Вбивчий похід

Сутінки м’яко охоплювали високі гілки дерев. А на їхніх стовбурах танцювали химерні тіні від вогню. Мелодійні звуки, від старої, але цінної гітари, розносилися округою. Навколо багаття, на трухлявих колодах, сиділо п’ятеро людей. Запах смаженого зефіру перемішувався з запахом м’яса. Десь було чутно цвіркунів. За кілька годин все стихає — відпочивальники розходяться спати. Останні жаринки, що відчайдушно б’ються за життя, залишаються одні під подихом холодного нічного вітру.

Ранкові промені повільно заповнювали невелику галявину, де розташувалось тимчасове наметове містечко. Вони стояли півколом, майже всі намети були односпальні, лише один двоспальний. Сонячні промені залишили м’які дотики: на яскравому листі, на кольорових наметах та на поліетиленових пакетах. З темно-синього намету, що стояв на окраїні галявини, вийшов молодий чоловік. Він ліниво протер світлі очі, широко позіхнувши. Лукас неквапливо підійшов до сусіднього невеликого намету.

— Гей, Давиде, ти ще спиш? — майже пошепки запитав Лукас. — Тц, ми ж домовлялись! — тиша відповіла його мовчазним очікуванням. — Ти жах на лапках, чесне слово.

Лукас невдоволено закотив очі та відкрив намет. Він обережно проліз в середину. За мить гучний крик застелив округу. Лукас відступив, впершись в тканину намету. Він нажахано дивився на тіло друга, яке було в крові. На шиї виднівся широкий поріз, а ліве вухо лежало окремо від тіла. Лукас почув кроки позаду — до намету швидко підійшла решта туристів. Останнім підійшов Ніл — його великий намет стояв віддалено від решти.

— Лу, чого ти так репетує… — невдоволено запитала Жанна, але різко замовкла, побачивши тіло Давида. — Це… це…

— Радше хто, — мовив Морис, розглядаючи мерця.

— Це тутешній маніяк, я вам кажу! — підхопився на ноги Лукас, затуляючи вхід до намету. — Я у новинах чув, що він так і вбиває. Я ще вчора вам за нього говорив! Але ж ні! Навіщо мене було тоді слухати!

— Лу, з-заспокойся. Зараз викличемо поліцію…

— І що? Давид воскресне? — встряв Ніл. Жанна стиснула тонкі уста.

— Маніяк повернеться по нас, я вам кажу! Потрібно негайно звідси тікати! — Лукас енергійно махав руками, не особливо хвилюючись про безпеку оточуючих.

— Зв’язку немає, — повідомив Морис.

На мить запанувала гнітюча тиша, яку перервав шурхіт гілок з-за наметом. Туристи перезернулись. Морис із зайвою обережністю підійшов до невідомого шуму. За ним послідувала й решта. Невідомий вельми роздратовано розсував гілки.

— Це маніяк південних земель… — збліднувши, прошепотів Лукас.

Йому не вірили, але в захисні позиції стали. Шарудіння припинилось, а наступної секунди з кущів вийшла висока жінка, з роздратуванням витягаючи гілку з темного волосся. Вона обтрусила одяг від пилу, який неначе ранковий морок — із задоволенням обліпляв та вкрай неохоче покидав. Врешті вона поглянула на стривожених туристів.

— Це вона вбила Давида! — раптом вигукнув Лукас. — А тепер прийшла добити усіх нас!

Хоч його й не сприймали серйозно, але незнайомка вселяла недовіру та занепокоєння. Обережно, намагаючись залишитись непоміченним, Морис зробив напівкрок вправо. Низька трава тихо шаруділа під ним.

— Кого я вбила? — недовірливо перепитала жінка.

— Д-давида…? — нерішуче повторив Лукас, виглядаючи з-за спини Жанни.

— Це тому ви з самого ранку репетуєте, як недорізані?

Запала незручна тиша, яку було ніяково порушити. Тиші перегукування пташок в діброві розганяли німу картину, не даючи фарбам кінцево застигнути. Пройшла мить, а можливо й більше, та й зрештою незнайомка примирливо підняла руки.

— Гаразд, байдуже, чим ви тут займаєтесь, але, будь ласка, тихіше.

— То Ви… не вбивали Давида? — боязко уточнив Лукас, блукаючи очима по листю конюшини під ногами жінки. Ще годину тому вона була повною сил та доповнювала округу яскравим кольором, зараз же кінчики її листя сумно припали до землі та потемніли.

— Покажіть тіло.

— Перепрошую? — встряла Жанна, склавши руки на грудях та примруживши світлі очі.

— Я детектив, приємно познайомитись, вибачаю вас за зірвану відпустку, і все таке, покажіть тіло.

Жанна зміряла прискіпливим поглядом незнайомку — довіри та не викликала. Морис обережно вийшов вперед, за що зловив купу поглядів. Він став між незнайомкою та Жанною, намагаючись перервати гострий, ніби лезо, погляд останньої.

— Давайте не будемо сваритися. Пані… е-е…

— Ґабріель Шреліс.

— Пані Шреліс, зрозумійте, зараз ми трохи… знервовані, — добираючи слова говорив Морис. Він ледь помітно кивав, ніби переконуючи самого себе. — Ми покажемо тіло, але за умови, що Ви надасте документи.

— Обов’язково. Показуйте вже.

Жанна кинула останній невдоволений погляд на детектива, та змахнувши копною блондинистого волосся попрямувала до намету Давида. Морис невдоволено стис уста, але за мить стриманно посміхнувся. Біля намету Ґабріель попрохала всіх залишитись ззовні, а сама зайшла всередину. Легким рухом вона зібрала темне волосся в низький хвіст, та присіла навколішки біля тіла. Каштанові кучері Давида місцями злиплися від крові та набули брудного кольору. Кров з шиї вже встигла витекти, тому жодної активної кровотечі не було помітно. Однак, Ґабріель не складно було помітити, що поріз був зроблений необережно, ніби вбивця хвилювався. Лінія йшла нерівно та під кінець майже дісталась щелепи.

Ґабріель двома пальцями повернула голову Давида вбік, шукаючи додаткових слідів. Вона перевела погляд на вухо, що одиноко лежало ліворуч від чоловіка. Розгледіти місце порізу не вдавалось через густе волосся, яке міцно прилипло до голови.

Невдоволено цокнувши язиком, вона підвелась та вийшла з намету. Зовні на неї вже чекали туристи, що хапали її поглядами, сподіваючись на миттєву відповідь до загадки. Однак, пані Шреліс лишень знизала плечима.

— Це всі, хто були в поході, чи є ще хтось з міцним сном?

— Всі тут.

— Але ще була Моніка, — додав Ніл. — Вона посварилась з Давидом та пішла, якраз після того, як ми розставили намети.

— Ким вона приходилась вбитому?

— Найкращою подругою…

— Точно! — вигукнув Лукас, перебивши Ніла. — Це вона вбила Давида! Змусила нас вважати, що пішла, а сама повернулась в ночі й вбила його!

— Чудово, розкажете мені більше, — кивнула Ґабріель. — Я б хотіла з Вами поспілкуватись.

Лукас невпевнено кивнув, погоджуючись. Ґабріель вдоволено посміхнулась, відводячи хлопця трохи далі. Вони зупинились біля струмка, що мляво біг, ніби з останніх сил. Детектив не квапилась починати розмову, вона розглядала мілкі камінці під ногами. Лукас м’явся, переступаючи з ноги на ногу. Різкий порив вітру здійняв копну його рудого волосся.

— Тож, Лукасе, у Вас є кіт, чи не так?

— Т-так. Звідки…

— Шерсть на одязі та подряпини біля скроні. А ще, — Ґабріель чхнула. — Маю алергію на котів. Як його звати?

— Ді. Давид придумав, а мені сподобалось. Він завжди мав хороші ідеї та знав, що і як варто робити, — з сумом зітхнув Лукас.

— Як давно ви знайомі?

— Ох, складне питання. Дайте хвильку порахувати… — завагався Лукас. — Десь з середини другого класу, а це приблизно шістнадцять років.

— Вражає. То ви були гарними друзями?

— Так! Але тепер… в-він… — Лукас ледь стримував почуття, які так і норовили вирватись на зовні. Він відвернувся, закривши обличчя долонею. Ґабріель не квапила його, лише спостерігала, склавши руки за спиною.

— Розкажіть, де ви були на момент смерті Давида?

Лукас різко стрепенувся та поглянув переляканими очима на Ґабріель. Вона ж лише посміхнулась краєм губ, що стривожило чоловіка ще більше.

— Я спав! Присягаюся! На ранок ми мали з ним зустрітися, але він виявився мертвим! — переминаючи пальці, вигукнув Лукас.

— Тепер зрозуміло хто з самого ранку горланив. Треба знати знаменитостей в очі, — посміхнулась Ґабріель. — На кого є підозри серед вашої дружньої компанії?

— Н-немає. Хоча зачекайте! Моніка, вона ж сварилась з Давидом вчора, а потім пішла кудись. Та й Ніл теж сварився…

— Через що вони сварились?

— Не знаю. Вони з’ясовували стосунки, здається.

Ще кілька незначних питань, які пролетіли швидко, та Ґабріель з Лукасом повернулись до компанії. Вони сиділи на колодах коло затушеного вогнища. Жанна ліниво штрикала палицею вугілля, яке за мить розсипалось на мілкі грудки. Напружене мовчання створювало незручну, навіть гнітючу атмосферу, яку ніхто не намагався змінити. Лукас сів поруч з Жанною, однак, вона зовсім була не рада. Демонстративно відсунувшись далі, вона фиркнула.

На здивований погляд Лукаса не настало жодної відповіді. Ґабріель помітила, що Морис був надто стривожений, порівняно з рештою. Він бродив поглядом по всьому, але ні на чому не спинявся. Постійно переминав пальці, та ніби зовсім й не був там, а лише фізично перебував на місці. Кілька секунд Ґабріель ще спостерігала за ним боковим зором, не надто зосереджуючись. Вона перевела погляд на Ніла, що тинявся неподалік від наметів та зацікавлено розглядав траву. Він різко спинився, чистячи рукав светра, а потім знову продовжив одиноку прогулянку, оминаючи маленькі гриби з тендітними ніжками.

— Він знову за своє. Крові злякався, тому можеш забрати його сніданок, — косо поглянула на Лукаса Жанна. Той, своєю чергою, лише натягнуто посміхнувся.

Коли жінка знову поглянула на Мориса, він вже піднявся з місця та пішов до пакетів поруч з наметами. Він нервово перекладав речі, шукаючи щось. Врешті він невдоволено, з певним роздратуванням, повернувся до згаслого вогнища. Морис нічого не сказав, лише розгублено зосередив погляд на одній точці. Його темно-каштанове волосся пасмами спадало в обличчя, закриваючи карі очі.

Ґабріель бачила, що Жанна збиралась, щось сказати, але лише стисла тонкі уста. Лукас, здавалось, зовсім не помічав людей навколо. Він нервово оглядався по сторонах, ніби чекав небезпеку, що чигала десь поруч. Однак, вона, на щастя чи на жаль, так і не приходила.

— Що в пакетах? — порушила тишу Ґабріель, привернувши до себе загальну увагу.

— Нічого особливого. Лише продукти та столові прибори.

— Ножі?

— Вони теж.

Знову запанувала тиша. Було чутно лише тихе шарудіння трави та шелест листя на вітру, десь у височині.

— Зник ніж?

Морис кивнув, чим викликав схвилюванні зітхання. Ніл почувши тему розмови, повернувся та сів на колоду, навпроти Мориса. Останній був незадоволений такою цікавістю, та нахмуривши брови, нічого не сказав. Ґабріель закотила очі та цокнула язиком

— Для тих, хто ще не вірив, що це не маніяки бродять, ось і доказ, — посміхнувшись краєм губ, сказала Ґабріель. — Пані Жанно, не будете проти поговорити?

— А якщо буду? Невже залишите мене без вашого “допиту”? — фиркнула Жанна, закинувши ногу на ногу.

— Не доводьмо до такого й просто мирно потеревенимо про вашого ж друга.

— Він мені не друг. Й ніколи не був.

— Як захопливо. Буде ду-уже цікаво почути як так вийшло. Ходімо, — наполягала Ґабріель.

Жанна демонстративно закотила очі, але зрештою підвелась та попрямувала за детективом. Тим часом навколо згаслого багаття нависла гнітюча тиша. Ґабріель, з певним задоволенням, водила Жанну хвилястими стежками, ніби намагалась заплутати, як Блуд. Врешті вони спинились біля поваленого дерева. Воно де-не-де покрилось мохом, а гілки, понівечені від вологи, жалюгідно звисали донизу. Жанна невдоволено поморщилась, але поквапилась повернути байдужий, навіть зверхній вираз обличчя.

Ґабріель з легкістю застрибнула на дерево, зручно вмостившись. Зухвала посмішка слугувала запрошенням, яке Жанна наполегливо ігнорувала. Ліворуч роздався шум. Жанна різко підскочила, оглядаючись навколо. Однак, причиною неспокою виявилась лише руда білка, яка й сама була налякана не менше за гостю.

— Тож, ким Вам приходився Давид?

— Ніким! — склала руки на грудях Жанна. Ґабріель демонстративно підняла брови, та вичікувально оглядала співрозмовницю. — Ми тільки вчилися в одному класі.

— Чому ж Ви тоді тут?

— Морис запросив. Та й взагалі, зустрічі випускників — буденна справа!

— Навіть з тими, яких ненавидите? — саркастично посміхнулась Ґабріель.

— Я його не ненавиджу, — твердо заявила Жанна. — Просто зневажаю.

— За гарні кучері? Розумію, я сама хотіла поміняти пряме волосся на таке, як в нього.

— Що? Ні, звичайно. Він — тягар для походу. Якби не він, ми б вже були б далеко звідси. Але ні! Через цього лінюха ми рухаємось, як мертві черепахи. До того ж Давид — не найприємніша особа.

— А де Ви були сьогодні вночі?

— Спала.

— Ви щось чули? — прищуливши чорні очі, запитала Ґабріель.

— Ні.

— Можливо, помітили щось незвичне?

— Ні. Я ж кажу, я спала! — гаркнула Жанна, та невдоволено фиркнула.

Ґабріель збиралась продовжити завалювати співрозмовницю питаннями, однак, гучні кроки, що швидко наближалися, перетягнули на себе всю увагу. За мить з-за дерева вискочив захеканий Ніл. Він сперся на стовбур, намагаючись заспокоїти дихання. Жанна кинула на нього гидливий погляд. Ґабріель вичікувально оглядала його.

— Лукасу погано… хух… Потрібний лікар, — зрештою сказав Ніл.

Жанна налякано округлила очі та стала, ніби вкопана. Ґабріель зіскочила з дерева, та підхопивши жінку під руку, потягнула за Нілом. Він вже поспішав показувати дорогу назад. Через кілька секунд Жанна заспокоїлась, та відштовхнула Ґабріель від себе, побігши до табору. Вона мала чудову спортивну підготовку.

На галявині, біля наметів, Лукас лежав обличчям в траву. Від нього не було жодних ознак життя, ба більше, здавалось, що він вже давно такий. Жанна опустилась на коліна біля нього, швидко перевіряючи пульс на шиї. Воно заспокоєно видихнула — Лукас був живий. Однак, пульсація була слабкою та заповільно для норми. Обличчя та шия Лукаса покрилось червоними плямами та висипанням. Ділянки шкіри біля трахеї та губи зовсім опухли.

— В нього анафілаксія. Швидко! В моєму наметі лежить аптечка! — закочуючи рукава, сказала Жанна.

Ґабріель кивнула Нілу. Він побіг до намету та за мить повернувся зі значного розміру аптечкою. Він поклав її буля Жанни, а сам відійшов, намагаючись віддихатись. Жінка швидко дістала набір коричневих ампул. Легким рухом Жанна відбила горлечко, та набрала рідини в шприц. Вона гаркнула на Ніла, попросивши перевернути Лукаса на спину. Той без заперечень виконав. Обережним рухом Жанна ввела голку під шкіру.

— Потрібно викликати швидку.

— Як і поліцію, — посміхнулась краєм губ Ґабріель.

— Зараз зовсім не до жартів! — обурено вигукнула Жанна. Потім відсторонено додала: — Адреналін подіє за кілька хвилин.

— А тим часом ми з паном Нілом поговоримо.

— У Вас листя в волоссі застрягло, — сказав Ніл.

Він не противився, та рушив за Ґабріель. Яскрава діброва неподалік від табору приязно прийняла відвідувачів у свої ряди. Тихий шелест листя заколисував, ніби намагався приспати уважність. Ґабріель спробувала почати розмову з чогось, що мало стосувалось розслідування, однак, Ніл лише стримано та односкладно відповідав. Ґабріель цокнула язиком.

— Гаразд, перейдемо до суті. Що Вас поєднувало з Давидом?

— Нічого. Лише те, що ми пішли в похід разом, — відповів Ніл, пропускаючи Ґабріель вперед, щоб не йти по багнюці.

— Хто запросив?

— Моніка. Ми з нею…спілкувались непогано, та й інтереси збіглися. Вона мені часто розповідала про цю компанію.

— Думаю, немає сенсу питати де Ви були вночі, — посміхнулась краєм уст Ґабріель. — У всіх однакові відповіді, ніби списували, чесне слово. Скажіть мені от що, які є підозри?

— Ех… Які ж складні у Вас питання, детективе, — почухав потилицю Ніл. — Жодних. Справді, я не уявляю, що могло статись. Сподіваюсь, Ви скоро знайдете винного.

— До речі, про Моніку. Вона ж сварилась з Давидом. Не знаєте чому? — Ніл лише похитав головою на питання Ґабріель. — Тобто знаєте? Та ж причина, що й у Вас?

— Що?! Ви неправильно зрозуміли. Я не знаю причину. Давиду не варто було зв’язуватись з Монікою, — затараторив Ніл.

— Тобто?

— Та вчора, наприклад, вона вирішила зіграти на гітарі, хоч абсолютний нуль в цьому. Було жахливо. На щастя, потім Лукас забрав гітару собі. Він грає просто чудово.

— Чую, що він якраз прийшов до тями. Як добре, що дехто такий голосний, — ніби сама собі сказала Ґабріель.

Лукас сидів розгублений на колоді. Він Закутався в щось, що нагадувало плед, та дивився в одну точку, не зводячи погляд ні на мить. Ґабріель клацнула пальцями перед обличчям Лукаса, привертаючи увагу. Він повільно перевів погляд.

— Мене хотіли вбити… — апатично прошепотів Лукас.

Він щільніше закутався в плед, намагаючись сховатись. Ґабріель втомлено зітхнула, та кілька разів плеснула в долоні, привертаючи загальну увагу. В наказово-жартівливій формі вона попросила Жанну пояснити, що сталось. Дратівливо та сказала, що хтось перелив апельсиновий сік в пляшку з-під яблучного.

— Таким чином, ми ледь уникнули двох тіл, — підсумувала Ґабріель.

Запало мовчання. За мить Ґабріель побачила Мориса, який вийшов з-за широкого дерева. Коли новоприбулий підійшов ближче, Лукас підняв голову, уважно вглядаючись в Мориса. Лукас різко підскочив на ноги. Плед сумно впав на траву.

— Це він! Він хотів мене вбити! — викрикнув Лукас.

— Що? Лу, ти головою вдарився?

Лукас не чекаючи відповіді, кинувся на Мориса. Він замахнувся, намагаючись вдарити. Морис відстрибнув. Йому вдалось ухилитись, але Лукас не вгавав. Він кинувся на чоловіка, намагаючись повалити. Жанна стала між чоловіками, однак, нападника це не спиняло. Ніл намагався схопити Лукаса за руки. Це виявилось важко, адже останній постійно замахувався. Коли Лукас спробував ще раз вдарити Мориса, його кулак влетів в Ніла. Той хитаючись відійшов назад.

Раптом пролунали постріли. Птахи голосно закричавши, гуртом взлетіли над деревами. Запанувала різка тиша, що змусила всіх поглянути на Ґабріель. Вона вдоволено посміхалась, повертаючи пістолет на пояс під довгою сорочкою.

— Пане Морисе, за мною.

Ґабріель махнула рукою, показуючи на галявину неподалік від наметів. Морис без вагань рушив на вказане місце, навіть обганяючи саму Ґабріель. Він спинився, кидаючи косі погляди на компанію, що залишилась біля багаття.

— Дякую, що врятували від скаженого. Ніколи б не подумав, що “друзі” можуть накинутись просто так, — з помітною відразою у голосі сказав Морис.

— Деякі друзі навіть вбивають, — саркастично додала Ґабріель. — Перейдемо до суті. Ви знали, що в Лукаса алергія?

— Та звідки я мав це знати?! — крикнув Морис. — Я не його друг чи родич, щоб знати таке! Та й Давид ніколи мені про своїх друзів не розповідав.

— То Ви були близькі з Давидом?

— Колеги по роботі. Але непогано спілкувались.

— Які у Вас були посади?

— Давид був директором фінансового відділу, а я займаю непогане місце у відділі персоналу. До речі, коли ми тільки познайомились, ми практично ненавиділи один одного.

— І що ж послугувало причиною для примирення?

— Нічого особливого, просто зрозуміли, що нікому від постійних конфліктів краще не буде.

— Чи помітили щось незвичне останнім часом? На роботі або вже під час походу?

— Наче ні… Хоча чекайте. Вчора, наприклад, я чув, як хтось нишпорив біля пакетів. Це біля тих, з яких зник ніж. — Морис почесав підборіддя. — Якщо про роботу, то в офіс, за три дні до походу, приходила Моніка, а потім виявилось, що Ніл з нами йде в похід.

— То такі походи в північних землях вже не вперше?

— Ну так. Раз у два-три місяці ми ходили в невеликій похід округою. А кожні другі вихідні збирались на дачі в Лукаса, — усміхнувся Морис.

Ґабріель клацнула пальцями, а на обличчі розтягнулась вдоволена посмішка. Вона поквапила Мориса повернутись назад. Лукас роздратовано стояв далі від Жанни з Нілом. Вони, своєю чергою, сиділи на колоді. Останній тримав пакет з льодом біля ока. Морис з підозрою оглянув компанію, та врешті сів на сусідню колоду.

— Пані та панове, дозвольте повідомити вам, що вбивцю знайдено, — склала руки за спиною Ґабріель. Стривожені зітхання відразу прокотились поміж слухачами. Лукас з відразою поглянув Мориса, стискаючи сильніше передпліччя.

— Бляха, не тягніть! Хто це?! — крикнув Лукас.

— Спокійніше, — холодно блиснула очима Ґабріель. Лукас фиркнув, але сів на колоду поруч з рештою. — Почнемо з простого. Мотивом є ваша люба знайома Моніка…

— То вона все-таки вбивця?! — підскочив Лукас.

— Тихіше, я ж сказала! — чоловік знітився, та опустився назад. — Напередодні Моніка сварилась з Давидом, це ми знаємо всі. Вони були, безумовно, близькі, хоча ніхто мені так і не пояснив ким вона була. Близька подруга, та й настільки близька. Моніка не перший раз з вами, але її хлопець, Ніл, вперше…

— Хлопець? — перепитав Морис.

— Ще одне питання, й клянусь, я почну стріляти, — Ґабріель стисла зуби, натягнуто посміхнувшись. — Треба бути зовсім сліпим, щоб не здогадатися, що двоє людей, які сплять в одному наметі, й не є родичами, навряд чи грають там в доміно. Від початку я думала, що Моніка забрала з собою все, включаючи намет, однак, жодних слідів від кілків, або чогось подібного я не знайшла. Те, що вона запросила Ніла — цілком нормально. Жанна, наприклад, так само потрапила в вашу чарівну компанію. Але ж не за три дні до самого походу. Ніл не надто спортивний, ще й надто охайний. Не найкраща комбінація для активного відпочинку в лісі, згодні? І навіщо ж такому, як Ніл, йти в похід так раптово? Звичайно ж, щоб вбити організатора, тобто Давида.

Лукас, одне слово — і тіл подвоїться. Повернемось до теми. Ніл сварився за кілька годин до вбивства з Давидом. Як і Моніка. Дивний збіг, чи не так? Підозрюю, що причина була в чомусь особистому, й ніхто не бажав про це говорити. Чесно кажучи, мене це цікавить найменше. Але припускаю, що Ніл з Давидом не поладнали, та змусили Моніку обирати сторону. Вона, як гарна подруга та дівчина, вирішила просто піти. Боягузливе рішення, але загалом можу зрозуміти. Отож, після того, як Моніка пішла, Ніл вночі полазив по пакетах, що чув Морис вночі, дістав ніч, той самий, який зараз загублений, та вбив Давида. Гіпотезу про маніяка, про якого так волав Лукас, я навіть не розглядала. Зрештою, ми в різних регіонах, але Ніл намагався замаскувати вбивство під напад маніяка.

До того ж Ніл боїться крові та бруду загалом. Тому маскування маскуванням, але помітити невпевненість та погане виконання не складно. Думаю, якщо пошукати округою, або пройтись з металошукачем, то загублений ніж вдасться легко знайти. Додам про отруєння Лукаса. Моніка знала багато всього, тому не дивно, що вона розповіла хлопцеві про алергію. На цьому в мене все. Є щось додати, пане Ніле?

Він непорушно сидів. А потім різко підняв погляд на Ґабріель, та з відразою примружив очі. Ніл обвів поглядом присутніх.

— Так, я його вбив! Навіть не вагався. Цей… погана людина забрав в мене Моніку. Вона мені зраджувала з ним, кажучи, що він лише гарний друг! Що мені залишалось робити?! А Лукас? Він знав, знав, що вона зраджує, але нічого не казав!

Ніл на хвильку замовк, щоб набрати повітря, але Лукас миттю в'їхав кулаком в обличчя. Ніл з гуркотом повалився на землю. Морис схопив Лукаса за плече, не даючи тому добити. Ґабріель зверхньо посміхнулась, та попрямувала назад до свого будинку.

— Була рада допомогти, дивіться не вбийте його, бо тоді посадять й вас, — сказала вона наостанок.