ІІ
Час за роботою минав швидко. Дні плавно переходили в тижні, а тижні в місяці. У його команді дослідників крім нього було ще зо дві дюжини інженерів — всі професіонали своєї справи. Декого з них завербували до проекту ще на Землі, та більшість уже тут, на Марсі. Однією з обов’язкових умов роботи було суворе дотримання в секреті всього, що відбувалося на базі. Керівництво мало доступ до всієї їхньої переписки з близькими, всіх голосових та відеоповідомлень і постійно моніторило працівників. Тож Маркусу довелося сказати Анні, що його пенсія і повернення на Землю переноситься у зв’язку з новим терміновим проектом.
Праця забирала багато сил, та все ж знахідка була занадто цікавою, і Маркус із непідробним інтересом з раннього ранку до пізньої ночі вивчав артефакт. Він і справді доволі добре зберігся. Відсутність будь-якого зовнішнього впливу фактично законсервувала знахідку. Цивілізація, чий зореліт тут розбився, була відносно близька за розвитком до людської. Різні елементи пристрою були дещо схожі на ті, якими користувалося людство. З механізмом роботи команда до кінця так і не розібралася, але запустити частину функціоналу вдалося. ''Їжак'', як його прозвав Маркус, був здатен генерувати купу енергії на основі реакції анігіляції матерії та антиматерії. У зорельоті в закритих магнітних капсулах зберігалися десятки кілограмів антиречовини. Працювати було трохи страшно — ніхто не знав терміну придатності цих капсул. Він міг в будь-який момент сплинути, і тоді воістину колосальної сили вибух стер би з лиця Марсу всіх поселенців західної півкулі планети. Та той факт, що за тисячі років жодна з них не вибухнула, заспокоювала.
Інженери переважно обідали у великій їдальні для працівників бази, яка, якщо не зважати на червоно-бурий гірський пейзаж за вікном скидалася на звичайну земну забігайлівку. Маркус сидів трохи віддалено від усіх, пив паскудну дешеву каву і намагався придумати чергового вірша для Анни.
— За кожен день, який мав бути проведений зі мною, а натомість був витрачений на роботі, пиши одного коротенького віршика! А то мізки ще заржавіють поміж тих ваших мікросхем. — казала вона чи то жартома чи то ні, кокетливо підморгуючи з відеоповідомлення із планшету.
Та Маркус не був би собою, якби не прийняв навіть такий виклик. То ж зараз він, напруживши звивини, придумував уже мабуть сотий по рахунку вірш.
Старий полковник підійшов до його столика і сів навпроти.
— Як успіхи ? — спитав він.
— Ми під’єднали капсули. Зараз тестуємо. Потужності там достатньо, щоб кілька десятків тон металобрухту закинути на два світлові роки звідси, або ж ціле місто забезпечити енергією на чотири століття вперед. Будь-що можна зробити.
— Будь-що? — очі полковника спалахнули блакитним полум’ям — І зброю теж? На зразок ''Божого ока''?
Кава здалася ще більш паскудною. Маркус зробив останній ковток, і поклав чашку на стіл.
— Вікторе, те, про що ви кажете.. Це заборонено міжнародними конвенціями… Це явно не в інтересах держави.
— Але це в інтересах народу. Во ім’я добра творяться речі й набагато страшніші. — відказав старий вояка. — Маркусе, я хочу, щоб ви доставили ''Їжака'' на земну орбіту.
Настала тривала пауза. Легені розривало від хвилі гніву..
''Боже, та він клятий псих! Якщо вивести пристрій на орбіту Землі, то однієї капсули вистачить, щоб спопелити десь сотню великих міст одним натисканням кнопки''.
— Ми так не домовлялися! Я не братиму участь в цьому безумстві! — випалив він спересердя.
За сусіднім столиком кілька колег здивовано озирнулися. Маркус встав і попрямував до виходу. Віктор тихо мовив йому вслід:
— Подумай про тих, хто тобі дорогий.
Маркус застиг на місці. Від люті почало трусити. Хотілось задушити полковника голими руками.
— Що ти сказав?
— Подумай про Анну — прошипів він майже пошепки. — Ти ж хочеш, щоб у неї все було гаразд, правда? — його сині холодні очі наче пропалювали опонента наскрізь. — Треба завершити розпочате. Ми подвоїмо твій гонорар.
— Ти. Шизанутий. Старий. Псих. — процідив Маркус крізь зуби.
Він вирішив — пора вмивати руки. У сучасних реаліях будь-який необережний рух може викресати іскру, що підірве порохову бочку, на якій сидить весь світ. А те, що надумав полковник — це навіть не іскра, це справжня бомба...
…Долоні спітніли. Потрібно попередити Анну. Вона в небезпеці. Через нього. Маркус важко видихнув, а тоді тремтячим пальцем відкрив чат і почав набирати повідомлення:
“Привіт, сонце) Як там справи з твоєю збіркою віршів? З видавництва відписали? Впевнений, що цього разу все пройде як по маслу :)
До речі, не можу згадати, як називався отой старий фільм про Алана Тюрінга, що ми дивилися колись з тобою. Там ще про Другу світову війну було. Головні герої розшифровували нацистський код. Може ти пам’ятаєш?
Написав ще одного вірша до речі. Я звісно не так добре складаю риму як ти, але гадаю, тобі сподобається:
“До Землі”
Зорі далекі манять серця
Азарт нас веде в невідомі місця
Гордо летять в космос наші човни
Риком гучним гудять двигуни.
Освітлюють темряву вуалі комет,
Звисають у просторі краплини ракет,
Айстрами квітнуть галактик тумани,
Тягнуть планети сузір’їв аркани.
І ми готові – час настав,
Команду всі чекають в мікрофонах,
А серце завмирає: «Ключ на старт»!
Й стрічає нас Земля, стрічає вдома.
Скоро повернуся додому. Твій Маркус.”
Чоловік натиснув кнопку ''відправити'' і повідомлення на екрані підсвітилося блідо-зеленим кольором — це означало, що послання уже в дорозі. За 12 хвилин воно дійде до Анни. І тепер головне, щоб вона його зрозуміла.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!