Як я була Дідом Морозом

«У мене задзвонив телефон…»

Ні, я не плагіатор. Просто – що робити, якщо ця історія дійсно розпочалася з телефонного дзвінка?

Отже, суботнього грудневого ранку – у мене задзвонив телефон.

– Алло…

– Це Дідусь Мороз?

– Що?! – я, звичайно, розумію, що зі сну я «не звучу» і мене можна прийняти за кого завгодно… Але ж не настільки все погано???

– Це Дідусь Мороз? – терпляче повторили в тру

бку. Голос на тому кінці зв’язку був дитячим – дзвінким і відчайдушним.

– Ні, друже, ти помилився номером, - я поклала трубку, позіхнула, подивилася на годинник. Пів на восьму. Субота. А я так мріяла виспатися!

Знову впала носом у подушку. І знову тишу розірвала мелодія телефону.

– Мені б з Дідусем Морозом поговорити…

– Уф… ти знову не вгадав, друже, це всього лише я…

– А де Дідусь? – дитина, з якою я розмовляла, не збиралася здаватися без бою.

– Не знаю. А чого ти його за цим номером розшукуєш?

– А цей номер у газеті був… От: «За-про-сіть Ді-да Мо-ро…» – по складах прочитав мій співбесідник. – Тільки там куточок відірваний, і в телефоні останньої цифри не вистачає… От я і телефонував – спочатку з одиничкою, потім з двійкою… І так до дев’яти І всюди сказали, що Діда Мороза у них немає...

– Логічно, - зітхнула я.

– А потім я зрозумів, що ще з нуликом телефонувати можна! І потрапив до вас…

– І знову помилився… - підбила я підсумок і відімкнулася. Потім попленталася на кухню. Все одно вкладатися в ліжко вже не мало сенсу.

Я встигла тільки насипати в джезву меленої кави, як телефон залементував знову. Лайнувшись про себе, я повернулася в кімнату.

- Слухаю!

- А можна Дідуся Мороза?

«Ррррррр…» - подумки загарчала я, а вголос поцікавилася:

– Навіщо тобі Дідусь Мороз? Ти, мабуть, хочеш собі подарунок попросити?

– Навпаки, - зітхнув хлопчик. – Я сам йому подарувати хочу… Цуценя!

– Цуценя? – здивувалася я.

– Еге ж… У нашої Нюськи цуценята народилися. Четверо. Ми їх віддаємо у добрі руки. От. А одному малюкові ніяк господаря знайти не можемо… От я й подумав: може, Дідусь мороз погодиться його забрати?

– Оце несподіванка… Але ж, хлопчику, у Дідуся Мороза, напевно, зовсім немає часу возитися з цуценям… У нього стільки роботи…

– Я розумію… – малюк знову зітхнув. – А може… Може, Дід Мороз комусь його подарує? Ну, знайде цуценяті справжнього господаря! Тоді це буде не звичайне цуценя, а цуценя від Діда Мороза! Новорічне цуценятко!

– Знаєш що, хлопче… - мені в голову вперто лізла одна ідея, і відігнати її я не могла, як не силувалася. – Ти мені адресу свою залиш, і ми щось придумаємо…

Довірливий хлопчик продиктував адресу і запитав:

– А ви хто? Ви ж не Снігуронька?

– Вже ні. Скоріше, пані Завірюха. А тебе як звати?

– Сергійко…

– Ну, на все тобі добре, Сергійку…

Новорічні ранки у дитячому театрі – це щось особливе. Я водила з малечею хороводи, а сама весь час думала про хлопчика, котрий мріє подарувати Діду Морозу цуценя. А власне, чом би й ні?

Після вистави і спіймала біля гримерки нашого штатного Діда Мороза:

– Михайле, мені потрібна твоя допомога!

– Чим можу?..

І справді, кращого Діда Мороза, ніж Мишко, не знайти. З його досвідом!

– Послухай-но, Михасю, тут така справа… Треба, щоб сьогодні ввечері до одного хлопчика в гості Дід Мороз прийшов, і…

Та Михайло перебив мене:

– Сьогодні ввечері??? Та ні за що! Мені ця борода, - і він виразно помахав нею, – така осоружна! Мені ранків по саме горлечко вистачає! Ні-за-що! Розмову закінчено! – і з гуркотом зачинив переді мною двері гримерки.

Гаразд, Михайлику, я тобі це ще пригадаю! Попросиш ти мене свого кота на вихідні взяти!... Теж відповім, що у мене його хутро вже он де!.. Втім… Якщо мені все-таки сьогодні собака перепаде… Ох і поганяємо ми з нею разом твого кота!

Я вешталася в коридорі, поки повз мене з ображеним виглядом не пройшов Михайло – він, вже у «штатському», ніс у костюмерну Дід-Мороівське вбрання Слідом за ним до тісної кімнати навшпиньках зайшла і я. А коли наш прем’єр, все ще сердито поглядаючи на мене, нарешті, пішов, звернулася до костюмерки:

- Тетянко, тільки ти можеш мені допомогти! Мені дуже потрібний костюм Діда Мороза! На сьогоднішній вечір!

- Наталко, ти з глузду з’їхала? Завтра ж знову новорічний ранок!

- Так я просто зранку і принесу! Ти ж мене знаєш! Мені дійсно дуже-дуже-дуже треба!

- Гаразд, бери! Але щоб ніхто не бачив!

Через дві години я стояла в під’їзді будинку, де жив мій ранковий телефонний співбесідник. Шубу діда Мороза я надягла просто зверху власної куртки, начепила вуса та бороду, косу сховала під червону шапку… В мішок запакувала власну шапку, а ще – іграшкового песика, котрий вже кілька років жив у моїй квартирі разом із мрією про справжнього, живого собаку. Все правильно, зі мною саме так і треба: просто взяти і поставити мене перед фактом. Бо я б ще довго не насмілилася завести пса. І потім, Дід Мороз я чи ні? А Дідові Морозу без подарунка приходити не ходиться.

Отже, вперед!

Я натисла на кнопку дзвінка.

- Хто там? – запитав жіночий голос.

- Дід Мороз! – відповіла я, намагаючись, щоб мій голос звучав якомога грубіше.

- Ми не чекаємо ніякого Діда Мороза! – відповіли мені.

- Ні, мамо, чекаємо, я чекаю! – дзвінко викрикнув хлопчик.

За дверима деякий час приглушене про щось сперечалися. Здається, Сергійкова мама не хотіла відкривати, а хлопчик її переконував. І ще – дзявкотів собака. Нарешті, суперечка вирішилася на мою користь, і я переступилс поріг просторого передпокою. Уффф… Перед жодною прем’єрою я ще так не хвилювалася!

– Здрастуйте, друзі! З Новим роком вас! – промовила я і прочитала невибагливий віршик, складений дорогою:

- Через поле, через ліс

Я мішок у місто ніс.

Ось, тримайте цей пакунок –

Для Сергійка подарунок!

З цими словами я витягла з мішка іграшкового песика і віддала Сергійкові. Він радісно усміхнувся, приймаючи подарунок.

- Дідусю Морозе… А можна, я тобі теж песика дам? Тільки живого! А ти знайди для нього гарного господаря, гаразд?

- Домовилися, онучку! – я погладила білу бороду. – Я вже навіть знаю, кому віддам твій подарунок!

Сергійко побіг у кімнату і через хвилинку повернувся – з рудим безпородним цуценям.

- Ось, - усміхнувся хлопчик. – Він хороший, слово честі! Нічого, що він безпородний, так навіть краще. Он Нюська наша – теж дворняжка, а ми її все одно любимо.

Я взяла цуценя на руки, і воно довірливо притислося до мене…

…Я йшла вулицею, так і не знявши вбрання Діда Мороза. З кишені стирчала біла борода. А за пазухою у мене солодко сопіло уві сні цуценя. Мій маленький Сюрпризко…

А ще через годину я зателефонувала Сергійкові:

- Добрий вечір, Сергійко, - сказала я. – Щойно на вулиці я зустріла Діда Мороза. Він сказав, що один хороший хлопчик попросив передати мені цуценя… Дякую тобі! І з Новим Роком!

Авжеж, обманювати – це погано. Я це знаю. Але мені дуже хотілося подарувати Сергійкові шматочок справжньої казки. І, здається, у мене це вийшло, правда ж?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.