Як я була Дідом Морозом
«У мене задзвонив телефон…»
Ні, я не плагіатор. Просто – що робити, якщо ця історія дійсно розпочалася з телефонного дзвінка?
Отже, суботнього грудневого ранку – у мене задзвонив телефон.
– Алло…
– Це Дідусь Мороз?
– Що?! – я, звичайно, розумію, що зі сну я «не звучу» і мене можна прийняти за кого завгодно… Але ж не настільки все погано???
– Це Дідусь Мороз? – терпляче повторили в тру
бку. Голос на тому кінці зв’язку був дитячим – дзвінким і відчайдушним.
– Ні, друже, ти помилився номером, - я поклала трубку, позіхнула, подивилася на годинник. Пів на восьму. Субота. А я так мріяла виспатися!
Знову впала носом у подушку. І знову тишу розірвала мелодія телефону.
– Мені б з Дідусем Морозом поговорити…
– Уф… ти знову не вгадав, друже, це всього лише я…
– А де Дідусь? – дитина, з якою я розмовляла, не збиралася здаватися без бою.
– Не знаю. А чого ти його за цим номером розшукуєш?
– А цей номер у газеті був… От: «За-про-сіть Ді-да Мо-ро…» – по складах прочитав мій співбесідник. – Тільки там куточок відірваний, і в телефоні останньої цифри не вистачає… От я і телефонував – спочатку з одиничкою, потім з двійкою… І так до дев’яти І всюди сказали, що Діда Мороза у них немає...
– Логічно, - зітхнула я.
– А потім я зрозумів, що ще з нуликом телефонувати можна! І потрапив до вас…
– І знову помилився… - підбила я підсумок і відімкнулася. Потім попленталася на кухню. Все одно вкладатися в ліжко вже не мало сенсу.
Я встигла тільки насипати в джезву меленої кави, як телефон залементував знову. Лайнувшись про себе, я повернулася в кімнату.
- Слухаю!
- А можна Дідуся Мороза?
«Ррррррр…» - подумки загарчала я, а вголос поцікавилася:
– Навіщо тобі Дідусь Мороз? Ти, мабуть, хочеш собі подарунок попросити?
– Навпаки, - зітхнув хлопчик. – Я сам йому подарувати хочу… Цуценя!
– Цуценя? – здивувалася я.
– Еге ж… У нашої Нюськи цуценята народилися. Четверо. Ми їх віддаємо у добрі руки. От. А одному малюкові ніяк господаря знайти не можемо… От я й подумав: може, Дідусь мороз погодиться його забрати?
– Оце несподіванка… Але ж, хлопчику, у Дідуся Мороза, напевно, зовсім немає часу возитися з цуценям… У нього стільки роботи…
– Я розумію… – малюк знову зітхнув. – А може… Може, Дід Мороз комусь його подарує? Ну, знайде цуценяті справжнього господаря! Тоді це буде не звичайне цуценя, а цуценя від Діда Мороза! Новорічне цуценятко!
– Знаєш що, хлопче… - мені в голову вперто лізла одна ідея, і відігнати її я не могла, як не силувалася. – Ти мені адресу свою залиш, і ми щось придумаємо…
Довірливий хлопчик продиктував адресу і запитав:
– А ви хто? Ви ж не Снігуронька?
– Вже ні. Скоріше, пані Завірюха. А тебе як звати?
– Сергійко…
– Ну, на все тобі добре, Сергійку…
Новорічні ранки у дитячому театрі – це щось особливе. Я водила з малечею хороводи, а сама весь час думала про хлопчика, котрий мріє подарувати Діду Морозу цуценя. А власне, чом би й ні?
Після вистави і спіймала біля гримерки нашого штатного Діда Мороза:
– Михайле, мені потрібна твоя допомога!
– Чим можу?..
І справді, кращого Діда Мороза, ніж Мишко, не знайти. З його досвідом!
– Послухай-но, Михасю, тут така справа… Треба, щоб сьогодні ввечері до одного хлопчика в гості Дід Мороз прийшов, і…
Та Михайло перебив мене:
– Сьогодні ввечері??? Та ні за що! Мені ця борода, - і він виразно помахав нею, – така осоружна! Мені ранків по саме горлечко вистачає! Ні-за-що! Розмову закінчено! – і з гуркотом зачинив переді мною двері гримерки.
Гаразд, Михайлику, я тобі це ще пригадаю! Попросиш ти мене свого кота на вихідні взяти!... Теж відповім, що у мене його хутро вже он де!.. Втім… Якщо мені все-таки сьогодні собака перепаде… Ох і поганяємо ми з нею разом твого кота!
Я вешталася в коридорі, поки повз мене з ображеним виглядом не пройшов Михайло – він, вже у «штатському», ніс у костюмерну Дід-Мороівське вбрання Слідом за ним до тісної кімнати навшпиньках зайшла і я. А коли наш прем’єр, все ще сердито поглядаючи на мене, нарешті, пішов, звернулася до костюмерки:
- Тетянко, тільки ти можеш мені допомогти! Мені дуже потрібний костюм Діда Мороза! На сьогоднішній вечір!
- Наталко, ти з глузду з’їхала? Завтра ж знову новорічний ранок!
- Так я просто зранку і принесу! Ти ж мене знаєш! Мені дійсно дуже-дуже-дуже треба!
- Гаразд, бери! Але щоб ніхто не бачив!
Через дві години я стояла в під’їзді будинку, де жив мій ранковий телефонний співбесідник. Шубу діда Мороза я надягла просто зверху власної куртки, начепила вуса та бороду, косу сховала під червону шапку… В мішок запакувала власну шапку, а ще – іграшкового песика, котрий вже кілька років жив у моїй квартирі разом із мрією про справжнього, живого собаку. Все правильно, зі мною саме так і треба: просто взяти і поставити мене перед фактом. Бо я б ще довго не насмілилася завести пса. І потім, Дід Мороз я чи ні? А Дідові Морозу без подарунка приходити не ходиться.
Отже, вперед!
Я натисла на кнопку дзвінка.
- Хто там? – запитав жіночий голос.
- Дід Мороз! – відповіла я, намагаючись, щоб мій голос звучав якомога грубіше.
- Ми не чекаємо ніякого Діда Мороза! – відповіли мені.
- Ні, мамо, чекаємо, я чекаю! – дзвінко викрикнув хлопчик.
За дверима деякий час приглушене про щось сперечалися. Здається, Сергійкова мама не хотіла відкривати, а хлопчик її переконував. І ще – дзявкотів собака. Нарешті, суперечка вирішилася на мою користь, і я переступилс поріг просторого передпокою. Уффф… Перед жодною прем’єрою я ще так не хвилювалася!
– Здрастуйте, друзі! З Новим роком вас! – промовила я і прочитала невибагливий віршик, складений дорогою:
- Через поле, через ліс
Я мішок у місто ніс.
Ось, тримайте цей пакунок –
Для Сергійка подарунок!
З цими словами я витягла з мішка іграшкового песика і віддала Сергійкові. Він радісно усміхнувся, приймаючи подарунок.
- Дідусю Морозе… А можна, я тобі теж песика дам? Тільки живого! А ти знайди для нього гарного господаря, гаразд?
- Домовилися, онучку! – я погладила білу бороду. – Я вже навіть знаю, кому віддам твій подарунок!
Сергійко побіг у кімнату і через хвилинку повернувся – з рудим безпородним цуценям.
- Ось, - усміхнувся хлопчик. – Він хороший, слово честі! Нічого, що він безпородний, так навіть краще. Он Нюська наша – теж дворняжка, а ми її все одно любимо.
Я взяла цуценя на руки, і воно довірливо притислося до мене…
…Я йшла вулицею, так і не знявши вбрання Діда Мороза. З кишені стирчала біла борода. А за пазухою у мене солодко сопіло уві сні цуценя. Мій маленький Сюрпризко…
А ще через годину я зателефонувала Сергійкові:
- Добрий вечір, Сергійко, - сказала я. – Щойно на вулиці я зустріла Діда Мороза. Він сказав, що один хороший хлопчик попросив передати мені цуценя… Дякую тобі! І з Новим Роком!
Авжеж, обманювати – це погано. Я це знаю. Але мені дуже хотілося подарувати Сергійкові шматочок справжньої казки. І, здається, у мене це вийшло, правда ж?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!