Заповіт Всежителів

Перший птах знайшов Ілана в лісі – довго кружляв навколо, неначе хотів впевнитися, що приніс послання потрібній людині, а тоді спурхнув у золотаву траву. Голуб зашарудів опалим листям, зупинився і дозволив взяти себе в руки. На одній рожевій пташиній лапці сріблилося кільце з уламком каменю-дороговказа, на іншій чорнів шкіряний мішечок, на якому три білі смужки виткалися в знайомий візерунок. Ілан здогадувався, що у посланні. Ні, був цілком певен, що там. Тому незабаром голуб із порожнім мішечком знову піднявся у небо, а дрібно пошматований клаптик паперу понесла геть течія струмка.

Другий птах прилетів вранці наступного дня. Ледь встигло зійти сонце, як Ілана розбудив глухий стук у шибку. Попелястий голуб не відступався від свого, аж доки Ілан не вийшов на двір і не забрав із мішечку ще одне послання. Воно згоріло в печі.

Третього птаха Ілан навіть чекав. Він добре знав, що Орден не схоче приймати відмови, і не мав сумнівів, що буде ще з десяток птахів. А в Ордені безперечно знали, що саме він робив із посланнями, тому, вочевидь, надсилали їх одного за одним – до храму не менше чотирьох днів пішки, голуб долав таку відстань за два, а Ілан отримав друге послання менш ніж за добу.

І третій птах прилетів. Ілан знайшов його спійманим в одній із пасток, яку встановив на дрібного звіра та птахів. Сталося це надвечір. У лісі вже розлилася фіолетова імла, вона текла по траві і ховала в собі низькі чагарники та кущі. Коли Ілан ступив у ліс, то провалився в неї по щиколотку, а коли знайшов голуба – імла сягала колін. Він і сам не знав, нащо вийшов з дому, але ноги привели його до пастки, де білів птах. Ілан схилився і завмер. Зблизька те, що він у імлі прийняв за жмуток трави, виявилося кажаном. Голуб був мертвий, а кажан, вчепившись йому в шию, вечеряв. Ілан чекав, що той кине здобич і полетить геть, але кажан лиш повернув до нього трикутного писка і кілька разів безпорадно вдарив крилами по траві – одне з крил було кепсько порваним. Літати хижак не міг. Тому, вочевидь, і не впустив нагоди скористатися з жертви іланової пастки.

Цього разу Ілан поклав мішечок із посланням до кишені, а кажана забрав із собою. Той довго пручався і навіть спромігся подерти Ілану руки, але врешті вибився з сил і затих.

Смерть білого голуба – погана прикмета. Ілан заселив у голку шовкову нитку, нагрів голку над свічкою і взявся зашивати кажану крило. Той безсило розтуляв рожеву пащу, грозив маленькими іклами та тріпотів вцілілим крилом, але Ілан не звертав на те уваги. Хижак лише хотів жити, він не міг полювати сам і взяв те, що йому запропонував випадок, не він убив білого голуба – птах загинув у пастці Ілана.

Минуло два роки відколи Ілан розірвав усі зв’язки з Орденом. Братчики довго відмовляли його, але врешті відпустили. Проте тепер вони знову кличуть його до храму, знову вимагають згадати непорушні обітниці, які він колись склав. Та час обітниць минув. Вони всі зламані та осквернені його слабкістю. Ордену вже не буде з нього ніякої користі, тільки не після всього.

Ілан міцно замружив очі та стиснув кулаки. Кажан, втомлений нерівною боротьбою, із грубо зашитим крилом, відсунувся на край столу і звідти мстиво поглядав на людину.

– Вороття немає, – тихо, але впевнено проговорив Ілан. Він дістав із мішечку послання й спалив його над свічкою.

Четвертий птах не прилетів, проте послання Ілану принесли.

Він повернувся додому по обіді із мішечком повним стиглої червоної шипшини. День видався сонячним, і ягоди, напоєні теплим промінням ласкавої осені, терпким ароматом огортали одяг і руки Ілана. Він помітив чужинця здалеку – той навіть не ховався. Він не зайшов до хатини, хоча Ілан ніколи не зачиняв двері вдень – в такій глушині гостей чекати було годі – а сидів у затінку на колоді під вікном. Чекав. Вистачило одного погляду, щоб впізнати його.

– Теодоре, – Ілан обійняв хлопця і поплескав його по спині. За два роки його колишній учень мало змінився, залишився таким саме жилястим, як гончак, і білолицим, от тільки став дещо вищим. Сам Ілан рідко дивився на своє відображення, проте здогадувався, що має вже не той вигляд, що раніше. Він більше не ховав обличчя під каптуром дорожнього плаща, сонце вкрило його шкіру міддю і почало випалювати колір з волосся.

– Я радий бачити тебе, брате, – Теодор помітив, як Ілан похитав головою, і повторив те саме, що колишній братчик чув від нього в їхню останню зустріч: – Не самі лише обітниці роблять нас братами, не забувай про це.

– Так, брате, не забув.

В домі Ілан переніс загорнутого в старий дорожній плащ кажана зі столу на ліжко і заходився готувати обід. Їли мовчки. Лише коли тарілки спорожніли, Ілан пильно подивився на колишнього учня.

– Я знаю, навіщо ти прийшов, Теодоре. І мені шкода, що ти здолав такий шлях даремно. Ви всі дали мені піти, коли я про це просив, а тепер знову кличете назад. Не годиться так. Я прийняв рішення, і ви його прийняли. Про що може тепер йтися? – в його словах не було нічого, крім втоми. Бажання забути про минуле було таким сильним, що Ілан відчував себе виснаженим від безплідності своїх численних спроб це зробити. – Теодоре, ти здогадуєшся, чому саме тебе спорядили прийти до мене?

На обличчі хлопця промайнула ледь помітна гірка посмішка:

– Ким би я був, якби не знав цього напевне? Я наймолодший із Ордену, твій перший і єдиний учень. Ти завжди був прихильний до мене, і тепер ця прихильність повинна допомогти мені повернути тебе до братчиків. Так вони вважають. І так вважаю я сам.

– Гарно ж я тебе навчив, що й казати.

– Чекай сердитися, справа важлива і без тебе ми не впораємося, – Теодор склав руки на столі та враз неначе постаршав на десяток років. Його погляд став серйозним і напруженим. – Ти й не заглядав до наших послань, правда ж?

Ілан мовчки кивнув. У плащі з шурхотом заворушився кажан.

– Тоді вислухай мене. Лишень вислухай, а потім вирішиш, чи хочеш ти залишатися при своєму, – хазяїн дому не заохочував і не заперечував, і хлопець продовжив: – Це сталося ще до того, як я став твоїм учнем, але ти там був. Ти був у храмі того дня, коли у вас зупинилася Провидиця. Вас було п’ятеро, і вона дала вам пророцтво. Пам’ятаєш те пророцтво?

«І ступлять на землю жовтаву вони,

їх семеро буде, і всі вони – браття чуми.

Підуть вони трактом широким, на кожне подвір’я зайдуть,

все глибше і глибше в серця та уми лежатиме стра́шна їх путь.

А вже коли ляже за ними широка ріка,

Поразка уб’є перемогу, німа та гірка».

Теодор трохи помовчав, а тоді тихо сказав:

– Ілане, те пророцтво збувається. Саме зараз.

Серце Ілана гарячково забилося. Звісно, він добре пам’ятав той день. Була весна. Вони із братами повернулися з походу, багато поранених, двоє вбитих. Більшість із них знову пішли на завдання, і у храмі залишилися лише ті, що отримали найбільше ран: Ілан, Донко, Біліка, Набаго та Зотні. Провидиця прийшла з двома поводирями-хранительками, сліпа і тендітна, у зношеному взутті, її вели попід руки. Та варто їй було ступити на територію храму, як вона почала орієнтуватися у ньому так, неначе не просто бачила, а відчувала все навколо до самої його суті. Все та всіх. Провидиця провела у храмі Ордену лише одну ніч, а зранку на самім порозі обвела братчиків очима, схожими на дві білі перлини, і сказала те, що зараз повторив Ілану Теодор.

– Це було давно, – після недовгого мовчання сказав Ілан, – і ці слова можна розуміти як завгодно. Як ви знаєте, що пророцтво збувається саме зараз?

– Все збігається: земля зараз жовтава, бо осінь прийшла і жовте листя вже опало, і ширяться чутки про те, що торгівельними шляхами блукають незнайомці – невеликий караван. Кажуть, що їх семеро, і вони не минають жодного містечка, жодного села, жодного будинку, схованого у нетрях. Вони зупиняються на кілька днів, а потім їдуть далі, залишаючи по собі розпад і гниль. Люди немов дуріють, вони самі себе знищують.

– Люди завжди були схильні до самознищення, Теодоре.

– Ти не бачив, що там коїться, – палко заперечив хлопець.

– А ти бачив?

– Донко бачив. Він повернувся того дня, коли я вирушав до тебе, і сказав, що це справжня чума, брате. Ти – один із п’яти братчиків, що чули пророцтво, і воно твоє. Без тебе цю чуму не здолати.

Кажан знову завовтузився і виліз із плаща. Зітхнувши, Ілан підійшов до нього і сховав у складках тканини:

– Спи, дурнику, ще день… А що ж тоді з річкою?

– На їхньому шляху дві великих річки – Блещиця та Голубінь, але ширша з них Блещиця, тож ми гадаємо, що в пророцтві йдеться про неї. Караван іде неквапом, отже, дістанеться її десь в середині зими, якщо порахувати всі села і міста на шляху та врахувати заметілі. Але люди, Ілане, люди страждають і помирають щодня. Якщо не втрутимося, то всі краї по лівий бік Блещиці перетворяться на мертві землі, – Теодор звівся на ноги і підійшов до дверей. Коли він знову заговорив, Ілан почув ті самі благальні інтонації, які завжди змушували його бути поступливим і пробачати учневі, тоді ще нерозумному хлопчиську, його провини і шкоду: – Я огляну околиці, тут гарно. А ти, прошу, подумай. Так, це значить взяти на себе ще одну обітницю, але вона не нова, Ілане – тебе та інших змусили до неї ще тоді, Провидиця чи провидіння, чортець його знає, але це – старий рахунок, він вже був із тобою.

Хлопець зник за дверима, а Ілан прислухався до його приглушених травою кроків, аж доки вони не стихли. Кажан знову заснув у своєму гнізді.

Важкі краплі води розбивалися об землю, прибиваючи пил навколо хатини, і шумно плескали по листю, збиваючи його з дерев. Дощ був не найкращим супутником у дорозі, але Теодор все одно збирався піти, а Ілан не пропонував йому залишитися. Хлопець виконав завдання Ордену – доніс послання – і тепер повертався, щоб разом із братчиками розпочати боротьбу проти напасті, проклятого каравану, що ширив землями біду і морок. Ствердної відповіді від Ілана Теодор так і не отримав.

– Я сподіваюся, – сказав він на прощання, – що колись ми зустрінемося за кращої нагоди. Можливо тоді ми проведемо кілька годин за балачками і вином, згадаємо минуле і зрозуміємо, що все склалося саме так, як мало.

Ілан припідняв кутик губ у посмішці:

– Я не дуже-то вірю у такі щасливі кращі нагоди, але якби вірив, то не став би згадувати в ту мить минуле.

Обличчя хлопця враз посмурніло, він стис губи і насупив брови, неначе Ілан щойно заподіяв йому болючу образу:

– Мені гірко бачити, що ти так зневажаєш своє минуле. У ньому було щось більше, ніж один-єдиний день, який ти вважаєш невиправною помилкою. Мені гірко, що ти зрікся того, що колись мало для тебе значення.

Ілан простежив його погляд до зібганого на столі плаща, який тепер слугував домівкою кажану, до пустих піхов, що стояли у кутку, і знову повернувся до колишнього учня: його плащ був на ньому, а в піхвах ховався меч.

– Чому ти прийшов пішки, Теодоре? Чому не взяв коня?

– Мені потрібен був час підготуватися до зустрічі, – посміхнувся Теодор і надягнув каптура. – Радий був побачитися, брате.

Щойно хлопець зник у лісі, Ілан позбувся всіх спогадів останньої доби, викинув їх геть і знищив, як ті послання у шкіряних мішечках.

Дні ставали дедалі коротші та прохолодніші, вночі на траву лягала паморозь. Ілану не завжди вдавалося повернутися з полювання зі здобиччю і доводилося підгодовувати кажана власною кров’ю. Хижак видужував швидко і скоро примощувався спати під стріхою у темному закуті, а одного вечора Ілан, оглянувши крило, вирішив, що час знімати шви.

Він витяг нитку, відвернувся на мить, а коли знову поглянув на стіл, кажана не було. Враз він відчув, як у спину повіяло холодом. Старий рефлекс, який не раз рятував життя, змусив Ілана кинутися у кут до піхов, запізно він згадав, що меча у них більше не було. Проте була сокира під столом.

Коли Ілан різко розвернувся, тримаючи її в руках, його горла вже застережливо торкалися гострі пазурі. У нього оманливо чистим поглядом уп’явся упир, невисокий, із довгим розпатланим волоссям, сірою шкірою і худим виснаженим обличчям. Зовсім не схожий на тих, що колись давно зустрічалися Ілану.

– Одразу вб’єш?

– Одразу, якщо спробуєш вбити мене. Не сіпайся, – хрипко пробурмотів упир, – бо я захищатимусь.

Ілан не зронив ані слова.

– Добре, – упир зробив крок назад, відійшов наскільки дозволяла маленька кімната і лише тоді опустив пазуристу руку. – Ти врятував мені життя, але коли спробуєш вбити, я про це забуду.

– Борг життя? – здивовано запитав Ілан.

Упир кинув. Він підтвердив право Ілана на дещо надзвичайно цінне: погодився, що йому врятували життя, і приймав обіцянку зробити те саме для Ілана, коли це буде потрібно, погодився слідувати за ним всюди, аж доки не віддасть борг. Як сталося, що така сильна, розумна і хитра істота втрапила на гачок боргу життя смертному? Ілан відчував, як на шиї стоїть дибки коротке волосся. Ще ніколи він не був так близько до упиря сам на сам, і та загроза, якою дихала ця квола на вигляд істота, викликала бажання закінчити це дивне знайомство якнайшвидше. Він звик мати справу з людьми, а не з хижаками найвищого класу, нехай вони і ховалися за життям у цивілізованому суспільстві, гарними манерами та високою думкою про свої дивні погляди на співіснування з іншими расами. І думка про те, що упир тепер тягатиметься за Іланом, доки не віддасть борг життя, скручувала його нутрощі у вузол.

– Я не хочу, щоб ти залишався зі мною.

– Залишався? – упир пирхнув. – Це я не хочу залишатися з тобою, – одяг на істоті був зношеним і дірявим, проте колись він, очевидно, був дорогим і гарним. Крізь діру на рукаві сорочки Ілан бачив грубий шрам – той самий, що залишився у кажана на крилі. Руки Ілана не звикли до тонкої роботи з голкою, і шрам виглядав малоприємно. – Але ненавиджу бути в боргу. Я залишаюся. І сподіваюся, що ти не вб’єш мене уві сні. Ти не можеш відмовити, я не той твій хлопчисько і відмови не приймаю.

Згадка про Теодора змусила Ілана міцніше стиснути руків’я сокири. Упир не просто чув те, що було не його справою, але й за весь цей час, що жив у хаті, мав нагоду спостерігати за Іланом, і це було справді кепсько.

– Відтепер я полюватиму самостійно. Людей не чіпатиму, – холодно сказав упир, побачивши сердите обличчя Ілана, – їх тут і немає. Бачитимеш мене лише кажаном. А хлопця того, – насмішкувато додав він, не випустивши з уваги реакцію Ілана, – Теодора, не слухай. Він каже правду – йде чума, але ти опирайся призначенню і пророцтву, опирайся. Швидше згинеш від того, і мені менше морочитися з тобою.

А за мить на місці упиря вже був кажан.

Сусідство було для Ілана неприємним, але упир тримав слово – своєї істинної подоби більше не приймав. Він не завдавав жодних клопотів, але Ілан постійно пильнував, погано спав і крім того не міг не думати про те, що упир мав рацію: опиратися призначенню було нерозважливо, та поступатися принципам він не збирався, нехай би це й коштувало йому життя.

Доки не прийшли холоди-предвісники зими, треба було навідатися до найближчого містечка Заш і купити необхідне для зимівлі. Ілан зібрав сумку, дістав високі чоботи з телячої шкіри – єдине, що окрім плаща він забрав із минулого життя – накинув плащ і пішов. Мішечок із монетами поруч із кинджалом на поясі ледь чутно дзеленчав з кожним кроком. Не встиг він відійти й десяти кроків від хати, як йому на плече спурхнув кажан, а потім причепився до ремінця сумки і затих – упир не збирався порушувати обіцянку та слідував за ним, як того вимагав борг життя. І нехай Ілан добре знав, що несе із собою природженого вбивцю, як не старався, більше не міг побачити у кажані загрозу, немов очі з часом забули, що за цією подобою ховається інша.

Небо горіло полум’яним заходом сонця, коли Ілан підійшов до міських воріт. Сторожі не було, і це видавалося навіть дивнішим, ніж те, що ворота були навстіж розчинені. Ще здалеку він почув голосну музику, сміх і викрики. Не встиг Ілан підійти до корчми на околиці, де іноді зупинявся під час візитів у місто, як двері з гучним скрипом відкрилися так стрімко, що ледь не злетіли з петель. На вулицю викотився клубок із людських тіл – четверо чоловіків так завзято гамселили один одного, що годі було зрозуміти чи то троє накинулися на одного, чи сили були рівні, чи кожен був сам за себе. Із дверей потягнуло концентрованим смородом пива та горілої риби. Якась жінка голосно сміялася, її сміх майже перекрикував чоловічий голос, власник якого заявляв, що він, як «істинний хазяїн цього чортецького міста», має право на перший кидок.

Ілан обійшов чоловіків, що вовтузили один одного на траві, і зазирнув до корчми. Такого він іще не бачив: все довкола рухалося, кричало, хихотіло і лаялося. Живе море людей заполонило кожен куток. Напівроздягнені жінки, безсоромно розстібнутий одяг, стогони, свист, розбитий посуд, липка від пролитої випивки підлога, хтось фальшиво горлав пісню, хтось лежав на підлозі, ледь рухаючись, а хтось вже й не рухався. В чоловікові, що досі вимагав своє право першого кидка, Ілан впізнав війта. Той тримав у руках ніж, яким оббіловували дичину, а навпроти нього біля стіни стояла дівчина. Її заплакане обличчя почервоніло, а очі ледь не вилазили від страху. Руки дівчини були підняті над головою і зв’язані, а кінець мотузки прив’язаний до ікла кабанячої голови, що висіла на стіні. Війт збирався кидати ніж у живу ціль.

Ілан стис зуби від люті та потягнувся за кинджалом. На мить він із подивом відчув, як холодно-холодно стало десь біля плеча, і не мав жодного сумніву, що це кажан, упир напружився, готовий за необхідності віддати борг життя. Та раптом Ілан відчув інший холод.

– Пане, благаю вас! Пане, не треба, – блакитноока жінка зі схованим під льняну хустину волоссям, тримала прохолодну руку на його зап’ястку. – Пане, не втручайтеся. Ходімо, будь ласка, – благально прошепотіла вона так тихо, що він ледь її почув.

Це дещо повернуло Ілана до реальності. П’яні суперники – повільні суперники, до того ж вони ремісники і торговці, а не навчені воїни, але кількісна перевага була очевидна.

– Ходімо звідси, я вас молю, – блакитноока жінка постійно оглядалася – боялася, що їх помітять. Ілан дістав кинджал, затамував подих, а наступної миті гостре лезо встряло в стіні. Лопнула обмотана об кабаняче ікло мотузка, і дівчина, зрозумівши, що вільна, чкурнула до задніх дверей та зникла за ними. Війт, що саме виторгував у товстого пастора своє право розпочати змагання з метання ножів, заревів пораненим ведмедем. Змагання відмінялося.

– Що там відбувається?

Ілан відламав шматок хліба і мокнув у юшку. Юшка була рідка, як вода, і зовсім не навариста, але пахла смачно. Жінка – вдова Ґрана – приклала руку до лоба та зітхнула. Двоє її синів мовчки поглядали на Ілана з-за штори, що висіла над великою цегляною піччю.

– Це почалося вчора, пане. Щойно ті заможні панове, що були тут, поїхали. Усі немов оскаженіли. Спочатку на вулицях почалися бійки. Коли коваль намагався заспокоїти людей і покликати сторожу, його дім спалили.

– А що сторожа?

– Вони і спалили. Коваля зв’язали і залишили в тому домі. А тоді почалися грабунки – розікрали усе, хто противився – вбили. Потім в будинку війта розпочалися гуляння. Дівчата, які не встигли сховатися… Дівчата, – Ґрана ледь чутно схлипнула і кинула погляд на дітей. Ті миттю сховалися за штору. – Хто лишився при розумі – втік із міста за першої нагоди. А мені тікати немає куди. Я все життя тут прожила, ні кроку за поріг. Не знаю, що буде із дітьми. Я не зможу їх захистити. Пане Ілан, по що б ви сюди не прийшли, не знайдете. Тут тільки розпуста і смерть. Куди б ви не прямували, заберіть нас із собою. Покажіть дорогу, і ми підемо. Лише скажіть, куди йти.

Кажан, якого Ілан разом із торбою поклав на край столу, заворушився. Жінка з острахом глянула на нього, але нічого не сказала, хоча істота їй явно не подобалася.

Чи могло це бути воно? Пророцтво?

– Ґрано, що то були за панове? Скільки їх було?

– Семеро. Три великих карети, таких прегарних, оздоблених сріблом. Вони у них приїхали, усі, крім одного у фіолетовому плащі – той їхав на коні. Вони зупинилися у «Двох гарбузах», не знаю, звідки вони прийшли і куди потім попрямували. Я їх остерігалася. Вони заможні, в дорогому одязі, та я лише мигцем бачила. Але багато хто приходив у «Два гарбузи», казали, що вони нікому не відмовляли у розмові, а вечорами пригощали присутніх випивкою. Другого дня там ледь не все місто зібралося. А на третій вони поїхали, і почався цей жах. Пане, місто вмирає, я не хочу із ним, – вона потупила погляд і закрила очі. З вулиці доносився звук, схожий на той, з яким розрубують великим ножем капусту, але Ілан не вірив, що то була лише капуста.

Всю ніч Ілан чув крики, стогін і сміх. А на ранок Ґрана зникла.

Її молодший син Фраб, що мовчки спостерігав за тим, як Ілан сховав до піхов, де раніше був кинджал, кухонний ніж, раптом подав голос:

– Мама по воду пішла. Вода скінчилася ще вчора. Давно пішла.

Досі Ілан мав кепське передчуття, а тепер воно охопило його і перетворилося у майже впевненість.

– Сидіть тут і чекайте на мене, – суворо наказав він.

На вулиці було так тихо, що Ілан чув власне серцебиття. Ні вітру, ні пташиного співу, ні голосів. Повний штиль. Він пройшов вулицею до ринкової площі і відчув, як у горлі болюче затисло. На площі лежали тіла. Чоловіки, жінки, навіть діти. Старі, молоді. Хто виглядав так, ніби просто заснув, у кого замість обличчя була каша, а де лежали окремі частини тіла. Ілану здавалося, що навколо не залишилося жодної живої душі.

Ґрана знайшлася біля колодязя. Очевидно, вона вирішила піти по воду під ранок, сподівалася, що всі поснуть, і ніхто її не зачепить. Зачепили. Їй звернули в’язи. Розбитий глечик для води лежав на землі. Кажан пискнув і полетів геть, а спиною Ілана пробіг вже знайомий холод.

– Живих більше немає, – підтвердив упир нещодавню здогадку, – тільки ти та малі пуцвіріньки. Вчора вночі добили тих, хто ховався, а потім взялися один за одного. Я чув, як стихали їхні серця.

Ілан придивився до упиря і помітив, що той виглядав вже не так хворобливо. На сірому обличчі навіть з’явився слабкий рум’янець – поза сумнівами упир скористався становищем у місті та безкарністю вбивств і влаштував собі гарну вечерю.

– Скількох ти вбив?

– Вони вже були мертві, щойно караван зайшов у ворота. А я не марнотратн… марнотратний.

– Ти обіцяв мені!

Упир знизав плечима і повторив:

– Вже мертвих не можна вбити вдруге. По тебе прийшли.

Кажан знову вчепився до сумки, цього разу він залишався на диво спокійним, а Ілан прислухався: тихі кроки. З-за рогу хтось наближався. Він дістав ніж і приготувався до зустрічі. Чужинці наближалися розумно, з західної сторони. Тіні ховалися за ними, не видавали ні їх кількості, ні рухів. Ілан притиснувся спиною до стіни, з-за рогу безшумно з’явилася постать…

– Брате Ілан?

– Донко?

– А що як мама повернеться, а нас немає?

– Вона знатиме, де вас знайти. А зараз вона наказала відвести вас у безпечне місце, бо сама має дуже важливі справи, – не зморгнувши, відповів Теодор. Він вів за вуздечку коня, на спині якого сиділи сини Ґрани. Дев’ять братчиків, Ілан та двоє дітей залишили мертве містечко позаду.

– Ви не стали переслідувати караван, – Ілан кинув швидкий погляд на дітей: останні вцілілі не скидалися наляканими, і це було добре.

Донко, який спішився і йшов поряд, кивнув:

– Не стали. Їх неможливо переслідувати.

– Чому?

– Вони блукають, Ілане. Заплутують сліди, мов лисиця. Вперше проклятий караван з’явився у Жовтрі, а за чотири дні у Корвані, далі біля Лайпової могили. Його не вистежити, він ніби скаче із тракту на тракт, невловимий чортець, хай би йому. Цього разу нам просто пощастило, що караван обрав місто неподалік від храму, та все одно ми не встигли вчасно.

Ілан насупився. Від Жовтри до Корвані тиждень дороги, від Корвані до Лайпової могили й того більше.

– Скаче, як блохи на старій собаці, – сплюнув на землю Набаго, – не наздогнати.

Його широке обличчя йшло брижжами від роздратування, породженого безсиллям. Ілан впізнавав цей вираз.

– Але якщо пророцтво дійсно збувається, то рано чи пізно вони повинні будуть дістатися й храму, хіба ні? «Підуть вони трактом широким, на кожне подвір’я зайдуть».

Качкун, що їхав на коні за його спиною схвально присвиснув:

– Швидко метикуєш. Вже дісталися, брате. Вони приходили під стіни храму – ми спочатку прийняли їх за торгівців, що заблукали. Але вони не змогли наблизились до брами – щит не пустив, уявляєш? Умик побачив їх і нас покликав. Вони наче на невидиму стіну наштовхнулись, а тоді хутенько сіли в карети і мов у повітрі розчинилися – так швидко тікали.

Мабуть, якби не було інших свідків тому, як караван приходив до храму, Ілан би вагався чи вірити словам Качкуна: той був сміливим і ніколи не тікав від труднощів, сильним і впертим, але кожна невдача ламала його все дужче і дужче, й Качкун прикладався до перваку, мов до води. Ілан знав, що одного разу якийсь кухоль стане для нього останнім.

Але якщо це бачив Умик та інші братчики, то магія, якою чарівники колись захистили храм від кожного, хто прийде зі злими намірами, досі працювала.

– Скільки міст семеро встигли обійти?

– Чотирнадцять, і всюди лишають за собою одне і те саме – спустошені від людей землі. Із кожного є вцілілі, ті, хто чомусь може протистояти їм. Вони тікають.

Кажан заворушився, та Ілана більше цікавило інше:

– Ви з ними говорили? Зрозуміли, чим вони особливі?

– Нічим, – знизав широкими плечима Донко, – звичайні люди. Чоботарі, корчмарі, селяни. Є і чоловіки, і жінки. Старі, діти. Нічого спільного, окрім того, що боягузи. Що це за причепу ти на собі носиш?

– Знайшов біля однієї зі своїх пасток на дрібну дичину, хотів відпустити, але причепа не схотіла того.

– Причеплива причепа, – Донко ледь встиг торкнутися кажана, як той уп’явся йому в палець. Братчик зайшовся грудним сміхом – Ілан не забув, як брат умів сміятися за будь-яких обставин, навіть коли за спинами ще не встигла схолонути пролита кров. Від цього сміху Ілан відчув полегшення. – Гаразд, не чіпатиму тебе, мале упиря.

Братчики не розпитували, Ілан не ділився своїми планами. Вони йшли дорогою до місця, в яке Ілан міг би повернутися із будь-якого куточка світу із зав’язаними очима – храму Всежителів, обителі Ордену. Ніхто не говорив про це вголос, але всі знали, що по прибуттю Ілан складе ще одну обітницю.

Упир не був прямою загрозою – доки він не віддасть борг життя, Ілан мав певну владу над істотою – та все ж колишній братчик відчував, що чинить не зовсім вірно: він не сказав іншим про упиря і мовчки проніс його у храм. Давня захисна магія, як він і чекав, прийняла упиря – Ілан все ще був зв’язаний з храмом, а упир тепер був зв’язаний боргом життя із ним. Спочатку Ілан вирішив, що не братиме упиря із собою на обговорення важливих питань, проте швидко зрозумів, що той і сам легко підслухає будь-яку розмову при бажанні, а бажання у нього, безсумнівно, було. Та все ж на час складення обітниці все одно залишив кажана у кімнаті. Всі речі там досі були на звичних місцях, ніби два роки до кімнати ніхто не заходив.

– Треба…

Ілан замовк на півслові, зустрівшись із поглядом молодшого сина Ґрани. Вони з братом сиділи на скрині у кімнаті Ілана. В руках хлопчика була надкусана груша, до якої причепився кажан. Частування, здається, було йому до смаку.

– Вибачте, пане, – пробурмотів старший із хлопчиків, – ми тут лише…

Цієї миті в коридорі почулися квапливі кроки.

– Ілане, ти не бачив малих? – Теодор на мить зазирнув до кімнати Ілана, що так і стояв на порозі, і враз почервонів: – Даруй, брате, не догледів, заговорився з Умиком. Не сердься. А ви що тут забули, га? Швидко до мене.

Діти враз полишили кажана із грушею на скрині. Очі молодшого блиснули сльозами:

– Битимете, пане Теодор?

– Бити? Ні, – розгубився хлопець, – не битиму. Але спати час. Ходімо.

Ілан усміхнувся, та коли зачинив за дітьми двері, враз посерйознішав.

– Треба поговорити. Обернись у свою подобу.

Не встиг він і оком змигнути, як біля скрині стояв упир, в його руці лежала груша.

– Як пройшов обряд складення обітниці? – прохрипіла істота.

– Ти хіба не підглядав?

– Хотів, та пуцвіріньки завадили. Відволікли, – упир хрустко відкусив грушу, на мить показавши гострі ікла.

– Мені подобається наша взаємна чесність, – щиро сказав Ілан. Він зняв з пояса меч, який йому повернули під час обряду і сів на ліжко. – Чому тебе так цікавить все, що стосується каравану?

– А чому тебе цікавить цікавість упиря?

– Ти можеш знати щось, про що не знають в Ордені. Я думаю, ти щось таки знаєш, і хочу, щоб ти поділився своїм знанням.

– Так просто? Мало що в світі стається лише за одним твоїм бажанням; ти член старого ордену, який шанує моїх далеких предків, – фиркнув упир, – хоч ви і палко заперечуєте це. Але твої бажання мені байдужі.

Ілан знав, що рано чи пізно почує, як упир згадає предків. Всі упирі Сошан-Дейму та за його межами вважали, що Всежителі, вічні древні істоти, були їхніми пращурами. Вони не визнавали жодної релігії чи культу, проте вірили, що пішли від Всежителів, яких називали Анімортами – непідвладними смерті. Та це б означало, що Всежителі породили істот, які відбирають життя – найвищу цінність, яку вони, як безсмертні, дали обітницю захищати. За їх прикладом перші братчики теж почали давати обітниці щоразу, як отримували нове завдання, і звільнялися від них лише коли здійснювали обіцяне. Всежителі хотіли берегти і охороняти цей світ, цього ж прагнув Орден.

– Лишимося кожен при своєму, – Ілан залишився безпристрасним під насмішливим поглядом упиря. Той вже ум’яв грушу, так що й хвостика не лишилося. – Так, я лише братчик, мої бажання рідко здійснювалися. Але ти був заможним, можливо, навіть титул мав. Твій одяг зношений і брудний, але колись був хорошим, гарно оздобленим. Ти знаєш, що таке справа честі. Ти родом із багатого клану, твої бажання кидалися вгадувати так швидко, що ти й сказати їх вголос не встигав, правда ж? А зараз не гидуєш надгризеною грушею. Дай мені те, чого хочу я, а я спробую здійснити одне твоє бажання.

В горлі упиря зло заклекотіло, хоча його обличчя залишалося спокійним. Від насмішок не стало й сліду.

– Дарма вдаєш розумника, братчику, ти не знаєш мене. Та я не відмовлятимусь. Хочу гарячої води та мила. Хочу скупатися.