в руках свій обід.

— За останніх кілька років з усіх ти найстаранніше вивчив мій предмет, — почав тим часом Валерій Юрійович. — Я гадаю, що у тебе дійсно є майбутнє в медицині. Але хочу запитати, чи дійсно ти впевнений у своєму виборі?

Андрій замислився. Якщо раніше він однозначно відповів би, що все життя мріяв бути лікарем-хірургом, то тепер він не був певен. Оленка вирішила стати патологанатомом, і Андрій уже думав, що хотів би, по можливості, перевестися в її групу та надалі рухатися в сторону патанатомії. Або ж, Віра з Віталієм, котрі активно агітували його обрати шлях стоматолога. «Подумай, всі витріщаються на тебе з широко роззявленим хавальником!» — казала Віра жуючи улюблену котлету з гастроному….

Звук пострілу, а за ним і глухого удару вивів Андрія з роздумів. Він повернувся та побачив жінку, що стояла у дверях, тримаючи в руках пістолет. Асистент лежав неподалік, із діркою в лобі, що її зробила куля.

— Перший пішов. А тепер ви обидва. Встаньте та підніміть руки так, щоб я їх бачила.

Голос жінки був сповнений люті. Андрій підвівся зі свого стільця та підняв руки, демонструючи покірність командам людини, котра тримає зброю. Студент не міг згадати, де він міг бачити пані, що зараз тримала на мушці його та професора.

— Пані... — намагався заговорити декан, але жінка перебила його.

— Через вас, замість мого сина тут вчиться грьобаний мутант!

«Це ж та заштукатурена мадам, котру Валерій Юрійович поставив на місце ще перед початком навчального семестру! — згадав нарешті Андрій. — Вона ще збиралася позиватися до суду, але більше про неї не було чути.»

— Послухайте, можливо ваш син має стати кимось іншим? — голос професора уже не був таким спокійним і впевненим, як на лекціях.

— Мій син мав бути лікарем!

«Щось не так. Чому був?»

— Але вже два місяці, як він лежить похований поруч із цвинтарем. Самогубців не хоронять з іншими! — жінка почала кричати так, що їх точно мали чути інші. Вона теж розуміла це і націлила пістолет прямо на Андрія. — А цього мутанта поховають на кладовищі, поруч зі звичайними людьми! Це несправедливо!

***

У коридорі було чутно гамір, але він був не більше ніж фоновим шумом, адже вся увага Андрія була зосереджена зараз на жінці та зброї, яку вона спрямувала в його сторону. З такої відстані шансів що вона промахнеться, чи що він зможе ухилитися майже не було.

— Мій синочок так і не зміг пережити те, що замість нього узяли вчитися біосміття, до якого і доторкнутися огидно! Але я тепер покараю всіх винних у цьому. Ви всі маєте померти!

Шум у коридорі наростав, здається хтось щось кричав, але Андрій не міг розібрати криків. проте він чітко почув два постріла поспіль. Тіло різко сіпнуло, наче від удару і хлопець опинився на підлозі.

«То ось як помирають люди. Це майже не боляче»

Над ним схилився Валерій Юрійович.

— Як ти, юначе?

Ці слова вивели хлопця зі стану сліпої покори та готовності прийняти свою смерть. Андрій відчув біль у тілі, але навряд чи це було вогнепальне. Він підняв голову та оглянувся. Жінка лежала поруч із асистентом, Її тіло ще здригалося, але встати було несила. Зла доля поклала жінку поруч зі тим. кого вона застрелила майже хвилину тому.

***

Молода дівчина у кремовому пальті стояла в коридорі університету та дивилася в камеру.

— Таню, ти в ефірі. Скажи, що відомо на цю мить?

— Добрий день, студія. Зараз я знаходжуся у стінах медичного університету №4. Вчора по обіді тут була вчинено напад на професора та студента. Жінка здійснила збройний напад, ціллю якого було вбивство Лавриненка Валерія Юрійовича. Саме його вона вважала винним у тому, що в університет прийняли біомодифіковану людину, а не її сина. В ході нападу було застрелено Бориса Стельмаха, що працював асистентом професора Лавриненка. Проте, на звук пострілу прибігла служба охорони. Хто саме стріляв у нападницю, нам не повідомляють. Хоча, ходять чутки, що це був не охоронець, а один із місцевих студентів.

— Скажіть, чи встановлено особистість нападниці? — уточнив ведучій.

— Поліція не повідомляє, але деякі кажуть що це Лідія Проценко, — одна із місцевих активісток, що виступають проти біомодифікованих людей. Наразі у мене все. З вами була Тетяна Гроза. Студія.