Дівчинка з барвистої вітальні

Бєзконєчний цей світ мій безмежно малий

Бозна-що надає йому ємкість і місткість

На його полюсах карамель і полин

Після смак призабутої доброї звістки

Юр Іздрик

Шалений протяг вітру зачинив за нею двері у барвисту вітальню. Дівчинка обернулась. Ще ніколи вона не відчувала на своїй шкірі стільки вітру, стільки холоду… її очі спинились на дверях. Тепер вони зачинились…. Вона зараз підійде і легко відчинить їх, аби знов повернутись у свою улюблену кімнату в будинку. Там затишно… барвисті стіни, вікна виходять на сонячну сторону… там її улюблені речі, нагороди і все, що потрібно для життя. Цей будинок… вона по суті ніколи цілком і не бачила його… звісно ж життя вимагало перебувати у кількох кімнатах, живучи згідно із правилами дому… але найбільше вона любила свою кімнату і найдовше там прожила. А тепер… звичайна здавалось би подія… вітер з силою зачинив за нею двері… вона не збиралась надовго виходити… підійшла до дверей. Торкнула ручку. Та була холодною і наче… непізнаваною… наче вона не тисячі разів торкалась її… дівчинка ж запам’ятала дотик до ручки, а тепер ручка здалась їй наче не її. Вона потягла двері на себе. Але ті не піддалися. Може, то вітер був такої сили?... Двері не піддалися ні вдруге, ні вдесяте.

Вона вирішила застосувати свою фізичну силу, але й тоді нічого не вийшло…

Пройшлась будинком… згадала, що її вітальня зачиняється на ключ і може, від старості із замком щось… пішла довгою анфіладою кімнат шукати потаємний ключ… буває ж таке, що замок старий і його можна відкрити лише ключем, хоч би яким способом двері й зачинили до того, а відкрити лише ключем, котрий один у світі підходить до цих дверей.

Будинок здавався сірим, темним і зловісним. Хоч у її барвистій вітальні щойно світило сонце, а тут… з вікон на дівчинку нависали темні жаскі хмари… вони от-от проллються дощем… от-от розсвітяться жаским і гострим полум’ям блискавки… вона наче чула вже розкати грому, що наближались до її величезного сірого будинку… багато разів дівчинка вже бачила дощі, чула громи… але всі вони були теплі і приємні, а громи звучали якось… не жаско, не боязко їй було чути їх…

Тепер же сірий будинок лишив її сам-на-сам із грозовим небом, що застигло наче над нею і лякало, дивилось у вічі, закрадалось в душу і ніяк не хотіло відпустити її. Воно невимовним жахом залазило у кожну її клітиночку … хотілось кричати… вона прагнула тепер лише одного - повернутися у свою затишну барвисту вітальню і як завше дивитись на грозове лагідне небо звідти... То була справді картина гідна замилування… їй хотілось тепер лише затишку і спокою…

Перший розкат грому. Вона остовпіла. Тіло паралізувало страхом… у ній зараз не було нічого крім жаху… підлога здригнулась… навколо зусібіч її огортала сірість і сумні простори порожнього будинку. Тут навіть кроки відлунювали… і ані дрібки кольору… ні дрібки того, до чого вона так звикла…

Дівчинка іноді виносила речі із барвистої вітальні і забувала десь у величезному будинку. Тепер, блукаючи кімнатами, вона віднаходила свої барвисті речі… ось тарілка, виліплена із глини… у цих візерунках, помальованих червоною фарбою проглядалось їй сонце і радість, котрі тепер цілком зостались у барвистій вітальні.

Вона поблукала і зібрала кілька таких предметів… крім тарілки знайшла іще ручку, котрою вона любила записувати, свій блокнот, де кожна сторінка обрамлювалась різнокольоровими візерунками, і набір дитячих малюнків… свій, такий давній і такий рідний… дивилась а них… десь затишок і мрійництво… і весь той затишок, всі мрії вона пережила там… якби добратись зараз у свою затишну вітальню… там багато таких речей… допоки вітер не зачинив за нею двері у її «Маленьке царство», вона й не знала, що любила переглядати свої старі малюнки, навіть ті, котрим вже роки і роки… Вона не любила зазвичай рефлексувати над тим що сталося колись… а тепер…

Дівчинка сиділа на холодній підлозі у сірій величезній кімнаті, яку наче бачила вперше в житті і плакала, розглядаючи барвисті квіточки промальовані фломастером, що усміхались їй із дитячого малюнку… сльозинки одна по одній котились на підлогу, виблискуючи у сліпучо-білих переливах блискавок за вікнами… страх поступився місцем чомусь невідомому… якась важкість її давила… дівчинка зрозуміла, що тепер без словника зможе описати, по-справжньому описати що ж таке туга…

Дівчинка знайшла собі сіре ліжко у сірій кімнаті і знесилено впала на нього. Сльози вмить залили сіру подушку наче асфальт, який холодно і сумно мокнув під шаленим наче з брансбойта дощем.

Вона вперше зустрічала ранок у чужій кімнаті. Не було м’якого сонячного світла чи приємного виду з вікна. Її ноги опустились на холодну сіру підлогу… вона воліла б забути, що сталось учора, але… Її барвиста вітальня вже була у спогадах… навіть якщо вона знайде ключ… ох, якби знайти той ключ і якби із замком все було б добре… якби їй вдалось вибити двері і зайти у свою барвисту вітальню… вибивати двері було б святотатством, але… нічого їй не залишалось більше…

Цілий день вона витрушувала напівпорожні ящики комодів, шукала ключ, аби відкрити свою вітальню… і в ній ріс страх, що ключ не знайдеться… що двері не піддадуться… і що тоді?... Про це думати не хотілось… за день їй остогидли сірі стіни будинку і його холод непривітність і сум, котрий тут панував… гуляючи кімнатами вона поставила свої предмети так, аби вони були видимі,а би додали хоч крихту тепла і світла цьому сірому простору. І це не допомагало… ніщо їй не допомагало… вона відчувала раз у раз як сльози котяться з очей. І не могла це спинити… їй нечасто ж доводилось плакати… але все то було пусте, коли його можна за мить заспокоїти у своїй барвистій вітальні… а це… тепер дощ і сірість стін заколисували її, але від цього плакати хотілось ще більше…

Сонце не визирало на небі. Вікна тут були наче зачаровані. Дівчина знайшла ключ… ось він тьмяним золотом поблискував на долоні… вона боялась взяти його у руки… врешті наважилась…

Ключ холодним металом лежав на її руці. Мертвенно-холодний і так наче не від її вітальні, наче не від кімнати, де все було найкращим…

Ще години у сірості будинку… знов анфілади сірих кімнат… тепер уже був ключ… але, вона знала, що ключ той її дверей не відчинить… яскраві предмети, винесені колись із вітальні не надавали сірості ніякого яскравого відтінку. Вони були болісною пичкою їй у серце… там все ще стугонів біль… і жодні яскраві плями колишніх речей і закодованих у них мрій не могли б зцілити її… туга бриніла, важко звучала, всеохопно поглинала її єство.

Туга була в ній і туга була нею… вона була тугою…

Дівчинка добралась до дверей у барвисту вітальню… вона чекала дива, коли вставляла ключ у двері… чекала і не чекала… мріяла і не мріяла… сподівалась і не могла б повірити, що двері відчиняться… надто вже багато вона провела серед сірості величезного порожнього будинку, аби тепер так легко двері відчинились і після всіх страждань вона увійшла до своєї омріяної кімнати, до барвистої вітальні своїх мрій.

Вона вставила ключ у замок. Оберт… ще один… чувся сухий звук, але двері не піддавались.

Оберт за обертом… вона вирішила не здаватися, не припиняти боротьби за те, чим дорожила… вона все сильніше натискала на ключ… нічого… спробувала вибити двері, хоч це і було святотатством, але в неї не було іншого виходу… за мрію треба боротися будь--якими шляхами… І знов двері не піддавались.

Вона сіла коло них, притулившись спиною до вихолоділого дерева. Там за дверима була лише мрія… те що вона так любила… а те, що вона лишила там... Як сонце за вікном, що кожного дня заглядало до неї у прозоре вікно… як ті барвисті і любі їй речі, вони помітять що її немає? Чи вони завважать це?

Вона сиділа, перебираючи думки в голові… звісно ж не завважать і тому всьому, що вона лишила за дверима… Абсолютно байдуже до неї й до того чи вернеться вона чи ні… а як вона зовсім ніколи не вернеться туди? Що тоді? Як житиме? Не можна призвичаїтись жити у холодному пустому домі, де так сіро холодно бридко і самотньо… вона розуміла це… і скільки не пробуй, скільки не натискай на ключ і не штовхай двері - нічого не вийде… а змиритися їй зовсім не хотілось… не могла… ненавиділа цей сірий величезний будинок, де почувалася зовсім самотньо.

Вона з криком відкинула ключ… намагалась вибити двері , але вони німо і вперто стояли на своєму. Сіла і заплакала… і тільки тепер дівчинка почулася… зрадженою… і тьмяно золотий ключ і двері, що надійно відгороджували її затишний світ від сірого і самотнього будинку…

Вона не могла повірити, що її мрії розвалюються і що повернення у свій яскравий затишний світ не відбудеться…

Сірий будинок став знов нестерпним… двері не піддавались, вікна також… тут не було ні ковтку свіжого повітря. Дівчинка задихалась, чуючи свої холодні сльози на щоках.

І їй нічого не лишилось як освоювати сірий і безпорадний простір будинку, де було холодно і бридко.

Тепер дівчинка дивилась на ті свої речі, що лишились родом із її світлого і затишного світу. Вони були якісь недоречні тут. Вони були болісні… при погляді на таку річ їй хотілось плакати… сльози падали на сіру підлогу… вона, здається, вимокала наче асфальт під сильними дощами, що майже ніколи не припинялись ззовні.

Дівчинка пливла по холодних кімнатах, роздивляючись своє сіре помешкання. Їй треба було обжитися тут, де не могла обжитися… змиритися з цим простором було для неї чимось неможливим… іноді, суворими дощовитими вечорами вона загорталась у сіру ковдру і забивалась у сірий кут, покриваючи підлогу сталевими сльозами.

Час ішов… ті предмети, що принесла з собою спочатку гріли їй душу… вона ніяк не могла викинути почуття зрідженості . Воно не лишало її грудей, постійно стискало і боліло, воно забивалось у серце відчайдушною тугою, гризло і вбивало її.

Туга оселилась у ній. Більше вона не мріяла.

Після того як зруйнувала усі предмети родом із кімнати… з одного боку боліти стало ще більше а з іншого… вона не розуміла вже… нічого не розуміла.

Дівчинка відчула, як у грудях стало холодно. Їй більше нічого не хотілося. Вона більше ні до чого не прагнула. Обживатись серед сірих стін було моторошно… сірі дощовиті вечори вона сиділа забившись у сірий кут і покриваючи підлогу сталевими слізьми… нічого не діяло … обжити цей холодний байдужий простір було неможливо. З тих речей, котрі прийшли дивом з кімнати лишились при ній лише блокнот і ручка… на барвистих аркушах вона вимірювала своє очікування. Записувала свої думки знічев’я… а думок було насправді ж і небагатсько… біль наскрізь прошивав її.

З цим вже нічого не зробиш… і вона стала схожою на годинник… серце у грудях відміряло час… воно вдарялося через певні інтервали часу і йшло наче добре відлагодженний годинник. Удар за ударом… навіть у ті дні і ночі коли було дуже боляче… а серце розміреними ударами перекачувало кров… і йому так як і всьому на світі байдуже до неї і її страждань… і руки її наче стрілки годинника крутились, шукаючи ручкою місце на барвистому папері аби знов записати свій черговий акт відчаю… ще думка виведена каліграфічним почерком і залита слізьми… ще одна і ще одна… ще година… день… місяць… ще череда сірих хвилин-годин-днів… ще сльози-сльози-сльози… сірий простір став її… він вмонтувався у її дійсність… він став її частиною… вона часто снила поверненням до омріяної барвистої вітальні…мріялося, що все це сон і вона прокинеться зранку й опиниться там… але… дні йшли, наставали ранки за ранками, а нічого не змінювалось. Знов сірий ненависний їй простір… все як звичайно… дівчинка тріумфувала, коли година текла за годиною і наставав вечір, а за ним знов приходив ранок. Ці моменти наче радісними годинниковими мелодіями грали у ній… і не з тим навіть новий ранок, аби знов була надія… ні… надії вже не було… щось там трохи горіло у ній, в самому нутрі, в тому серці, що байдужно удар за ударом давало їй жити далі… все попереднє життя наче снилося їй… воно було несправжнім… і та кімната була несправжня… і хлопець з картини, що стояв на кораблику під білосніжним вітрилом також був несправжній… його блакитні очі, що відливали сріблом морських хвиль і котрі завше так подобались їй… очі в які вона була закохана… а вони? Вони також несправжні? Це все не з нею було? Здається, що не із нею! Здається, що вона весь свій вік страждала тут серед сірих похмурих стін і марила чимось незвіданим, чимось їй невідомим і тому таким солодким…

Але побиті предмети свідчили про те, що те «вчора» у яке вона не вірила було її справжнім вчора… і що повертатися вона хоче, але чи буде куди… через її відсутність барви у кімнаті спорохніють… і сонце стане запилене, бо дивитиметься через запилену шибу у її віконце…

Дівчинка лише зрідка тепер поливала підлогу рясними сталевими слізьми… вони нічого не дадуть їй… а підлога від них ставала вогкою і настільки гидкою на колір, що дивитись було неможливо… вирішила забути й не плакати більше… іноді лише в неї пробивались сльози… ходила сумна і без жодної мети. Простір сірих стін потроху ставав її простором. Він змінював її під свої правила. Вона змінювалась… опиратись не могла та й мети в цьому опорі не було… не вірила вже, що завтра опиниться у своєму щасливому світі. Цей будинок все одно ж її і та кімнатка ж також частина цього будинку…але… сірий простір не був її простором… відчувала це і воліла б втекти звідси…але не могла. І забула вже де лежить ключ… начебто зреклася того ключа і замка до якого він підходить… певний час ще слухала, що відбувалось за дверима її світу… а потім і того вже не могла чи не хотіла… хто тепер вже знає…

Вона повільно холонула… а одної ночі прокинулась і зрозуміла… зрозуміла, що тепер як годинник… і дивиться на світ своїм обличчям-циферблатом, що пофарбований у суворий білий колір… а на ньому лиш те що вона знає тепер – цифри-цифри і стрілки… чорні і суворі… що байдуже відміряють час… час допоки… допоки що? Вона не повернеться у свою кімнату? Допоки не схолоне у цьому сірому схроні? Допоки не заваляться ці сірі стіни? Не знати…

Ще якийсь час вона простояла годинником. Стояла і спокійно суворо й якось навіть байдуже дивилась на світ…. Відраховувала час… сповіщала ударом настання опівночі і опівдня… стрілки крутилися, і рахували час… все було відлагоджене і холодне. Вже жодних мрій, жодних надій, жодних сподівань… вона одна на всю цю сіру пустелю… і ніхто їй не допоможе, ніхто не почує крику, який сірі стіни поглинуть… а крику й не буде… годинники не вміють кричати! Вони лише помпезним дзвоном відраховують кожну годину, а особливо шикарними мелодіями зустрічають опівніч і полудень.

І в той день, коли вона віддзвонювала північ, найлютішу, найхолоднішу дощову північ, із тих, що бачила в сірих стінах… почувся тріск… гуркіт… над нею рухалось склепіння… воно… ламалось і падало… завалювалось цілими шматками на її голову… ось величезний шматок впав на неї – годинник тонкої роботи… і все стихло… дзвін припинився… механічні деталі: дерев’яні, срібні, золоті і мідні коліщатка і шестерні повипадали й порозкочувались урізнобіч… все було скінчене… руїни сірого будинку, що так довго утримував її і перетворив на часовий механізм… руїни кольорового світу, що беріг її і так болісно зрадив… все це лежало тепер під зливою, висвічуючись сухими ребрами поламаних стін і каркасів у пронизливому світлі блискавок… над всім цим купол небосхилу, що байдуже дивився на розламаний тонкої роботи годинник і на руїни сірі й кольорові впереміш… сіре небо непорушно застигло над перемішаними деталями й руїнами зітканими тепер здавалось із химерного плетива мрій і грубого бетону дійсності…. Дівчинка із барвистої вітальні, тонкий часовий механізм так і не вирішила, що було гірше а що краще - та сіра дійсність, із якою не можна ужитися чи барвистий маленький світ…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.