Там, де живуть книжки

1

Косі смуги світла лилися крізь нещільно запнуті штори на картину з маяком та тягнулися вниз темними шпалерами з квітчастим візерунком. Ковзали поверхнею письмового столу, лягаючи на обклеєну наліпками кришку ноутбука, розкритий блокнот, сторінки якого були вкриті закарлюками, перекидний календар, що показував 26 вересня 2021 року, та на рамку з фото чоловіка, що тримав на руках маленьку дівчинку. Дівчинка вказувала в бік камери й щось здивовано говорила, звертаючись до чоловіка.

За вікном зашипіли гальма сміттєзбирача, й Надя прокинулася. Зі сну перед очима якусь мить танцювали квітчасті шпалери. Вона зажмурилася, перевернулася на бік, підмостивши руки під голову, й спробувала заснути.

Сміття з гуркотом та дзвоном битого скла посипалося з баків у сміттєзбирач.

Надя застогнала й розплющила очі. Живучи на третьому поверсі, вона чудово чула все, що відбувалося на вулиці, навіть із зачиненими вікнами.

«Магія ранку», — подумала дівчина та остаточно прокинулася.

Сіла на ліжку, підклавши під спину подушку, й звичним жестом взяла з тумбочки телефон з тріснутим в кутку екраном. Пів на десяту. А вона лягла о третій, знов засиділася. Надя широко позіхнула й озирнулася.

— Мирон!

Вминаючи скрипучий паркет, у кімнату забіг попелястий шотландський кіт. Мекекнув, застрибнув на ліжко й неквапно підійшов до Наді. Та почухала його під підборіддям, за лівим вухом, а потім як слід почухала лоба. Мирон замурчав, підставляючи каплавуху голову під різними кутами.

— Все, досить із тебе.

Кіт обурливо подивився на неї, на мить припинивши мурчати. Зітхнувши, Надя ще раз добряче почухала його, наостанок кілька разів погладивши по спині.

— Не наглій.

Вона підняла телефон й розблокувала екран, на заставці якого шкірився анімований Джокер із «Вбивчого жарту» Алана Мура. Десяток повідомлень у Телеграмі, два у Месенджері, два від Нової пошти, шість електронних листів, СМС від Водафон та самотнє повідомлення у Вайбері. Світ вперто хотів комунікувати з Надею.

Спершу вона переглянула повідомлення від Нової пошти. У відділення приїхали дві посилки — одна підписана як книжки, інша — як документи. Книжкам Надя зраділа, пригадуючи, що саме замовляла. Посилка «Документи» їй нічого не сказала, як і прізвище відправника — Микола Ерфе, м. Київ.

В Телеграмі Злата скинула мем до серіалу «Гра в кальмара», який Надя вже бачила, але все одно відповіла наліпкою кота, що реготав до сліз. В каналі книжкового блогу «Там, де живуть книжки», який вела Надя, чекали шість нових повідомлень.

Злата радила їй назвати канал «Книжицька читає».

— Відразу буде зрозуміло, що це книжковий блог і асоціюватимуть його з тобою.

— Якось занадто, — відказала Надя. — Не люблю, коли щось називають власним ім’ям.

— З таким-то прізвищем — сам бог велів.

Тоді вони ледь не посварилися через це, але Надя пишалася, що відстояла власну назву. Їй хотілося вигадати щось досить дотепне й з натяком, який змогли б оцінити книголюби-підписники. Скільки людей вгадали б у назві посилання на книжку «Там, де живуть чудовиська?» То була її перша дитяча книжка, ще й англійською мовою, яку їй привіз дядько-моряк. Надя тоді не змогла її прочитати, навіть тримаючи під рукою усе зібрання журналів «ЄШКО», але вона годинами проглядала чудові ілюстрації та намагалася їх перемалювати.

«Чудова книжка, дякую за пораду!»

Це написала нова підписниця до вчорашнього допису про «Я бачу, вас цікавить пітьма» Павлюка. Книжка й справді була гарна, тож Надя з чистим серцем радила її читачам.

«Оце б працювати книжковою консультанткою, — замріялася вона. — Платили б мені за поради що почитати, де знайти яку книжку. Або, ще краще, працювати книжковим детективом, як герой Джонні Деппа у фільмі «Дев’ята брама». Подорожувати світом, порпатися у старовинних бібліотеках, розшукувати рідкісні книжки, боротися з таємними орденами та розгадувати загадки».

Загадки Надя любила, тому й перевагу надавала трилерам та детективам, але й не нехтувала жодною книжкою, що потрапляла до її рук.

Вона знов зітхнула й погладила Мирона, що лежав під боком.

«Мені не зайшов фільм, а от книжка класна».

«Скільки щомісяця витрачаєте на книжки?»

«Що порадите з любовних романів?»

Книжковий чат жив своїм життям.

Блог був досить скромним, трохи більше як шістсот підписників, а проте, частина з них активно дописувала у чаті щодня. А це означала, що Наді треба було всім відповідати, щоб підтримувати залученість. Коли вона створювала канал, то спочатку взагалі думала відключити коментарі й лише викладати огляди книжки. Але скоро зрозуміла, що таким чином далеко не заїдеш, та й спілкування з іншими книголюбами виявилося не такою й страшною штукою, як їй здавалося.

Надя швидко відповіла на останні коментарі, щедро розкладаючи емодзі. Без них повідомлення, на її думку, виглядали занадто сухо.

«Що за дурню тут рекомендують?»

Щоки Наді запалали, наче вона зробила щось непристойне.

«Знов це», — Надя повільно видихнула.

Вона не знала хто то був, але останнім часом хтось завів моду залишати в чаті її блогу гейтерські коментарі. Спочатку Надя намагалася знайти об’єктивні причини, чому людині не заходили її відгуки, поки не зрозуміла, що то марна справа. Аноніму просто не подобався блог Наді чи сама Надя, й він регулярно залишав під дописами неприємні, а часом і образливі коментарі.

«Може, це Костя?»

За виключенням колишнього, з яким Надя розійшлася пів року тому, в неї не було ворогів, бо вона взагалі мало з ким спілкувалася — один із плюсів інтровертності. Вузьке коло тих, кого вона могла назвати друзями, ще вужче коло родичів — ото і все. Решта були онлайн знайомими, з якими Надя намагалася підтримувати дружні стосунки («Це ти добре вмієш, намагатися з усіма дружити, еге ж?»), що їй непогано вдавалося. До останнього часу.

«Що за дурню тут рекомендують?»

Надя втупилася у повідомлення від рожевої аватарки з ініціалами ЛП.

«Може, це Люба? Вона ж тепер Пустовійт».

Менша сестра таким би не займалася, занадто закручено. Вона любила старі добрі скандали віч-на-віч, коли можна кидатися в опонента речами. Якщо вже на те пішло, то це міг бути будь-хто із мільйона людей, що мають доступ до інтернету. Створюючи навіть маленький блог, ти відчиняєш вікно у цілий світ, то ж не дивуйся, якщо звідти вилізе щось неприємне.

Надя тицьнула на рожеву аватарку (Люпіс Пупіс, номер телефону прихований), обрала «Заблокувати», видихнула й переглянула канали, на які була підписана. В дружньому книжковому блозі на три тисячі підписників (Наді робилося млосно від цієї цифри) поділилися дещо запізнілим бінго «Моє літо 2021».

Надя пробіглася очима по списку і подумки почала рахувати.

«Знайшла нових друзів» — підписники рахуються? Якщо ні, то порожньо.

«Стала кращою» — великий знак питання.

«Плакала» — галочка.

«Була щасливою» — порожньо.

«Пила алкоголь» — три галочки.

«Переборола страх» — порожньо.

«Прочитала книжку» — п’ятдесят сім галочок.

«Не виходила з дому тижнями» — добряча така галочка у піжамі та капцях.

«Закохалася» — порожньо.

«Не заходила в соцмережі день або більше» — порожнеча, що регоче з Наді.

«Закінчила стосунки» — Костя у формі галочки, який зараз скоріше за все ще спить.

«Була за кордоном» — порожньо під знаком коронавірусу.

«То я виграла? Де мій приз?», — подумала Надя й спробувала посміхнутися.

Шлунок тривожно скрутило. Вона зробила кілька ковтків води зі склянки й майже відклала телефон, наостанок поглянувши на екран.

Повідомлення у Вайбері від мами.

Вона його змахнула й поклала телефон на книжку «Гострі предмети», що лежала на тумбочці.

2

День видався гарним. Тепле вересневе сонце розпорошувалося у легкій димці, оповиваючи Київ золотистим маревом. У далині, за торохтливим залізничним переїздом, синів правий берег. Тонко щебетали синички та шурхотів мітлою двірник дядя Саша.

Надя відійшла від вікна, відмітивши, що його було б непогано вимити, й прочовгала у ванну. Вмилася пінкою, потім нанесла кислотний тонік та легкий крем. Подивилася у дзеркало й лишилася незадоволеною. Синя фарба майже вимилася. Коротке волосся скуйовдилося, оголивши родиму пляму на лобі, яку Надя завше прикривала чубчиком. Під зеленими очима залягли темні кола.

«Звідки ці припухлості?»

«Треба лягати вчасно», — доброзичливо підкинув мозок.

Срібна підвіска на шиї перекрутилася й Надя поправила ланцюжок.

Одна з лампочок на стелі мерехтіла й тихенько дзижчала, немов електрична бджола.

Надя примружила очі.

«Я відчуваю тривожність. Вона викликана неправильною роботою моєї мигдалини, яка надміру на все реагує. Небезпеки немає, мені нічого не загрожує. Мої думки, то хмарки, що пливуть у небі, я не звертаю на них увагу».

Вона повільно вдихнула й видихнула. Напруження, що вмостилося трохи вище шлунку, на мить стислося, а потім знов розправило атлантські плечі.

«Трясця».

— Скільки треба, щоб це вилікувати?

В екрані ноутбука психологиня поправила окуляри в товстій пластиковій оправі й чемно усміхнулася.

— Тривожність та депресію не можна вилікувати, як нежить чи грип. Вам доведеться навчитися жити з цим, контролювати.

— То це на все життя? — жахнулася Надя, ледь ворухнувши від здивування вухами. То була її фірмова здатність, якою вона сподівалася заробляти у барах, коли все піде геть погано.

Психологиня вибачливо знизала плечима.

«На все життя. Не знаю навіть, кому за це дякувати».

— Це важко, але чималій кількості людей вдається жити повноцінним життям. Поставте для себе мету. Складіть список активностей, які наповнюватимуть вас ресурсом…

«Що ж, кава йде під номером два у цьому списку», — подумала Надя, полощучи рота ментоловим ополіскувачем. Язик та щоки защипало.

Під номером один йшло читання.

Якби Надя опинилася на безлюдному острові, але мала що почитати, вона б вижила, навіть з мінімумом їжі. Залиште її там без жодної книжки, навіть поганенької, навіть якоїсь «Помсти Сліпого 3. Повернення бандитських мусорів», й вона б сконала на другий день.

Мирон супроводив її на кухню, обтираючись об голі ноги.

— Не плутайся, — сказала йому Надя.

Мирон вдав, що не зрозумів.

Надя дістала з шухляди пакетик котячого паштету, й Мирон вимогливо нявкнув.

— Даю, даю.

З сушарки над раковиною вона дістала чисту котячу миску й висипала туди вміст пакетика. Кухня наповнилася сумнівним запахом.

— Як ти це їси, — скривила носа Надя, ставлячи миску біля холодильника.

Мирон кинувся до їжі, ледь не перекинувши миску, й заходився їсти, тихенько гаркаючи.

— Та не вдавися, голодащо, — посміхнулася Надя.

Лагідне сонце заливало невелику кухню, перетворюючи її на щось затишне. Наді пригадалися Мумі-тролі. Їм би сподобалися магнітики на холодильнику, дідух, що висів з боку шафи, невелика комора просто у стіні, в якій чого тільки не зберігалося. Біля вікна стояв стіл, вкритий жовтою клейонкою.

Надя дістала з верхньої полиці шафи турку, пакетик меленої кави та ванілін з мускатом. Кинула дві великі ложки кави, додали дрібку спецій, залила холодною водою з пластикового глечика-фільтра, що стояв біля рукомийника, перемішала й поставила на газову плиту. Клацнула запальничка, загуділо блакитне полум’я, яке Надя притишила до найменшого.

Поки готувалася кава, вона знов підійшла до вікна. Дядя Саша змітав з алейок брунатне листя, соваючи за собою візок з відром. Між деревами з вереском бігали двійко дітей. На лавці біля сусіднього дому сиділа незмінна стара з сусіднього під’їзду, трохи далі на майданчику, де сушився одяг, незмінно лежав на землі її старий шарпей.

То був тихий двір, де жили переважно літні люди. Доглянуті газони, багато зелені та квітів й, що найголовніше, тихо. Саме це Наді й сподобалося, коли вона шукала квартиру пів року тому. Навіть старі меблі й незмінна стінка з посудом не відлякали її. Навпаки, було в цьому щось затишне, щось добре знайоме. А може причиною була власниця квартири Марія Олександрівна. Вона не заходила з перевірками, без проблем викликала майстрів, коли щось ламалося, й нічого не мала проти кота, що було вічною проблемою для Наді під час переїздів.

Спокій, це було саме те, що вона шукала після трьох років стосунків з Костею. Побути на самоті, відповідати лише за себе й не бути нікому нічиєю матір’ю. Ну, окрім Мирона, у якого в цьому плані були вічні привілеї. Але й кіт не проводив весь час за комп’ютерними іграми, не бухав зі своїми друзяками й не називав жінок вагінокапталістками.

Зашипіло, й Надя кинулася до плити. Ледве встигла, пінна шапка вже збиралася послужливо залити емальовану плиту. Вимкнувши газ, Надя якусь мить обирала горнятко, яке відповідало б її настрою. Вона назбирала їх нівроку колекцію — від зовсім крихітних на пів ковтка, до бездонних монстрів, створених для молочно-карамельних напоїв. Надя зупинила свій вибір на невеликому тонкостінному горнятку ручної роботи з синіми квітами, яке купила у майстрині в Інстаграмі, налила в нього каву і пішла на балкон.

Коли вона тільки в'їхала, з балконом довелося повоювати, виборюючи місце для відпочинку, але врешті Надя зробила там затишний читацький куточок. Хюґе як воно мало бути.

— Викидайте все, що не подобається, — сказала їй Марія Олександрівна й Надя оцінила її слова. Коли вона відразу після університету винаймала свою першу квартиру, власниця забороняла їй користуватися шафою.

— Це фінський гарнітур, — казала вона крізь зуби таким тоном, наче Надя мала відразу все зрозуміти. Чого ж вона не розуміла, так це чому у шафу не можна класти книжки, особливо якщо ти вже за це платиш, тому все одно їх туди ставила.

В кутку балкона стояло зручне жовте крісло, яке Надя купила за безцінь на ОЛХ. Перед ним знаходився низький столик з того ж таки ОЛХ, який Надя власними руками пофарбувала у розкішний колір червоного дерева. Підлогу прикрашала доріжка з геометричним візерунком, куплена на ярмарку на ВДНГ. Маленький пуфик слугував або лежаком для Мирона, або підставкою для ніг Наді, якщо Мирон вирішував вмоститися їй на коліна. Позаду стояв торшер, який робив ночі ідеальним часом для читання. Це було її найулюбленіше місце на землі. Тиша, комфорт та книжки.

Надя сіла в кріслі, витягнула ноги на пуфику й задоволено зітхнула. Аромати кави та спецій дражнили ніс.

«Сьогодні ще й субота, ідеально», — згадала вона.

Вона мала цілих два дні, присвячених собі та книжкам.

«Треба поприбирати, закинути прання, щось приготувати, сходити в магазин», — запрацював мозок.

«Та тихо ти, дай розслабитися», — кишнула його Надя, роблячи перший ковток.

Поставила горнятко на стіл і дістала з кишені телефон.

На екрані знов показувалося непрочитане повідомлення у Вайбері.

«Без цього ніяк, еге ж?» — зітхнула Надя.

Повагалася хвильку.

«Просто зроби це. Воно все одно не зникне».

Надя натиснула на повідомлення. Вайбер кілька довгих секунд вантажився, мучачи їй серце.

«У Мієчки за тиждень день народження. Ще і ярмарок. Ти маєш приїхати, там будуть родичі».

«Маєш, — подумала Надя, роблячи ще один ковток. — Чого не «чи не хочеш», «якщо не зайнята», «якщо маєш бажання»? Чого саме «маєш», мамо?»

Вона хотіла про це написати, але передумала. Закрила телефон і поклала на столик.

«Як же важко почати лінивий день, без всяких треба та маєш», — заплющила очі Надя.

День здавався довгим та вимогливим, він обов’язково мав підкинути їй ще щось.

3

— Відправлення-отримання?

Працівник Нової пошти монотонно повторював ці слова, не відриваючи погляду від екрана комп’ютера.

— Відправлення.

Літня жінка заледве закинула на стійку коробку, густо замотану жовтим скотчем. Працівник заходився міряти її рулеткою.

В приміщенні пошти було душно навіть попри відкриті вікна. Під стелею дзижчали лампи денного світла. Білі стіні вкривали смуги та плями бруду від нескінченних посилок, які щодня перетравлювала відділення. Невелика черга тягнулася на диво довго. Надя визирнула з-за широкої спини високого голомозого чоловіка, що стояв попереду.

— Відправлення-отримання?

— Отримання.

Писк термінала, кректання касового чека, шурхіт коробки стійкою.

— Наступний.

Черга трохи просунулася.

Надя опинилася біля плаката «Улюблений сервіс з доставкою додому». Докоронавірусний хлопець у фірмовій червоній футболці та кепці посміхався без маски та рукавичок.

«Це ж було зовсім недавно, — подумала Надя, розглядаючи фото щасливого минулого. — А здається, що тягнеться так довго».

Надягати маску перед виходом з квартири, мити руки, щойно повернулася додому, тримати дистанцію стало звичкою, за якою вона забувала, що колись вони жили інакше.

«Люди швидко до всього звикають».

— Наступний.

Кремезний чоловік простягнув телефон.

— Відправлення от сюди.

Працівник примружився й заворушив губами під маскою, одночасно набираючи щось на комп’ютері. За маскою Надя побачила, які в нього втомлені очі.

— Що відправляєте?

— Ноутбук.

Заскреготав скотч, від чого шия Наді вкрилася сиротами.

— Наступний.

— Отримання, — випередила вона працівника пошти й протягнула наперед відкритий додаток.

Пікнув сканер й хлопець пішов до червоних стелажів, різного розміру комірки якого були вщент забиті посилками, й за мить повернувся з двома пакунками. Один виявився важкою коробкою, а інший картонним конвертом, в якому лежало щось пласке й легке.

«Документи. Що за документи?» — загадалася Надя, забираючи посилки.

На вулиці вона на повну вдихнула свіже повітря. Давно скошена трава, що перетворилася на сіно, та вогка земля, зігріта сонцем, солодко пахли. На асфальт впав каштан і підкотився до ноги Наді. Вона підняла його та вийняла з репнутої колючої шкаралупи вологий коричневий гладиш.

«Буде Мирону цяцька», — вкинула вона його у кишеню.

Вдома її зустріло вимогливе нявкання Мирона, який, схоже, хотів, щоб вона об нього перечепилася й впала.

— В тебе є сухий корм, не наглій.

Мирон вдав, що не розуміє, й пішов обнюхувати посилки, які Надя поставила на підлогу. Вона кинула гаманець на комод, де валявся дріб’язок, рахунок, зіжмаканий чек та кілька пляшечок антисептика, й пішла мити руки

Потім Надя віднесла посилки на кухню. Кухонним ножем із тонким від довгого вжитку лезом розрізала на коробці скотч й витягнула звідти стос книжок.

Кріс Тведт «За браком доказів».

Кетрін Беннер «Дім на краю ночі».

Стівен Кінг «Інститут».

Агарон Аппельфельд «Квіти пітьми».

Свіже поповнення її чималої бібліотеки, яка вже й так не вміщалася в невеликій квартирі. Шафа та сервант заставлені книжками, на столі громадилися непрочитані новинки. Вона нічого не могла з цим вдіяти — купівля та читання книжок були одним із невеликих задоволень у її житті, які робили її справді щасливою. До того ж книжки були для неї найбільшою підтримкою у дедалі незрозумілішому світі, їхні тонкі аркуші тримали її надійніше, аніж будь-які бетонні колони.

Надя пробіглася пальцем про блискучим гладким обкладинкам, потім взяла «Інститут», відкрила, від чого ледь тріснув корінець, й зашелестіла сторінками, вдихаючи незрівнянний запах паперу та свіжого друку. Це був запах інших світів, неймовірних пригод та жахливих таємниць.

Це був її світ.

Дзенькнуло. Мирон стояв на задніх лапах на стільці, передніми спершись об стіл, й невинно дивися на Надю.

— Нагла морда, куди лізеш, — вона підхопила приємно-важкого кота на руки й поцілувала в лоба.

Кіт невдоволено нявкнув.

— Що ти тут мишкуєш?

Надя відсунула блюдце із залишками твердого сиру, за яким полював Мирон — коли засиджуєшся вночі, хочеться їсти — й помітила фірмовий конверт Нової пошти.

— Точно, — здивувалася вона власній забудькуватості.

Надя розірвала перфоровану стрічку й витягнула тоненьку книжку у м’якій палітурці. Вона швидше нагадувала брошуру, й Надя спершу подумала, чи не почали Свідки Єгови розсилати свої буклети поштою. У батьків на горищі ще й досі мали лежати барвисті приторно-добрі книжечки, які роздавали або підкладали у поштові ящики на початку двохтисячних.

З обкладинки брошури посміхалася Надя, тримаючи в руках книжки.

Вгорі йшов напис гарним шрифтом: «Життя та таємниці Книжицької Надії».